Державний режим.

Державний режим — це сукупність форм і методів здійснення державної влади. Ця категорія дає відповідь на питання, які методи панують у процесі здійснення державної діяльності і досягнення тих цілей, що стоять перед державою. Поняття державного режиму не слід ототожнювати з поняттям політичного режиму. Останній має більш широке значення і характеризує не тільки методи діяльності державних органів, але й можливості та форми діяльності всіх елементів політичної системи — політичних партій, рухів тощо.

• Розрізняють такі види державного режиму:

• тоталітарний, який характеризується:

а) тотальним контролем держави над усіма сферами суспільного життя;

б) монополізацією влади в руках однієї партії, яка повністю підпорядкована вождю;

в) безроздільним пануванням однієї ідеології;

г) терористичним поліцейським контролем;

д) мілітаризацією суспільного життя і знищенням громадянського суспільства (СРСР, фашистські Німеччина, Італія).

• авторитарний режим характеризується зосередженням необмеженої влади в руках однієї особи або групи осіб, обмеженням прав і свобод громадян. На відміну від тоталітарного режиму, наявна економічна свобода, допускається існування виборчої системи і боротьба політичних партій у парламенті (Чилі).

• демократичний — передбачає наявність політичного плюралізму, забезпечення прав і свобод людини, консенсуальний тип політичної культури, правові гарантії прав і свобод людини.

4. Поняття та види функцій держави.

Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції держави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть.

Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійснити”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завданнями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання:

1) що повинна робити держава на певному етапі свого розвитку і як?

2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які стоять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які конкретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише основні функції держави.

Всі основні функції держави можна класифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпорядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, політичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні стають другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

5. Механізм держави

Кожна держава для повноцінного здійснення своїх завдань і реалізації функцій повинна створювати різноманітні організації, сукупність яких називається механізмом держави.

Механізм держави — це система всіх державних організацій, які здійснюють її завдання і реалізують функції. Соціальне призначення держави виконується її механізмом, який складається з органів держави, державних підприємств і державних установ, які, в цілому, називаються державними організаціями.

Частина державних організацій наділяється владними повноваженнями, тобто правом видавати загальнообов'язкові рішення і вимагати та контролювати процес їхнього виконання, що використовуються для здійснення управління у суспільстві з метою реалізації завдань і функцій держави. Ця частина механізму держави називається апаратом держави.

Державні підприємства і державні установи — це такі організації, які під керівництвом державних органів (апарату держави) практично здійснюють функції держави у сфері виробничої діяльності, безпосередньо пов'язаної зі створенням матеріальних цінностей (державні підприємства — завод, фабрика, хлібопекарня), чи діяльності, пов'язаної зі створенням нематеріальних цінностей (державні установи — школи, театри, музеї, лікарні). Державні підприємства й установи, як складові частини системи державних організацій, тобто механізму держави, являють собою організовані державою трудові колективи робітників і службовців на чолі з призначеним державою і діючим на основі єдиноначальності відповідальним керівником. На відміну від державного апарату, зміст діяльності державних підприємств полягає у створенні матеріальних цінностей, задоволенні суспільних інтересів, здійсненні інших економічних функцій. Державні установи займаються невиробничою діяльністю і покликані задовольнити суспільні інтереси у сфері охорони здоров'я, наукових досліджень, проектування, освіти тощо.

Державні установи й організації відрізняються від державних органів тим, що вони не мають владних повноважень, тобто не є носіями державної влади. Вони відрізняються від державних органів також своєю, тільки їм притаманною, організаційною структурою, характером повноважень. Так, адміністрація підприємства чи установи здійснює управлінські функції виключно у сфері своєї діяльності в рамках конкретного підприємства чи установи, у той час, коли владні повноваження державного органу поширюються на невизначене коло осіб. Пам'ятаючи відмінність між державними організаціями й установами та державними органами, необхідно мати на увазі, що їх не можна протиставляти одне одному, вони є складовими механізму держави, і власне державний апарат, тобто система державних органів, у процесі здійснення державного керівництва забезпечує практичну реалізацію функцій держави, завдяки діяльності підприємств і установ, якими він керує.

6. Державний аппарат

Державний апарат - відокремлена від суспільства спеціально створена і юридично оформлена система органів держави та їх підрозділів, що здійснюють державну владу і управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави і спираються у разі потреби на державний примус. Державний апарат може бути представлений через:

апарат управління (державна адміністрація) - система органів держави, що складається з державних службовців, котрі спеціально займаються управлінням: вищі органи (уряд), центральні органи (міністерства), місцеві органи (місцева державна адміністрація);

апарат примусу - структурні підрозділи правоохоронних органів (міліція чи поліція), розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою) і установи пенітенціарної системи (в'язниці, виправні колонії та ін.)

Ознаки державного апарату:

1) є носієм державно-владних повноважень, має можливості установлювати формально обов'язкові правила поведінки загального й індивідуального характеру і забезпечувати їх виконання;

2) є системним утворенням, що складається з юридично оформлених органів (певний правовий статус, установлена компетенція), які функціонально поділені на гілки (галузі) влади, а за ієрархічними ознаками є супідрядними (нижчі, вищі);

3) формується і діє на основі єдиних загальних принципів і кінцевої мети;

4) утворюється і функціонує в законодавчо встановлених межах (певних правових формах);

5) його штатними працівниками є державні службовці, що займаються управлінням суспільства на професійній основі (менеджмент); діяльність державних службовців суворо відмежована від "власності", що належить їм як суб'єктам;

6) спирається на матеріально-технічні ресурси, одержувані переважно з державної скарбниці;

7) застосовує у своїй діяльності в разі потреби державний примус.

Склад державного апарату: державні органи як колективні утворення, окремі підрозділи яких діють відносно автономно (наприклад, адміністрація області, її управління, відділи); самостійні посадові особи, уповноважені здійснювати державну владу й управління на принципах єдиноначальності і мають у своєму розпорядженні певний допоміжний апарат (наприклад, надзвичайний і повноважний посол країни).

Сфери відносин державного апарату:

1) управлінські, владно-субординаційні;

2) відносини щодо надання "адміністративних послуг" фізичним і юридичним особам.

Адміністративні послуги - публічно-правова зобов'язальна діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб із забезпечення реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що звертаються до них з цією метою. Відносини з надання адміністративних послуг - це різноманітні дії дозвільно-реєстраційного характеру. їх слід оцінювати як виконання обов'язків держави перед громадянами щодо створення умов, які забезпечують здійснення їхніх прав і свобод.

Державний апарат має виняткове право представляти державу, стимулювати, покладати юридичну відповідальність, дозволяти і забороняти певні дії та ін. Лише за спеціальним дозволом державного апарату недержавні структури та їх представники можуть здійснювати його деякі приватні функції.

Збройні сили - військова державна структура, призначена для оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. До середини XIX ст. збройні сили зазвичай називалися армією.

З позицій міжнародного права, це регулярні (сухопутні, військово-морські, військово-повітряні та ін.) і нерегулярні (ополчення, партизани і повстале населення) військові формування держав. Найманці не входять у поняття збройних сил. Власне професійна армія існує в деяких державах (наприклад, у США, Великобританії).

Обов'язок верховного головнокомандувача збройними силами - загальне керівництво діяльністю збройних сил на основі чинних законодавчих актів - покладається на глав держав або урядів. Безпосереднє керівництво армією здійснює міністерство оборони. Особовий склад збройних сил включає військовослужбовців та осіб цивільного персоналу збройних сил.

Збройні сили держава може використовувати в порядку самооборони лише у разі збройного нападу на неї.

7. Поняття та основні принципи правової держави.

Ідея правової держави зародилась досить давно, ще в античні часи, хоча сам термін не вживався. На думку античних філософів і юристів, правова держава — це така держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божественними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу. Сам термін “правова держава” з'явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І.Кантом. Суть його теорії зводилася до декількох основних положень: “Кожний громадянин повинен бути паном сам собі”, “Чого народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу”. В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини. В нашій країні ця ідея була відкинута в зв'язку з тим, що вона була несумісна з ідеєю “диктатури пролетаріату” і взагалі з різними авторитарними режимами. Правова держава — це вже не організація насильства одного класу над іншим, як розуміли тоді суть держави класики марксизму. Вона повинна оптимально і збалансовано виражати потреби і інтереси всіх класів і соціальних груп, повинна стати соціально-демократичною державою. В колишньому СРСР до 1985 року ця ідея вважалась буржуазною, тому це поняття зникло з наукової літератури. Лише в зв'язку з так званою перебудовою постало питання про необхідність побудови соціалістичної правової держави. Цій проблемі було присвячено декілька науково-практичних конференцій, на яких були розроблені основні принципи (риси) правової держави стосовно республік колишнього Радянського Союзу. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними характерними рисами-принципами: 1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави; 2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову; 3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом; 4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення; 5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави; 6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом; 7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п. Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея проголошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів правової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечити законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпечити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного розвитку всіх.

8. Поняття, ознаки і види соціальних норм

Всі види норм (норма — це певне правило) можна умовно поділити на дві групи:

—  соціальні;

—  технічні.

Технічні норми регулюють діяльність людини, пов'язану з використанням природних ресурсів (норми витрати палива, електроенергії, води та ін.) і знарядь праці. Соціальні норми регулюють відносини людей один з одним,

Соціальні норми — правила поведінки загального характеру, що складаються у відносинах між людьми в суспільстві в зв'язку з проявом їх волі (інтересу) і забезпечуються різними засобами соціального впливу.

Сутністю соціальних норм є не просто правила, тому що правила існують і в несоціальних утвореннях, таких, скажімо, як математика, граматика, техніка та ін. (технічні норми), а правила чітко вираженого соціального характеру.

Ознаки соціальних норм:

1.  Правила (масштаби, зразки, моделі) поведінки регулятивного характеру — соціально-вольові норми, що історично склалися або цілеспрямовано встановлені. Вони спрямовують поведінку людей відповідно до закладеної в нормі ідеальної моделі суспільних відносин, вносять однаковість у регулювання суспільних відносин і формують безупинно діючий механізм типових масштабів поведінки;

2. Правила поведінки загального характеру, тобто такі, що не мають конкретного адресата. Вони розраховані на те, щоб спрямовувати поведінку людей у рамках відносин даного виду; вступають у дію щораз, коли виникають відповідні суспільні відносини;

3.  Правила поведінки наказового характеру — загальнообов'язкові. Вони встановлюють заборони, дають еталони поведінки;

4.  Правила поведінки, які забезпечуються певними засобами впливу на поведінку людей (звичкою, внутрішнім переконанням, суспільним впливом, державним примусом).

Слід зазначити, що соціальні норми виникають у процесі історичного розвитку і, концентруючи досягнення людства в організації суспільного життя, передаються з покоління в покоління, тобто є спадкоємними.

Класифікувати соціальні норми можна за різними критеріями.

Види соціальних норм за сферами дії:

— економічні: регулюють суспільні відносини в сфері економіки, тобто пов'язані з взаємодією форм власності, з виробництвом, розподілом і споживанням матеріальних благ;

- політичні: регулюють відносини між класами, націями, народностями; пов'язані з їх участю в боротьбі за державну владу та у її здійсненні, із взаємовідносинами держави з іншими елементами політичної системи;

• релігійні: регулюють відносини в сфері релігії та між різними релігіями, специфічні культові дії, засновані на вірі в існування Бога;

• екологічні: регулюють відносини в сфері охорони навколишнього середовища та ін.

Види соціальних норм за регулятивними особливостями:

•  норми моралі;

•  норми-звичаї;

•  норми права;

•  корпоративні норми (корпорація — лат. corporatio — співтовариство, об'єднання), тобто правила поведінки, які регулюють відносини усередині різних недержавних організацій (громадських — некомерційних і комерційних) між їх членами.

Соціальні норми утворюють єдину систему. Норми права співвідносяться із соціальними як частина з цілим, оскільки вони — важлива, але не одна лише форма регулювання суспільних відносин.

Норми моралі, норми-звичаї, корпоративні й інші норми взаємодіють із принципами і нормами права, знаходять у них одну з необхідних форм свого існування (наприклад, релігійні норми святкування Різдва, Великодня стали правовими).

9. Поняття права та його ознаки

Кожне суспільство має регулювати відносини між людьми, здійснювати охорону і захист таких відносин. Таке регулювання і охорона суспільних відносин здійснюються за допомогою соціальних норм. У системі таких норм право посідає провідне місце. В юридичній літературі право розглядають як загально-соціальне явище і як волевиявлення держави (юридичне право).

Як загально-соціальне явище право характеризується певною свободою й обґрунтованістю поведінки людей, тобто відповідними можливостями суб'єктів суспільного життя, що об'єктивно зумовлені розвитком суспільства, мають бути загальними й рівними для всіх однойменних суб'єктів. З таких позицій існують: права людини; права об'єднань, груп, верств; права нації, народу; права людства.

Юридичне право - це свобода та обґрунтованість поведінки людей, що задекларована державою відповідно до чинних нормативно-правових актів та інших джерел права.

Твердження про те, що право відірване від держави, спричинило виникнення різноманітних концепцій праворозуміння: природного права, позитивного права, права реалістичного, психологічного тощо.

Юридичне (позитивне) право, своєю чергою, поділяють на об'єктивне і суб'єктивне.

Юридичним об'єктивним правом називають систему всіх правових приписів, що встановлені (санкціоновані), охороняються, захищаються державою, мають загальнообов'язковий характер, е критерієм правомірної чи неправомірної поведінки та існують незалежно від індивідуальної свідомості суб'єкта права.

Юридичне суб'єктивне право - це певні можливості, міра свободи, що належить суб'єкту, який сам вирішує, користуватися ними чині.

До основних ознак права в його позитивному (нормативному) розумінні як волевиявлення держави можна віднести такі:

а) право - це система правових норм;

б) це правила поведінки загального характеру;

в) ці правила мають загальнообов'язковий характер;

г) вони тісно зв'язані між собою, діють у єдності, складаються в правові інститути, правові галузі та інші частини системи права;

ґ) формально визначені й закріплені в нормативно-правових актах та інших джерелах права;

д) установлюються, санкціонуються, гарантуються (забезпечуються) державою та її органами;

е) у своїй сукупності регулюють та охороняють соціальні відносини між людьми;

є) правила поведінки повинні встановлюватися державою з урахуванням принципів правди, справедливості, гуманізму та милосердя.

Кожне право як елемент правової системи складається з багатьох правових норм. Аби правильно вибрати ту чи іншу норму, треба знати, що вони об'єднуються не за випадковими ознаками, між ними існують конкретна схожість і відмінності. Завдяки цій об'єктивній обумовленості й характерним ознакам схожості та відмінностей між правовими нормами, все право можна подати як визначену систему. Воно є системою правил загального характеру. Це означає, що право має соціальне призначення для регулювання (охорони) поведінки не якоїсь конкретної особи, а будь-кого, хто вступає у ті відносини, що ним регулюються (охороняються).

Право має загальнообов'язковий характер. Його положення, що їх містить уся система правових норм, повинні сприйматись як безумовне керівництво до дії, що виходить із державних структур і не відлягає обговоренню чи оцінці під кутом зору їх доцільності, раціональності, бажаності чи небажаності здійснення.

Право характеризується внутрішньою формою, тобто об'єднанням правових норм в інститути, підгалузі й галузі права та окремі правові комплекси.

Формальна визначеність права характеризується тим, що поведінка суб'єктів у вигляді нормативної моделі закріплюється в нормах права як права та обов'язки учасників суспільних відносин, а також як вид і ступінь реакції держави (санкції), застосовані в разі порушення велінь, що містяться в нормативних приписах. Ці приписи повинні виконуватись саме в тому обсязі та у випадках, у яких вони знайшли своє формальне закріплення в тексті правової норми.

Право стає обов'язковим лише тоді, коли воно встановлюється чи санкціонується уповноваженим на те суб'єктом, у межах його компетенції та в порядку, передбаченому встановлюваною процедурою, тобто з дотриманням установлених вимог, що подаються до розроблення, обговорення, прийняття, набрання чинності, зміни та скасування дії правових приписів.

Установлення права означає підготовку і прийняття органами держави правових норм. Санкціонування права - це затвердження, реєстрація, надання дозволу на загальнообов'язковість уже існуючих соціальних норм.

Здійснення права забезпечується державою. Це виявляється в тому, що держава створює, з одного боку, реальні умови й засоби, які сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповідними суб'єктами сформульованих у правових нормах зразків поведінки, а з іншого - відповідні заходи заохочення, переконання і примусу до здійснення бажаної поведінки, а також застосовує ефективні санкції в разі невиконання вимог правових норм.

Отже, право як волевиявлення держави - це система загальнообов'язкових, формально визначених, установлених або санкціонованих державою, гарантованих і забезпечених нею правил поведінки, що тісно між собою зв'язані та регулюють суспільні відносини між людьми в інтересах певної частини (більшої чи меншої) населення в соціально неоднорідному суспільстві

10. Об'єктивне і суб'єктивне право

У юриспруденції поняття «право» має двоякий сенс. Право передбачає не тільки юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й наявні (суб'єктив­ні) права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності. У першому випадку йдеться про об'єктивне право, у друго­му — про право суб'єктивне.

Об'єктивне право — це система всіх діючих у країні норм права, відбитих в різних джерелах права і не залежних від індивіда. Об'єктивне право — це законодавство, юридичні звичаї, юридичні прецеденти та нормативні договори, що діють у конкретній державі. Воно є об'єктивним у тому сенсі, що безпосередньо не залежить від волі і свідомості окремої особи і безпосередньо не належить їй. У цьому ро­зумінні ми можемо говорити про право Ірландії, Росії, України. В об'єктивному праві традиційно виділяють пев­ні структурні підрозділи. Наприклад, в праві України іс­нують галузіта інститути права.

Іноді поняття «об'єктивне право» не зовсім коректно ототожнюють із поняттям «позитивне право». Категорія «об'єктивне право» покликана виразити неперсоніфікованість, загальність і зовнішній характер правових норм щодо індивіда. Категорія «позитивне право» має іншу мету— по­казати, що право в широкому сенсі слова розділяється на волевстановлене (яке й називається позитивним) і природне, тобто таке, яке не залежить від волі суб'єкта нормотворчості. І позитивне, і природне право існують незалежно від бажання, волі або обізнаності конкретного індивіда. У цьо­му сенсі обидві ці правові цілісності є об'єктивним явищем. Отже, поняття «об'єктивне право» ширше, ніж поняття «позитивне право», і включає його.

Суб'єктивне право — це визначена об'єктивним правом міра дозволеної поведінки суб'єкта права. Відмінна риса суб'єктивного права в тому, що суб'єкт, що володіє ним, може від нього відмовитися, не потребуючи для цього отри­мання спеціальних повноважень і не будучи зобов'язаним в цьому перед ким-небудь звітувати. Суб'єктивними пра­вами виступають конкретні права і свободи особи, які су­б'єктивні в тому розумінні, що пов'язані з суб'єктом, на­лежать йому і реалізуються залежно від його волі і свідо­мості. Використання суб'єктивного права залежить від особистого бажання і розсуду індивіда.

Об'єктивне і суб'єктивне право тісно взаємопов'язані. На основі об'єктивного права отримуються суб'єктивні права, виникають правовідносини.