1.2 Уточнення основних понять дослідження

Основними поняттями роботи є політична участь та розумінням процесу демократизації, тому важливо розглянути історію виникнення та тлумачення цих понять - їх походження та різноманітні інтерпретації.

Участь у політиці тісно пов'язана з такою характерною рисою активного демократичного громадянина, як політична залученість. Саме через участь у політиці, суспільному житті та державному управлінні формується та реалізується громадянин.

Найважливішими передумовами участі громадян у політиці є інтерес до політики та обізнаність у політичних подіях і процесах. Особи, які не цікавляться політикою і не мають про неї необхідних знань, зазвичай приречені стати не лише тільки об'єктами політики, а й жертвами політичних рішень, прийнятих без їхньої участі. І навпаки, особи, яким властивий достатньо високий ступінь інтересу до політики і які вельми обізнані у ній, здатні стати суб'єктами (акторами, дійовими особами, гравцями) політичного процесу. Завдяки участі у політиці такі громадяни можуть підвищити свій суспільний статус.

Західною політичною наукою останньої третини XX ст., яка розвивалась в умовах наростання кількох хвиль масових громадянських рухів, було запропоновано низку визначень політичної участі громадян. Класичне визначення політичної участі було вперше запропоноване такими американськими політологами, як Сідней Верба і його колегами - Норманом Наєм і Джей Он Кім у 1971—1978 pp. За з цим визначенням, політична участь — це дії приватних громадян з метою прямого чи опосередкованого впливу на відбір державних управлінців та їхню діяльність. Зазначимо, що "приватними громадянами" в сучасній літературі щодо політичної участі прийнято вважати тих громадян, для яких участь у політиці та урядуванні не є складовою їхньої професійної діяльності. Сутність цього визначення зводиться до діяльності приватних громадян з метою впливу на прийняття рішень урядовцями.

Британець Ґерайнт Перрі, американець Джордж Мойзер і австралієць Ніл Дей (1992) запропонували розглядати політичну участь як участь громадян у процесах формування, прийняття та здійснення державної політики ("публічного політичного курсу"). Це визначення можна розглядати і як доповнення, і як своєрідне переформулювання визначення групи С. Верби. Однак тут є додатковий підтекст з наголошенням на співучасті приватних громадян і урядовців (чи професійних політиків) у публічних політичних процесах.

"Розширеного визначення громадянського активізму" дотримуються американські політологи Стівен Розенстоун і Джон Марк Гансен (1993), згідно з якими "політична участь — це діяльність, виразно спрямована на те, щоб впливати на розподіл суспільних благ і суспільних цінностей". Подібну позицію зайняв американський вчений Нейтан Теске (1997) — прямий критик урядовоцентричних визначень політичної участі, запропонувавши визначення політичної участі як діяльності, спрямованої не стільки на уряд, скільки на пошук колективного взаєморозуміння в суспільстві.

Загалом, з точки зору спрямованості участі, її визначення можна умовно розглядати в рамках двох основних підходів — урядовоцентричного і суспільно-ціннісного.

Прихильники першого підходу (Л. Мілбрат, Г. Макклоскі, С. Верба, Н. Най, Ґ. Перрі, С. Гантінґтон, М. Конвей, Е. Мюллер та інші), яких - переважна більшість, вважають, що політична участь громадян спрямована насамперед на урядовців та урядування.

Прихильники другого підходу (Б. Епштейн, С. Розенстоун, М. Гансен, Н. Теске, - їхні праці були опубліковані у 1990-х pp) розглядають політичну участь громадян як частину діяльності, спрямованої на зміну суспільно-політичних цінностей.

Збагнути особливості політичної участі громадян в активістських ролях — в групах і партіях — можна лише через врахування двох названих підходів. Адже, з одного боку, активістська діяльність громадян часто спрямовується на отримання конкретного результату від уряду, однак, з іншого боку, ця діяльність неминуче впливає на зміну суспільно-політичних цінностей в бік більш сприятливої атмосфери для впливу на урядовців.

У демократичному суспільстві участь громадян у політиці має багатофункціональне призначення. Проте більшість теорій політичної участі можна поділити на дві основні групи, які відбивають "два стилі мислення про участь" (Ґ. Перрі):

• Інструментальні теорії.

• Теорії розвитку.

Інструментальні теорії розглядають політичну участь як сукупність засобів для досягнення певної мети, наприклад для захисту групових чи особистих інтересів. Наголошуючи на захисній функції участі, ці теорії розглядають її як ефективний засіб для протистояння бюрократії і авторитарним тенденціям.

Згідно з теоріями розвитку, політична участь є суттєвою частиною розвитку громадсько-політичних здібностей людини, а також своєрідною самоціллю. Вихідна теза теорій розвитку полягає у тому, що участь є частиною процесу моральної і політичної освіти. Освіта у цьому контексті розглядається насамперед як вироблення у громадян почуття відповідальності. Прихильники теорій розвитку вважають, що відповідальність може розвинутися лише через користування нею.

З названими теоріями відповідно пов'язані два основні напрями інтерпретації політичної участі (сформовані впродовж другої половини XX ст.):

1. Елітистсько-демократичний (ревізіоністський).

2. Партисипативно –демократичний (демократія участі).

Представники елітистсько демократичного напряму (Б. Берельсон, П. Лазарсфельд, В. Макфі та їх наступники) виходять з того, що демократія не вимагає широко розгалуженої участі громадян у прийнятті політичних рішень. Обмежуючи участь лише голосуванням на виборах, вони вважають, що це сприяє стабільності представницької демократичної системи.

Прибічники учасницької (партисипативної) демократії чи демократії участі (П. Бахрах, К. Пейтман, Б. Барбер та інші) стверджують, що цілком реально створити розгалужену систему участі громадян у політиці, спираючись, зокрема, на розвиток комунікацій і освіти.

Своєрідну позицію між обома напрямами зайняв на межі 1960—1970 х pp. класик американської політології Р. Даль, пройшовши з 1960-х до 1980-х pp. певну еволюцію від елітистсько-ревізіоністського до учасницького напряму тлумачення політичної участі. Для нього "політична участь" важлива передусім як засіб досягнення підконтрольності лідерів громадянам. Так, у книзі Р. Даля "Поліархія: участь і опозиція" (1971) вихідною є теза про ключову роль для демократії "постійної чутливості уряду до уподобань своїх громадян", яка є результатом політичної участі. Для забезпечення політичної участі (насамперед у виборах) Р. Даль пропонував спиратися на інституційні гарантії демократії, до яких відносив певні свободи (вираження, політичних організацій, доступу до альтернативних джерел інформації) і права (обирати посадовців, бути обраним на публічну посаду, змагатися за голоси виборців).

Гарантії демократії Р. Даль (1971) розглядає через два виміри: 1) публічне суперництво; 2) політична участь у системі публічного суперництва. Пріоритет суперництва, пов'язаного з рівнем дозволеної опозиції, над політичною участю у Р. Даля є промовистим. Адже без реальної опозиції політична участь залишатиметься номінальною і недієвою. Звідси зрозумілим є і скептицизм щодо такої політичної участі, яка не забезпечує свого призначення — підконтрольності урядовців громадянам.

В науковій та навчальній літературі з політології політичну активність, участь, діяльність, часто розглядають як конкретні, специфічні форми реалізації політичної поведінки [25], а деякі вчені навіть і ототожнюють. Політична діяльність, поведінка являють собою відповідно різні форми і способи інтерпретації активності, коли увага концентрується на засобах державного впливу суб’єкта на об’єкт (діяльність) або на зміну особистої ролі і позиції суб’єкта (поведінка) [17, с. 185]. Тому в нашому дослідженні, буде доречним дати уточнення цих понять, бо дійсно, політична поведінка свідчить і про рівень активності, формах участі та способах політичної діяльності, що безпосередньо впливає на демократизацію суспільства.

Політична участь – це залучення членів певної соціально-політичної спільноти до процесу політико-владних відносин; вплив громадськості на перебіг існуючих соціально-політичних процесів у суспільстві та на формування владних політичних структур [7, с. 230]. Вона свідчить про участь того чи іншого суб’єкта у владних відносинах, про його діяльність (або бездіяльність) в даній сфері життєдіяльності суспільства.

Американський соціолог Лео Мільбрайт виділяє чотири основних види конструктивної (законної, «конвенціальної») політичної участі: голосування, участь у діяльності політичних партій та інших політичних організацій і в кампаніях, що проводяться; участь у політичному житті громади, зборах, грошових пожертвуваннях тощо, контакти з офіційними особами па 1 різних рівнях. Виділяються також види деструктивної (незаконної, некоавепціальної) політичної участі: різноманітні форми протесту з порушенням закону, протест проти безпутних дій властей тощо.

Політична діяльність являє собою складову людської діяльності, специфічна особливість якої полягає в спрямованості на реалізацію політичних інтересів суб’єктів політики і насамперед на завоювання, утримання та реалізацію влади [51, с. 59-60]. Отже, політична діяльність свідчить про бажання суб’єкта реалізувати певну ідею, і в своїй поведінці він буде проявляти власну здатність та способи її втілення у життя.

Слід зрозуміти, політична активність – це певний ступінь прояву політичної діяльності суб’єкта, який характеризується не як звичайне пристосування до існуючих умов, а детермінований власним рівнем політичної культури, свідомості, що в результаті визначає відношення людини до світу політики та усвідомлення там своєї ролі.

Політична поведінка, в свою чергу означає про процес взаємодії суб’єкта з політичною реальністю, яка охоплює його дії та орієнтації щодо політичної практики[48, c. 516].Тобто, сукупність політичних орієнтацій, установ, реакцій та дій людини стосовно питань політики і влади – це все і є політична поведінка.

Світовий політичний розвиток насичений елементами демократизації. Це говорить про ріст демократичних тенденцій у різних країнах світу, особливо в країнах перехідного типу, до складу яких входить наша держава. Перехід до демократії, процес демократизації називають демократичним транзитом. Демократичний транзит – політичний процес, що відбувається в існуючому правовому полі держави та супроводжується зламом інститутів політичного режиму, що відживає, встановленням і зміцненням широкої мережі демократичних інститутів громадянського суспільства й посиленням демократичних функцій державно-владних структур [27, с. 9]. Демократичний транзит – процес трансформації посттоталітарних суспільств, що має на меті заснування демократії. Він охоплює весь спектр суспільних відносин, а саме: політику, економіку, соціальну структуру, управління, культуру та духовну сферу[22]. Демократизація – це процес, за допомогою якого колишні авторитарні держави намагаються встановити політичну систему з більшою мірою участі громадян в управлінні і більшою прийнятністю влади до запитів громадян[17].

Таким чином, демократизація означає перехід до демократичних методів управління державою та усіма сферами життєдіяльності суспільства. Це говорить про залучення майже усього населення до процесу управління, зі сторони якого очікується політична участь.

Отже, поняття політичної участі тісно пов’язане із поняттями політична активність, діяльність, поведінка. Вона свідчить про ступінь зацікавленості та залученості суб’єкта до політичної сфери життєдіяльності суспільства, засвідчує про рівень його політичної соціалізації, рівень політичної культури та в широкому сенсі – є однією із визначальних характеристик стосовно відношення до світу політики.

3. Принципи і методи дослідження політичної участі

Дослідження політичної участі як чинника демократизації суспільства потребує обрання та використання низки принципів та методів. Всі вони є необхідними та вагомими під час безпосередньої роботи над розв’язанням поставлених завдань. Було застосовано наступні принципи: принцип об’єктивності, історизму, термінологічний.

До першої групи відносяться загальнофілософські принципи:

об'єктивності, історизму, діалектичного методу, кореляції.

Принцип об'єктивності зобов'язує розглядати конкретні події і явища у

всій їхній складності, багатогранності і суперечливості, спиратися на

сукупність позитивних і негативних фактів у їхньому істинному змісті,

незалежно від того, подобаються вони комусь або ні. Існує думка, що принцип об'єктивності прийнятний тільки в

природознавчих науках, тому що об'єкт їх вивчення байдужий до

соціальних відносин, а в суспільних науках об'єкт і суб'єкт вивчення пов'язані

складними соціальними відносинами, що виключають можливість спостерігати

процеси громадського життя “з боку”, займати надкласову позицію. Однак наукове пізнання політичної участі громадян як фактору демократизації при

вимає відокремлювати переконання та власні поведінкові установки від процесу пізнання, адже це є перешкодою для об’єктивності

пізнання. Саме з цією метою цей принцип застосовано в даному дослідженні.

Принцип історизму потребує враховувати, що об'єктом дослідження є

минулий розвиток людського суспільства, що підпорядковувався об'єктивним

законам і цілеспрямованій діяльності людей; виявлення і критичного розгляду

максимально повного набору фактів відповідно до конкретної історичної

обстановки, у їхньому взаємному зв'язку і причинній обумовленості; вивчення

кожної історичної події і явища в динаміці: як вона виникла в об'єктивному часі

і просторі, які головні етапи пройшла у своєму розвитку в ході взаємодії

різноманітних соціально-політичних сил, чим стала на той або інший момент

часу. Принцип історизму дозволяє “вжитися” у політичні процеси,

досліджувати участь у них робітників у зв'язку з умовами, що змінювались,

простежити в цій справі спадкоємність і новаторство. Застосувавши принцип

історизму, наприклад, до оцінки взаємовідносин робітників і КПРС, можна

показати, по-перше, коли і чому ця партія виникла; по-друге, що представляла

вона собою за соціальним складом і характером діяльності на початку і

наприкінці аналізованого періоду; по-третє, чому і як змінювалися її

стратегічні і тактичні установки, зв'язки з робітничим класом; по-четверте, чим

була викликана криза цієї партії.

Винятково важливе місце займають принципи діалектичного методу,

що базуються на універсальних законах розвитку природи, суспільства і

мислення: загального зв'язку явищ; становлення; загального розвитку і руху;

підйому від абстрактного до конкретного; одиничного, особливого і загального;

єдності історичного і логічного; виділення в об'єкті головної, визначної

сторони; діалектичного “зняття”. Щодо даної теми це означає вивчення в

розвитку всієї сукупності умов, в яких протікала різноманітна політична

діяльність робітників, її спрямованості, інтенсивності і результативності.

Принцип кореляції, тобто встановлення справжньої картини

співвідношення, взаємозалежності предметів і явищ, дозволяє краще осмислити

зв'язки робітників із владою, виявити причини нестійкості їхньої політичної

поведінки, визначити взаємну пристосованість різноманітних соціальних груп Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – 2001. – Вип.XIII

до спільної діяльності.

Не варто випустити з уваги також принципи методологічного

плюралізму, міждисциплінарних зв'язків, елементи генетичного і гіпотетико-

дедуктивного методів.

До другої групи входять принципи, що сприяють розкриттю соціально-

філософської і політологічної специфіки проблеми. У якості таких виступають

принцип діяльного початку і принцип діалектичної єдності соціальної теорії і

практики. Діяльність є особливою формою буття людини як природно-

біологічної і соціальної істоти, здатної вносити зміни у своє життя і

навколишнє середовище відповідно до потреб, інтересів та ідеалів. Вона

виявляється з різним ступенем активності, у різноманітних видах і сферах

громадського життя. Для вивчення специфіки політичної поведінки робітників

варто розглядати соціальне і політичне, по-перше, як самостійні категорії, по-

друге, прагнути встановити між ними зв'язки, що дозволяють говорити про

деяку якісну єдність соціально-політичних процесів. До цієї групи належать і

принципи: институціоналізму, вимагає ставити в центр дослідження політичні

інститути; багатофакторності, припускає, що різноманітні фактори діють у

певній мірі незалежно один від одного і без встановленої субординації;

сцієнтизму, орієнтує на одержання точного знання, відділеного від ідеології і

вільного від політичних впливів; верифікації, що визнає наукову цінність лише

емпірично достовірних і перевірених фактів.

Третю групу методологічних принципів утворюють ті положення, що

зачіпають безпосередньо процес гуманізації і гармонізації взаємозв'язків

робітників із представниками інших соціальних груп. Основними з них є

принципи соціальної рівності і соціальної справедливості. Рівність розуміється

нами не в значенні абсолютної тотожності одного індивіда з іншим (при такому

підході не було б А.Данте, С.Рафаеля, О.Пушкіна, Т.Шевченка, А.Ейнштейна й

інших геніальних і великих людей, а панували б лише посередності), а в

значенні пропорційності соціальних благ заслугам того або іншого індивіда,

реалізації принципу, що йде з глибини сторіч “кожному по труду”. Соціальна

нерівність полягає в тому, що при рівній праці деякі люди і групи населення

споживають матеріальних і духовних цінностей більше, ніж інші.

Справедливість виступає основним мірилом усього, що відбувається у

людському житті та історії, виражає сутність як людини, так і суспільства.

Справедливою є та людина, що діє безкорисливо, відповідно до істини і закону.

“Справедливість полягає в тому, - писав у свій час Ф.Бекон, - щоб не робити

іншому того, чого не бажаєш собі... Тільки завдяки наявності справедливості, -

підкреслював він, - людина людині - бог, а не вовк” [3, с. 365]. Справедливість

не є щось разом і назавжди дане, застигле. У сучасних історичних умовах

сутність справедливості вбачається нами в рівномірному (але не в рівному, тим

більше не в зрівняльному) розподілі матеріальних і духовних благ по гідності

кожного.

До найважливіших відносимо і принципи: визнання пріоритету прав

людини над правами соціальної групи і держави; гуманізації міжособистісних,

міжгрупових і міждержавних відносин; гуманізації політики; гармонічного Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – 2001. – Вип.XIII

сполучення загальнолюдських, суспільствозначимих, класових, національних,

групових, особових інтересів і цілей. Гуманізація суспільних відносин і

політики потребує враховувати, що не може бути вільною не тільки та

соціальна група або країна, що гнітиться, але і та, що гнітить.

Основним у пізнанні об'єкта і предмета дослідження є діалектичний

метод, що припускає визнання руху, зміни і розвитку в якості універсального

методологічного принципу; характеристику того, що рухається, змінюється і

розвивається; розкриття і пояснення суті руху, зміни і розвитку.

Досягнувши вершини в ідеалістичній філософії гегелівська діалектика

була, як відомо, критично перероблена К.Марксом і Ф.Енгельсом у

матеріалістичному дусі. Найбільш загальними в їхній діалектиці визнані

закони: переходу кількісних змін у якісні, єдності і боротьби протилежностей,

заперечення заперечення. Необхідно, проте, визнати, що ні гегелівський

ідеалістичний, ні марксистський матеріалістичний діалектичні методи самі по

собі не запобігають прояву суб'єктивізму в пізнанні й апологетику тієї або

іншої теорії. Підтвердженням того служить замічене протиріччя між

діалектичним методом і системою: у Г.Гегеля вінцем розвитку об'єктивного

духу виявилася прусська монархія, а в уявленні К.Маркса вершиною

суспільного розвитку повинна була стати ідеалізована комуністична формація.

Важко погодитися з Ю.В.Шишковим, що критикує тих дослідників, які

вважають, що ідея боротьби протилежностей, зведена Г.Гегелем у головний

закон діалектики, у рушійну силу всякого розвитку, невірна первісно [4.- C.27-

28]. Ми приєднуємося до авторів, що бачать значення діалектики насамперед не

в боротьбі, а в єдності протилежностей. Боротьба ж їх завершується знищенням

однієї з протилежностей, а виходить, і знищенням єдності. Перенесена

К.Марксом на грунт історії, така діалектика і пов'язані з нею революційні

стрибки є по суті методологія катастроф. Саме на її основі виникла сталінська

теза про загострення класової боротьби по мірі будівництва соціалізму [5.-

C.56-59].

Варто використовувати також загальнонаукові методи: історичний,

логічний і класифікації. Історичний метод припускає гранично конкретне

дослідження генетичних і структурних зв'язків робітничого класу, протиріч, що

були між ним та іншими соціальними групами, причин відчуженості робітників

від влади і кризових явищ у країні. Спираючись на логічний метод пізнання,

можна уявити в узагальненому виді сутність впливу державних і громадських

організацій на політичну поведінку робітників. Метод класифікації дозволяє

пізнати складний характер соціальної структури суспільства і робітничого

класу.

У роботі над проблемою надзвичайно важливо застосовувати власне

історичні методи. Деякі з них - синхронний, хронологічний, діахронний,

періодизації - дозволяють пізнати стан політичних процесів і діяльності

робітників у часі; а інші - порівняльно-історичний, ретроспективний,

структурно-системний - сприяють виявленню тенденцій розвитку політичної

системи суспільства і політичної участі робітників.

Розширенню можливостей у пізнанні проблеми сприяє використання Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – 2001. – Вип.XIII

методів суміжних наук, насамперед політології: біхевіористського, що

потребує вести спостереження за робітниками й іншими суб'єктами політики

при виконанні ними своїх політичних ролей, аналізувати їхню поведінку;

ситуаційного, що зобов'язує враховувати всі стійкі і тимчасові, об'єктивні і

суб'єктивні умови й обставини, що створюють конкретно політичний процес;

таких методів прикладної політології, як спостереження подій, опитування

прямих і непрямих учасників подій, біографічний аналіз.

На основі прийомів статистики, методів соціологічних і

математичних досліджень, соціальної психології можна зробити обробку

масових джерел і різноманітних цифрових матеріалів, простежити зміни в

чисельності робітників у Радах різних рівнів, у керівних органах КПРС та

інших громадських організацій, у їхньому настрої і ставленні до установ влади.

Таким чином, об'єктивне висвітлення політичної діяльності робітників у

зазначені роки припускає насамперед критичний аналіз теоретичної спадщини

попередників, відмову від “сліпого” проходження не тільки мнимим, але і

справжнім авторитетом науки, тому що життя не стоїть на місці. Істина подібна

джерелу. І вірними є лише ті “дороги”, що ведуть до нього

Принцип історизму знайшов своє відображення у розкритті ретроспективного погляду на сутність проблеми, з врахуванням історичних зв’язків, причин, чинників, які зумовили зміни форм політичної участі.

Термінологічний принцип пов’язаний з написанням першого розділу, він був застосований для розкриття сутності понятійно-категоріального апарату дослідження.

При проведені даного дослідження максимально ефективно використано всі можливі та доступні методи дослідження, адже використання декількох способів пізнання розширює саму можливість більш зрозумілого описання проблеми та надає змогу отримати глибші знання.

В досліджені було використано культурологічний та історичний підходи. Культурологічний підхід дав змогу розглянути політичну активність та рівень демократичності певних процесів, як показник розвитку політичної культури громадян та держави. На основі історичного підходу була розглянута історія розвитку категорії «політична участь».

Основними та універсальними методами дослідження виступає аналіз і синтез, детерміновані діалектичним підходом. Аналіз і синтез допомогли розглянути політичну активність на основі розгляду її основних детермінантів та характеристик. Розгляд політичної соціалізації, політичної культури населення, активності на виборах, аналіз кількісних і якісних показників цих феноменів дає можливість судити про стан та форми політичної активності, розглянути її основні характеристики.

Вторинний аналіз документів (кабінетний аналіз) дав змогу опрацювати документи, статі та інформацію які були вже виконані до початку дослідження.

Структурно-функціональний метод являє собою основу дослідження структури політичної участі, її природи та значення як для політики, так і взагалі для життєдіяльності суспільства. У другому розділі роботи досліджувалась структура політичної активності, її складові та елементи.

Системний метод є основою розгляду політичної участі як елементу процесу демократизації загальносуспільного ладу. Залучившись цим методом стало можливим розглянути взаємозв’язок цих феноменів, їх взаємообумовленість та значимість, як один для одного, так і для політичної системи.

Соціально-психологічний (біхевіористський) – безпосередньо зорієнтував на вивчення участі груп, класів, мас і особистостей, що виконують будь-яку політичну діяльність, спрямовану на досягнення тієї чи іншої політичної мети, на вивчення суб’єктивних механізмів, психологічних мотивацій політичної поведінки.

Метод порівнянь та аналогій дав змогу розглянути показник політичної участі з різних точок зору на даний феномен у країнах світу з неоднаковим політичним та економічним устроєм. Було описано важливість наявності даного феномену у різних моделях держаного устрою (адміністративного, демократичного) і зазначено різницю їх тлумачення та значимості в них.

Саме цей перерахований вище арсенал методів допоміг максимально ефективно розглянути політичну участь як чинник демократизації суспільства, проблеми пов’язані із цим феноменом та способи їх рішення. Необхідність використання багатьох методів також була зумовлена тим, що політична участь – достатньо складне явище котре проявляє своє значення не лише у політичній сфері життєдіяльності, але і далеко за її межами. Адже, від особливостей нашої участі (активної чи пасивної) залежить наш вибір на основі якого твориться владна та політична система, яка тісно співіснує з економічною, соціальною та іншими сферами життєдіяльності суспільства.

На основі вище перерахованих принципів, підходів, методів було вирішено ряд задач, обумовлених метою дослідження розглянути особливості політичної активної участі як важливої умови функціонування демократії.