Хливненко. Глава 1

Не менш складним аспектом вивчення концепту є його типологія. Ментальний, абстрактний характер концептів дозволяє дослідникам будувати найрізноманітніші класифікації: за змістом, за ступенем абстрактності, за ступенем значущості, за формою вираження тощо. Найчисельнішими є класифікації, в основу яких покладена змістовна ознака концепту.

О. П. Бабушкін пропонує цікаву систему поділу концептів на типи: розумові картинки, схеми, гіпероніми, фрейми, інсайти, сценарії, калейдоскопічні концепти:

- розумові картинки – сукупність образів у колективній (національній) або індивідуальній свідомості людей;

- схема формує перцептивну і когнітивну картини світу, певним чином розділені відповідними лексичними засобами;

- гіпероніми – визначення, позбавлені конотата;

- фрейм – схема сцен, сукупність збережених в пам'яті асоціатів;

- сценарій – схема подій, подання інформації про стереотипні епізоди, їх послідовність, зв'язок мислимих подій, позначених словом, а також їх динаміка;

- інсайт припускає раптове розуміння тих чи інших відносин і структури ситуацій в цілому, це вміщена в слові інформація про конструкцію, внутрішній устрій або функціональне призначення предмета;

- калейдоскопічний концепт є результатом метафоризації, він не має постійних фіксованих асоціатів, оскільки розгортається то у вигляді розумових картинок, то у вигляді фрейму, схеми або сценарію [8, с. 43 – 67].

У свою чергу Г. Г. Слишкін дає приклад власної класифікації концептів, користуючись такими термінами, як «інтразона» та «екстразона» (внутрішнє та зовнішнє смислове наповнення):

• пропорційні концепти, особливість яких в тому, що вони продовжують збагачувати як інтразону, так і екстразону;

• граничні концепти, інтразона яких постійно розширюється, а екстразона відсутня через високий ступінь абстракції концептуалізованих понять;

• рудиментарні концепти, які майже або повністю втратили інтразону і збереглися лише в складі окремих одиниць своєї екстразони [цит. за 56, с. 291].

Звертаючись до ролі концепту в лінгвокультурному аспекті, за ступенем відображення національного характеру виділяють універсальні концепти (вода, сонце, батьківщина, земля, будинок), і національні (етнокультурні) концепти – властиві тільки окремому народу (правда, істина, свобода) [19, с. 85].

Різні підходи до визначення концепту, його параметрів та етапів формування слугували підставою для створення відповідних типологій концептів, що значною мірою зорієнтовані на мовні засоби їх репрезентації.

Так, у процесі формування типології вербалізованих концептів виокремлюються конкретно-чуттєвий образ, схема, поняття, прототип, пропозиціональна структура, фрейм, сценарій, гештальт. М. Алефіренко пропонує розрізняти концепт-образ, концепт-схему, поняття (буденне), гештальт, фрейм, концепт-сценарій (скрипт) [1, с. 33–36].

Концепт містить не лише об’єктивні знання про позначуване, а й інформацію про уявні, ірреальні світи, неістинні, метафоричні знання. Концепт у своїй структурі містить також оцінний, ціннісний компонент. Не останнє місце посідають образи, почуття, відчуття, інтуїція та інші психічні функції, оскільки концепт є вираженням духовно-емоційного досвіду етносу [38, с. 124].

Зауважують також, що концепт включає асоціативну та конотативну частину, його структуру доповнюють також символи, прецедентні тексти. Концепти по-різному групуються й вербалізуються в різних мовах, що залежить від лінгвістичних, прагматичних та культурологічних факторів [1, с. 33], але певні відмінності можуть спостерігатися й у свідомості представників одного народу, носіїв спільної мови.

Отже, на сучасному етапі розвитку когнітивізму концепт, що є терміном багатьох наук, являє собою інтегративне утворення, що має такі основні ознаки:

1) містить узагальнене поняття про світ, акумулює знання про певний фрагмент дійсності;

2) часто, хоч і не завжди, пов’язаний з вербальним кодом; судження про нього в мовній картині світу може бути винесене лише на підставі його словесної, об’єктивованої форми [59, с. 192];

3) формується й перебуває у свідомості людини;

4) пов’язаний з національною ментальністю, є комплексом культурно- детермінованих уявлень про предмет, має відбиток тієї культурної системи, у межах якої сформувався;

5) включає ціннісний, образний компоненти, його структуру доповнює інформація про нереальні світи, метафоричні знання, асоціації, символи, конотації тощо;

6) може мати індивідуальні відмінності у свідомості окремої людини [3, с. 16].

Отже, жорсткої структури концепт не має. Його ядро складають конкретно образні характеристики. Абстрактні ознаки є похідними по відношенню до останніх. Взаєморозташування цих ознак не має чіткої послідовності і є індивідуальним, оскільки залежить від умов формування концепту в кожної окремої людини.

Для вивчення формування, структури і становлення концепту використовується концептуальний аналіз, який спитається на різноманітні терміни:

• конкретно-чуттєвий образ – це образ конкретного предмета або явища у нашій свідомості (конкретне дерево, конкретна країна);

• уявлення – це узагальненні чуттєві образи різних предметів і явищ;

• схема – це мисленнєвий зразок предмета чи явища, котрий має просторово-контурний характер;

• поняття – концепт, що містить найбільш загальні, істотні ознаки предмета чи явища, його об’єктивні, логічно модульовані характеристики;

• прототип – це категоріальний концепт, котрий уможливлює уявлення про типовий член певної категорії;

• пропозиціональна структура, або пропозиція – це спосіб концептуалізації організації людських знань;

• фрейм – це об’ємний, багатокомпонентний концепт, що містить ‘пакет’ інформації, знання про стереотипну ситуацію;

• сценарій, або скрипт – це динамічно поданий фрейм як розгортання у часі певних послідовних етапів, епізодів;

• гештальт – це концептуальна структура, цілісний образ, який суміщує в собі чуттєві і раціональні компоненти у їхній єдності й цілісності, як результат цілісного, нерозчленованого сприйняття ситуації, вищий рівень абстракції: недискретне, неструктуроване знання [8, с. 76].

1.2.2 Лінгвістичні засоби вербалізації концепту. Доступ до всіх концептів забезпечує мова. Вона вербалізує їх як окремими словами, словосполуками, так і реченнями і, навіть, текстами, низкою творів окремого автора чи декількох.

Концепт є багатовимірним, в ньому можна виділити як раціональне, так і емоційне, як абстрактне, так і конкретне, як універсальне, так і етнічне, як загальнонаціональне, так і індивідуально-особистісне.

Концепт – «поняття, занурене в культуру» (за Н. Д. Арутюновою і В. М. Телією). Він містить емотивність і конотації. Він є аксіологічним за своєю природою, має «ім'я» («імена») в мові.

Отже, ми розглядаємо концепт як ментальну одиницю, яка відображатиме певний фрагмент реальності і сприятиме категоризації об'єктів дійсності. Оскільки навколишня дійсність і способи її відображення в нашій свідомості можуть бути різні, то й концепти неоднорідні за своєю суттю.

Лінгвісти, звертаючись до проблеми концептів, оперують, як правило, мовними одиницями, перш за все – лексичними. Найчастіше представлення концепту в мові приписується слову [3, с. 21]. Слово отримує статус імені концепту – мовного знаку, який передає зміст концепту найбільш повно й адекватно. Однак при розгляді сутності поняття «концепт» вельми спірним є питання про його облігаторну вербалізацію [41, с. 47]. Багато лінгвістів вважають, що вербалізація концепту факультативна, але при цьому, як правило, підкреслюють перевагу лексикалізованих або фразеологізованих концептів для лінгвістичного аналізу [43, с.76].

«Приховані категорії, звичайно, є, поняття можуть існувати навіть і без їх представлення за допомогою слів. Але, по-перше, наявність слова (окремої лексичної одиниці) служить прямим свідченням існування поняття, а за його відсутністю є в кращому випадку непрямим свідченням. По-друге, при людському спілкуванні недостатньо «володіти» поняттям, важливі також засоби передачі його іншим людям» [1, с. 294].

В. І. Карасик пише про те, що «ми говоримо про наявність імен концептів в тому випадку, якщо концептуалізована сфера осмислена в мовній свідомості та отримує однослівні позначення» [24, с. 130]. Але в цьому випадку не менш складним є питання про співвідношення концепту зі значенням вербальної одиниці.

Ряд дослідників розглядають ці феномени як синонімічні, інші підкреслюють, що дані феномени зіставні, але не тотожні.

Інколи терміном «концепт» називають лише зміст поняття. В цьому випадку термін «концепт» стає синонімічним терміну «сенс». У той час як термін «значення» стає синонімічним терміну «обсяг поняття». Значення слова – це той предмет або предмети, до яких це слово правильно, відповідно до норм даної мови, застосовано, а концепт – це сенс слова [31, с. 150].

Концепт хоча і співвідноситься зі значенням слова, не дорівнює йому, хоча місцем «проживання» і концепту, і значення слова є свідомість. Значення слова відображає чуттєвий, фізичний, географічний, історичний та соціальний досвід людини, що набув в процесі освоєння навколишнього світу мовної форми.

Те, що ми не можемо поставити знак рівності між значенням слова і вербально репрезентованим концептом, пояснюється суб'єктивною і ситуативної природою значення. Залежно від ситуації, особистих уподобань або знань ми вибираємо одне з багатьох значень слова [55, с. 140]. Говорячи про концепт, ми можемо наголосити лише на його багатоаспектності, яка виражається в тому, що він може бути представлений різними словами, складовими семантичного поля концепту, за якими завжди залишається невербальний досвід людини та людства [65, с. 97].

Концепт, як і значення, може змінюватися, але це не обумовлено ситуативними факторами. Його трансформація пов'язана, швидше, зі зміною ціннісних уявлень людини, якості умов навколишнього середовища, отриманням нових знань про явища природи, процеси, предмети і т. п. [34, с. 130].

Зміна концепту має більш постійний і стійкий характер. Значення не стільки змінюється, скільки переключається з одного на інше для адекватного вживання того чи іншого слова. Концепт накопичує свій зміст протягом усього часу існування людства, він не зникає повністю і не позбувається набутих компонентів. Значення з часом застаріває, зникає, знаходить іншу звукову форму і т. п. [38, с. 20].

І значення, і поняття можуть бути репрезентовані тільки через мовну форму, на відміну від концепту. Поняття має універсальний, багато в чому науковий характер, значення – ситуативний і персональний, а концепт – національний характер через призму персонального [40, с. 76].

Значення найчастіше закріплені в тлумачних словниках, поняття – в термінології, концепти – у свідомості народу. Концепт, як правило, співвідноситься більш ніж з однією лексичної одиницею, і логічним завершенням подібного підходу є його співвіднесення з планом вираження всієї сукупності різнорідних синонімічних (лексичних, фразеологічних і афористичних) засобів, які описують його в мові [70, с. 46].

1.3. Дискурс моди та його жанрова диференціація

В сучасній вітчизняній та зарубіжній лінгвістиці існує велика різноманітність підходів до розуміння поняття «дискурс». Поліфункціональтність та різноманітність інтерпретації поняття визначили його широке розповсюдження.

Аналіз дискурсу представляє собою міждисциплінарну галузь знань. Н. Д. Арутюнова розглядає дискурс як «зв’язний текст у сукупності з екстралінгвістичними, прагматичними та соціокультурними, психолігчними та іншими факторами», «як мовлення, що є зануреним у життя» [6, с. 136]. Багатомірність складність феномену дискурсу обумовлюють підґрунтя для його типологій.

З позиції соціолінгвістики В. І. Карасик виділяє два особливих типи дискурсу: персональний (особистісно-орієнтовний) та інституціональний (статусно-орієнтовний). За визначенням вченого, статусно-орієнтовний дискурс являє в собі «мовну взаємодію представників соціальних груп або інститутів один з одним, з людьми, які реалізують свої статусно-рольові можливості у рамках створених суспільних інститутів, число яких визначається потребами суспільства на певному етапі розвитку» [24, с. 203].

В лінгвістиці описані такі види інстуціонального дискурсу, як політичний, дипломатичний, академічний, адміністративний, юридичний, військовий, педагогічний, релігійний, медичний, діловий, рекламний, спортивний, науковий, сценічний, массово-інформаційний, медико-педагогічний, туристичний, науково-освітній, фармацевтичний та інші [26, с. 20]. Окремої уваги заслуговує дискурс моди.

Життя сучасного суспільства не можливе без моди. Феномен моди належить до ціннісних форм прояву естетичних відносин культури. Мода – це існуюче в певний період та загальноприйняте на даному етапі відношення до зовнішніх форм культури: стилю життя, звичаям, поведінці, одягу. Вона регулює відносини між людьми, які займають різне положення у суспільстві, тому є одним із найбільш значимих соціальних феноменів. Мода дуже чуттєва до найменших змін у суспільстві і виступає у ролі такого собі «камертону» ритму епохи [64].

Оскільки мода – є одним із неоднозначних та багатогранних явищ у сучасному житті, відповідно дискурс моди має досить складну природу, яка народилась на перетині з рекламним, педагогічним, науковим, освітнім, історичним, медійним та іншими дискурсами. У ряді гуманітарних наук, які у різних аспектах, вивчають моду, лінгвістика виділяє перш за все комунікативний та семіотичний аспекти моди. При цьому в дослідницькому фокусі знаходиться вербальний аспект дискурсу моди [30, с. 23].

В залежності від каналу передачі інформації прийнято виділяти усний та письмовий різновиди дискурсу [27, с. 28]. У письмовому різновиді розрізняємо друковані тексти та комп’ютерно-опосередковану комунікацію. Усний різновид дискурсу розподіляється на неопосередковану і опосередковану комунікацію. Так як у нашій роботі ми розглядаємо лексику сфери моди через використання її у друкованих виданнях, то подальший розгляд дискурсу моди будемо проводити через розгляд друкованої англомовної преси. Розповсюдження моди через пресу прийняло масовий масштаб. Опис, а не реалізація, модного одягу є соціальним фактором [9, с. 61]. Потрапивши у сферу письмової комунікації, мода виражається за допомогою мови, яка підтримує моду, та за допомогою самостійного культурного об’єкту, який володіє специфічною структурою.

Дискурс моди – це продукт діяльності групи людей світу моди, де вказана сукупність значущих опозицій та правил співвідношення елементів одягу. Чітко ця опозиційність виражається і у вербальній (мовній сфері), сфері не тільки опису, уявлення, але й самого формування моди [32, с. 38]. Через інтеграціональні процеси в сучасному світі мода стала інтернаціональним продуктом, але, будучі космополітичною за своїм характером, вона завжди зберігає свій національний колорит [23, с. 107].

Мода прет-а-порте – це справжня індустрія, її тиражуванням та розповсюдженням займаються журнали та каталоги моди. ЇЇ феномен на стільки змінився, що вона стала самостійним культурним об’єктом, потрапивши в сферу масової комунікації. Саме наявність яскраво вираженого комунікативного початку моди надала можливість поставити питання про особливий дискурс моди [73, с. 26].

Дискурс моди – (вестиментарний) – це код відношень між світом та одягом. Мода не існує поза словом [47, с. 28–37]. Вестиментарна мода являє собою опозицію трьох систем, що знаходяться по сусідству на сторінках модних журналів та каталогів:

1) одяг-образ (фотографія або малюнок, де заковість обмежена);

2) одяг-опис (текст, який коментує та експлікує образ);

3) реальний одяг [51, с. 116].

Існують два різні види одягу. Один одяг представлений на фотографіях або малюнках – це одяг-образ. Інший одяг називають «одяг-опис». Це той самий одяг, але який відображається у тексті [42].

Одяг-опис та одяг-образ відносяться до однієї і тієї ж реальності (костюму, сукні, пальто), однак їх структура не однакова, так як вони зроблені із різних матеріалів. Перша структура – пластична, а друга – вербальна. Ці два види одягу не будуть тотожними. Реальний одяг створює третю структуру, яка відрізняється від перших двох, хоча і слугує для них моделлю. Одиниці одягу-образу відносяться до розряду форм, а одягу-опису до розряду слів.

Структура реального одягу – технологічна, вона створюється на рівні трансформації матерії. Одна і таж сама річ може мати три різні структури – технічну, іконічну та вербальну. У цих трьох структур не однаковий режим розповсюдження. Журнали моди представляють собою повідомлення, які ідуть одночасно від іконічної структури і вербальної, вміщуючи, наприклад, на сторінці фотографію сукні і друкуючи поряд її опис. У моді предмет, який описується, актуалізован, репрезентований окремо у своїй пластичній формі. В даному випадку використовуються різні функції мови опису, які не здатні виконувати образ [66, с. 93].

Перша функція – іммобілізувати слово сприйняття на певному рівні розпізнавання. Образ тримає в собі декілька перцептивних рівнів. Це означає, що сенс зображуваного не завжди стабільний. Мова скасовує цю свободу та невизначеність. Вона змушує сприймати дану сукню саме на цьому рівні, фіксує рівень її дешифровки, прив’язуючи до певного елементу: до тканини, поясу чи аксесуару, яким вона прикрашена.

Друга функція – пізнавальна. Мова дає такі дані, які фотографія передає погано або взагалі не передає (деталі, яких не видно через ракурс знімання або через площинний характер знімку). Іноді слово дублює собою такі елементи одягу, які добре видно на фотографіях [9, с. 61].

Одяг-образ не може бути конкретно модою. Сукня, яку показують (а не описують), може бути теплою, розкішною, скромною, гарною, а вже потім модною. Мода тут не істота, а атрибут. І, навпаки, таж сама сукня в описі може бути модою як такою. Одяг-опис провокує до його придбання. Образ викликає захват, слово, відповідно, провокує до купівлі [73, с. 27].

Особливістю дискурсу моди є поширення моди як смислу. У цьому сенсі важливою є одна думка: «Існування моди в одязі засновано на нерівності свідомості творця та споживача модних речей: останнє має бути цілком контрольоване першим. Однак тоді виникає підозра, що подібний контроль не обмежується економічною сферою, а виходить в культурну, соціальну і навіть політичну сфери, викликаючи ефект масових масштабів» [57, с. 112].

Образ викликає захоплення, слово, відповідно, наштовхує на думку, що потрібно придбати цей одяг [42]. Каталог моди відрізняється від журналу тим, що можна не просто захоплюватися річчю, але й замовити будь-яку модель, яка вам сподобалась.

У висловлюваннях моди мається дві інформаційні системи: мовна система та система вестиментарна, відповідно з якою одяг позначає або зовнішній світ, або моду. Ці дві системи нерозривні: вестиментарна система начебто покривається мовною. Вестиментарний знак можи читатися лише через дискурс, який перетворює його або у функцію, або у беззаперечні цінності [68, с. 71].

У системі моди знак створюється кожен рік не купою споживачів, а вузькою інстанцією: групою людей світу моди [71, с. 23]. Він утворюється в середині так званої масової культури, і є одночасно нав’язаним та запитуваним. В структурному відношенні знак також відносний: він не є результатом ні поступової еволюції, ні колективного консенсусу.

Існує резерв модних рис – резерв моди, із якого вона актуалізує тільки один із варіантів, останні залишаються забороненими і позначають старомодність. Модна риса підвладна обмеженням, які беруть свій початок з реальності – фізичної, історичної, етичної та естетичної. Базова формула має в собі базові риси, або тенденції (найбільша кількість модних рис), які повинні найлегше запам’ятовуватись [76].

Модні риси базової формули називають константами моди. Базова формула – абсолютно загальне правило, форма всієї моди. Варіації, що утворюються усім багатством журнальних висловлювань, відповідають не індивідуальній мові, а мові цілком інституційованій, таким чином, дискурс моди дискурс моди відноситься до інституціонального дискурсу [66, с. 35].

Метою дискурсу моди є опис та презентація моделей одягу. Учасниками можуть бути як адресанти: редактори, стилісти, фотографи, так і адресати: клієнти, читачі, замовники [32, с. 39]. Базовою парою спілкування дискурсу моди є редактор та читач. В середині дискурсу моди ми можемо побачити спілкування між фотографами та моделями, стилістами та фотограверами.

Цінність дискурсу моди сконцентрована в його ключових концептах: краса, комфорт, престиж, стиль, шарм, прет-а-порте, от-кутюр, торгівля, еталон моди [74, с. 7].

До невербальних засобів дискурсу моди можемо віднести використання різновеликиї шрифтів, ведучого параграфу, головного рядка, різновисотних літер-кеглей, незвичайного ракурсу, пунктуації, різні підкреслювання, колонки, буквиці, графічне зображення [66, с. 75].

Стратегії дискурсу моди визначаються його особистою метою:

1) представити або дати характеристику моделі чи виробу;

2) представити таблицю розмірів і дати роз’яснення для визначення виміру фігури [61].

Тематика дискурсу моди – мода, презентація моделей. Прецидентними текстами дискурсу моди є підручники, посібники з пошиття одягу, підручники з історії моди, викрійки, журнали, статті, лекції, монографії і т.д. Текст в дискурсі моди виконує основні дискурсивні функції: точно, коротко, ясно описує модель, будь-якому читачу зрозумілий його зміст. Текст несе допоміжну роль. Він коментує фотографію, фрази короткі, призначені для швидкого прочитування [63, с. 68].

Підвиди інституціонального дискурсу встановлюються суспільною практикою і представлені у жанрових різновидах.

Складна дискурсивна природа дискурсу моди породжує різноманіття жанрової диференціації. Під мовним жанром ми розуміємо одиницю мови, що представляє собою типову модель, яка об’єднана єдністю мети, теми та композиції, що виявляється в одному чи у багатьох текстах та є реалізованою через вербальні та невербальні засоби, яка складається з одного чи багатьох мовних актів [30, с. 23].

Кожна сфера мови має свій власний репертуар мовних жанрів, які культивуються і змінюються в залежності від вимог життя. Жанри як моделі, типи висловлювань формуються комплексом жанроутворюючих критеріїв [69]. Серед них виділяють такі параметри: комунікативна мета, образ автора, образ адресата, комунікативний час, формальна організація (мовний стиль), функціональний стиль, комбінація мовленнєвих дій у складі даного мовного жанру у співвідношенні з іншими семіотичними системами (невербальні засоби). Визначальними критеріями є комунікативна мета, образи адресата та адресанта, мовленнєве втілення, функціональний стиль текста [64].

Через те, що жанрові форми дискурсу моди є неоднорідними, розглядають такі види мовного жанру: макрожанр, комплексний жанр, ядерний мовний жанр, варіант мовного жанру та субжанр [63, с. 89].

Макрожанр – досить складне жанрове утворення що вміщує в собі неоднорідні незалежні жанри, які базуються на тематичній та цільовій єдності і мають складну ієрархічну будову. Типовим прикладом такого жанру є каталог.

Комплексний жанр – це жанрова форма, що має у своєму складі два або декілька жанрів, що втратили свою самостійність (субжанрів) і є об’єднаними за допомогою єдності мети та теми.

Субжанр – це мовна одиниця, що не має функціональної самостійності у межах каталогу і входить в його функціонально-смислову структуру через опосередкованість комплексного мовного жанру [30, с. 23].

До мовних жанрів дискурсу моди можемо веднести: опис товару, презентація дизайнера, кутюр’є, презентація нової колекції модного одягу, журнал моди, каталог моди, мовний жанр «нових тенденцій в моді», презентування модного бренда [31, с. 150].

Переплітаючись з іншими дискурсами, дискурс моди породжує такі мовні жанри, як монографія, дисертація, наукова стаття, доповідь, підручник, посібник по моделюванню одягу, енциклопедія модних брендів, книга з історії костюму, стилю, енциклопедія моди та стилю, атлас моди, плакат, лозунг, оголошення, рекламний додаток, листівка, рекламний проспект, рекламна брошура, стаття, репортаж і багато інших [67, с. 23].

Таким чином, дискурс моди має свої певні особливості мовного вираження, які пов’язані зі зовнішньомовним, екстралінгвістичним фактором. Письмо, в свою чергу, є конструктивним елементом моди, так як мода в свою чергу не може існувати поза словом.