Тема 10. Політичне лідерство План

1. Сутність політичного лідерства.

2. Теорії політичного лідерства.

3. Типологія політичного лідерства.

1. Сутність політичного лідерства

Політичне лідерство – важливий чинник стабільного і динамічного розвитку політичних систем. Воно робить політичний вплив на всі політичні структури і політичні процеси суспільства. Політичний лідер бере активну участь у визначенні стратегічних цілей і завдань розвитку політичної системи, у виборі засобів і методів їх досягнення. Залежно від того, наскільки його політичні програми і дії збігаються з об’єктивними суспільними потребами, політичний лідер може зробити як позитивний, так і негативний вплив на суспільний розвиток.

Термін “лідер” (англ. leader) у перекладі означає “головний”, “керівник”, “провідник”. Політичне лідерство є одним з найважливіших видів соціального лідерства, воно пов’язане з управлінням державними та суспільними процесами.

У сучасній політології немає однозначного тлумачення політичного лідерства. Узагальнюючи наявні підходи до розуміння цього поняття, зазначимо, що політичний лідер – це авторитетна особа, яка здійснює переважний вплив на інших людей з метою інтеграції їх діяльності для досягнення спільних політичних та інших цілей.

Характерними рисами або ознаками політичного лідерства є:

- здійснення постійного впливу на оточуючих;

- політичний вплив повинен мати загальний характер і поширюватись на всіх членів керованої спільноти;

- лідерство закріплюється у визначених нормах, правилах, повноваженнях, привілеях.

У системі політичного лідерства виокремлюють три основні компоненти:

- соціальні умови і чинники, що впливають на політичного лідера;

- індивідуальні соціально-психологічні якості лідера;

- ресурси або засоби, які він використовує у політичній діяльності.

Лише аналіз усіх трьох цих компонентів може дати цілісне уявлення про феномен політичного лідерства як одного з найважливіших інститутів політичної системи будь-якого суспільства.

2. Теорії політичного лідерства

У сучасній науці існує чимало теорій, які намагаються пояснити природу політичного лідерства, причини, що його породжують. Найбільшого поширення набули теорія рис, ситуативні теорія, теорія визначальної ролі послідовників, психологічні теорії і марксистська теорія лідерства.

Теорія риспояснює природу політичного лідерства видатними індивідуальними якостями людини, що приводять її до влади. Серед рис, притаманних лідеру, називають розвинений інтелект, силу волі, цілеспрямованість, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, вміння передбачати перебіг подій, здатність привертати до себе увагу, готовність брати на себе відповідальність та ін. У демократичних країнах до обов’язкових якостей політичних лідерів додають зовнішню привабливість, комунікабельність, високу моральність.

Ситуативна теоріянаголошує, що причина лідерства полягає не в індивіді та притаманних йому рисах, а в тій ролі, яку він має відігравати за конкретних обставин. Поява лідера, за цією теорією, є результатом збігу часу, місця та обставин. Саме обставини визначають вибір лідера та його політичну поведінку. Деякі представники цієї теорії стверджують, що у сучасному суспільстві лідером може стати і безпринципна, пересічна людина, яка вміє підкорятись обставинам і вміло використовувати їх.

Теорія визначальної ролі послідовниківрозглядає лідерство як особливий тип стосунків між керівником та послідовниками. На думку прибічників цієї теорії, лідери – це, насамперед, виразники настроїв, інтересів, потреб тих чи інших соціальних груп. Група сама обирає собі того лідера, який її задовольняє. Тому феномен лідера не у ньому самому, не в його специфічних якостях, а в якостях його послідовників. Лідер орієнтується на групу і прагне виконати її вимоги, незалежно від їх характеру і змісту. Він намагається підлатуватись під своїх послідовників і забезпечити підтримку своєї діяльності. Послідовники здатні перетворити лідера на маріонетку, яка діє за їхніми вказівками.

Психологічні теорії політичного лідерстванабули широкого поширення у науці. Спільним для них є теза про те, що витоки політичного лідерства лежать у людській психіці, яка є керівною і визначальною щодо інших явищ людського буття. Людина за своєю природою є егоїстичною і владолюбною істотою, прагне до панування над іншими людьми. Її дії визначаються волею до влади (Ф.Ніцше), підсвідомими сексуальними інстинктами (З.Фрейд) або іншими психічними мотивами. Г.Леон, поділяючи народ на лідерів і натовп, вважав, що лідери можуть усе, за умови опанування ними психології мас і докладно розкрив механізм впливу на натовп, що завжди шукає вождя і сам прагне до підкорення і рабства.

Марксистська теорія політичного лідерствау поясненні природи останнього виходить з соціально-класових основ суспільства. Поява політичних лідерів є відповіддю на об’єктивну суспільну потребу. Якщо історичні і соціальні умови вимагають лідерів, то вони неодмінно з’являються, завжди виступаючи представниками певних класів. Політичний лідер діє у межах об’єктивної необхідності. Він не може її скасувати, але здатен впливати на неї. Якщо лідер діє у межах об’єктивної необхідності. Він не може її скасувати, але здатен впливати на неї. Якщо лідер розуміє об’єктивний характер і сутність суспільних процесів, закони, за якими вони відбуваються, і діє відповідно до них, то він може стати творцем історії.