Тема 14. Своєрідність античного роману («метаморфози, або золотий віслюк» апулея)

Вступний коментар

Луцій Апулей (бл. 125 – бл. 180 р.) – один з найвідоміших римських письменників, філософ, юрист. Апулею належало чимало різноманітних праць, серед них пое­тичні твори, зокрема гімни й панегірики, нариси з історії Риму, численні промови, наукові трактати з медицини, сільського господарства, математики, рибальства, астрономії, музики, художні романи тощо. З цього значного творчого здобутку повністю збе­реглися лише «Апологія, або Промова на захист самого себе від обвинувачення в магії» (103 розділи) і роман «Метаморфози, або Зо­лотий осел» (11 книг), а також уривки промов «Флориди» («Квіт­ник»), три філософські трактати.

Роман «Метаморфози»написаний в останній період життя Апулея. Він мав і другу назву –«Осел», епітет «золотий» (тобто «чудовий», «прекрасний») був доданий захопленими читачами. До нас дійшов ще один роман з тим самим сюжетом–«Лукій, або осел», що приписувався Лукіану. Мабуть, обидва варіанти мали спільне джерело.

Роман Апулея розповідає від першої особи про пригоди гре­цького юнака Луція, який, покохавши дівчину Фотіду, служницю чаклунки Памфіли, просить її допомогти йому перетворитися на пугача. Але випадково Фотіда принесла йому іншу мазь, і замість пугача Луцій перетворився навіслюка.Перед цим дівчи­на попередила його, що повернути людську подобуйому допомо­жуть свіжі троянди, які Луцій повинен з'їсти. Проте цією наго­дою юнакові пощастило скористатися лише через рік. А з момен­ту перевтілення у тварину почалися його неймовірні пригоди, і кожна з них загрожувала жорстокою смертю. Лише в середині останньої книги, після втручання в його долю богині Ізіди, яка поєднала в собі риси різних богинь–Церери, Прозерпіни, Селе­ни, Юнони та ін. під час час улаштованої на її честь маніфестації Лу­цій з'їдає трояндовий вінок і повертає собі подобу людини. До кі­нця свого життя він стає палким прихильником культу Ізіди та Озіріса.

Головне місце в романі відведено розповідям про чаклунство, таємні дії чарівниць. Уже в зав'язці твору Луцій чує про безжаліс­ні злочини відьми Мерої, про долю нещасного Телефрона, який через підступи чародійок втратив ніс та вуха. А потім і самому ге­рою довелося пережитинизкустрашних пригод. Після перетворен­ня на осла його становище взагалі стає жахливим. Луцієві не щастить: він потрапляє до рук здебільшого негідних людей–розбійників, злого хлопчиська, безчесних і розбещених священ­нослужителів, прихильників сирійської богині Кібели, жадібного й жорстокого млинаря, брутального вояка-легіонера та ін. Луція-осла безперервно б'ють, морять голодом, карають і навіть на­магаються оскопити, він ледве рятується від зграї вовків, а потім оскаженілих собак і в кінці стає прилюдним посміховиськом уку­пі з бідолашною жінкою. Проте всі ці нещастя не можуть вгаму­вати природженої допитливості героя. Як він сам неодноразово підкреслює, «люди, незважаючи на мою присутність, вільно го­ворили і діяли», тобтоподобавіслюка дає можливість стати об'єктивним свідком усіх неподобств, що кояться навкруги, проникнути в потаємні причини вчинків людей.

Луцій щиро співчуває всім обдуренимпростакам, скривдже­ним людям. Виконуючи тяжку роботу на млині, Луцій-осел бачить без­правне становище рабів, які майже втратили людську подобу. У моральному плані Апулей підкреслює в рабах лише негативні якості–лінощі, боягузливість, злодійкуватість і зрад­ливість. Навіть «відомий своєю відданістю раб Мірмекс» за кілька золотих монет зраджує свого господаря і стає звідником його дружини з коханцем.

З надзвичайною уїдливістю Апулей викриває негідний спосіб життя розбещених жерців Кібели, яких селяни виганяють зі своєї місцевості. В інших книгах і розділах автор з іронією наводить безліч дрібних даних і фактів про життя провінційних міст і се­лищ, але ніде він не досягає такого сарказму, як у розділах про цих огидних святенників. Можливо, відраза Апулея до них пояснювалася тим, що сам він ревно шанував єгипетських богів, популярність яких у Римській імперії дуже зросла. Проте напевно говорити про релігійні погляди письменника досить складно через їхню суперечливість. Про тих самих єгипетських богів, Озіріса та Ізіду, яким він заприсягся присвятити все життя, у фіналі Апулей уже говорить з іронією: їхні жерці тричі примушують героя проходити обряд посвячення, що коштувало йому великих грошей.

У романі Апулея постають різноманітні представники майже всіх верств римського суспільства, описані, як правило, з непри­хованою іронією чи гумором, хоч інколи оповідь набуває справж­нього драматизму. Взагалі автор дуже часто використовує в рома­ні свій найулюбленіший прийом – іронію, але іронію доброзич­ливу, позбавлену злостивої сатиричності. Він весело сміється з окремих міфологічних уявлень, персонажів-простаків і таких са­мих простих богів, до яких особливої пошани не відчуває. Саме в такому плані зображені стосунки богів на Олімпі, де Юпітер скар­житься на витівки Купідона або віддає наказ негайно скликати раду богів під загрозою величезного «штрафу в 10 тисяч нумів».

Особливої сили пародійна майстерність автора набирає у про­мовах самих героїв, які (а вони часто неосвічені) вдаються до пафосу й усіх засобів високого ораторського мистецтва. Роблячи таких людей майстрами промови, Апулей досягає великого ко­мічного ефекту.

У композиційному плані роман «Метаморфози» досить складний. Окрім численних фольклорних і новелістичних сюже­тів, що безпосередньо вплітаються в його канву, у твір вміщено також 12 окремих оповідей-новел, кожну з яких розповідає один з епізодичних персонажів. Більшість із них становлять еротично-авантюрні історії якихось осіб. Це оповідь про дракона, який пожирає одного з супутників,новела про трьох шляхетних юнаків, про ремісника, його дружину, коханця і діжку; оповідь про коханця, який сховався під корзиною і виказав себе чханням тощо.

Особливе місце серед цих історій належить чудовій міфічній казці про Амура і Псіхею.Вона виникла в Елла­ді приблизно в VI-V ст. до н. е. й розповідала лише про самий факт незвичайного кохання смертної дівчини і бога. Апулей уск­ладнив основну любовну лінію, увівши інтригу зі злобливими й заздрісними сестрами, які вирішили згубити Псіхею і були пока­рані, а сама героїня зазнала переслідувань Венери і врешті була винагороджена за вірне кохання. Юпітер припинив ворожнечу між ними, Псіхея стає безсмертною богинею, й усі боги визнають її дружиною Амура. Однією з особливостей цієї казкової історії стало незвичне зображення богів, зокрема підкреслено їхні земні стосунки, поведінка й почуття, не говорячи вже про звеличення самого всепереможного кохання.

Роман Апулея написаний своєрідним стилем, у якому примх­ливо переплітаються реальне життя і фантастика, віра в божества і чорнокнижництво, мораль задоволеної життям людини і крити­ка окремих його вад. Відповідно й мова письменника надзвичай­но барвиста та різноманітна. Там, де він описує «правду життя», побут і вчинки представників нижчих верств, звучить простона­родна мова, що в інших випадках замінюється мовою високоос­віченого оратора, стає вишуканою, патетичною та навіть манір­ною. В ній багато синонімів, часом надмірного багатослів'я, що затемнює зміст і робить його інколи важким для розуміння, арха­їчних слів і виразів, грецьких запозичень, неологізмів, народних вульгаризмів, приказок і афоризмів, прийомів красномовства, гри слів тощо. Часом мова Апулея починає звучати віршами в прозі, стає мелодійною й витонченою. Все це засвідчує надзви­чайну майстерність Апулея-стиліста, його глибоке знання зако­нів художнього слова. Цей оригінальний тип романної моделі зберігається і розвивається далі в новій літературі.