- •Міністр закордонних справ України г рищенко костянтин іванович
- •Функції дипломатичного представництва
- •Право зовнішніх зносин план
- •1. Поняття, система та джерела права зовнішніх зносин
- •2. Система органів зовнішніх зносин
- •3. Дипломатичні представництва та спеціальні місії
- •4. Консульські установи
- •5. Торгівельні представництва
- •§ 2. Міністерство закордонних справ України та його органи за кордоном
Міністе́рство закордо́нних справ Украї́ни (МЗС України ) —є центральним органом виконавчої влади, забезпечує у межах своїх повноважень проведення зовнішньої політики України і здійснює координацію всіх учасників зовнішньополітичних зв'язків держави. Положення про Міністерство закордонних справ України затверджено Указом Президента України від 3 квітня 1999 р.
Перше зовнішньополіт. відомство України було сформовано 12(25).ХІІ 1917, коли за пропозицією В. К. Винниченка у складі Генерального секретаріату УНР було утворене Секретарство міжнародних справ.
Головними завданнями МЗС України є: участь у забезпеченні національних інтересів і безпеки України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства; сприяння забезпеченню стабільності міжнародного становища України, піднесенню її міжнародного авторитету; створення сприятливих зовнішніх умов для зміцнення незалежності, державного суверенітету, економічної самостійності та збереження територіальної цілісності України.
Міністр закордонних справ України г рищенко костянтин іванович
Дипломатичне представництво — це особливого роду державна установа, завданням якої є підтримка і розвиток офіційних стосунків з країною перебування, захист прав та інтересів своєї держави, її громадян і юридичних осіб.
Функції дипломатичного представництва
1) представництво акредитуючої держави у державі перебування;
2) захист у державі перебування прав акредитуючої держави та її громадян в межах, дозволених міжнародним правом;
3) ведення переговорів з державою перебування;
4) з’ясування всіма законними засобами умов і подій в державі перебування і повідомлення про них власному уряду;
5) заохочення дружніх відносин між обома державами і співробітництва між ними у різних сферах;
6) виконання консульських функцій, якщо у державі перебування не утворені консульські установи акредитуючою держави.
Дипломатичний персонал представництва складають його голова та члени, що мають дипломатичний ранг. Ст. 1 Закону України “Про дипломатичні ранги України” передбачають встановлення таких дипломатичних рангів:
· Надзвичайний і Повноважний Посол;
· Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
· Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
· радник першого класу;
· радник другого класу;
· перший секретар першого класу;
· перший секретар другого класу;
· другий секретар першого класу;
· другий секретар другого класу;
· третій секретар;
· аташе.
Працівники дипломатичного персоналу (дипломатичні агенти) призначаються міністерством закордонних справ акредитуючої держави без погодження з державою перебування, за винятком військового аташе, який в силу існуючого звичаю призначається після отримання неофіційної згоди держави перебування. Ст. 8 Віденської конвенції про дипломатичні зносини передбачає, що працівники дипломатичного персоналу повинні бути, як правило, громадянами акредитуючої держави. Громадяни держави перебування можуть входити до складу дипломатичного персоналу лише за погодженням з цією державою. Проте, більшість держав більш жорстко визначають питання громадянства працівників дипломатичного персоналу своїх представництв. Зокрема, відповідно до ст. 9 Закону України “Про дипломатичну службу” дипломатичними працівниками можуть бути лише громадяни України.
Строк перебування дипломатичних працівників на посаді визначається законодавством акредитуючої держави і, як правило, складає 3-5 років. Відповідно до ст. 21 Закону України „Про дипломатичну службу” довготермінове відрядження дипломатичних працівників триває, як правило, до чотирьох років у державах з нормальними кліматичними умовами та стабільною політичною ситуацією і до трьох років у державах з важкими кліматичними умовами або складною політичною ситуацією.
Консульство - орган зовнішніх відносин держави, розміщений на території іншої держави (за згодою останньої) для виконання певних функцій.
Консульська установа – це закордонний орган зовнішніх зносин держави, що представляє її на визначеній угодою території держави перебування і здійснює захист прав та інтересів своєї держави, її громадян та юридичних осіб.
Права, привілеї та імунітет консульства включають: 1.право користуватися прапором і гербом своєї держави; 2.недоторканність приміщення; 3.звільнення від податків; 4.недоторканність консульських архівів; 5.свободу зносин консульства зі своїм урядом, дипломатичним представництвом, іншими консульствами своєї держави, де б вони не знаходилися, з використанням засобів зв'язку, шифрів, дипломатичних і консульських кур'єрів.
Види консульських установ: генеральне консульство, консульство, віце-консульство, консульське агентство. У всіх цих випадках ніякої різниці у статусі цих установ немає. Зараз більшість консульських установ у світі мають статус генерального консульства. У столичних містах може не існувати окремого консульської установи, а тільки діяти консульський відділ посольства. Консульський відділ не є самостійною установою, вищою інстанцією не є завідувач консульським відділом (якого можуть для зручності називати генеральним консулом, хоча це неточно), а посол. При цьому на співробітників консульського відділу поширюються дипломатичні (тобто більш широкі) привілеї та імунітети, а не консульські.
Посольство — найвище за рангом дипломатичне представництво, яке, як правило, очолюється послом або тимчасовим повіреним у справах.
Посол акредитується при главі держави, а тимчасовий повірений у справах—при міністрові закордонних справ. Посланники акредитуються при главі уряду. Глави дипломатичних представництв є найвищими офіційно акредитованими представниками держави в країні перебування.
ЛІТЕРАТУРА:
1. Коментар до Конституцій України. — К., 1996.
2. БахрахД. Н. Административное право: Учебник для вузов. - М.,1997.
3. Брэбан Г. Французское административное право. — М., 1988.
4. Драго Р. Административная наука. — М., 1982.
5. Коваль Л. В. Адміністративне право України: Курс лекцій. - К., 1998.
6. Муниципальное право. — М., 1997.
7. Овсянко Д. М. Административное право. — М., 1997.
8. Тихомиров Ю. А. Публичное право. —М., 1995.
9. Тихомиров Ю. А. Курс административного права и процесса. - М., 1998.
10. Юсупов В. А. Теория административного права. — М., 1985.