Розділ 2 теоретичний аспект дослідження політичної активності як чинника демократизації суспільства

2.1.Сутність та різновиди політичної активності

У попередньому розділі ми прийшли до висновку, що політична активність це – певний ступінь прояву політичної поведінки суб’єкта, який характеризується не як звичайне пристосування до існуючих умов, а детермінований власним рівнем політичної культури, свідомості, що в результаті визначає відношення людини до світу політики та усвідомлення там своєї ролі. Політична активність за дослідженням Ірини Білоус [6], має дворівневу модель, сутність якої заключається в тому, щоб показати, що даний феномен має вагомі складові, зрозумівши які ми можемо більш детально його вивчити.

Орієнтаційно-ціннісний (внутрішній) рівень має такі складові: потреби, мотиви, інтереси, цінності, переконання, настанови. Поведінковий (зовнішній) рівень, в свою чергу, має такі складові: політична участь, політична діяльність, політична поведінка.

Таким чином, ми знову зустрічаємо тлумачення поняття політичної активності, через прояв політичної участі, діяльності та поведінки, завдяки чому виникає нова можливість наблизитись до його сутності шляхом аналізу складових внутрішнього рівня цього феномену.

Людина – це індивід, зі своїми потребами та інтересами, серед яких найважливішою є потреба у виживанні, самозбереженні, водночас людина – істота суспільна, яка усвідомлює ефективність колективної діяльності, поза як навіть потреба у виживанні реалізується лише шляхом взаємодії з іншими [9]. Тому чинники формування політичних потреб, відповідно до системно-інтегративного розуміння політичної мотивації, варто шукати у відносинах особистості і з біологічною природою, і з соціальним оточенням, з усім, що породжує стан напруги, відчуття дефіциту та дискомфорту. Подолання такого стану може бути досягнуто лише завдяки досягненню конкретних благ і умов та здійсненню тих видів діяльності, які забезпечують подолання дефіциту, тобто відповідний рівень претензій [26]. Значить, політичні потреби кожного з нас виникають як реакція на невідповідність існуючого стану речей бажаному, що стає поштовхом для майбутніх роздумів, дій.

Будь-якій дії, в тому числі і політичній, передує мотив. У «Політичній енциклопедії» визначення мотивів у політиці сформульоване так: «глибокі внутрішні спонукальні чинники пов’язані із задоволенням потреб суб’єкта політики, які викликають його активність; сукупність зовнішніх і внутрішніх умов, які спонукають до політичної діяльності та поведінки та визначають їх спрямування [21]. Політичні мотиви пов’язані із інтересами, а політичний інтерес можна визначити як вибіркове відношення суб’єктів політики до суспільно-політичних явищ, процесів і подій, реальна причина їхньої політичної активності, заснована на визначених цінностях, переконаннях і настановах [42]. Політичні цінності – це ідеальні критерії оцінки й орієнтації суб’єктів політичної діяльності [43]. Переконання та настанови, в свою чергу, існують відповідно до цінностей і також слугують відображенням відношення особистості до світу політики і усвідомлення там власного місця і ролі.

Політична участь говорить про залученість особи у політичну сферу життєдіяльності суспільства і свідчить про наявність певних дій. Політична діяльність – спрямованість на реалізацію власних амбіцій та інтересів стосовно питань отримання, розподілу та утримання влади. Політична поведінка – свідчить про відношення суб’єкта та його орієнтацію у світі політики, та проявляється у відповідній діяльності. Значить, політичну активність перш за все, треба розуміти як вид активності суб’єкта, що пов’язаний із процесом задоволенням політичних потреб, в майбутньому детермінований цінностями та проявляється у відповідній сфері життєдіяльності.

Багато вітчизняних та зарубіжних дослідників використовують наступну класифікацію політичної активності. Тут політичну активність розглядають на основі двох видів її прояву: «конвенційна» (легітимна) і «неконвенційна» (не легітимна) [36]. Конвенційна форма говорить про те, що політична активність суб’єкта не виходить за межі законодавчих норм (голосування на виборах, членство в партії і т.п.). Неконвенційна, в свою чергу, у власному прояві носить характер незаконних діянь та тих, що не підлягають загальноприйнятним нормам (страйки, пікети, політичний екстремізм і т.п.).

Також, окрім показника рівня легітимності, критерієм визначення виду політичної активності виступає смисловий вимір «активність – пасивність». Наприклад, політичний психолог Б. Мар’єнко [30, с. 81-82] вважає, що політичну активність певним чином можна прирівняти до континуума,певного простору, на одному з полюсів якого – політична пасивність (абсентеїзм), а на протилежному – політична гіперактивність та екстремізм (коли суб’єкт має наміри та побажання значних змін, можливо не лише в політиці але й у всій державі і може використовувати для цього різні засоби, починаючи від легальних і закінчуючи терористичними актами).

Таким чином, ми бачимо, що попередні два способи класифікації добре доповнюють один одного і можна зробити наступний висновок. Видами політичної активності є такі, що проявляють себе по шкалі «пасивність – активність – гіперактивність», але якщо ми говоримо безпосередньо про активність, то для її більш детальної характеристики можна зазначити такі види – легітимна, нелегітимна. Це виглядатиме таким чином «види політичної активності суб’єкта»: політична пасивність; політична активність (легальна і не легальна); політична гіперактивність (легальна і не легальна).

Також дослідники політичної активності, російські і українські, відзначають, що політична активність має й свої особливості і, відповідно, прояв в неоднакових формах в умовах демократичного і недемократичного (перехідного) суспільства. У демократичних суспільствах вона проявляється у таких формах, як голосування на виборах різних рівнів, референдумах, участь в управлінні, в місцевому самоврядуванні, в діяльності парламенту [29, с. 22]. Крім того, наприклад, в ході передвиборчої кампанії чимало людей залучається до різних форм практичної активності – збирання підписів, зустрічі з кандидатами, мітинги, демонстрації, пікети, наметові містечка тощо.

Демократичні конституції передбачають і різні форми прямого впливу громадян на органи влади при прийнятті рішень, зокрема, законні форми демонстрацій, мітингів, збирання підписів під петиціями, безпосередні контакти з офіційними особами. О. Шестопал у праці «Людина і політика» згадує і про такі форми політичної активності, як страйки, антивоєнні демонстрації, захоплення порожніх приміщень безпритульними тощо [49, с. 78]. У недемократичних суспільствах, де обмежуються політичні права і свободи, політична активність переважно формальна і найчастіше проявляється лише в участі у виборах. Неконвенційні ж форми політичної активності жорстко переслідуються владою.

Російські політологи В. Жуков і Б. Краснова розглядають політичну активність особистості у двох аспектах: за горизонталлю та за вертикаллю, у вигляді своєрідної матриці. Критеріями вони вважають, по-перше, різні форми прояву активних політичних дій, наприклад, членство в партіях, робота в державних структурах, участь в мітингах, рухах тощо, а по-друге, активність суб’єкта в будь-якому окремо взятому виді діяльності [35, с. 99].

Політичний психолог Д. Ольшанський бере за основу своєї класифікації «мобільні» (активні) та «іммобільні» (латентні, неактуалізовані) форми політичної активності [33, с. 387]. Активних форм він називає шість: 1) найпростіші реакції (позитивні і негативні) на імпульси-подразники, які надходять від політичної системи, її інститутів та їх представників, але не пов’язані з необхідністю високої особистої активності людини; 2) участь у діях, пов’язаних з делегуванням особистих повноважень (найяскравіший приклад – електоральна поведінка), виконання окремих ситуаційних, одноразових доручень; 3) особиста участь в діяльності політичних організацій, відвідування зборів та інших заходів; 4) виконання відносно постійних конкретних політичних функцій в межах інститутів політичної системи або опозиційних їй; 5) пряма політична дія – вихід з товаришами на мітинги, допомога в побудові барикади, участь в політичних сутичках тощо; 6) активна, в тому числі керівна, діяльність в позаінституційних політичних рухах, спрямованих проти існуючої політичної системи з метою добитися її заміни чи радикальної перебудови, часто це лідерство у натовпі, налаштованому на злам політичної системи.

Серед «іммобільних» форм Д. Ольшанський виокремлює чотири основні форми: 1) повна виключеність із політичних відносин, обумовлена низьким рівнем громадянського розвитку; 2) політична виключеність як результат надмірної бюрократизації – самої панівної політичної системи, низьким зворотним зв’язком між цією політичною системою і громадянським суспільством в цілому, розчаруванням людей в політичних інститутах; 3) політична апатія як форма неприйняття політичної системи, нав’язаної людям ззовні – наприклад, в результаті програшу війни і завоювання країни ворогом; 4) політичний бойкот як прояв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.

Конкретні форми політичної участі розглядаються у працях В. Пєтухова, починаючи від різних проявів політичного інтересу і закінчуючи реальними способами впливу на владу – участь у виборах і референдумах, мітингах, голодуваннях, у діяльності політичних партій та суспільних організацій, звернень до органів влади тощо [36, с. 27-30].

Таким чином, можна зробити висновок, що політична активність пов’язана із задоволення суб’єктами життєдіяльності власних та групових політичних інтересів. Вона у своєму прояві невід’ємно пов’язана із процесом соціалізації та засвоєнням групових норм. Тому може носити легальний і не легальний характер. Іноді норми групової та індивідуальної політичної активності можуть конфліктувати із загально прийнятими соціальними та юридичними нормами, і така активність може перерости в екстремістську. Також у випадку політичної пасивності говорять про мінімальний потяг суб’єкта до процесу задоволення власних політичних інтересів. Це говорить про появу як мінімум двох тенденцій. По-перше, всі політичні інтереси актора задоволені і він бажає зберегти нині існуюче положення речей. По-друге, політична пасивність говорить про небажання актора залучатись до політичної взаємодії, це може бути результатом політичної неосвіченості або просто проявом абсентеїзму.