Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Akt_probl_Ukr_ROBOCHI_METERIALY.doc
Скачиваний:
8
Добавлен:
22.08.2019
Размер:
1.05 Mб
Скачать

116

Брайчевський

У 1966 р. за завданням директора Інституту історії АН УРСР К.К. Дубини і редакції "Українського історичного журналу" був блискуче написаний у нарис молодого , але досить відомого вже у той час історика М.Ю. Брайчевського під риторичною назвою "Приєднання чи возз'єднання? (критичні замітки з приводу однієї концепції)". За задумом замовників дана робота мала служити обґрунтуванням основних положень концепції, офіційно схваленої найвищим у країні органом політичного диктату - сумнозвісних "Тез" ЦК КПРС. Однак, результат виявився кардинально протилежним. У своїй праці М.Брайчевський піддав гострому критичному аналізу офіційну концепцію Визвольної війни. Це був не просто мужній вчинок українського історика, який прагнув бути об'єктивним у своїх судженнях. Він добре усвідомлював , чим це може для нього повернутися. І хоча стаття так і не була опублікована у той час в Україні , тим не менше М.Брайчевський був звільнений з роботи, його праці були заборонені до друку на довгі 15 років , а сам він став жертвою політичних репресій . Уже влітку 1966 року ця праця почала поширюватися в українському самвидаві, а надрукована вона була у 1972 році в Канаді без згоди автора. В Україні ж її публікація стала можливою тільки у серпні 1991 р.

Піддаючи аргументованій критиці насильно впроваджений " Тезами" в українській історіографії термін "возз'єднання", М. Брайчевський доводив, що й з філологічної, й з історичної точок зору він є "абсолютною нісенітницею" і "елементарним невіглаством". Автор виступав не лише проти вживання офіційної термінології і канонізованої радянською історіографією оцінки Переяславського акту. Цінність даної праці полягає насамперед у тому, що, по-перше, у ній дослідник зробив ряд загальних методологічних висновків, важливих для концептуально нового розуміння подій і явищ Визвольної війни та українсько-російських відносин : про визначальність принципу прогресивності національно-визвольної боротьби, про шкідливість для України та закабалених Росією народів теорії російського месіянізму, про розвиток буржуазних тенденцій в Україні у середині XVII ст., про негативні наслідки у політичній, економічній, культурній та сфері міжнародних відносин, які мав для України переяславсько-московський договір 1654 р. Відомо, що М.Брайчевський характеризував його як "союз коня і вершника, в якому Росія відігравала роль останнього".

По-друге, дослідник, аналізуючи українську історію середини XVII ст., трактував її з державницьких позицій , протиставляючи Українську державу Російській, що вже само по собі було неприпустимим в умовах радянської дійсності і суперечило тезі про "віковічну єдність братніх народів ". Більше того, підписаний у січні 1667 р. Андрусівський договір між Росією і Річчю Посполитою про перемир'я Брайчевський назвав "актом загарбання лівобережних земель України російським царизмом і виявом колоніалістських тенденцій". Автор рішуче спростував такий порядок речей ,при якому всі явища, події і постаті української історії оцінювалися виключно з точки зору їх лояльності щодо Росії.

По-третє, М.Брайчевський у своєму дослідженні не просто принципово і послідовно піддав аргументованій критиці офіційну концепцію Визвольної війни, а продукує конструктивні ідеї, які згодом були концептуально розвинуті в його відомому "Конспекті історії України".

Підкреслюючи значення цієї відносно невеликої за обсягом праці, відомий український історик Я.Ісаєвич проводить аналогію зі знаменитою статтею М.Грушевського "Звичайна схема "русскої " історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства", а появу її характеризує як "переломну подію" в історичній науці і подію у політичному розвитку українства.

На жаль , висловлені свого часу М. Брайчевським думки та ідеї не знайшли належ-ного продовження і розвитку у вітчизняній історіографії 70-80-х років. Помітні досягнення на археографічному поприщі хоч і дали можливість долучитися до вивчення історії Визвольної війни широкому колу дослідників, однак через очевидні недоліки документальних видань (тенденційність у підборі матеріалів, підпорядкованість їх офіційній концепції) не позначилися на переосмисленні усталених стереотипів та історичних міфів. До кінця 80-х років фактично не було зроблено жодної спроби у середовищі вітчизняних науковців піддати конструктивній ревізії існуючу концепцію Визвольної війни.

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ НАН УКРАЇНИ – науково-дослідна установа, яка займається вивченням широкого спектра проблем вітчизняної історії. Розташований у Києві. Створений 1936 (23.07.1936 – рішення ЦК КП(б)У; 27.07.1936 – Президії АН УРСР) як Інститут історії України на базі ряду кафедр і комісій АН УРСР та Інституту історії України ВУАМЛІН. З 2.03.1953 – Інститут історії АН УРСР; з 21.11.1990 сучасна назва – Інститут історії України АН УРСР (з 1991 – АН України; з 1994 – НАН України).

1990 започатковано дослідження тем: 1) “Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–40-х – поч. 50-х рр. в контексті розробки проблем регіональної історії: На матеріалах України” (керівник Данилюк Ю. З.); 2) “Ради, Центральна Рада, Директорія: Порівняльний аналіз, цілі, методи, лідери протиборствуючих сторін (1917–1920 рр.)” (керівник Кондуфор Ю. Ю.); 3) “Становлення та еволюція Української держави (До кінця ХVIII ст.)” (керівник Смолій В. А.).

Після здобуття Україною незалежності Інститут історії України НАН України одержав низку важливих наукових результатів, зокрема: проаналізовано роль і місце України у загальноєвропейському та світовому історичному контексті упродовж останнього тисячоліття національної історії (Варварцев М. М., Віднянський С. В., Мельникова І. М., Смолій В. А. та ін.); досліджено феномен українського козацтва (Гуржій О. І., Сас П. М., Смолій В. А., Чухліб Т. В., Щербак В. О. та ін.); вивчено генезу та еволюцію української державної ідеї, практичну реалізацію якої простежено на прикладі Національної революції 1648–1676, доби Української революції 1917–1921 та сучасного державотворення (Верстюк В. Ф., Віднянський С. В., Кульчицький С. В., Реєнт О. П., Смолій В. А., Степанков В. С.). Серед вагомих досягнень інституту останніх років – колективні монографії “Репресоване краєзнавство: 20–30-ті роки” (1991), “Історія України: нове бачення” (у 2-х т.; 1995–1996); збірники документів “Чорнобиль: проблеми здоров’я населення” (1995) та “Чорнобильська трагедія” (1996); двотомний збірник документів “Українська Центральна Рада” (1996–1997); двотомник “Все про Україну” (1998); “Нариси з історії дипломатії України” (2001); “Київ: Енциклопедичне видання” (2001); “Уряди України у ХХ ст.” (2001); документальний збірник “Український національно-визвольний рух, березень – листопад 1917 р.” (2003); “Українська культура другої половини ХVII – ХVIII ст.” (3-й том п’ятитомника “Історія української культури”; 2003); та ін.

Суттєві здобутки установи у дослідженні новітньої історії України, насамперед у вивченні історії Української революції 1917–1921 (Бойко О. Д., Верстюк В. Ф., Волковинський В. М., Гриценко А. П., Реєнт О. П., Осташко Т. С., Хміль І. В., Щусь О. Й. та ін.); становлення та функціонування тоталітаризму, репресій у республіці 1920-х – 1950-х (Білокінь С. І., Данилюк Ю. З., Касьянов Г. В., Кульчицький С. В., Курносов Ю. О., Рубльов О. С., Тронько П. Т. та ін.), дисидентського руху 1960–1980-х років в Україні (Бажан О. Г., Данилюк Ю. З., Касьянов Г. В.). Цим питанням, зокрема, присвячена колективні праці “Репресоване краєзнавство: 20–30-ті рр.” (1991), “Політичний терор і тероризм в Україні ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси” (2002) та ін. Ґрунтовно досліджені ученими-істориками голод 1921–1923, голодомор 1932–1933 та голод 1946–1947 в Україні, висвітленню яких присвячено монографії, збірники документів і матеріалів, підготовлені спільно з працівниками центральних архівів України (Веселова О. М., Кульчицький С. В., Марочко В. І., Мовчан О. М. та ін.). Розробляється історія Другої світової війни, в тому числі внесок України й українців у перемогу, історія Української повстанської армії (УПА), польсько-українське протистояння на Волині 1943–1944 (Буцько О. В., Вронська Т. В., Коваль М. В., Кульчицький С. В., Лисенко О. Є.), та ін.

Важливі результати одержано у розробці спеціальних (допоміжних) історичних дисциплін (СІД): опубліковані праці “Нагороди України: історія, факти, документи” (у 3-х т.; 1996) та “Гроші в Україні: факти і матеріали” (1998) (Державна премія України в галузі науки і техніки 1999).

Нові підходи до висвітлення історії України відображено у 15-томному виданні “Україна крізь віки” (1998–2000) (Державна премія України в галузі науки і техніки 2001).

Структура установи на 1.01.2004: 1) відділ історії України середніх віків з центрами – вивчення історії Київської Русі та вивчення проблем соціальної історії; 2) відділ історії України ХІХ – початку ХХ ст.; 3) відділ історії Української революції 1917–1921 рр.; 4) відділ історії України 20–30-х років ХХ ст. з центром дослідження геноциду українського народу; 5) відділ історії України періоду Другої світової війни; 6) відділ історії України другої половини ХХ ст.; 7) відділ новітньої історії і політики; 8) відділ всесвітньої історії і міжнародних відносин; 9) відділ української історіографії; 10) відділ спеціальних історичних дисциплін; 11) відділ історико-краєзнавчих досліджень; 12) відділ регіональних проблем історії України; 13) кабінет українсько-грецьких відносин; 14) комп’ютерно-видавничий відділ; 15) науково-інформаційний відділ.

119 наукових співробітників (в т. ч. 24 доктори та 76 кандидатів наук; 2 академіки та 5 членів-кореспондентів НАН України) (на 1.07.2003 р.).

Основні напрями діяльності на сучасному етапі:

· історія України з часів Київської Русі до сьогодення;

· Україна в контексті європейської та світової історії;

· регіональна історія України;

· історичне краєзнавство;

· дослідження національної історіографії та публікація археографічної спадщини;

· спеціальні історичні дисципліни;

· підготовка “Енциклопедії історії України” (у 5-ти т.);

· підготовка багатотомного “Зводу пам’яток історії та культури України”;

· виконання Національної програми “Реабілітовані історією”.

Директори: А. Х. Сараджев (1936); С. М. Бєлоусов (1936–1941); чл.-кор. АН УРСР М. Н. Петровський (1942–1947); О. К. Касименко (1947–1964); К. К. Дубина (1964–1967); акад. АН УРСР А. Д. Скаба (1968–1973); чл.-кор. НАН України А. Г. Шевелєв (1973–1978); акад. НАН України Ю. Ю. Кондуфор (1978–1993); з груд. 1993 – акад. НАН України В. А. Смолій. Друкований орган (з 1957) – “Український історичний журнал”.

Відділами установи публікуються тематичні збірники наукових праць: “Історіографічні дослідження в Україні” (вип. 1–12; з 1968); “Історія України: Маловідомі імена, події, факти” (вип. 1–21; з 1996); “Міжнародні зв’язки України: Наукові пошуки і знахідки” (вип. 1–12; з 1991); “Проблеми вивчення історії Української революції” (вип. 1–2; з 2002); “Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки” (вип. 1–8; з 1991); “Проблеми історії України ХIХ – поч. ХХ ст.” (вип. 1–5; з 2002); “Соціум: Альманах соціальної історії” (вип. 1–2; з 2002); “Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики” (вип. 1–10; з 1997); “Сторінки воєнної історії України” (вип. 1–6; з 1997); “Україна в Центрально-Східній Європі” (вип. 1–3; з 2000); “Україна ХХ ст.: Культура, ідеологія, політика” (вип. 1–6; з 1993); “Український історичний збірник” (вип. 1–5; з 1997); “Ruthenica” (вип. 1–2; з 2002). Інститут співробітничає з вітчизняними та зарубіжними установами спорідненого профілю, співпрацює з Міністерством освіти і науки України у підготовці навчальних посібників, хрестоматій; з Державним комітетом у справах національностей та міграції, іншими міністерствами і відомствами України; проводить наукові конференції, літні школи для молодих учених. При інституті діє аспірантура та докторантура (держзамовлення та контракт), Спецрада по захисту докторських дисертацій.

"УКРАЇНСЬКИЙ ІСТОРИЧНИЙ ЖУРНАЛ" з'явився на хвилі хрущовської "відлиги", пройшов складний шлях становлення і розвитку. За період його існування в історії українського народу відбулися непрості, бурхливі події: часткова лібералізація і "брежнєвський застій", "маланчуківщина" і "перебудова", нарешті, розбудова власної незалежної держави. Звичайно, часопис існував не у вакуумі. Всі ці суперечливі процеси так чи інакше впливали на його діяльнісь. Політична кон'юнктура, ідеологічний тиск, зміни головних редакторів, колективу редакції не могли не позначитися на проблематиці журналу, науковому рівні та історичній об'єктивності матеріалів, уміщених на його сторінках.

Головний редактор академік НАН України Валерій Смолій

ІНСТИТУТ ПОЛІТИЧНИХ І ЕТНОНАЦІОНАЛЬНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ ІМЕНІ І.Ф.КУРАСА НАН УКРАЇНИ - науково-дослідна установа, що її було утворено рішенням Президії АН України у грудні 1991. Перед Інститутом було поставлено завдання поглибленої і всебічної розробки проблем, що набули особливого значення з проголошенням незалежності України і що пов'язані з потребами і процесами становлення, розвитку та функціонування української державності і громадянського суспільства. Це - історія і сучасна динаміка політичних інститутів і процесів, взаємовпливи політики, політичної культури, етнонаціональних, міжрелігійних та міжконфесійних, регіональних відносин і факторів суспільного життя, вироблення нових парадигм етнонаціонального розвитку, запобігання конфліктності в етнонаціональній сфері, моделювання оптимальних варіантів етнополітики, розроблення технологій управління в системі політичних і міжетнічних відносин, експертиза законопроектів, державних і недержавних програм у різних галузях суспільного життя, теоретико-методологічні аспекти політичних і етнополітичних досліджень та упровадження їх результатів.

До 1997 мав назву Інститут національних відносин і політології НАН України. Від початку утворення Інституту до жовтня 2005 його директором був академік НАН України, віце-президент НАН України І.Курас (1939-2005). Після його смерті постановою Президії НАН України Інституту присвоєно його ім'я. У 2006 році директором Інституту був обраний член-кореспондент НАН України, доктор політичних наук Ю.А.Левенець. У складі Інституту працюють відділи: теоретичних та прикладних проблем політології, етнополітології, національних меншин, етноісторичних досліджень, єврейської історії і культури, а також створені при цих відділах дослідні Центри: комплексних досліджень політичної науки, історичної політології, вивчення історії Голокосту, проблем церкви і етноконфесійних досліджень, ісламознавства тощо. Науковці інституту досягнули вагомих успіхів у теоретико-методологічному обґрунтуванні нового напряму соціогуманітарних наук - етнополітології, розробці об'єктно-предметної зони політології та етнополітології і вдосконаленні понятійно-категоріального апарату цих наук, осмисленні діалектики взаємодії етнічних і політичних, етнічних і регіональних факторів. Досліджувались етнонаціональна специфіка, характер та особливості політичного процесу і політичної культури в минулому і сучасному України, релігійна ситуація і взаємовідносини різних конфесій. Вагомим є внесок Інституту у розвиток досліджень з юдаїки.

Інститут виступає ініціатором і координатором науково-дослідних проектів. Успішно, зокрема, у 1999-2002 було здійснено проект "Політична історія України. ХХ століття", участь в якому брали відомі фахівці з науково-дослідних та навчальних закладів Києва та інших регіонів України. Підсумком багаторічної діяльності стало 6-томне видання, що вийшло у 2002-2003 рр. у київському видавництві "Ґенеза". Реалізація дослідних проектів Інституту у співпраці з групами ряду університетів дала змогу з'ясувати специфічні риси та особливості етнополітики в окремих регіонах України (Закарпатья, Прикарпаття, Волинь, Крим), визначити її пріоритетні завдання та перспективні напрями.

Науковці Інституту підтримують наукові зв'язки з дослідницькими і навчальними закладами Великобританії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції, здійснюються спільні міжнародні дослідні проекти. Інститут розвиває співпрацю з державними та громадськими організаціями, веде активний діалог з представниками різних політичних партій, рухів, релігійних конфесій щодо оптимальних шляхів розвитку України, функціонування її політичних інститутів тощо.

Підготовка кадрів в Інституті здійснюється через аспірантуру й докторантуру. Спеціалізована вчена рада приймає до захисту кандидатські і докторські дисертації. При інституті засновано інноваційний навчальний заклад - Інститут політичних наук, який у 2003 розпочав роботу з підготовки фахівців - магістрів за відповідними спеціальностями на базі повної вищої освіти. Наукова бібліотека Інституту нараховує понад 100 тис. примірників різних видань. Інститут регулярно видає "Наукові записки", а також журнал "ДІАЛОГ. Історія, політика, економіка". Інститут є співзасновником багатьох періодичних видань, серед них "Український історичний журнал", журнал "Людина і політика" та ін.

Опис опублікованих монографій, збірників документів, брошур, статей, тез наукових доповідей містить видана у 2002 "Бібліографія праць співробітників інституту 1991 - 2001 років"

Структура

1. Дирекція;

2. Відділи:

2.1. Відділ теоретичних та прикладних проблем політології;

2.2. Відділ етнополітології;

2.3. Відділ етноісторичних досліджень;

2.4. Відділ національних меншин;

2.5. Відділ єврейської історії та культури.

3. Центри:

3.1. Центр комплексних досліджень політичної науки;

3.2. Центр історичної політології;

3.3. Центр проблем церкви та етноконфесійних досліджень;

3.4. Центр вивчення історії Голокосту;

3.5. Центр ісламознавствая;

3.6. Центр інформаційно-технологічного забезпечення наукової роботи.

Директор Інституту - член-кореспондент НАН України, доктор політичних наук Юрій Анатолійович Левенець

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА IМ. М.С.ГРУШЕВСЬКОГО НАН УКРАЇНИ

Археографiчна комiсiя i Iнститут української археографiї та джерелознавства iм. М.С.Грушевського НАН України є спадкоємцями i продовжувачами дiяльностi осередкiв, якi провадили археографiчну роботу у попереднi епохи, в першу чергу - Київської археографiчної комiсiї (1843),

- Археографiчної комiсiї Наукового товариства iменi Шевченка (1895),

- Археографiчної комiсiї Всеукраїнської Академiї наук (1919),

- Археографiчної комiсiї Центрального Архiвного управлiння (1929),

iнших наукових, учбових, культурно-освiтнiх осередкiв середини ХIХ початку ХХ ст. Пiдвалини наукової нацiональної археографiї, що закладалися протягом другої половини ХIХ ст., розбудовували В.Антонович та М.Грушевський, який 1924 р. очолив Археографiчну комiсiю ВУАН. Попри всi труднощi, комiсiя забезепечила високий науковий рiвень своїх видань, багато зробила для розробки методики публiкацiї документiв i пам'яток, залучення до наукового обiгу широкого кола джерел, пiдготовки фахiвцiв.

Лiквiдована на своєму пiднесеннi, комiсiя залишила солiдний доробок, який лише на початку 1990-х рокiв заслужено дiстав нового життя. 1969 р. була зроблена спроба вiдновити дiяльнiсть Археографiчної комiсiї Академiї наук УРСР. Але чергова хвиля репресiй порушила цi намiри. Нинiшня Археографiчна комiсiя бере свiй початок вiд жовтня 1987 р., коли Президiя АН УРСР затвердила її поновлений склад i призначила Iнститут iсторiї АН УРСР базовою установою для забезпечення її дiяльностi. У червнi 1989 р. Було затверджено Положення про Археографiчну комiсiю та Перспективний план пiдготовки до друку та видання джерел з iсторiї України на перiод до 2000 р.; у лютому 1990 р. зроблений наступний крок до структурного оформлення археографiчного осередку: створено штатну групу Археографiчної комiсiї (15 осiб), яка розгорнула рiзноманiтну за формами науково-видавничу, науково-органiзацiйну й координацiйну дiяльнiсть i стала первiсною ланкою майбутнього iнституту. У жовтнi 1990 р., невдовзi пiсля проголошення Декларацiї про державний суверенiтет України, Президiя АН УРСР прийняла постанову Про створення в АН УРСР Iнституту української археографiї. 25 квiтня 1991 р. Кабiнет Мiнiстрiв затвердив це рiшення. Цей квiтневий день i є днем народження iнституту i визнання археографiї самостiйною дисциплiною джерелознавчого циклу. На Iнститут покладено завдання систематичного i цiлеспрямованого виявлення, опрацювання i публiкацiї документiв i пам'яток писемної iсторико-культурної спадщини, тобто, створення своєрiдної фундаментальної джерельної енциклопедiї українського народу, координацiю та науково-методичне керiвництво археографiчною дiяльнiстю iнших наукових, освiтнiх, культурологiчних установ в Українi, розробку теоретико-методичних проблем сучасної археографiї. Директором Iнституту обрано члена-кореспондента НАН України проф. П.С.Соханя.

Iнститут розробляє 12 основних науково-дослiдних проектiв: Iсторико-археографiчнi та архiвознавчi дослiдження в Українi у ХIХ-ХХ ст. Дослiдження iсторiї археографiї в Українi;iсторiї та долi українських архiвiв пiд час Другої свiтової вiйни;

Археографiчна українiка та реконструкцiя нацiональної писемної спадщини: теоретико-методичнi проблеми розробки iформацiйних документальних систем

Розробка правил видання документiв i пам'яток; розробка теоретико-методичних проблем створення iнформацiйних документальних систем.

Джерела та iсторiографiя iсторiї Лiвобережної України ХVI початку ХХ ст. Пiдготовка до друку документiв, наративних пам'яток лiвобережного походження, пам'яток регiональної iсторiографiї;

Документальнi джерела з iсторiї України ХIV-ХVIII ст. Виявлення, опрацювання та пiдготовка до друку актових та дiловодних джерел з iсторiї України доби середньовiччя та ранньомодерного часу;

Архiв Коша Нової Запорозької Сiчi. 1734-1775 рр. Опрацювання та пiдготовка до друку корпусного багатотомного видання; - Джерела з iсторiї України ХIХ початку ХХ ст.; Пiдготовка до друку епiстолярних i мемуарних джерел, дiловодних документiв державних установ;

Етнографiчно-фольклорна спадщина України Виявлення та пiдготовка до друку епiстолярної спадщини видатних українських етнографiв та фольклористiв;

Архiвна Українiка. Серiя покажчикiв Опрацювання корпусних довiдникiв по окремих проблемах, цiлiсних та реконструйованих масивах джерел з iсторiї України.

Документальнi джерела з iсторiї України ХХ ст. Опрацювання та пiдготовка до друку джерел з iсторiї нацiонально-визвольної боротьби українського народу; з iсторiї української дипломатiї; українсько-польських взаємин; з iсторiї Української Автокефальної Православної Церкви; з iсторiї України доби сталiнiзму;

Iсторiя українського народу в зарубiжних джерелах Виявлення, реєстрацiя i пiдготовка до друку джерел з iсторiї України iноземного походження; документiв з iсторiї культурних, наукових та освiтнiх зв'язкiв українського народу з народами iнших країн;

Iсторичнi джерела та iсторiографiчнi пам'ятки середнiх i нових часiв захiдного регiону України Опрацювання картографiчної спадщини Г. Левассера де Боплана; пiдготовка науково-довiдкового апарату до Iсторiї України-Руси; опрацювання джерел з iсторiї нацiонально- визвольного руху на захiдноукраїнських землях 40-50-х рр. ХХ. ст.; - Некрополi України Пiдотовка серiї довiдкових видань по некрополях Києва, Одеси, Козельця, Чернiгова

Публiкацiї Археографiчної комiсiї та Iнституту реалiзуються

в 28 серiях з пiдсерiями:

Джерела з iсторiї українського козацтва;

Пам'ятки українського лiтописання;

Україна в мiжнародних зв'язках: хронiки, мемуари, щоденники;

Джерела з iсторiї української культури;

Пам'ятки фiлософської культури українського народу;

Джерела з iсторiї церкви в Українi;

Схiднi джерела з iсторiї України;

Актовi та дiловоднi джерела;

Описово-статистичнi джерела;

Пам'ятки української мови;

Пам'ятки полiтично-правової культури України;

Картографiчнi джерела з iсторiї України;

Пам'ятки iсторичної думки України;

Пам'ятки зарубiжної iсторiографiї України;

Етнографiчно-фольклорна спадщина;

Науково-довiдковi видання з iсторiї України;

Джерела з iсторiї суспiльно-полiтичного руху на Українi ХIХ- поч. ХХ ст.;

Джерела з новiтньої iсторiї України;

Проблеми едицiйної та камеральної археографiї: iсторiя, теорiя, методика; Епiстолярна спадщина;

Iсторiософiя; Гарвардська бiблiотека українознавства;

Джерела з iсторiї науки в Українi;

Джерела з iсторiї Вiйська Українського; Мемуари. Щоденники; Державна школа. Iсторiя. Полiтологiя. Право;

Енциклопедичнi видання; Львiвськi iсторичнi працi. Дослiдження;

Львiвськi iсторичнi працi. Джерела.

МІЖНАРОДНІ КОНГРЕСИ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКІВ

2000 – м.Чернівці, Перший міжнародний конгрес українських істориків

2003 – м. Кам’янець-Подільський, II Міжнародний Конгрес українських істориків “Українська історична наука на сучасному етапі розвитку”

2006 р. – ІІІ Міжнародний Конгрес українських істориків "Українська історична наука на шляху творчого поступу". Кілька сотень науковців-істориків приймав Волинський державний університет ім. Лесі Українки.

На Міжнародний Конгрес прибули понад 300 істориків з різних країн світу- США, Канади, Італії, Франції, Німеччини, Росії, Білорусі, а також з багатьох областей України. Дослідники обговорили актуальні питання української історії від найдавніших часів до наших днів, взяли участь у презентації наукових видань.

У рамках заходу, який триватиме три дні, для гостей передбачені екскурсії у Старим містом, огляд експозиції Музею Волинської ікони та обласного краєзнавчого музею, візити до м. Володимира-Волинського та с. Колодяжного тощо.

В його роботі беруть участь близько 300 науковців, істориків, студентів з України, США, Канади, Франції, ФРН, Італії, Польщі, Росії, Білорусі. Про це повідомив власкор ЗІКу.

Протягом трьох днів на 15 секційних та пленарних засіданнях учасники Конгресу заслухають понад 400 історичних розвідок України від найдавніших часів до сучасності, які охоплюють всі сфери розвитку українського суспільства – від культури до міжнародних відносин.

Учасники конгресу відвідають історичні пам’ятки Луцька, Володимир-Волинського, Колодяжного, переглянуть виставу обласного академічного музично-драматичного театру, експозицію Музею Волинської ікони, побувають на презентації видань Українського історичного товариства (УІК) та науково-історичної літератури.

Учасників Конгресу привітали голова Волинської ОДА Володимир Бондар, ректор ВДУ Ігор Коцан, президент УІК, голова наукової ради Світового конгресу українців, професор Любомир Винар (США), Луцький міський голова Богдан Шиба.

ЗРАЗОК ІНФОРМАЦІЙНОГО ЛИСТА

Міністерство освіти і науки України Українське історичне товариство

(США, Україна, Канада, Європа)

Інститут історії України НАН України Інститут українознавства імені І. Крип'якевича

НАН України

Волинський державний університет

імені Лесі Українки Світова наукова рада

При Світовому Конгресі Українців

Тел.: (0332) 72-01-26, (03322) 4-64-57, 4-83-52; факс: (0332) 72-01-26;

e-mail: prorector-study@univer.lutsk.ua;

e-mail: romir@lt.ukrtel.net;

Тел.: (330) 297-1390; факс: (330) 297-1327; e-mail: ukrhist@aol.com;

З приємністю запрошуємо Вас взяти участь у ІІІ Міжнародному науковому конгресі українських істориків "Українська історична наука на шляху творчого поступу", який відбудеться в м. Луцьку 17 - 19 травня 2006 р. на базі Волинського державного університету ім. Лесі Українки (м. Луцьк, вул. Шопена, 24, корпус № 4, історичний факультет).

Конгрес працюватиме за такими напрямами:

Теорія та методологія історії.

Стан, проблеми і тенденції сучасної української історіографії.

Джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни.

Грушевськознавство.

Українське державотворення: історія та перспективи.

Рух Опору в Україні у роки Другої світової війни.

Етнічні українські землі поза межами сучасної України.

Історія української діаспори.

Християнська церква в історичній долі українства.

Україна в сучасній світовій та європейській геополітиці.

Проблеми збереження національних культур в умовах глобалізації сучасного світу.

Історія України у дослідженнях зарубіжних вчених.

Всесвітня історія у дослідженнях українських учених: модерні підходи та інтерпретації.

Заявку на участь у конгресі просимо надіслати до 15 березня 2006 року на поштову або електронну адреси Оргкомітету. В ній вказати тему доповіді та відомості про доповідача (прізвище, ім'я, по-батькові, науковий ступінь та вчене звання, місце роботи, посаду, поштову та електронну адреси, контактний телефон). Після отримання заявок Оргкомітет надсилатиме персональні запрошення на участь у конгресі, яку просимо додатково підтвердити до 5 травня 2006 року.

Організаційний внесок у розмірі 100 грв. для учасників із України та 70 дол. США - для зарубіжних учасників - подається до Оргкомітету під час реєстрації.

Мови конгресу: українська та англійська. Теми доповідей повинні відповідати зазначеним напрямам роботи конгресу. Їх тексти обсягом до 12 сторінок подаються до Оргкомітету під час реєстрації.

Вимоги до оформлення публікації: у правому верхньому куті - ім'я та прізвище автора, далі у круглих дужках - населений пункт і країна; нижче по центру великими літерами - назва статті; посилання на джерела і літературу оформляються у квадратних дужках, де перша цифра - номер джерела чи літератури, друга - номер сторінки. Поля: ліве - 30 мм, верхнє і нижнє - 20 мм, праве - 10 мм. Міжрядковий інтервал - 1,5. Текст в редакторі Microsoft Word for Windows шрифтом Times New Roman, розмір шрифту (кегль) 14 у форматі rtf. Абзацний відступ - 1,5 см.

З питань проведення конгресу звертатися до Оргкомітету за адресою:

43025, Україна, м. Луцьк Волинської області, проспект Волі, 13, Волинський державний університет імені Лесі Українки, каб. 93, проректор з навчальної роботи проф. Гаврилюк Світлана Віталіївна.

Контактні телефони:

Проректор з навчальної роботи проф. Гаврилюк Світлана Віталіївна - 8 (0332) 72-01-26;

Декан історичного факультету доц. Шваб Анатолій Георгійович - 8 (03322) 4-64-57;

Електронні адреси:

prorector-study@univer.lutsk.ua;

romir@lt.ukrtel.net

Президент Українського Історичного Товариства імені М. Грушевського Ректор Волинського державного університету імені Лесі Українки

Любомир Винар Ігор Коцан

НАЦІОНАЛЬНА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ ІМ. В.ВЕРНАДСЬКОГО

Найбільша бібліотека України, головний науково-інформаційний центр держави. Входить до числа десяти найбільших національних бібліотек світу.

Заснована 2(15) серпня 1918 року як Національна бібліотека Української держави, з 1988 року носить ім'я В. І. Вернадського.

Обсяг фондів — близько 15 млн. одиниць зберігання. Це унікальне зібрання джерел інформації, що включає книги, журнали, продовжувані видання, карти, ноти, образотворчі матеріали, рукописи, стародруки, газети, документи на нетрадиційних носіях інформації. Бібліотека має найповніше в державі зібрання пам'яток слов'янської писемності та рукописних книг, архіви та книжкові колекції видатних діячів української й світової науки та культури. Складові фондів — бібліотечно-архівна колекція "Фонд Президентів України", архівний примірник творів друку України з 1917 р., архівний фонд Національної академії наук України.

Щорічно до фондів надходять 160-180 тис. документів (книг, журналів, газет тощо). Бібліотека комплектується всіма українськими виданнями, отримує примірник дисертацій, які захищаються на території України, веде міжнародний книгообмін з понад 1500 науковими закладами і бібліотеками 80 країн світу. До Бібліотеки як депозитарію документів і матеріалів ООН в Україні надсилаються публікації цієї організації та її спеціалізованих установ. З 1998 р. здійснюється цілеспрямоване комплектування електронними документами, з 2005 — вибіркове архівування науково-інформаційних ресурсів Інтернет.

Пошуковий апарат Бібліотеки має в своєму складі систему бібліотечних каталогів та картотек і фонд довідково-бібліографічних видань обсягом 200 тисяч примірників. Цей фонд включає документи нормативного характеру (закони, укази, постанови тощо), енциклопедії, тлумачні словники, довідники, бібліографічні посібники. Систему бібліотечних каталогів і картотек утворюють генеральний алфавітний каталог, читацькі алфавітний і систематичний каталоги та понад 30 каталогів і картотек підрозділів бібліотеки. З 1994 р. наповнюється електронний каталог, з 1998 — загальнодержавна реферативна база даних "Україніка наукова".

У локальних інформаційних мережах Бібліотеки знаходиться 450 комп'ютерів; на Інтернет-порталі — 3,5 млн. бібліографічних і 240 тис. реферативних записів, а також 50 тис. повних текстів документів; у Інтранет-середовищі — 700 тис. публікацій. Пошук у електронних ресурсах здійснюється програмним модулем WWW-ISIS (ЮНЕСКО).

Універсальними інформаційними ресурсами Бібліотеки користується близько 500 тис. читачів, яким щорічно видається до 5 млн. документів. Щодня Бібліотеку відвідує 2 тис. науковців, фахівців, аспірантів і студентів. Їх інформаційне обслуговування здійснюється в 16 галузевих та спеціалізованих залах основного бібліотечного комплексу, а також у 6 залах філії, де розміщено найбільше в Україні зібрання газет, фонди рукописів, стародруків і рідкісних видань, естампів і репродукцій, нотних видань, зібрання юдаїки, а також значна частина Архівного фонду Національної академії наук України. Інтернет-портал Бібліотеки щодня відвідують до 10 тис. користувачів. Особлива категорія абонентів — інформаційні служби органів державної влади, серед яких Верховна Рада України, Адміністрація Президента України і Кабінет Міністрів України.

Бібліотека — наукова установа в галузі науково-інформаційної діяльності, бібліотекознавства та суміжних наук. Вона має аспірантуру і спеціалізовану раду по захисту кандидатських і докторських дисертацій, проводить щорічні міжнародні наукові конференції, видає науково-теоретичний та практичний журнал "Бібліотечний вісник" і низку збірників наукових праць: "Библиотеки национальных академий наук: проблемы функционирования, тенденции развития", "Наукові праці Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського", "Рукописна та книжкова спадщина України: археографічні дослідження унікальних архівних та бібліотечних фондів", "Українська біографістика", "Українсько-македонський науковий збірник". Спільно з Інститутом проблем реєстрації інформації НАН України Бібліотека видає "Український реферативний журнал «Джерело»".

У Бібліотеці понад 40 підрозділів, що згруповані за напрямами їх діяльності в інститути (бібліотекознавства, української книги, рукопису, архівознавства, біографічних досліджень), центри (консервації і реставрації, культурно-просвітницький, комп'ютерних технологій, науково-видавничий), Фонд президентів України і Службу інформаційно-аналітичного забезпечення органів державної влади. В Бібліотеці працюють понад 900 співробітників, з них бібліотечних — 65%, наукових — 20% і допоміжних — 15%. Серед науковців 2 академіки НАН України (О. С. Онищенко, П. Т. Тронько) і член-кореспондент НАН України (Л. А. Дубровіна).

НАЦІОНАЛЬНА ПАРЛАМЕНТСЬКА БІБЛІОТЕКА УКРАЇНИ є провідним державним культурним, освітнім, науково-інформаційним закладом. Це загальнодоступна установа з універсальними за змістом фондами і характером обслуговування населення.

Бібліотека утворена 3 березня 1866 р. як Київська російська публічна за розпорядженням царського уряду. Засновниками її виступили відомі громадські діячі: М.В.Юзефович, О.Х.Андріяшев, купці І.М.Зайцев, М.І.Бубнов, І.М.Бродський, М.І.Горовіц, цивільний губернатор М.Г.Казнаков, предводитель дворянства О.О.Горват, поміщик-українофіл Г.П.Галаган та ін. Основою фонду стали приватна книгозбірня письменника і книговидавця В.Г.Барщевського та пожертви киян. На момент відкриття фонд бібліотеки налічував з19 книг у 667 томах та 43 комплекти періодичних видань.

45 років подвижницької праці присвятив Київській публічній бібліотеці з моменту її заснування бібліотекар С.Г.Ярославський (фактично директор), єдиний фахівець в колі тих, від кого залежала доля бібліотеки. В основному вона існувала завдяки пожертвам меценатів, заможних громадян, установ і товариств. Колективним органом управління книгозбірнею призначався розпорядчий комітет, до складу його на протязі п’ятидесяти років входили професори Київського Університету, вчені зі світовими іменами, директори гімназій, видавці, представники духовенства.

Перші 25 років діяльності бібліотеки – це час повсякденного виживання, пошуків виходу з фінансової скрути. За цей час книгозбірня шість разів вимушено змінювала місцезнаходження, адже власного приміщення не мала.

На краще ситуація змінилася у 1891 р. після того, як бібліотека перейшла у підпорядкування міської Думи й стала називатися Київською міською публічною бібліотекою. Поліпшилося фінансування книгозбірні, і у 1901 р. обсяг її фондів становив 30214 томів; майже третину становили пожертви жителів міста. Найбільшими книжковими дарами за всю історію бібліотеки стали колекції: В.М.Юзефовича, високопоставленого петербурзького урядовця (5812 т.); І.В.Лучицького, історика, професора Київського університету (4000 видань); М.О.Тулуба, правника (400о видань); О.О.Беретті, онука уславленого академіка архітектури В.І.Беретті (4000 видань).

Зважаючи на настійливі вимоги громадськості, Дума у 1909 р. приймає рішення про будівництво суто бібліотечної споруди.

У 1911 р. на конкурсній основі, на кошти, зібрані жителями міста через розповсюджену спеціальну облігаційну позику, для бібліотеки було споруджено спеціальне приміщення (архітектор З.Клаве). Воно є найдавнішою київською спорудою такого призначення, включене до переліку пам'яток архітектури початку ХХ ст. Збудоване в дусі італійського ренесансу, прикрашене зовні оригінальними архітектурними деталями, з ліпними орнаментами читальних залів, вишуканим обладнанням, коштовними сходами і масивними красивими люстрами, воно прикрасило центральну частину міста.

Популярність книгозбірні зростала з року в рік. У 1912 р. в ній зафіксовано 75 114 читачів (втричі більше, ніж на початку століття). У 1916 р. книжковий фонд становив близько 80000 примірників, серед яких з’явилися видання українською мовою.

З утвердженням радянської влади розпочався новий етап у діяльності бібліотеки. Її фонди істотно збільшувалися за рахунок марксистської літератури. Дедалі більша увага зверталася на ідеологічне забезпечення політики Комуністичної партії. З цією ж метою бібліотеку у 1923 р. було перетворено в Центральну робітничу бібліотеку ім. РКП (б), у 1934 р. – у Державну обласну ім. ВКП(б).

На початку Великої Вітчизняної Війни, незважаючи на вжиті заходи, евакуювати фонди в глибокий тил не вдалося. В роки окупації бібліотека продовжувала працювати. Її директором було призначено Т.М. Марковську, яка із своїм чоловіком на протязі майже двох років очолювала підпільну організацію бібліотеки. Ця група проводила роботу по збереженню та комплектуванню бібліотеки: вилучали картки цінних книг з каталогів, переховували книжки, свідомо змішували видання з різних відділів, встановили точну документацію того, що було вкрадено німцями.

Всього фашисти вивезли до Німеччини понад 51 тисячу томів найбільш цінних наукових видань. Решту (фонд налічував 271 660 книжок), як і саме приміщення бібліотеки було повністю спалено за лічені дні до визволення Києва.

Відновлення бібліотеки розпочалося восени 1944 р. практично з нуля. Відбудована у своєму первісному вигляді, з новим фондом, вона знову відкрилася для читачів у 1954 р.

В 1957 р. бібліотека стала Державною республіканською бібліотекою УРСР імені КПРС. Розпочався новий етап її діяльності – як центру науково-методичної та бібліографічної роботи для масових бібліотеки республіки. Єдина в Україні, вона почала отримувати з 1962 р. всесоюзний обов’язковий повний примірник друкованих творів і змогла найбільш повно репрезентувати сучасну літературу.

У березні 1966 р. за заслуги у розвитку бібліотечної справи та у зв’язку зі 100-річчям бібліотека була відзначена орденом Трудового Червоного Прапора.

Після проголошення незалежності у 1990 р. книгозбірня стала називатися Державною бібліотекою України, а у 1994 р. згідно з Указом Президента вона одержала статус Національної парламентської бібліотеки України.

Новий пріоритетний напрям діяльності бібліотеки – бібліотечно-інформаційне обслуговування депутатів Верховної Ради України та рад нижчого рівня. З 16 листопада 2000 року в установі почав працювати Канадсько-Український парламентський інформаційний центр.

Національна парламентська бібліотека знаходиться у підпорядкуванні Міністерства культури і туризму України. Вона очолює національну бібліотечну систему держави, є методичним та координаційним центром з питань бібліотекознавства, бібліографознавства, документознавства. Бере участь у розробці державної політики у галузі бібліотечної справи та її реалізації.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ВИЩИХ ОРГАНІВ ВЛАДИ ТА УПРАВЛІННЯ УКРАЇНИ (ЦДАВО УКРАЇНИ)

Адреса: 03110, м. Київ-110, вул. Солом'янська, 24

Тел.: (044) 275-36-66

E-mail: mail@cdavo.archives.gov.ua

Транспорт: трол. № 3 (зуп. "Вул. Андрія Головка")

Час роботи: пн.-чт. 8:30-16:30, пт. 8:30-15:30

Директор: Маковська Наталія Василівна

Заступник директора з основної роботи: Кулініч Юрій Якович

Заступник директора - головний зберігач фондів: Обжелян Алла Василівна

Заступник директора: Савлук Світлана Анатоліївна

Історія

Фонди

Науково-довідковий апарат

Покажчики

Огляди

Науково-довідкова бібліотека

Література

Історія

Центральний державний архів Жовтневої революції та соціалістичного будівництва УРСР (ЦДАЖР УРСР) (1920-1970 рр. у Харкові, 1970-1980 рр. у Києві)

Центральний державний архів Жовтневої революції, вищих органів державної влади і органів державного управління Української РСР (1980-1992)

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (з 1992 р.)

Фонди

3148 фондів, 1963607 справ, 1917-1985 рр.,

18716 од. зб. науково-технічної документації

1917-1985 рр.

У ЦДАВО України зберігаються унікальні документи періоду Української революції 1917-1920 рр., а саме:

Української Центральної ради Української Народної Республіки (березень 1917 - квітень 1918)

Української держави гетьмана П. Скоропадського (квітень - листопад 1918)

Директорії Української Народної Республіки (листопад 1918 - лютий 1919).

Українська Центральна рада, Українська Народна Республіка (УНР) представлені документами таких установ та організацій, як:

Центральні органи державної влади: Українська Центральна рада, Рада Народних Міністрів УНР, Генеральний секретаріат:

органи державного контролю

Міністерство внутрішніх справ

органи юстиції та їх підвідомчі установи

Міністерство закордонних справ: посольства, консульства, представництва, місії, делегації

Міністерство фінансів, банки

Місцеві органи влади: комісари, коменданти, земельні комітети, управи, управління, комітети, старости, військові ради; комісії по виборах в Установчі збори

Фонди галузевого управління господарством

Міністерство продовольчих справ УНР, представники, уповноважені

Народне міністерство земельних справ, Український комітет по постачанню машинами при Міністерстві землеробства, "Селянська спілка"

Міністерство пошт і телеграфів

Міністерство шляхів УНР

Військові фонди: центральні військові установи, фронти, військові з'єднання (армії, корпуси, дивізії, бригади, полки), шпиталі, учбові заклади

Міністерство освіти і підвідомчі йому установи мистецтва і культури (управління преси, видавництва, редакції).

Українська держава гетьмана П. Скоропадського репрезентована у документах таких установ і організацій, як:

Головна квартира гетьмана та військово-цензурний відділ Української держави при головній квартирі

Центральні органи влади: Рада Міністрів Української держави, генеральний суд та державний контроль

Міністерства: внутрішніх справ, юстиції, фінансів; підвідомчі їм організації: головні управління місцями ув'язнення; київський столичний отаман, старости губернські, повітові, сільські; управи волосні, міські; державні варти повітові, міські; інспектори державної варти (за географічною ознакою)

Міністерство закордонних справ та підвідомчі йому установи: посольства в Австро-Угорщині, Німеччині, Фінляндії; консульства у Москві, Тамбові, Петрограді, Пензі, Саратові, при Великому війську Донському

Міністерства: торгівлі і промисловості, морських справ, земельних і продовольчих справ, народного господарства; Державне хлібне бюро та його контори

Міністерство освіти та підвідомчі йому установи: профспілки, споживчі кооперації; Головне управління мистецтва і національної культури

Міністерство військових справ та підвідомчі йому установи: управління: Генерального штабу Української держави, начальника військових комунікацій, військового контролера, артилерії; управи: військово-санітарна, військово-ветеринарна, шкільна. Штаби корпусів, дивізій військ. Військові частини: полки, бригади, сотні, авіаційні частини, військове судочинство; військово-санітарна служба: пересувні шпиталі, розподільчі пункти, спальні лазарети, лабораторії, інтендантські управління; штаби військових комендантів

Національні меншини: міністерства з єврейських справ, великоруських справ, польських справ

Період Директорії Української Народної Республіки представлений документами таких установ та організацій:

Центральні органи влади: Канцелярія Головного отамана республіканських військ, Канцелярія Директорії УНР, Рада Народних Міністрів, Головний уповноважений уряду УНР на Поділлі, Особиста канцелярія голови Ради Міністрів УНР

Органи державного контролю: Тимчасова рада державного контролю, Державний контроль УНР

Установи Міністерства внутрішніх справ

Органи юстиції і міліції: Державний сенат УНР, Верховна слідча комісія УНР по розслідуванню діяльності уряду П. Скоропадського; кримінально-розвідувальні відділи, комісії, управління; губернські, повітові, міські начальники міліції

Міністерство закордонних справ: посольства, консульства, представництва; місії: дипломатичні, військові, торгово-економічні, делегації

Міністерство фінансів УНР. Державний банк УНР.

Місцеві органи влади: Головний комісар УНР, губернські, повітові комісари; коменданти губернські, повітові, залізничних дільниць

Виконкоми громадських організацій і губернські, волосні, селищні виконавчі комітети

Земельні волосні комітети

Військові ради: Вища військова рада, Всеукраїнська рада військових депутатів; військові ради армій, корпусів, дивізій

Управи, управління, комітети

Волосні народні управи (за географічною ознакою); земські волосні управи; волосні земельні управи; повітові і сільські управління; сільський староста

Військові фонди: Військове міністерство; штаби управління, ревізійні комісії, інспектори польових військ, фронти, уповноважені та начальники постачання; військові частини. Дивізії січових стрільців, стрілецькі дивізії.

Бригади - піхотні, запасні, стрілецькі, прикордонні, кулеметні

Полки - піхотні, запасні, козачі, стрілецькі, інженерні, січових стрільців, артилерійські

Батальйони, сотні, дивізіони, батареї, загони, курені, коші, гарнізони

Шпиталі, санітарні пункти, військові начальники, військові суди; військові учбові заклади

Народне міністерство земельних справ

Установи зв'язку і шляхів сполучення:

Народне міністерство пошт і телеграфів УНР

Українське телефонне агентство

Народне міністерство шляхів сполучення

Головний комісар залізниць уряду УНР

Міністерство народного здоров'я й опіки

Установи освіти, мистецтва і культури:

Міністерство народної освіти УНР

Головне управління мистецтв і національної культури УНР

видавництва, редакції журналів, газет; товариства, гуртки, культпросвітні комісії.

Установи національних меншин:

Єврейський національний секретаріат УНР

Харківське окружне виборче бюро по підготовці виборів на Всеросійський єврейський з'їзд

Міністерство з єврейських справ

Діяльність уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) характеризують документи фондів за 1918-1924 рр., серед яких:

Диктатор Західної області УНР

Державний секретаріат внутрішніх справ

Державний секретаріат військових справ ЗУНР

військові канцелярії диктатора і підпоручика ЗУНР

Головна команда Галицької армії Західної області УНР та Команда державної жандармерії ЗУНР

представництва ЗУНР у Німеччині, Празі

Українська крайова студентська рада ЗУНР та редакція газети "Стрілець" - орган українського бюро друку при диктаторі ЗУНР

Період УСРР та УРСР представлений документами:

Документи з 1917 по 1980 рр. вищих органів державної влади та управління УРСР, вищих установ контролю, юстиції, суду і прокуратури, центральних органів, що регулювали та контролювали розвиток народного господарства, кооперації, науки, культури, охорони здоров'я, конфесійних відносин, фізкультури і спорту, професійних спілок та інших громадських об'єднань; особові фонди радянських державних і культурних діячів, науковців, діячів української еміграції

Документи вищих органів державної влади УРСР представлені фондами Верховної Ради УРСР (до січня 1937 р. - Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет) за 1917-1933, 1936-1988 рр., Ради Міністрів УРСР (до березня 1946 р. - Рада Народних Комісарів УРСР) за 1918-1926, 1936-1984 рр., Всеукрревкому (грудень 1919 - лютий 1920 рр.), Ради Робітничо-Селянської Оборони УРСР (квітень - вересень 1919 р.), Народного комісаріату військових справ УРСР (1918-1919), в яких містяться відомості про створення органів радянської влади в Україні, утворення радянського уряду, директивні документи з питань державного, економічного і соціально-культурного будівництва в республіці.

Діяльність контрольних органів відображена у фондах Народного комісаріату робітничо-селянської інспекції УРСР (1918-1934), Міністерства державного контролю УРСР (1943-1957), Комісії держконтролю РМ УРСР (1958-1963), Комітету народного контролю УРСР (1963-1990). У них зосереджено документи, що висвітлюють діяльність контрольних органів у ці роки, їх роль в індустріалізації промисловості та колективізації сільського господарства, форми і методи управління народним господарством.

У документах фондів Міністерства юстиції УРСР (1919-1962, 1971-1980), Юридичної комісії при РМ УРСР (1963-1970), Верховного Суду УРСР (1921-1980) та Прокуратури УРСР (1936-1980) висвітлені питання судоустрою і організації судочинства на місцях, цивільного, карного і процесуального права, організації прокурорського нагляду. Документи охоплюють період від становлення радянського суду та права до 80-х років.

Планування, фінансування, статистику характеризують документи фондів Держплану УРСР (1921-1982), Міністерства фінансів УРСР (1918-1933, 1938-1982), Центрального статистичного управління УРСР (1920-1930, 1939-1985).

Документи, що засвідчують стан і розвиток народного господарства УРСР, зберігаються у фондах Вищої ради народного господарства УРСР (1918-1933) - загальногосподарського республіканського органу, Укрраднаргоспу (1960-1965), наркоматів і міністерств, держкомітетів, головних управлінь і трестів, виробничих об'єднань, установ агропромислового комплексу.

Про кооперативне будівництво в Україні, розвиток сільськогосподарської, промислової, споживчої, житлово-будівельної кооперації є відомості в фондах Головного кооперативного комітету при РНК УРСР (1921-1931), Всеукраїнської кооперативної спілки та Української республіканської спілки споживчих товариств (1920-1935, 1943-1985), Всеукраїнської спілки сільськогосподарської, кредитної і кустарно-промислової кооперації "Сільський господар" (1922-1929), Ради промислової кооперації УРСР (1923-1934; 1937, 1939-1961), Всеукраїнської спілки кустарно-промислової кооперації УРСР (1921-1924), Ради лісопромислової кооперації УРСР (1943-1953), Всеукраїнської спілки житлових кооперативів (1925-1935).

Джерелом для вивчення історії розвитку народної освіти, культури, мистецтва, архітектури, охорони пам'ятників історії і культури, створення й діяльності вищих та середніх спеціальних закладів, шкіл, науково-дослідних інститутів, підготовки спеціалістів, роботи театральних колективів, музеїв, бібліотек, республіканських видавництв і редакцій з 1919 р. по сьогодення є документи міністерств культури, освіти, вищої та середньої спеціальної освіти, Держкомітету РМ УРСР з профтехосвіти, комітетів у справах мистецтв, культосвітніх установ, видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі, кінематографії, Держтелерадіо УРСР, Академії будівництва та архітектури УРСР, галузевих науково-дослідних інститутів, видавництв та редакцій.

У документах фондів Міністерства охорони здоров'я УРСР (1919-1932, 1943-1981), Головного аптечного управління УРСР (1935-1940, 1943-1980), науково-дослідних установ медичного профілю відбито історію становлення і розвитку системи охорони здоров'я в Україні, медико-санітарне та курортне обслуговування, будівництво лікувальних установ та розвиток медичної науки.

Роботу профспілок висвітлюють документи Української республіканської ради профспілок (1919-1938, 1948-1980) - вищого органу, що здійснював керівництво діяльністю профспілкових організацій в УРСР, а також центральних, всеукраїнських, українських республіканських комітетів галузевих профспілок.

Відомості про міжнародні зв'язки України, поширення наукових знань, здійснення заходів щодо охорони природи, історичного і культурного надбання містяться у фондах Українського республіканського комітету захисту миру (1951-1973), Українського товариства дружби і культурного зв'язку із зарубіжними країнами (1928-1931, 1940-1985), ЦК Товариства Червоного Хреста УРСР (1940-1984), Республіканського комітету ДТСААФ (1951-1981) тощо.

Історію створення Української автокефальної православної церкви та питання регулювання конфесійних відносин висвітлено у фондах Української автокефальної православної церкви за 1918-1929 рр., Всеукраїнської православної церковної ради за 1921 р., Ради Всеукраїнської спілки релігійних громад УАПЦ за 1919-1927 рр., Уповноважених та Ради в справах релігій при РМ СРСР по УРСР за 1943-1980 рр.

Про розвиток спорту розповідають документи фондів Комітету фізкультури і спорту при РМ УРСР, Ради спілок спортивних товариств та організацій УРСР, Української республіканської ради туризму і екскурсій, республіканських рад добровільних спортивних товариств.

В архіві зберігаються документи фондів українських еміграційних установ, організацій і окремих осіб за 1914-1945 рр. Найбільша частина емігрантських документальних матеріалів надійшла з Празького українського архіву (у вересні 1945 р. надійшла перша група документів, у 1958 р. - друга, подальші надходження були у 1983, 1995 та 1997 рр.).

Усі документальні матеріали розміщені за тематичним принципом у межах відповідних груп.

Органи державної влади: Рада УНР; комісії по евакуації, здачі зброї і державного майна, по врегулюванню штатів державних установ УНР.

Діяльність військових організацій: штабів, стрілецьких і кулеметних дивізій і бригад, куренів, артилерійських і кінних полків, технічних сотень, військової флотилії, військових судів і армійської ради ордена "Залізного Хреста".

Табори військовополонених та інтернованих: штаби груп інтернованих військ армії УНР; табори інтернованих у Каліші, Німецькому Яблонному, Щепіорно, Олександрово; організації українських націоналістів у таборах військовополонених у містах Бецлярі, Фрайштатті, Зальцведелі.

Організації допомоги емігрантам: бюро, комітети допомоги у Варшаві, Берліні, Празі, комітети опіки над українськими біженцями із Західної України у Німеччині.

Організації студентів-емігрантів представлені радами, союзами, спілками та їх філіями, що діяли у Чехо-Словаччині, Польщі, Німеччині, Швейцарії; громадами, що діяли у Варшаві, Ченстоховій, Празі; українські товариства допомоги студентам - "Молода громада" у Львові, "Рілля" у Празі; гуртки, секції, клуби, каси, об'єднання.

Видавничу справу української еміграції представляють: пресбюро у Берліні, Відні, Подебрадах; видавництва "Східно-Європейська кореспонденція", "Чорномор" у Каліші, "Спілка українського друкарства" в Тарнові, "Культурно-наукове видавництво українського національного об'єднання" та "Український студент" у Празі, "Український друкований орган" у США, "Українська трибуна" у Польщі; редакції журналів: "Нова доба" у Польщі, "Нова Україна", "Гуртуймося" у Празі, "Розбудова нації", щотижневик "Тризуб" у Парижі та ін.

Відповідний комплекс документів дає можливість вивчити питання роботи учбових закладів: Українські натуральні ресурси, Українська господарська академія у Подєбрадах, Український вільний університет, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова у Празі; Курси українського учительского семінару у Відні, Українська реформована гімназія у Ржевницях.

Наука представлена науковими інститутами у Варшаві і Берліні.

Архіви, музеї, бібліотеки представлені документами Українського історичного кабінету, Українського національного музею-архіву у Празі, Української бібліотеки ім. Симона Петлюри у Парижі.

Діяльність громадських організацій представлена документами товариств, зокрема кооперативних, споживчих, взаємодопомоги; товариств українських інженерів, економістів; товариств "Просвіта" у Празі і Ужгороді, "Освіта" у Тарнові.

Культурно-просвітня діяльність української еміграції представлена документами про створення хорових капел, шкіл, студій в екзилі.

Крім вище зазначених фондів, до ЦДАВО України надійшли на державне зберігання з Праги й особові фонди. Серед них матеріали Д. Антоновича, Д. Дорошенка, Б. Лепкого, С. Наріжного, М. Бутовича, І. Огієнка, С. Петлюри, С. Русової, М. Шаповала, С. Сірополка, С. Шелухіна, Є. Вирового, Д. Донцова, А. Животка, Ю. Косача, І. Мазепи, М. Садовського, П. Холодного, П. Чижевського та ін.

У ЦДАВО України зберігаються документи про діяльність Організації українських націоналістів - ОУН та Української повстанської армії - УПА. Це фонди крайового і обласного проводів ОУН, з'єднань УПА: Крайовий провід ОУН на західноукраїнських землях (1941-1947), Львівський обласний провід ОУН на західноукраїнських землях (1943-1944), Організація української націоналістичної молоді "Січ" (1941), З'єднання західних груп УПА (УПА - Захід, 1942-1946 рр.), З'єднання південних груп УПА (УПА - Південь, 1942-1945 рр.), З'єднання північних груп УПА (УПА - Північ, 1942-1945 рр.), Комендант військового району "Іскра" УПА (1943-1944), Колекція трофейних документів про діяльність УПА на окупованих територіях України (1942-1944).

Частина документів цієї тематики відклалася у фондах української еміграції у міжвоєнний період. За своїм складом це - накази, розпорядження, звіти, донесення, списки, повідомлення, листівки, відозви, топографічні карти, посвідки, розписки, програми, конспекти, лекції, оголошення.

В архіві зберігається також колекція копій мікрофільмів про діяльність Управління внутрішніх військ МВС Українського округу у боротьбі проти ОУН - УПА, оригінали яких восени 1991 р. були передані до Центрального архіву внутрішніх військ МВС Російської Федерації (425 справ, 151953 кадри).

У березні 1996 р. до ЦДАВО з Канади надійшли документи Уряду УНР в екзилі за 1946-1992 рр.

Серед документів:

декрети президента УНР;

постанови, протоколи засідань, протоколи сесій, звіти Української Національної Ради як вищого органу УНР;

документи про партії, що діяли в цей час закордоном, зокрема Української селянської партії, Блоку українських демократичних партій;

листування Виконавчого органу УНР з президентом;

проекти законів про Державний трибунал, Найвищу державну контрольну раду;

документальні матеріали Першого конгресу профспілок на еміграції (1949);

документи (1949-1959) про вирішення питання про державний прапор і гімн УНР;

документальні матеріали про діяльність Української автокефальної православної церкви, окремих міністерств;

звернення, меморандуми до ООН і урядів США, Франції про роль і значення України як європейської держави, напрями української зовнішньої політики;

листування з президентом Української Народної Республіки, з представниками Української Національної Ради у Німеччині, Америці про реорганізацію Державного центру; проведення позики "Визволення України";

листування окремих українських емігрантів про взаємовідносини з ОУН (1956);

листування різних осіб з членами Української Народної Ради про політичне, приватне життя українців-емігрантів у Канаді, США, Австралії, Бразилії та інших країнах; про відшкодування колишнім політичним в'язням німецьких концтаборів;

листування з представниками української еміграції у Німеччині, Об'єднанням демократичної української молоді у Австралії, Хліборобсько-освітнім союзом у Бразилії, запрошення на з'їзди, конференції;

листування з Союзом українців у Бельгії, про визначення кандидатів до Української Національної Ради;

документи про фінансову діяльність українського уряду в екзилі;

газетні матеріали, в т.ч. вирізки з газет "Свобода", "Гомін України" про становище в Україні, про життя і діяльність української еміграції закордоном.

У липні 1999 р. до архіву надійшли документи Місії УНР у Швейцарії за 1919-1924 рр., їх страхові копії на мікроплівці, а також понад 200 примірників різної літератури, що була у користуванні працівників місії УНР у Швейцарії (українською, французькою, німецькою мовами). Література передана до Науково-довідкової бібліотеки центральних державних архівів України.

Серед документів:

листування місії з консульським відділом Українського паспортного бюро у Цюріху про прибуття місії та звіти з цього питання (1922-1924);

листування з Міністерством закордонних справ УНР про скасування консульського відділу у Цюріху та підготовку звітності про діяльність місії у Швейцарії;

лист Міністерства закордонних справ УНР до голови української делегації у Парижі М. Тишкевича про відношення уряду УНР до Денікіна; до країн Польщі, Румунії та інших держав світу;

інформаційні повідомлення пресового відділу Міністерства закордонних справ УНР про стратегічне і політичне становище в Україні (1919-1920);

листування з місією УНР в Італії про організацію Надзвичайної місії в справах українських полонених в Італії;

урочиста обітниця службовців місії УНР в Швейцарії та їх особисті підписи (1919-1920);

листування з посольством УНР у Німеччині, Всеукраїнською спілкою військових інвалідів, Міністерством фінансів УНР, Головним військово-історичним музеєм-архівом про надсилання бланків паспортів УНР; заснування фонду "Українського інваліда" на еміграції; надання швейцарської візи міністру фінансів УНР Чижевському; відомості про українців, які живуть закордоном та їх заняття (1922);

інформація Міністерства закордонних справ УНР про польсько-українські відносини та звіт про роботу місії УНР у Англії;

лист Головного отамана С. Петлюри голові Ради Народних Міністрів В. Прокоповичу про звільнення його з посади (1921);

інформації, обіжники, листування Міністерства закордонних справ УНР про початок повстанської акції на Україні (похід Тютюнника 26 жовтня 1921 р.), відгуки держав світу на цю акцію; економічне становище в Україні у 1921 р.; організація святкування 5-ї річниці проголошення самостійності України;

листування окремих громадян-емігрантів з проханням допомогти у розшуку своїх рідних, близьких, знайомих;

документи (посвідчення, квитанції, рахунки) про фінансову діяльність місії УНР у Швейцарії (1921-1924).

Науково-довідковий апарат

Описи

5579

Каталоги

систематичний

географічний

іменний

103 фф., 477808 спр. тематично опрацьовано, складено 533519 тем. карток

Картотеки

iсторiя Великої Вiтчизняної вiйни - предметно-тематична, iменна

iсторiя вiдбудови народного господарства в Українi (1924-1932) - предметно-тематична, iменна

iсторiя громадянської вiйни - предметно-тематична, iменна

iсторiя колективiзацiї сiльського господарства в УСРР (1927-1933) - предметно-тематична, iменна

iсторiя комiтетiв незаможних селян (1921-1934) - предметно-тематична, iменна

iсторiя м. Києва - предметно-тематична, iменна

iсторiя нацiонально-визвольного руху в УРСР (ХХ ст.) - предметно-тематична, iменна

iсторiя промисловостi та робiтничого класу УРСР (1926-1941) - предметно-тематична, iменна

iсторiя радянської лiтератури (1919-1934) - предметно-тематична, iменна

iсторiя розвитку сiльського господарства в УСРР (1920-1933) - предметно-тематична, iменна

Покажчики

Мiжфондовi:

неопублiкованi документи ЦДАВО України про колективiзацiю i голод в Українi (1928-1936);

опублiкованi документи ЦДАВО України про колективiзацiю i голод в Українi (1929-1933);

постанови i розпорядження Ради Мiнiстрiв УРСР (1919-1939).

Створена у січні 1972 р. на базі бібліотечних фондів Центрального державного історичного архіву УРСР, Центрального державного архіву жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР і Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР. до бібліотеки

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ АРХІВ ГРОМАДСЬКИХ ОБ'ЄДНАНЬ УКРАЇНИ (ЦДАГО УКРАЇНИ)

Адреса: 01011, м. Київ, вул. Кутузова, 8

Тел.: (044) 285-55-16

Факс: (044) 285-73-51

E-mail: cdago@online.com.ua

Транспорт: ст. метро "Печерська"

Час роботи: пн.-пт. 9:00-17:30

Директор: Лозицький Володимир Сергійович

Заступник директора: Бажан Ольга Вікторівна

Заступник директора - головний зберігач фондів: Пінчук Дмитро Михайлович

75 років архіву

Історія

Єдиний партійний архів Інституту історії партії та Жовтневої революції в Україні при ЦК КП(б)У (1929-1939)

Центральний партійний архів ЦК КП(б)У (1939-1945)

Партійний архів Інституту історії партії при ЦК Компартії України - філії Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС. Назва Інституту змінювалася:

з 1939 по 1953 р. - Українська філія Інституту Маркса-Енгельса-Леніна при ЦК ВКП(б)

з 1953 р. - Інститут історії партії ЦК Компартії України - філія Інституту Маркса-Енгельса-Леніна при ЦК КПРС

з 1974 р. - Інститут історії партії при ЦК Компартії України - філія Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС (1945-1989 рр.)

Архів ЦК Компартії України (1989-1991)

Центральний державний архів громадських об'єднань України (з 1991 р.)

Фонди

154 фондів

254915 справи, 1918-1999 рр.

1918-1998 рр.

Документи періоду Української революції 1917-1920 рр. висвітлюють діяльність багатьох українських політичних партій: соціалістів-революціонерів (боротьбистів), соціал-демократів (незалежників), соціалістів-федералістів, Української комуністичної партії, Компартії Східної Галичини.

Зберігаються фонди єврейських політичних партій і організацій, в яких представлені Бунд, Комфарбанд, Поалей-Ціон, сіоністські організації, місцеві комітети цих партій, молодіжні організації.

Особливий інтерес становлять документи анархістського руху на чолі з Нестором Махном (щоденник його дружини, відозви, накази тощо).

Документи про українізацію, розвиток національної культури в 1920-і роки розкривають діяльність державних діячів - М. Скрипника, А. Шумського, М. Хвильового, Г. Лапчинського, видатних вчених - М. Грушевського, С. Єфремова, А. Кримського.

Документи архіву дають змогу дослідити проведення в Україні репресивної політики сталінізму (здійснення колективізації та знищення селян-власників, голодомор 1932-1933 рр., переслідування інтелігенції тощо).

Від Служби безпеки України до архіву передано на зберігання понад 34 тис. архівно-слідчих справ репресованих органами ДПУ-НКВС-КДБ у 20-50-ті роки по м. Києву та Київській області. Серед них - матеріали стосовно видатних діячів науки, літератури, мистецтва: академіків - А. Кримського, Є. Тимченка, О. Гольдмана, членів родини М. Грушевського - доньки Катерини, брата Олександра, письменників Остапа Вишні (М. Губенка), С. Пилипенка, Л. Старицької-Черняхівської, художника М. Івасюка; представників священнослужителів - митрополитів Української автокефальної церкви В. Липківського, В. Єрмакова та ін.

У фондах архіву представлено найповніший документальний комплекс радянського партизанського руху в Україні періоду війни 1941-1945 рр. (документи Українського штабу партизанського руху, понад 70 партизанських з'єднань, серед яких - з'єднання під командуванням С. Ковпака, О. Федорова, М. Наумова, О. Сабурова та інших партизанських загонів, в тому числі й тих, що діяли в Чехословаччині й Польщі).

Основний масив документів архіву зосереджено у фонді ЦК Компартії України. У ньому відклалися стенограми з'їздів і конференцій, документи вищого партійного керівництва - Політбюро, Оргбюро, Секретаріату за період з 1918 по 1991 рр. Представлено матеріали відділів апарату ЦК Компартії України, інформаційні документи обкомів партії, надіслані до ЦК КП України. Вони дають повне уявлення щодо формування партійно-державної системи, розкривають механізм її дії, характеризують політичне, економічне, культурне життя республіки.

В архіві зберігаються фонди редакцій партійних газет і журналів, науково-дослідних установ та навчальних закладів Компартії України.

У фонді ЦК ЛКСМ України (1919-1990) представлені протоколи з'їздів, конференцій, пленумів, засідань бюро і секретаріату ЦК ЛКСМУ; документи відділів ЦК ЛКСМУ, обласних організацій, комсомольського підпілля (1941-1945), республіканської комсомольської школи при ЦК ЛКСМУ; матеріали редакцій журналів і газет, видавництва "Молодь".

Широкий масив документів повоєнного часу висвітлює новітню історію України. Зокрема, тут представлені такі її сторінки, як голод 1946-1947 рр., діяльність ОУН-УПА. Архівні документи цього періоду дають цінну інформацію про розвиток у суспільстві ідеологічних процесів, боротьбу з різними проявами інакомислення, дозволяють розкрити позицію партійно-державного керівництва України, його взаємовідносини з союзним центром тощо. В них зафіксовані передісторія та хроніка Чорнобильської катастрофи, її наслідки.

В архіві формується новий документальний масив - фонди сучасних політичних партій. Прийняті на зберігання документи громадського об'єднання Народний Рух України, Української республіканської партії (УРП), Демократичної партії України (ДемПУ). Основний склад матеріалів - протоколи установчих з'їздів, програмні документи (статути, програми, виборчі платформи), інформаційні бюлетені пресових служб.

В архіві зберігаються документи і матеріали Музею визвольної боротьби українського народу в Празі про діяльність громадських об'єднань і діячів української еміграції у 20-40-і роки. Документальний комплекс музею репрезентований документами Української академічної громади, Центрального емігрантського союзу українських студентів, Українського національного союзу, Українського історико-філологічного товариства, товариств колишніх вояків УНР, Спілки українських пластунів, Спілки українських лікарів та інших організацій. До комплексу входить листування багатьох представників української еліти - В. Винниченка, Є. Петрушевича, С. Смаль-Стоцького, О. Кандиби (Ольжича), В. Петріва, А. Лівицького, Дмитра, Катерини, Марка і Михайла Антоновичів, С. Петлюри та ін.

У документах архіву представлені такі персоналії, як Г. П'ятаков, Е. Квірінг, Ф. Кон, С. Косіор, Л. Каганович, М. Хрущов, Л. Брежнєв, В. Щербицький та ін.

Архів зберігає фонди особового походження Ф.А. Сергєєва (Артема), Г.І. Петровського, Д.С. Коротченка, С.А. Ковпака; колекції документів з історії Компартії України, листівок періоду німецько-радянської війни 1941-1945 рр., фонди комісій з історії різних періодів УРСР, спогади державних діячів і партійних працівників.

Науково-довідковий апарат

Описи

512

Каталоги

систематичний;

складено 226452 тем. картки

Картотекиф.1 Центральний комiтет компартiї України тематична

ф.22 Матерiали Центральної контрольної комiсiї (члени компартiї, якi пройшли перевiрку в 1924-1925 рр.) iменна

оп.1, 2 питання, що розглядалися на з'їздах, конференцiях i пленумах ЦК компартiї України (1918-1991)

оп. 6 питання, що розглядалися на засiданнях Полiтбюро, Оргбюро Секретарiату ЦК компартiї України

оп. 1, 7, 8, 9, 25, 41, 59, 62, 67, 70, 73, 74, 75, 80, 83, 91, 92, 93, 104 хронологiчно-структурна

оп. 20, 23, 24, 30, 31, 32, 46, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 64, 215 хронологiчно-структурна

оп. 23, 30, 31, 45, 50, 51, 52, 53, 54, 55, 71, 76, 77, 78, 79, 81, 82, 105 структурно-хронологiчна

ф.22 Матеріали Центральної контрольної комісії (члени компартії, які пройшли перевірку в 1924-1925 рр.) іменна

ф.39 Документи про визначних партiйних державних дiячiв iменна (науково-бiографiчнi довiдки про членiв Полiтбюро та кандидатiв в члени Полiтбюро ЦК компартiї України)

ф.62 Український штаб партизанського руху (учасникiв партизанського руху перiоду Великої Вiтчизняної вiйни) iменна

голови колгоспiв, що були затвердженi на бюро в 1955 р. iменна

документи до 100-рiччя з дня народження О.П. Довженка алфавiтна

документи про возз'єднання Закарпатської України з Радянською Україною iменна

єврейськi полiтичнi партiї та органiзацiї iменна

заяви, що надiйшли до ЦК КП(б) У, контрольної партiйної комiсiї iменна

І сектор протокольної частини iменна

листи i заяви трудящих до ЦК компартiї України iменна

листи, телеграми та iн. матерiали, що були надiсланi В. І. Ленiну i зберiгаються в партiйних архiвах тематична

особи, що увiйшли до складу номенклатури ЦК компартiї України iменна

особи, що були розстрiлянi з жовтня 1935 р. по жовтень 1941 р. iменна

особи, що виключенi з номенклатури ЦК компартiї України iменна

особи, що згадуються у рiшеннях Полiтбюро, Оргбюро, Секретарiату ЦК компартiї України iменна

особи, що проходять у рiшеннях Бюро та Секретарiату ЦК ЛКСМУ iменна

особи, що проходять у рiшеннях Полiтбюро, Оргбюро i секретарiату ЦК компартiї України iменна

особовий склад партизанських загонiв iменна

партiйнi, радянськi та господарськi працiвники зi схiдних областей, якi були направленi на роботу до захiдних районiв України iменна

партiйнi квитки членiв ВКП(б) У iменна

персональна за документами СБУ iменна

персональна за документами вiддiлiв ЦК компартiї України та ЦК ЛКСМУ за довоєнний перiод iменна

питання загального вiддiлу таємного дiловодства тематична

питання, що розглядалися на з'їздах, пленумах ЦК компартiї України (ф.1 Центральний комiтет компартiї України) тематична

питання, що розглядалися на засiданнях Бюро та Секретарiату ЦК ЛКСМУ тематична

пiдпiльнi органiзацiї та партизанськi формування перiоду Другої свiтової вiйни тематична

радянсько-болгарськi, радянсько-польськi зв'язки у 1947-1964 рр. ( ф.1 Центральний Комiтет компартiї України) тематична

спецпрацiвники ЦК компартiї України перiоду Другої свiтової вiйни iменна

спогади учасникiв революцiї (жовтень, 1917 р.), громадянської вiйни (1918-1920) та соцiалiстичного будiвництва тематична

статистика карток членiв i кандидатiв у члени ВКП(б) за 1930-1941 рр. iменна

сучаснi полiтичнi партiї та органiзацiї iменна

члени КПЗУ iменна

члени партiї, що були виключенi зi складу ЦК КП(б)У, лав КП(б)У або отримали партiйнi стягнення в 1930-1941 рр. iменна

Покажчики

Фондові:ф.5 Комiсiя з iсторiї громадянської вiйни при ЦК КП(б)У 1917-1938 рр. хронологiчний

ф.6 Центральний комiтет компартiї Захiдної України (КПЗУ) хронологiчний

ф.7 Центральний комiтет ЛКСМ України хронологiчний, структурно-хронологiчний

ф.8 Центральний комiтет Української комунiстичної партiї (УКП) i її губернськi комiтети хронологiчно-структурний

ф.22 Центральна контрольна комiсiя ЦК КП (б)У хронологiчний

ф.39 Інститут полiтичних дослiджень ЦК компартiї України структурно-хронологiчний

ф.41 Єврейськi полiтичнi партiї i органiзацiї покажчик роздiлiв опису (оп.1)

ф.56 Колекцiя листiвок перiоду Великої Вiтчизняної вiйни хронологiчно-номiнальний

ф.57 Колекцiя документiв з iсторiї комунiстичної партiї України покажчик роздiлiв описiв

ф.62 Український штаб партизанського руху покажчик роздiлiв опису (оп.1)

ф.175 Партiйнi курси при ЦК КП(б)У покажчик роздiлiв опису (оп.1)

ф. 231 Українське заочне вiддiлення вищої партiйної школи при ЦК КПРС хронологiчний

ф.233 Представництво компартiї Схiдної Галичини при виконавчому комiтетi комунiстичного iнтернацiоналу (ВККІ). Представництво компартiї Захiдної України в Польськiй секцiї ВККІ (м.Москва) хронологiчний

Огляди

Тематичний:

архiвнi джерела до вивчення партiйного керiвництва соцiалiстичним змаганням сумiжних колективiв пiдприємств Української РСР (1971-1975);*

архiвнi джерела з iсторiї ВУЦВК (1918-1922);*

архiвнi джерела про боротьбу партiї за пiднесення добробуту i культурного рiвня колгоспного селянства в Українi в 1933-1941 рр.;*

архiвнi джерела про внесок ЛКСМУ у вiдродження сiльського господарства пiсля Другої свiтової вiйни;*

архiвнi джерела про участь комсомолу та молодi у соцiалiстичних перетвореннях у захiдних областях України (1944-1950);*

джерела про агiтацiйно-пропагандистську роботу бiльшовицького пiдпiлля України в тилу денiкiнських вiйськ у роки громадянської вiйни;

джерела про дiяльнiсть Київської ради робiтничих депутатiв у перiод iноземної iнтервенцiї та громадянської вiйни (1918-1920);*

дiяльнiсть Одеського губернського iстпарту по збиранню iсторико-революцiйних документiв (1922-1925);*

документи з iсторiї Польщi;*

документи партархiву Інституту iсторiї партiї при ЦК компартiї України про допомогу сiм'ям захисникiв батькiвщини та iнвалiдам у роки Великої Вiтчизняної вiйни;*

документи про дiяльнiсть партiї з керiвництва комсомолом у роки соцiалiстичного будiвництва (1926-1937);*

документи про змiцнення єдностi комунiстичних рядiв у роки соцiалiстичного будiвництва (1921-1937);*

документи про створення та дiяльнiсть Істпарту ЦК КП(б)У;*

документи С. Петлюри у фондах ЦДАГО*.

Фондовий:

ф.269 Український музей у Празi

Автоматизовані бази даних

"Архівно-слідчі справи репресованих", 1540 записи

Науково-довідкова бібліотека

Література в читальному залі: книги, брошури, річні комплекти журналів, номери періодичних видань.

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ АРХІВ УКРАЇНИ,

М. КИЇВ (ЦДІАК УКРАЇНИ)

Адреса: 03110, МСП, м. Київ-110, вул. Солом’янська, 24

Тел./факс: (044) 275-30-02

E-mail: cdiak@archives.gov.ua

Транспорт: трол. № 3 (зуп. "Вул. Андрія Головка")

Час роботи: пн., чт., сб. 9:15-17:00, вт., ср., пт. 9:15-19:00

Директор: Музичук Ольга Володимирівна

Заступник директора: Демченко Людмила Ярославівна

Заступник директора - головний зберігач фондів: Кулеба Галина Іванівна

Історія

Центральний державний історичний архів УРСР (1941-1958)

Центральний державний історичний архів УРСР у м. Києві (1958-1992)

Центральний державний історичний архів України, м. Київ (з 1992 р.)

Фонди

1428 фонди, 12644596 справи

ХІІІ ст. - 1921 р.

У ЦДІАК України сконцентровано документи, що висвітлюють історію нашої держави періоду її входження до складу Литви і Польщі (з ХІV до кінця ХVІІІ ст.), Росії (з першої половини ХVІІ ст. до Лютневої революції 1917 р. в Росії). Важливе місце займають фонди установ Гетьманщини (друга половина ХVІІ ст. - остання чверть ХVІІІ ст.).

Найдавнішою пам'яткою архіву є Євангеліє грецькою мовою на пергамені ХІІІ ст.; найстарішим документом - грамота руського старости Отто з Пільче 1369 р. Давні матеріали також зібрані в колекції документів Київської археографічної комісії. Це - привілеї литовських князів і польських королів, універсали українських гетьманів, грамоти російських царів, документи з власноручними підписами визначних діячів України, Росії, інших країн. Документи збірки складені 17 мовами (українською, російською, польською, латинською, німецькою, французькою, старослов’янською, турецькою, італійською, молдавською, арабською, вірменською, грецькою, китайською, шведською, норвезькою, старосербською). Документи колекції відтворюють середньовічну та нову історію українських земель.

Більшість документів архіву характеризує історію соціально-економічного і політичного розвитку України ХІХ ст. - поч. ХХ ст.

Найціннішу частину документального зібрання ЦДІАК України складають актові книги судово-адміністративних і станових установ Правобережної України - ґродських, земських, підкоморських, конфедератських судів, магістратів і ратуш.

В актових книгах зосереджено близько 1 млн. документів, що відображають соціально-економічний, політичний розвиток Правобережжя за період з початку ХVІ ст. до кінця ХVІІІ ст. Це акти про продаж, оренду, передачу, розподіл магнатських, шляхетських, монастирських земель, про порушення контрактів, люстрації староств, реєстри податків і населення воєводства, описання міст, замків, укріплень. До цього комплексу входять документи про Визвольну війну під проводом Богдана Хмельницького, козацькі та селянські виступи, гайдамацький рух тощо.

Унікальним джерелом для вивчення історії України ХVІІІ ст. є фонд Архіву Коша Нової Запорозької Січі, документи якого охоплюють усі прояви життя Запорожжя останнього періоду існування козацтва: господарську, соціально- правову діяльність, культуру, побут, міжнародні зв’язки, адміністративні заходи, торгівлю. Особливо цінними є матеріали зі статистичними даними: численні переписи, реєстри, описи, списки.

Відомості про адміністративно-територіальний устрій, політичний та економічний розвиток Лівобережної і Слобідської України кінця ХVІІ-ХVІІІ ст. знаходяться у фондах Генеральної військової канцелярії, Першої і Другої Малоросійських колегій, Генерального опису Лівобережної України, Канцелярії військового скарбу, Генерального військового суду, полкових і сотенних канцелярій та судів.

Матеріали про військовий стан України ХVІІ-ХVІІІ ст., заходи щодо укріплення військовими силами, охорону кордонів, організацію прикордонних застав, будівництво захисних споруд Української лінії містяться у фондах Канцелярії генеральної військової артилерії, полкових і губернських канцелярій, "приказних ізб".

Історія України другої половини ХVІІІ ст. висвітлена у фондах Брацлавського, Київського, Катеринославського, Новгород-Сіверського, Подільського, Харківського, Чернігівського намісницьких правлінь.

Документи про церковно-монастирське землеволодіння, духовну освіту, земельні суперечки, будівництво церков і монастирів, описи церковного майна, плани монастирських будівель та маєтностей, міжнародні зв’язки церкви тощо зберігаються у фондах релігійних установ Київської, Переяславсько-Бориспільської духовних консисторій, Києво-Печерської лаври, Києво-Софійського собору, київських та інших монастирів. Окремий джерельний масив для генеалогічних розвідок складають сповідні розписи та метричні книги релігійних установ різних конфесій населених пунктів сучасної Київської області.

Важливим джерелом для вивчення економічних, політичних, суспільних, культурно-освітніх і релігійних відносин як України, так і Польщі, Бєларусі, Литви, Латвії ХVІ - початку ХХ ст. є родові й особові фонди магнатів та шляхти Правобережної України - Браницьких, Ворцелів, Ганських, Гіжицьких, Дуніних-Борковських, Замойських, Корняктів, Лєдоховських, Любомирських, Мнішків, Плятерів де Броель, Понятовських, Потоцьких, Радзивілів, Жевуських, Сапєг, Тарнавських, Терлецьких та великих українських землевласників Галаганів, Мокрієвичів, Скоропадських, Стороженків, Сулим, Терещенків, Ханенків та ін. Документи, які в окремих фондах сягають ХІV і ХV ст., висвітлюють історію магнатських латифундій і шляхетського землеволодіння в Україні, структуру фільваркового господарства, внутрішнє життя і зовнішні зв’язки латифундій, розкривають господарські і юридичні взаємовідносини землевласників.

Основний масив документальної збірки архіву складають фонди установ та інституцій періоду Російської імперії ХІХ - початку ХХ ст.

У фондах Канцелярії київського, подільського і волинського генерал-губернатора, канцелярій генерал-губернаторів та військових губернаторів, палат державного майна, люстраційних комісій зберігаються документи про розвиток промисловості й торгівлі, соціальні рухи, правове й майнове становище державних і поміщицьких селян, підготовку і проведення в Україні реформи 1861 р., польське повстання 1830-1831 рр., статистичні відомості й звіти про становище губерній тощо.

Основні етапи зародження і розвитку промисловості, становище робітників відображені також у фондах Києво-Межигірської фаянсової фабрики,Шосткинського порохового заводу, комісій соляних заводів, контор цукрових заводів, Канцелярії окружних фабричних інспекторів.

Слідчі, судові та інші документальні матеріали фондів жандармських управлінь, охоронних відділень, поліції та установ суду і прокуратури розкривають історію політичних партій та організацій, революційних рухів. У фондах зберігаються огляди важливіших політичних розслідувань, судових процесів, справи карного розшуку, протоколи обшуків та допитів, речові докази.

Про заборону вживання української мови в друкованих виданнях, розповсюдження творів Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Гоголя та інших письменників йдеться в документах Київського цензурного комітету, Канцелярії київського окремого цензора, Київського тимчасового комітету у справах друку.

У фондах установ і організацій періоду Першої світової війни - Комітету Всеросійського земського союзу Південно-Західного фронту,Комітету Всеросійського союзу міст Південно-Західного фронту, Управління уповноваженого Всеросійського земського союзу Буковинсько-Галицького району, Уповноваженого Всеросійського союзу міст у Галичині, Управління головного уповноваженого Російського товариства Червоного Хреста при арміях Південно-Західного фронту - зібрані відомості про хід мобілізації російської армії, діяльність адміністрації на території Галичини і Буковини, економічний і політичний стан цих областей під час імперіалістичної війни, санітарне і медичне обслуговування діючої армії, організацію шпиталів, санітарних поїздів, виробництво зброї тощо.

Документи з історії розвитку освіти і культури в Україні містять фонди Київського та Харківського учбових округів, Київської духовної академії, Київської семінарії, Кременецького ліцею, в яких зібрані відомості про становлення початкової, середньої, спеціальної та вищої освіти; діяльність Київського та Харківського університетів; відкриття, кількість і стан учбових закладів, статистичні відомості та особові справи учнів і викладачів, зміст навчальної програми.

Цінні матеріали для вивчення культури подають фонди культурно-просвітніх товариств та організацій: Київського товариства охорони пам’ятників старовини та мистецтва, Київського товариства давнини і мистецтв, Київського відділення Російського технічного товариства, Київського відділення Російського військово-історичного товариства, Харківського історико-філологічного товариства.

Родинні й особові фонди українських громадських, політичних і наукових діячів - Галаганів, Грушевських, Скоропадських, Терещенків, а також В. Б. Антоновича, Д. І. Багалія, І. М. Каманіна, О. Ф. Кістяківського, М. Ф. Сумцова, О. О. Потебні тощо - містять їх біографічні відомості, висвітлюють розвиток культури, науки, суспільно-політичних рухів в Україні в ХІХ - на початку ХХ ст.

В архівних колекціях інкунабулів і стародруків зберігаються рідкісні європейські та вітчизняні видання - ліонський інкунабул (1454), лейпцизькі, базельські, штутгартські палеотипи (поч. ХVІ ст.), перше видання "Литовського статуту" (1588) "Граматика Мелетія Смотрицького" (1648), "Патерик" (ХVІ ст.) "Лексикон Памви Беринди" (поч. ХVІІ ст.), "Літопис Григорія Грабянки" (список 1773 р.), "Ізраїльський змій" Григорія Сковороди тощо.

У фондах і колекціях архіву містяться цінні картографічні і геодезичні документи ХVІІ - поч. ХХ ст., у тому числі одна з найдавніших пам’яток української картографії - межова карта Бориспільської волості 30-х років ХVІІІ ст.; план Києва, складений М. Ушаковим у 1695 р.; документи Київської інженерної команди та ін.

Серед унікальних джерел ХVІ-ХVІІІ ст.- напрестольне Євангеліє, видане у Львові 1636 р. та подароване в 1641 р. київським митрополитом Петром Могилою церкві Спаса на Берестові; копіарій магдебурзьких привілеїв Києва (1544-1659); географічні та топографічні описи Київського намісництва (1781, 1785, 1787); кольорові зображення гербів Київського, Новгород-Сіверського намісництв.

Науково-довідковий апарат

Описи

4280Каталоги

систематичний

іменний

географічний (614 фф., 423482 спр. тематично опрацьовано, складено 652715 тем. карток)

Картотекиособи, які перебували під наглядо Київського, Одеського, Катеринославського губернських жандармських управлінь, охоронних відділень іменна

козацька старшина XVII-XVIII ст. іменна

Покажчики

Фондові:ф.127 Київська духовна консисторія тематичний, географічний (до клірових відомостей та метричних книг)

ф.128 Києво-Печерська Лавра предметно-тематичний, географічний

ф.256 Замойські предметно-тематичний, іменний, географічний

ф.442 Канцелярія Київського, подільського та волинського генерал-губернатора тематичний (до описів господарської частини, господарського відділення і діловодства)

ф.707 Управління Київського учбового округу тематичний

Огляди

Тематичні:*

видання i поширення марксистської та прогресивної преси i лiтератури в Українi в другiй половинi ХІХ ст. - на початку XX ст.;

джерела з iсторiї освiти в Українi наприкiнцi ХVIII ст. - першiй половинi XIX ст.;

джерела про капiталiстичнi вiдносини в селянських господарствах Правобережної України (1906-1914);

джерела про культурно-просвiтницькi зв’язки в Українi з пiвденними слов’янами на початку ХІХ ст.;

документи до вивчення дiяльностi бiльшовицьких органiзацiй України з мобiлiзацiї трудящих мас на революцiйну боротьбу (1910-1914);

документи з iсторiї революцiйного народництва в Українi кiнця 70-х - початку 80-х рр. ХІХ ст.;

документи з iсторiї селянського руху на Правобережнiй Українi (лiто 1907 р. - лiто 1917 р.);

документи з iсторiї Чорноморсько-Азовського торгового флоту перiоду промислового капiталiзму (60-i роки - середина 90-х рокiв XIX ст.);

документи про вiйськово-промисловi комiтети в Українi;

документи про газету вiйськово-революцiйної органiзацiї при Харкiвському комiтетi РСДРП "Солдатская жизнь" у роки першої революцiї;

документи про делегатiв ІІ з’їзду РСДРП;

документи про дiяльнiсть А. С. Бубнова;

документи про дiяльнiсть І. В. Бабушкiна;

документи про дiяльнiсть І. Є. Клименка;

документи про дiяльнiсть П. М. Нестерова;

документи про дiяльнiсть М. І. Пирогова;

документи про революцiйну дiяльнiсть М. В. Криленка;

документи про дiяльнiсть ленiнсько-iскрiвської органiзацiї України з пiдготовки ІІ з’їзду РСДРП та пропагандi його рiшень;

документи про дiяльнiсть П. А. Грабовського;

документи про економiчний розвиток i благоустрiй м. Києва в ХІХ ст. - на початку ХХ ст.;

документи про жовтневi подiї 1917 р. в Українi;

документи про київську козаччину;

документи про народну освiту на Лiвобережнiй Українi (1861-1900);

документи про початкову та середню освiту в Києвi в першiй половинi ХІХ ст.;

документи про поширення першої марксистсько-ленiнської програми партiї;

документи про селянський рух 1917-1918 рр.;

документи про селянський рух на Лiвобережнiй Українi;

джерела з iсторiї київського "Союзу боротьби за визволення робiтничого класу" у фондах ЦДІА УРСР;

документи з iсторiї будiвництва пам’ятника Богдану Хмельницькому;

документи з iсторiї Київського унiверситету;

документи з iсторiї поширення творiв В. І. Ленiна в Українi (1895-1914);

документи з iсторiї сiчнево-лютневих страйкiв 1905 року в Українi;

документи про економiчний розвиток м. Києва в ХІХ ст. - на початку ХХ ст.;

документи про розвиток капiталiстичних вiдносин в селянських господарствах Правобережної України (1906-1914);

документи ЦДІА УРСР про життя i революцiйну дiяльнiсть Ульянових в Українi;

документи ЦДІА УРСР з iсторiї визвольної вiйни українського народу та возз’єднання України з Росiєю;

документи ЦДІА УРСР з iсторiї вiтчизняного залiзничного транспорту;

документи ЦДІАК України з iсторiї м. Києва;

документи ЦДІАК України з iсторiї мiстобудiвництва, архiтектури та охорони пам’ятникiв iсторiї та культури;

документи ЦДІА УРСР про використання революцiйними народниками творiв М. Г. Чернишевського з пропагандистською метою в Українi;

документи ЦДІАК України про вiйськову систему України першої половини ХVIII ст.

документи ЦДІА УРСР про дiяльнiсть Комiсiї для опису губернiй Київського навчального округу;

документи ЦДІАК України про П. О. Кулiша;

документи ЦДІА УРСР про пiдготовку бiльшовицького перевороту у жовтнi 1917 р. в Українi;

документи ЦДІАК України про поширення творiв І. Я. Франка в Росiї наприкiнцi XIX ст. - на початку XX ст.;

документи ЦДІА УРСР про розповсюдження ленiнських праць в Українi в 1905 р.;

документи ЦДІА УРСР про росiйсько-болгарськi революцiйнi зв’язки у 1900-1914 рр.;

документи ЦДІАК України про рух декабристiв в Українi;

документи ЦДІА УРСР про селянський рух в Українi у другiй половинi ХVІІІ ст.;

документи ЦДІАК України про суспiльно-полiтичний рух в Українi (60-80-i роки ХІХ ст.);

документи ЦДІА УРСР про Т.Г. Шевченка;

документи ЦДІАК України про царськi судово-слiдчi установи як джерело до вивчення iсторiї революцiї 1905-1907 рр. в Українi;

документи ЦДІА УРСР як джерело до вивчення дiяльностi бiльшовицьких органiзацiй України з мобiлiзацiї трудящих мас на революцiйну боротьбу (1910-1914);

документи ЦДІА УРСР як джерело до вивчення мiграцiї населення в Українi у першiй половинi ХVП ст.;

листи О.С. Пушкiна у ЦДІАК України;

соцiал-демократична i бiльшовицька нелегальна перiодична преса до жовтня 1917 р. у фондах ЦДІА УРСР;

твори мiнiатюрної графiки ХVІ-ХVIII ст. в актових книгах ЦДІАК України;

документальнi матерiали з iсторiї самоврядування мiст України;

"чигиринська справа" в документах ЦДІА УРСР.

Фондовi:

ф.262 М.В. Довнар-Запольський;*

ф.442 Канцелярiя київського, подiльского та волинського генерал-губернатора;

ф. 574 Канцелярiя старшого фабричного iнспектора Київської губернiї;

ф. 575 Канцелярiя окружного фабричного iнспектора Київського округу;

ф. 707 Управлiння Київського учбового округу;

ф. 2017 Харкiвське iсторико-фiлологiчне товариство.

Міжфондові покажчики та переліки документів

Дополнение к путеводителю по ЦГИА УССР в г. Киеве.- К., 1986.

Покажчик документів ЦДІА УРСР до історії м. Києва / Укл. Г. І. Кулеба, Н. М. Яковенко.- К., 1981.- Т. 1-6.

Довідник з історії установ ХVІІ-ХVІІІ ст.: У 4 т.- К., 1972.- Т. 1-4 та ін.

Допоміжні картотеки

Довідково-інформаційні видання

Автоматизовані бази даних

Метричні книги Київського рабинату м. Києва про народження за 1878-1905 рр., 1912-1914 рр., 33969 записів.

Науково-довідкова бібліотека ЦДА України

Створена у січні 1972 р. на базі бібліотечних фондів Центрального державного історичного архіву УРСР, Центрального державного архіву жовтневої революції і соціалістичного будівництва УРСР і Центрального державного архіву кінофотофонодокументів УРСР. до бібліотеки

ЦЕНТРАЛЬНИЙ ДЕРЖАВНИЙ ІСТОРИЧНИЙ АРХІВ УКРАЇНИ, М. ЛЬВІВ (ЦДІАЛ УКРАЇНИ)

Адреса: 79000, м. Львів, пл. Соборна, 3а

Тел.: (0322) 72-30-63, 72-35-08, 97-86-57

Факс: (0322) 72-35-08

E-mail: archives2000@lv.ukrtel.net

Транспорт: трам. № 1,9 (зуп. "Пл. Галицький базар")

Час роботи: пн.- пт. 9:00-18:00; чит. зал - вт.-пт. 9:00-20:00, пн., сб. 9:00-16:00

Директор: Пельц Діана Іванівна

Заступник директора: Лісовська Євгенія Іванівна

Заступник директора: Стефаник Олеся ЮріївнаІсторія

Фонди

Науково-довідковий апарат

Автоматизовані бази даних

Науково-довідкова бібліотека

Література

Розпорядження Президента України "Про невідкладні заходи щодо збереження національних архівних цінностей України"

Про викрадення документів з фондів ЦДІА України, м. Львів

Історія

Архів гродських і земських актів м. Львова (1784-1939)

Центральний архів стародавніх актів у м. Львові (1939-1941)

Державний архів у Львові (1942-1943)

Відділ давніх актів Державного архіву Львівської області (1944-1945)

Філіал Центрального державного історичного архіву УРСР (1946-1958)

Центральний державний історичний архів УРСР, м. Львів (1958-1992)

Центральний державний історичний архів України, м. Львів (з 1992 р.)

Фонди

664 фондів

1090120 справи

1233-1999 рр.

Архів містить документи періоду Галицько-Волинського князівства, фонди центральних установ і організацій старопольського періоду (ХІV-ХVІІ ст.), австро-угорського (1772-1918) та російського (1914-1915) панування в Галичині, Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки (1917-1918), Польщі міжвоєнного періоду (1918-1939), а також невеликі групи документів радянського періоду (1939-1941) та німецької окупації (1941-1944). Документи архіву висвітлюють економічний, політичний і культурний розвиток Західної України, боротьбу українського народу за створення незалежної держави.

Найдавніші документи архіву представлені колекцією пергаментних грамот (1176-1800). Серед пергаментних документів - міждержавні угоди, папські булли, привілеї королів, князів, воєвод та старост, які були надані містам, селам, церквам, костьолам, монастирям, синагогам і цехам, а також маєткові угоди. У колекції знаходяться й грамоти, що стосуються Франції, Італії, Молдови, Валахії, Німеччини, Угорщини та інших держав - усього 13-а мовами.

У збірці кореспонденції зберігаються листи державних, громадських і церковних діячів, зокрема гетьмана Б. Хмельницького, а також інших українських гетьманів, митрополитів, польських і шведських королів, князів, молдавських господарів, німецького імператора, турецького султана та ін.

В архіві репрезентований один з найповніших корпусів документів міського самоврядування - акти гродських і земських судів Галичини (1382-1800). Фонд Магістрату м. Львова зберігає цінні документи Ради і Лави міста, війтівського та лонгернського урядів, міських судів ХІV-ХVІІІ ст. Серед них рукописи відомих львівських хроністів - В. Зіморовича, Я. Альнпека, Я. Юзефовича та ін.

Архів зберігає матеріали ХVІ-ХVІІ ст. фонду Львівського (Успенського або Ставропігійського) братства, які є цінним джерелом до дослідження процесів суспільно-політичних рухів, проблем упровадження Унії та григоріанського календаря, розвитку полемічної літератури та біографічних розшуків значних діячів української культури.

В архіві знаходяться багаті збірки документів церковних установ конфесій ХІІІ - середини ХХ ст. Значна їх кількість свідчить про багатовікове співіснування різних культур на території Галичини і містить акти з історії греко-католицьких, римсько-католицьких, православних, вірменських, єврейських євангелістських церков, а також історико-статистичні матеріали щодо діяльності релігійних інституцій (фонди консисторій, ординаріатів, капітул, деканатів, парафій, монастирів, кляшторів, конгрегацій, гмін, церковних братств). Понад 40 тис. од. зб. 1300-1945 рр. знаходяться у збірці актів греко-католицької Консисторії у Львові.

Панування Австрійської (з 1867 р. Австро-Угорської) імперії (1772-1918) відтворено у великому масиві документів. Важливим серед них є фонд Галицького намісництва (1772-1921), який налічує близько 200 тис. од. зб. 1448-1934 рр. Також зосереджені фонди таких адміністративних урядів, як Становий комітет (1774-1860), Галицький становий сейм (1783-1945), Крайовий комітет, а також міністерської комісії по звільненню селян від панщини у Львові (1851-1871) та Станіславі (1841-1855).

Інформація про суспільно-політичне життя, міжнародні відносини, політичні процеси, народно-визвольний рух і таємні революційні організації міститься у фондах судових інституцій: Шляхетського суду у Львові (1774-1888) та Станіславі (1812-1855), Вищого Крайового суду (1773-1919), Вищої Державної Прокуратури (1836-1919), Державної Прокуратури (1861-1918), а також Львівської Адвокатської Палати (1868-1919).

Значну групу складають фонди господарчих і фінансових інституцій. Матеріали перших поземельних кадастрів Галиції - Йосифінської (1785-1788) і Францисканської метрик (1819-1820) охоплюють практично всі місцевості. Цінним додатком до них є кадастрові мапи Крайової Земельної Податкової Комісії, яка діяла у Львові та Тернополі.

Цінність становлять особові фонди політичних, громадських, наукових, культурних діячів і документи культурно-освітянських інституцій, наукових організацій і товариств. Серед них заслуговують на увагу збірки Наукового товариства імені Шевченка у Львові, товариств "Просвіта", "Українська бесіда", "Галицько-руська матиця", військово-спортивних, кооперативних, літературних організацій.

Групи документів національних організацій: українських, польських, вірменських, єврейських репрезентують різноманітність культурного життя на території Галичини, зокрема колекція матеріалів фінансово-маєткового стану єврейства, група актів єврейської релігійної гміни, а також численні матеріали сіоністських організацій міжвоєнного періоду (1919-1939). Збереглися також групи документів стосовно вірменської меншості на західноукраїнських землях.

У фондах зберігаються картографічні колекції, що містять плани Львова ХVІІ-ХVІІІ ст., мапи Г. Л. де Боплана, давні атласи світу і Європи, а також мапи різних держав та інші джерела з історії картографії.

Науково-довідковий апарат

Описи

1390

Каталоги

систематичний,

іменний,

географічний (384 фф., 383375 спр. тематично опрацьовано, складено 375525 тем. карток) каталоги; огляди фондів, довідкові картотеки.

Картотекиф.146. Галицьке намісництво тематична

оп.16-19 "Фасії" географічна

оп. 64, 64 а, 64 б "Сервітути" географічна

оп. 30 "Індемнізація" географічна

ф.186 "Кадастрові карти" географічна

ф.453, оп.1 "Продаж королівських маєтків" географічна

Огляди

Тематичнi*:

вiдгомiн революцiйних подiй 1905-1907 рр. у Схiднiй Галичинi;

джерела з iсторiї українського мистецтва XVІ-XVІІІ ст.

джерела з iсторiї братств;

документальнi матерiали про ставлення селян Галичини до аграрних реформ 1848 р.;

документи з iсторiї антифеодального руху опришкiв у XVI-XIX ст.;

документи з iсторiї Галицької Соцiалiстичної Радянської Республiки;

документи з iсторiї селянського руху в Схiднiй Галичинi у другiй половинi ХІХ ст.;

документи про боротьбу захiдноукраїнської прогресивної iнтелiгенцiї за возз’єднання з Радянською Україною в 20-30-х рр. ХХ ст.;

документи про визвольну боротьбу українського народу проти шляхетської Польщi в першiй половинi XVІІ ст.;

документи про вiдгомiн повстання декабристiв на захiдно-українських землях;

документи про вiрменськi поселення в захiдноукраїнських землях;

документи про Вiтчизняну вiйну 1812 р.;

документи про вплив жовтневої революцiї 1917 р. на пiднесення революцiйного руху в 1917-1920 рр. в Захiднiй Українi;

документи про дiяльнiсть О. Довбуша;

документи про дiяльнiсть В. С. Стефаника;

документи про дiяльнiсть І. Я. Франка;

документи про дiяльнiсть І. І. Труша;

документи про дiяльнiсть І. Федорова;

документи про дiяльнiсть Т. Г. Шевченка;

документи про переселення народних мас iз Подiлля в останнiй чвертi XVІІ ст.;

документи про пiднесення революцiйного руху в Галичинi на початку ХХ ст.;

документи про повстання 1863 р.;

документи про участь слов’ян в угорськiй революцiї 1848-1849 рр.;

з iсторiї магнатського господарства Галичини XVIII ст.;

з iсторiї української економiчної думки епохи капiталiзму;

про поширення ленiнських iдей на захiдноукраїнських землях.

Фондовий

ф. 663 О. С. Терлецький*

Автоматизовані бази даних

Аркуші фондів

кількість записів - 76195

Документи М. С. Грушевського

кількість записів - 90% документів від загальної кількості, що підлягають уведенню до бази даних

Історія євреїв у Галичині

кількість записів - 10246

Каталог (систематичний, географічний, іменний)

кількість записів - 95365 записів.

Рукописні карти

кількість записів - 800

Науково-довідкова бібліотека

63890 книг та брошур

Бібліотека зберігає унікальні рукописні книги, стародруки ХVІ-ХVІІІ ст., інкунабули, збірку європейської періодики ХVІІІ-ХХ ст., колекцію листівок, афіш і відозв 1917-1943 рр.

ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ ТА ДОВІДКОВІ ВИДАННЯ

Енциклопедичні та довідкові видання з історії

Українське козацтва: мала енциклопедія (два видання)

Мала енциклопедія етнодержавознавства

Довідник з історії України

Енциклопедія історії України: В 5 т.

Українська дипломатична енциклопедія: У 2 т.

Словник- довідник з археології

Наприкінці 1980-х рр. в Україні розгорнулася науково-дослідна робота, пов’язана з теоретичним переосмисленням вітчизняної історії, дослідженням її «білих плям», зокрема в радянському минулому, опрацюванням нової періодизації історичного процесу, виявленням належного місця української історії в історії людства. Особлива увага приділялася підготовці документальних збірників, вивченню історіографічної спадщини 19 — початку 20 ст., розвитку занедбаних у недавньому минулому спеціальних історичних дисциплін.

У 1994 р. виникла ідея створити багатотомну «Історію українського народу». Проте уже перші напрацювання в галузі теоретико-методологічної основи такої праці переконали, що вітчизняна історична наука не готова до реалізації такої ідеї. Через це було взято курс на підготовку праць меншого масштабу, зокрема створення узагальнюючого — що має підсумувати здобутки національної історіографії, зробити їх загальнодоступними — енциклопедичного видання з історії України. Постанову Президії Національної академії наук України про підготовку багатотомної «Енциклопедії історії України» (ЕІУ) ухвалено 20 червня 1997 р. Серед уже опублікованих новаторських праць передусім назвемо навчальний посібник під редакцією В.Смолія «Історія України: нове бачення» (1995—1996; у доопрацьованому варіанті виходив у 1997, 2000, 2002), колективні монографії: «Україна: утвердження незалежної держави. 1991—2001» (2001); «Нариси з історії дипломатії України» (2001); «Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси» (2002); «Голод 1932—1933 рр. в Україні: причини та наслідки» (2003) й ін. Як підсумкові роботи слід розглядати також 15-томне видання «Україна крізь віки» (відп. редактор В.Смолій) і 3-томне видання «Давня історія України» (відп. редактор П.Толочко). Авторські колективи обох цих видань удостоєні Державних премій України в галузі науки і техніки (перший — у 2001 р., другий — у 2002 р.).

Заслуговують особливої уваги археографічні праці, що вийшли в Україні й Росії за останні 15 років. Зокрема, Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України перевидав класичну спадщину національної історіографії кінця 19 — початку 20 ст., а також багато праць української діаспори. Чимало публікацій з найбільш дискусійних проблем історичної науки на рахунку Інституту історії України НАН України, Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України, Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Фундаментальні збірники документів нині видані майже з усіх питань, що донедавна були маловивченими.

Плідна робота істориків упродовж останніх 10 років створила належне підґрунтя для докорінного переосмислення концепції вітчизняної історії, подолання стереотипів радянського часу і підготування якісно іншого словника ЕІУ порівняно зі словником «Радянської енциклопедії історії України» (РЕІУ).

Треба визнати, що праці енциклопедичного характеру з історії України, створені до 1991 р., містять значний обсяг важливої інформації і, без сумніву, залишаються вагомим досягненням історичної науки. Водночас необхідно пам’ятати про політичну заангажованість цих праць, зумовлену догмами і стереотипами комуністичної доби, у зв’язку з чим їхнє значення як інформаційного ресурсу в сучасних умовах істотно понижується. Особливо глибоких фальсифікацій зазнала історія українського народу (причому різних епох та періодів). Щодо опису й аналізу минулого українських земель, які свого часу не входили до складу УРСР, то в енциклопедіях для них раніше майже не знаходилося місця. Спотворювалися реальні (науково обґрунтовані) пропорції щодо висвітлення історичних епох. Так, більше половини усіх статей РЕІУ присвячувалось одному періодові — після 1917 р.

Під час роботи над словником ЕІУ було визначено вагомість подій, персоналій, окремих фактів, ретельно відібрано гасла, створено «дерево гасел», яке допомогло орієнтуватися щодо обсягу статей, їх логічної підпорядкованості та взаємопов’язаності. Робота над словником триває й нині і буде продовжуватися до виходу в світ останнього тому: науковий пошук — нескінченний. Істотною підмогою в роботі над ЕІУ стали енциклопедичні видання української діаспори, зокрема «Енциклопедія українознавства», різноманітні довідкові видання, створені у Північній Америці, Австралії, Західній Європі.

Редакційна колегія керувалася певними критеріями у відборі персоналій. Так, при відборі вчених-істориків головним був не формальний критерій (напр., наявність докторського ступеня), а факт лідерства в певній галузі історичної науки. Статті про вчених інших галузей знань, а також про діячів культури та мистецтва включалися до ЕІУ тільки тоді, коли творчі здобутки цих фахівців сягали рівня національного надбання. Зрозуміло, що такі критерії певною мірою є розмитими. Тому чимало читачів не знайдуть в ЕІУ статей про осіб, які, на їхню думку, повинні там бути, або, навпаки, знайдуть розповіді про осіб, яких, за їхніми власними критеріями, там бути не повинно.

Формуючи словник ЕІУ, редколегія прагнула представити всі історичні області України, а також охарактеризувати життя українців у Росії, Польщі, Румунії, Словаччині, США, Канаді та інших державах. Гасла ЕІУ дають уявлення і про життя національних меншин в Україні. На жаль, кількість статей з історії кримськотатарського народу, для якого земля України є батьківщиною, поки що обмежена.

Ми не можемо дати кількісних характеристик авторського колективу ЕІУ, робота над енциклопедією триває, і до неї залучаються все нові й нові фахівці. Зазначимо, однак, що серед авторів статей чимало керівників відомств, знаних політичних діячів, професорів провідних університетів, але основний кістяк авторського колективу — це працівники установ НАН України гуманітарного профілю.

Редакційна колегія прагнула, щоб ЕІУ була цікавою й інформативною, враховувала останні здобутки історичної науки. Поряд із статтями з історії України у ній друкуються загальнотеоретичні матеріали, які висвітлюють сучасні досягнення світової історіографії та політології, а також подаються відомості про окремих визначних людей планети та найвпливовіші міжнародні організації.

Передмова Ф.Г.Турченка до Малої енциклопедії українського козацтва

ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОГО КОЗАЦТВА

Пропоноване читачеві видання присвячене одному з найяскравіших феноменів вітчизняної історії – українському козацтву. Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців – «і мертвих, і живих і ненароджених», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і, поза сумнівом, буде нерозривно пов’язане з козацтвом. Небагато знайдеться в Україні людей, які не погодяться із цією думкою. Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України – це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство. Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення.

Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя. Козацтво – це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами. Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам. Козацтво – це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ – загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.

Історію українського козацтва вивчало багато поколінь вітчизняних і зарубіжних істориків. Героїка козацького минулого надихала українських та іноземних письменників, художників, композиторів і кінематографістів. Це – сотні авторів, тисячі наукових досліджень і художніх творів, величезний об’єм інформації. Але для сучасного масового читача історія українського козацтва, справжні масштаби його величезного внеску в усі сфери життя українського народу залишаються малодоступними. Книги минулих десятиліть і століть у радянські часи перевидавалися рідко і суто вибірково. Серед професійних істориків у радянський період знавців козацтва було мало. Для партійно-державного керівництва Радянського Союзу ця тема була небажаною, бо могла викликати небезпечні настрої та асоціації.

Після відродження державної незалежності України інтерес суспільства до козацького минулого, до власного історичного коріння значно посилився. Це пов’язано з розгортанням процесів державотворення, подальшим розкриттям і розвитком української національної ідеї, пошуками власної національної ідентичності, прагненням знайти у минулому міцну опору, щоб упевненіше дивитись у майбутнє. За цих умов стали перевидаватися старі дослідження про козацтво і публікуватися нові. Але ці публікації не можуть задовольнити масового читача, який прагне різнопланової і вичерпної інформації, одержання якої не вимагало б складного бібліографічного пошуку. Цим вимогам відповідає довідкове видання енциклопедичного типу, в якому можна було б знайти матеріали про всі найважливіші сторони життя козацтва. Потреба в такому виданні відчувається й у середній та вищій школі, і у військових частинах, і серед широкого загалу читачів, і навіть серед професійних істориків. Саме тому укладачі пропонованої книги звернулися до жанру малої енциклопедії. У такому виданні, на думку авторського колективу, можна досить повно розкрити всю багатогранність і оригінальність козацтва, висвітлити основні аспекти його історичного минулого: обставини виникнення, становлення і роль в історії, військове мистецтво, соціальний устрій, духовний світ, господарську діяльність, побут, судочинство, відображення у вітчизняній та зарубіжній історіографії, літературі, мистецтві, усній народній творчості тощо. При цьому укладачі Малої енциклопедії «Українське козацтво» не претендують на вичерпність тематичного набору, а прагнуть дати лише важливі факти, події, біографії, охарактеризувати найважливіші процеси, історико-географічні об’єкти, терміни тощо.

Всього в Малій енциклопедії вміщено 1359 статей і довідок, авторами яких є 105 вчених – істориків, літературознавців, мовознавців, мистецтвознавців, етнологів з Дніпропетровська, Донецька, Запоріжжя, Києва, Львова, Луцька, Полтави, Харкова, Херсона, Черкас та інших міст. В енциклопедії подано 283 ілюстрації і 79 карт. Матеріали цього науково-довідкового видання ґрунтуються на різноманітних історичних, етнографічних, археологічних, історико-географічних, літературно-художніх джерелах. Їх автори широко використовували наукові праці вітчизняних істориків В. Антоновича, О. Апанович, Д. Багалія, В. Голобуцького, М. Грушевського, О. Гуржія, Я. Дашкевича, Я. Дзири, Д. Дорошенка, В. Дядиченка, М. Костомарова, І. Крип’якевича, В. Липинського, М. Максимовича, Ю. Мицика, О. Оглоблина, В. Сергійчука, А. Скальковського, М. Слабченка, А. Слюсарського, В. Смолія, В. Степанкова, В. Щербака, Д. Яворницького, А. Яковліва та багатьох інших. Залучені також результати досліджень етнографів, літературознавців, археологів, мистецтвознавців.

Енциклопедію «Українське козацтво» не випадково названо малою. В ній зроблено спробу подати читачеві певний мінімум інформації, який відображає складний і суперечливий стан розвитку сучасної української історичної науки та історіографії козацтва зокрема. Редколегія енциклопедії свідома того, що ряд питань козацької історії висвітлено не досить повно, залишено широке поле для дискусій і коректив. Одначе набагато хибнішою була б, на наш погляд, практика пасивного вичікування. Кожна енциклопедія підводить підсумок багаторічним дослідженням у певній галузі і водночас закладає фундамент для подальшого наукового пошуку й поступу.

Представлені в енциклопедії статті й довідки взаємно доповнюють одна одну і в комплексі дають досить повне уявлення про головні історичні процеси та події, пов’язані з виникненням українського козацтва, становленням його як особливого стану суспільства, роллю в історії українського народу, місцем у міжнародному житті.

КЛІОМЕТРИКА (або історична информатика, або квантитативні технології в історичній науці)

Необычайно высокая концентрация специалистов по применению новых методов и информационных технологий в исторических исследованиях наблюдалась в конце августа 1996 г. в Москве, на Воробьевых горах. Очередная, XI ежегодная конференция Международной ассоциации "History and Computing" (AHC) впервые проходила в Восточной Европе; десять предшествующих состоялись в Англии, Германии, Франции, Италии, Дании, Австрии, Голландии, Канаде. На этот раз организаторами крупного международного форума, привлекшего 150 специалистов по исторической информатике из 22-х стран Европы, Америки, Азии, явились ассоциация стран СНГ "История и компьютер" (АИК - ветвь Международной ассоциации АНС) и Московский государственный университет им.М.В.Ломоносова (МГУ). Выбор места и времени проведения XI Международной АНС-конференции не был случайным. После четырех лет своего существования АИК показала на деле, что в странах СНГ достигнут достаточно высокий уровень исторической информатики, АИК стала третьей по численности "ветвью" АНС и первой по объему ежегодных публикаций. В России и других странах СНГ сформировалось более десятка научных центров, активно применяющих методы и технологии исторической информатики в исторических исследованиях и образовании студентов-историков.

Массовая компьютеризация, внедрение и развитие новейших информационных технологий и средств коммуникации привели к впечатляющим изменениям в сферах образования, бизнеса, промышленного производства, научных исследований и социальной жизни. Информация превратилась в глобальный неистощимый ресурс человечества, вступившего в новую эпоху развития цивилизации, которую принято называть информационной. Все большая доля документов, функционирующих в различных сферах жизни современного общества изначально создается и используется в электронном виде. На рынке труда возрастает спрос на специалистов, умеющих использовать компьютерные методы и технологии в своей профессиональной деятельности.

Одна из закономерностей сегодняшнего времени – сближение гуманитарных, естественных и технических наук. В целом сегодня задача гуманитарного образования состоит в адекватной рационализации полученного знания, ассимиляции имеющихся и разработке новых методов более строго обращения со знанием. Все более важной при выборе стратегии развития гуманитарного образования становится проблема информатизации. Компьютерные методы и технологии превращаются в эффективный инструмент исследований в гуманитарных науках. Стало очевидным, что компьютер представляет собой удобный инструмент для реализации "тонких" исследовательских методик в научных исследованиях и образовании.

В эпоху информационного общества, в новой информационной среде все большую роль в деятельности специалистов-гуманитариев будут играть методы и технологии освоения накопленных знаний и сохранения культурного наследия. В полной мере это относится и к исторической науке. Повышается роль таких хранилищ национальной памяти, как архивы, музеи и библиотеки, для которых разрабатываются автоматизированные информационные системы, в первую очередь информационно-поисковые, и новые архивные технологии. Заметно активизировалась деятельность целого ряда научных центров по созданию баз данных, содержащих сведения из массовых исторических источников. Сегодня в различных странах уже созданы и успешно функционируют крупные банки данных, содержащие информацию исторических источников, которые занимаются коллекционированием электронных документов, их хранением, распространением, публикацией каталогов.

ИСТОРИЯ ПОВСЕДНЕВНОСТИ – отрасль исторического знания, предметом изучения которой является сфера человеческой обыденности в ее историко-культурных, политико-событийных, этнических и конфессиональных контекстах. В центре внимания истории повседневности – « реальность, которая интерпретируется людьми и имеет для них субъективную значимость в качестве цельного жизненного мира », комплексное исследование этой реальности (жизненного мира) людей разных социальных слоев, их поведения и эмоциональных реакций на события. Возникновение истории повседневности как самостоятельной отрасли изучения прошлого – одна из составляющих «историко-антропологического поворота», начавшегося в гуманитарных науках конце 60-х XX в.

К общетеоретическим источникам истории повседневности относят, во-первых , работы основателей феноменологического направления в философии и, в частности, Э. Гуссерля (1859–1938). Он первым обратил внимание на значимость философского осмысления не только высоких абстракций, но и «сферы человеческой обыденности», которую он именовал «жизненным миром».

Во-вторых , шагом к выделению исследований повседневности в отрасль науки было появление в 60-е модернистских социологических концепций, прежде всего – теории социального конструирования П.Бергера и Т.Лукмана. Именно они призвали изучать «встречи людей лицом к лицу», полагая, что такие «встречи» (социальные взаимодействия) есть основное содержание обыденной жизни.

В-третьих , на рождение истории повседневности оказали влияние идеи К.Гирца, увидевшего в любой культуре «стратифицированную иерархию структур, состоящих из актов, символов и знаков». Расшифровка этих актов и символов, составляющих повседневные типизированные людские практики, «интерпретация паутины значений, которую человек сам сплел», выступает у этого социо-антрополога способом познания.

В определении предмета изучения истории повседневности как научного направления в современном гуманитарном знании нет согласия. Иногда социологи употребляют как его синонимы описательные характеристики. Этнографы часто говорят о повседневности, имея в виду «быт» – то есть «традиционные формы личной и общественной жизни», «повторяющееся, устойчивые, ритмичные, стеотипизированные формы поведения».

Главное отличие между традиционными исследованиями быта и изучением повседневности историками лежит в понимании значимости событийного , подвижного, изменчивого времени, случайных явлений, влиявших на частную жизнь и менявших ее.

В отличие от работ культурологических и этнологических, труды по истории повседневности основанные на микро-анализе, стремятся к меньшей географической и временной локализации.

В определении методов изучения истории повседневности также нет единства. Традиционно мыслящий историк полагает, что тексты «способны говорить сами» и установив репрезентативность дошедшего до него памятника, старается лишь без искажений привести его в своем исследовании. Такой истории-повествованию как пересказу сообщенного историк повседневности противопоставляет свой метод работ – вчитывания в текст , размышлений об обстоятельствах высказывания запечатленных в нем идей и оценок, проникновения во внутренние смыслы сообщенного, учета недоговоренного и случайно прорвавшегося.

Фокус анализа историка повседневности – изучение социального с точки зрения индивида, не просто быт – но повседневное сознание и поведение. Индивид в исследованиях повседневности должен быть воспроизведен действующим на жизненной сцене в заданных обстоятельствах (природных, временных, политических), показан определяющим ситуацию, конструирующим – совместно с другими – социальные роли и играющим их.

Продолжавшие «линию Броделя» французские историки второго поколения Школы «Анналов» скрупулезно изучали взаимосвязи между образом жизни людей и их ментальностями, бытовой социальной психологией. Использование броделевского подхода в историографиях ряда стран Центральной Европы (Польши, Венгрии, Австрии) начавшись в середине — второй половине 70-х, осмыслялось как интегративный метод познания человека в истории и «духа времени». Оно получило наибольшее признание у медиевистов и специалистов по истории раннего Нового времени и в меньшей степени практикуется специалистами, изучающими недавнее прошлое или современность.

Продолжатели традиции первых двух поколений Школы Анналов (в России, например, А.Я.Гуревич) ставят в центр своих исследований общую реконструкцию «картины мира» определенной эпохи, социума, группы. Они изучают в повседневности прежде всего его ментальную составляющую (общие представления и нормальном, как и общие страхи, общие тревоги и одержимости). Такой подход к истории есть пересмотр открытой позитивистами хозяйственно-бытовой истории , не выходящий за пределы описания материального мира и составляющих его объектов, вещей, нравов как таковых.

Другое понимание истории повседневности превалирует в германской, скандинавской и итальянской историографии. «От изучения государственной политики и анализа глобальных общественных структур и процессов обратимся к малым жизненным мирам» — так звучал призыв германских исследователей, задумавших написать «новую социальную историю » — историю рядовых, обычных, «малых» людей. Критики «старой науки» в Германии (Х.Медик, А.Людтке и др.) призывали молодое поколение переориентировать научные труды, обратив все силы на изучение «микроисторий» отдельных рядовых людей или их групп, носителей повседневных интересов, а через них — проблем культуры как способа понимания повседневной жизни и поведения в ней. Это была программа особого направления в германской историографии — « истории повседневности » (Alltagsgeschichte), которую иногда именуют «этнологической социальной историей ».

Помимо германских «историков повседневности », к толкованию ее как синонима «микроистории» оказался склонен ряд исследователей в Италии. В 1970-е небольшая группа таких ученых (К.Гинзбург, Д.Леви и др.) сплотилась вокруг созданного ими журнала «Quademi Storici», начав издание научной серии «Microstorie». Эти ученые сделали достойным внимания науки не только распространенное, но и единственное, случайное и частное в истории , будь то индивид, событие или происшествие. Исследование случайного — доказывали сторонники микроисторического подхода — должно стать отправным пунктом для работы по воссозданию множественных и гибких социальных идентичностей, которые возникают и разрушаются в процессе функционирования сети взаимоотношений (конкуренции, солидарности, объединения и т. д.). Тем самым они стремились понять взаимосвязь между индивидуальной рациональностью и коллективной идентичностью.

Германо-итальянская школа микроисториков в 80-90-е расширилась. Ее пополнили американские исследователи прошлого (сторонники т. наз. «новой культурной истории »), которые чуть позже примкнули к исследованиям истории ментальностей и разгадыванию символов и смыслов повседневной жизни. Под знамена микроисторического видения истории повседневности отошли и некоторые представители третьего поколения Школы Анналов (Ж. Ле Гофф, Р. Шартье). Попытки последних вытеснить или ограничить « историю менталитета» в изучении повседневности были попытками дистанцироваться от «неподвижной истории », какой она виделась Ф.Броделю.

Многообразие идей, которые нес с собой новый (по сравнению с броделевским) подход в изучении повседневности , определялось политическим контекстом его возникновения. Если концепция «неподвижной истории » была уместна в 60-е, то подходы микро-истории были востребованы эпохой постструктуралистского вызова гуманитарному знанию с его интересом к языку, критикой текстоцентризма, любопытства к образам «другого» и толерантного признания этого «другого».

Значимость микро-исторического подхода в исследовании повседневности определяется поэтому, во-первых, тем, что он позволил принять во внимание множество частных судеб. История повседневности стала поэтому реконструкцией «жизни незамечательных людей», которая не менее важна исследователю прошлого, чем жизнь людей «замечательных». Во-вторых, значимость микроистории для повседневности состояла в апробации методик изучения несостоявшихся возможностей. В-третьих, описываемый подход определил новое место источников личного происхождения, помогая пониманию степени свободы индивида в заданных историко-политических, хронологических, этнокультурных и иных обстоятельствах. В-четвертых, именно микроисторики поставили задачей своего исследования исследование вопроса о способах жизни и экстремального выживания в условиях войн, революций, террора, голода. Конечно, и историки броделевской школы обращались к этим сюжетам, однако именно микроисторики, изучавшие повседневность XX столетия, озаботились анализом скорее переходных и переломных эпох, нежели периодов относительной стабильности и стагнации.

Общим для двух подходов в изучении истории повседневности — и намеченного Ф.Броделем, и микроисториками - было новое понимание прошлого как « истории снизу» или «изнутри», давшее голос «маленькому человеку», жертве модернизационных процессов: как необычному, так и самому рядовому. Реконструкция повседневности элитарных слоев возродилась на новом витке развития науки уже после того, как возникла тема повседневности «рядовых» людей, и это была уже иная «биографическая история великих», с иными акцентами. Следствием понимания истории повседневности как « истории снизу» было преодоление снобизма в отношении маргиналов общества (преступников инакомыслящих, представителей сексуальных меньшинств и т.п.). Два подхода в исследованиях повседневности объединяет также междисциплинарность (связь с социологией, психологией и этнологией). Оба подхода предполагают — хотя и на разных уровнях (макро-историческом и микро-историческом) — изучение «символики повседневной жизни». Наконец, и последователи Ф.Броделя, и микроисторики равной мере внесли вклад в признание того, что человек прошлого не похож не человека сегодняшнего дня, они в равной мере они признают, что исследование этой «непохожести» есть путь к постижению механизма социопсихологических изменений. В мировой науке продолжают сосуществовать оба понимания истории повседневности — и как реконструирующей ментальный макроконтекст событийной истории , и как реализации приемов микроисторического анализа.

В определении предмета изучения истории повседневности как научного направления в современном гуманитарном знании нет согласия. Иногда социологи употребляют как его синонимы описательные характеристики («обычное ежедневное существование», «род/образ жизни», ««то, что обычно делают обычные люди»). Этнографы часто говорят о повседневности , имея в виду «быт» — то есть «традиционные формы личной и общественной жизни», «повторяющееся, устойчивые, ритмичные, стеотипизированные формы поведения».

Главное отличие между традиционными исследованиями быта и изучением повседневности историками лежит в понимании значимости событийного, подвижного, изменчивого времени, случайных явлений, влиявших на частную жизнь и менявших ее. Именно в тривиальной обычности жизни витают мысли и чувства, зреют замыслы, ситуации, рождающие экспериментирование. Историка повседневности интересует, как это происходит. Этнограф воссоздает быт — историк повседневности анализирует эмоциональные реакции, переживания отдельных людей в связи с тем, что его в быту окружает. Он ищет ответ на вопрос, как случайное становится вначале «исключительным нормальным», а затем и распространенным. В центре внимания историка повседневности не просто быт, но жизненные проблемы и их осмысление теми, кто жил до нас. Поэтому история повседневности в изучении ментальных макро-процессов есть форма историзации коллективного бессознательного в большей степени, нежели этнографическая история конкретно-бытовых навыков и обыкновений. Каковы механизмы возникновения новаций в укорененных и привычных структурах, что заставляет сближаться новые и традиционные формы и нормы социального действия, почему одни из них устойчивее других — это тоже круг вопросов историков повседневности .

Интерес к «проблемному» предопределяет и выбор тем. Не случайно историки повседневности проблематизирует «этнографию быта» и « историю эмоций» не только основных классов (дворянство, крестьянство, рабочие, предприниматели, священники и т.п.), но и весьма малых, дискредитируемых социальных групп, их «прозу жизни» и переживания. Сопрягая осмысление повседневного с политической культурой личности, история повседневности позволяет выяснить, насколько индивидуальное восприятие человека влияет на его обыденную жизнь, в том числе в сложившейся политической системе.

В отличие от работ культурологических и этнологических, труды по истории повседневности основанные на микро-анализе, стремятся к меньшей географической и временной локализации. Они обрисовывают часто небольшой регион, малый период времени, но предполагают углубление анализа за счет жизненных историй представителей разных возрастных, профессиональных, половых и других социальных когорт, «сетей»их взаимосвязей и взаимодействий в частной, домашней и внедомашней, производственной жизни.

Если юристов интересует общая официально-правовая регламентация поведения людей, если этнографы выявляют в ней элементы обычного права, то историк повседневности , не упуская из виду этого общего контекста ставит задачей понимание групповых и индивидуальных реакций отдельных людей на существующие в их время правила и законы. Он перепроверяет действенность тех установлений, что были зафиксированы или считались неписаными, определяя, какие из них соблюдались — а какие нет.

По сложившейся традиции в традиционной науке «быт», «бытовая сфера» противопоставляется (вместе с досугом, свободным временем и т.п.) «труду», сфере производственной. Историки повседневности видят одну из своих задач в изучении каждодневных обстоятельств работы, мотивации труда, отношений работников между собой и их взаимодействий (в том числе и конфликтных) с представителями администрации и предпринимателями, то есть включают производственный быт в сферу повседневного.

В определении методов изучения истории повседневности также нет единства. Традиционно мыслящий историк полагает, что тексты «способны говорить сами» и установив репрезентативность дошедшего до него памятника, старается лишь без искажений привести его в своем исследовании. Такой истории-повествованию как пересказу сообщенного историк повседневности противопоставляет свой метод работ — вчитывания в текст, размышлений об обстоятельствах высказывания запечатленных в нем идей и оценок, проникновения во внутренние смыслы сообщенного, учета недоговоренного и случайно прорвавшегося.

Фокус анализа историка повседневности — изучение социального с точки зрения индивида, не просто быт — но повседневное сознание и поведение. Индивид в исследованиях повседневности должен быть воспроизведен действующим на жизненной сцене в заданных обстоятельствах (природных, временных, политических), показан определяющим ситуацию, конструирующим — совместно с другими - социальные роли и играющим их. Без выяснения мотивации действий всех актеров «театра жизни» прошлого историку повседневности не понять их. В объектах исследования (в том числе в авторах тех текстов, которые служат для него источником) - такой историк видит своих со-авторов, ведет с ними диалог, не дистанцируясь, не стараясь сохранить объективность, встать «над» ними.

Специалист по истории повседневья XX в. имеет возможность расширить свою источниковую базу за счет свидетельств еще живущих информантов — то есть использовать метод сбора и записи «жизненных историй » — интервью всех видов (нарративных, полуструктурированных, биографических, лейтмотивных, фокусированных и проч.). Такие «устные истории » становятся для него не просто сбором материала, но созданием нового вида эмпирического материала (собранный воедино он образует т. наз. «вторичный источник»).

Исследователи, не располагающие возможностями лично и вслух «задать вопрос прошлому», работают с традиционными письменными памятниками. Среди них они выделяют прежде всего эго-документы - биографии, мемуары, дневники и письма. Именно они позволяют понять человека и его поступки в конкретной ситуации, то, что отличает его повседневность — от жизни и поведения других, находящихся в тех же обстоятельствах.

Но у медиевистов и специалистов по более ранней истории , изучающих человека в его «серой обыденности», зачастую нет и эго-документов. Им на помощь приходит этнология, выработавшая приемы понимания чужой культуры путем поиска и анализа символических форм — слов, образов, институтов, поступков, посредством которых люди в рассматриваемых обстоятельствах реально представляли себя самим и другим людям. В этом случае - работая с самым широким кругом источников — исследователь старается истолковать смыслы и символы, связанные с предметным миром и миром явлений. Через мир близкой к опыту реальности людей прошлого — мир слов, поступков, представлений себя - исследователь повседневности , оперирующий обычным смысловым и понятийным аппаратом современного человека (иного у нас нет!), старается понять жизненные ценности и поступки носителей изучаемой им субкультуры. Пользуясь психологическим приемом вчувствования, историк повседневности представляет свою интерпретацию чужих мыслей и слов, свой транскрипт — «перевод» с чужого эмоционального языка. Потому и сами труды историков, изучающих чужие эмоциональные жизни, стилистически отличны от обычных научных трудов неравнодушием, эмпатией, сопереживанием рассказываемому.

Этнографический и социологический методы включенного наблюдения «работают» и у историков, если исследователю удается, например, собирая факты, «вести наблюдение» за автором текста, подтягивая информацию из иных источников о контексте написания нарратива этим человеком (его возрасте на тот момент, семейной ситуации, психологическом настрое).

Исследовательский процесс изучения повседневности предполагает объединение отдельных элементов в единую систему. В собранном однородном материале источников (записях судебных процессов, автобиографиях агитационных брошюрах и т.п.) выделяются отрывки текста (т. наз. «секвенции»), которые структурируются по темам «факт», «контекст», «субъективная значимость для индивида», и в дальнейшем формализованный материал подвергается новому анализу с точки зрения повторяемости встреченной информации. Большим подспорьем для «миро-историка» повседневности является возможность сравнить получаемые им выводы для определения степени типичности ситуации или реакции, но она представляется историку не всегда.

В современной российской исторической науке история повседневности возникла на волне очевидного самоисчерпания позитивистских приемов работы с источниками и устаревания прежних объяснительных парадигм (марксистской, структуралистской). Но, несмотря на это, она так и не смогла занять пока прочных позиций в университетах, не говоря уже о системе школьного образования.

ПОЗИТИВИЗМ

В 30—40 гг. XIX в. возникает и широко распространяется философия французского мыслителя Огюста Конта (1798— 1857). Она получила название философии позитивизма. Возникнув во Франции, позитивизм затем разрабатывается в Англии, Германии и других странах Западной Европы. Проявляют к нему интерес и мыслители в России.

В первоначальном толковании Конта позитивизм означал требование к философам исследовать позитивное (положительное) научное знание как философское. Конт считал необходимым выработать такое философское знание, которое было бы ни материалистическим, ни идеалистическим. В этих целях, отмечал он, предстоит построить систему «положительного» знания, которое должно быть бесспорным и точным, опирающимся исключительно на факты. Построение такой системы возможно лишь, считал Конт, при создании научного метода познания, позволяющего находить и создавать систему этого положительного философского знания.

Возникновение позитивизма было теснейшим образом связано с успехами различных наук — математики, физики, химии, биологии. Наука становилась все более популярной, оказывала огромное влияние на умы людей. К тому же в это время началось развитие науки как специфического нового социального института: она почти полностью освободилась из под опеки церкви, ее идеи получали все большее общественное признание.

Основоположним принципом історичного пізнання позитивізм вважав об'єктивність дослідження. Заради дотримання об'єктивності його прихильники готові були пожертвувати широкими теоретичними узагальненнями. Тому позитивістську історіографію часто звинувачують в емпіризмі.

Досить швидко стала очевидною обмеженість позитивістської історіографії. У відповідь її адепти обгрунтували позитивістське бачення суті історичного дослідження: позитивісти твердили, що завданням історика є збирання, відбір і критика фактів. Вони виходили з переконання, що джерело – це "вікно, відкрите в минуле", і дослідник без затруднень може через це вікно заглянути в минуле. Такий підхід зводив історію до рівня фіксації і обробки документів, що привело її до методологічної кризи.

Першим виступив проти крайнощів натуралізму позитивістської соціології і історіографії німецький філософ В.Дільтей (1833–1911) – автор "Вступу в науки про дух" (1883), теоретик "філософії життя".

ДО ПИТАННЯ ПРО МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РАДЯНСЬКОЇ МЕТОДОЛОГІЇ (АЛЕ НЕ ВСЕ!)

В.Г. Космина про здобутки в радянській методології історії

Попри те, що з часу падіння комуністичного режиму й розпаду СРСР минуло чотирнадцять років, проблема ставлення до “марксистсько-ленінської” теоретико-методологічної спадщини не втрачає актуальності для історичної науки в Україні, як і в інших пострадянських країнах. Це зумовлено декількома чинниками. По-перше, кожна наука, тим більше – історія, припинила б усякий розвиток, якби відмовилася від власної 70-річної історії й спробувала розпочати все заново, “з чистого аркуша”. По-друге, фонди наших бібліотек укомплектовані головним чином літературою радянських часів. По-третє, від тих же часів значною мірою успадковані структура й організація навчальних курсів з історії в школах і університетах. По-четверте, переважна більшість викладачів і науковців пройшли радянську школу історичної освіти і методології історії і так чи інакше, свідомо чи несвідомо, відтворюють її принципи в своїй діяльності.

Отже, в історичній науці та освіті не вдасться, як у політиці, просто змінивши курс позбутися радянської спадщини. З нею доведеться рахуватися ще довго. А тому необхідно її переосмислити, відвівши їй цілком окреслене, у певних аспектах дуже гідне, місце в нашому досвіді, пам’яті, знаннях і вміннях. Зокрема, навчитися: “читати” стару літературу, очищуючи в ній фактологію, часто цінну, від ідеології; визначати чіткі межі реально дослідженого в історії і невивчених питань та “суміщати” одне й друге, не дублюючи дії попередників; врешті-решт, вести міжкультурний діалог зі старою школою, навчаючись у неї і “навчаючи” її.

Це вказує на головне – потребу в критичному, неупередженому і навіть зацікавленому аналізі радянської методології історії, яка відображала чи й скеровувала розвиток історичної науки. Л.В. Таран вважає, що “сьогодні основним завданням світової – не лише української – історіографії є подолання і позитивізму, і марксизму на шляхах методологічного плюралізму”, але при цьому зазначає: “Зважено оцінити, вписати українську марксистську спадщину в національний історіографічний процес означало б утримати позитивну частину нашої духовної спадщини в ХХ ст.” [1.-С.87]. З нею солідаризується і О.П. Реєнт, на думку якого було б щонайменше необачним відкидати здобутки істориків-марксистів [2.-С.3].

Проте українські автори, як і їхні російські колеги, що закликають до методологічного плюралізму, наприклад, Б.Г. Могильницький, як правило, не вказують, у чому ж полягали ті незаперечні “здобутки” радянської методології історії, які зберігають своє значення і можуть ефективно служити науці в єдності з іншими методологічними концепціями.

У цій статті ми проаналізуємо загальний вектор розвитку методології історії в ХХ ст., окреслимо місце в ньому радянської теоретико-методологічної школи, визначимо ті її досягнення, які “вписуються” в світові тенденції і дозволяють вибудувати перспективні теоретико-методологічні моделі дослідження історії.

Під методологією історії ми розуміємо теорію науково-пізнавальної діяльності, спрямовану на вивчення і розробку методів наукового пізнання історії [3.-С.45]. Будь-який пізнавальний метод передбачає знання про об’єкт пізнання і про сам пізнавальний процес, тобто має спиратися на певну онтологічну та гносеологічну теорію. Однак історична наука має справу з особливим об’єктом пізнання – діяльністю людей як свідомих істот (це відрізняє її від природничих наук), а головне – з діяльністю їх у минулому, що унеможливлює її вивчення безпосередньо, експериментально (це вирізняє її з-поміж практично всіх наук). За цих обставин і проблема методології набуває для неї досить специфічного значення.

Методологія історії як окремої науки почала активно осмислюватися й опрацьовуватися наприкінці ХІХ ст.. У той час уже відбувався процес соціальної інституціоналізації наукової діяльності, який вимагав теоретичного пояснення й логічної формалізації дослідницьких правил і процедур для швидкого їх засвоєння студентами університетів [4.-С.24-25]. А, крім того, історія, ставши своєрідною “сповитухою” низки соціально-гуманітарних наук з власним раціоналізованим і пристосованим до аналізу сучасності обґрунтуванням, наприклад, соціології, сама опинилася перед необхідністю методологічної рефлексії, щоб у нових умовах закріпити свій статус науки.

Та це виявилося справою непростою. Як і всі інші науки, пов’язані з вивченням діяльності людей, тим більше в минулому, вона об’єктивно не могла інтегруватися в систему природничих наук, які стрімко піднімалися до все нових вершин в “оволодінні” природою і методи яких сприймалися як безсумнівно наукові. Людина як мисляча, розумна, культурна істота не піддавалася цілісному вивченню на основі всеосяжних понять і законів, що ними славилися природничі науки.

Усвідомлення цього дало життя неокантіанській концепції логічного поділу наук за предметом і за методами дослідження на дві принципово відмінні одна від одної групи: науки про природу і науки про культуру (або дух). В. Віндельбанд назвав головним методом перших номотетичний (встановлення законів), а других – ідіографічний (опис особливого). Г. Ріккерт трактував їх, відповідно, як генералізуючий (узагальнюючий) та індивідуалізуючий, або історичний, методи. Ріккерт у своїй книзі “Науки про природу і науки про культуру” відзначав, що дійсність являє собою різнорідну неперервність (речей, явищ, процесів тощо) і що “такою, як вона є” (тобто, в термінах Л.Ранке і позитивістів) не може бути сприйнята в раціональних поняттях. Та її можна “раціоналізувати”, абстрактно розділивши різнорідність і неперервність і сформувавши або однорідну неперервність, або різнорідну перервність. Перший шлях утворення понять – це шлях математики, “світу чистих кількостей”. Другий – шлях решти наук [5.-С.62-64].

І на цьому другому шляху природничі науки (в т.ч. психологія) виявляють в абстрактно виокремлених елементах дійсності загальне (їх загальну “природу”, властивості) і формулюють відповідні загальні поняття чи й закони. А науки про культуру, історичну діяльність людей, прагнуть розкрити культурне значення окремого об’єкта, яке завжди є індивідуальним і неповторним. Головний дослідницький принцип індивідуалізуючого метода Ріккерт вбачав у “віднесенні до цінності”, тобто в відкритті того, яка цінність (смисл) криється за тими чи іншими діями людей, створюваними ними “благами” тощо. Цей принцип дозволяв відокремити суттєве в індивідуальному явищі чи їх сукупності від несуттєвого, нецінного, статистичного, повторюваного (генералізуючі науки це останнє лише й цікавить) [5.-С.90,93,106]. З іншого боку, для історика і сам об’єкт, і зміст його дослідження визначаються цінностями того суспільства, до якого він сам належить. Це те, що пов’язане з державою, правом, релігією, економічними організаціями, наукою і т.п., є вартісним для всього суспільства чи окремих груп людей [5.-С.123-124] і що дозволяє розуміти дії людей минулого. Останній аспект рівнозначний визнанню певної суб’єктивності позиції історика і неможливості прийнятного для всіх культур написання всесвітньої історії.

Взагалі Ріккерт не відкидав можливості застосування генералізуючого методу в історичних дослідженнях, особливо в так званих “проміжних галузях” (економічній історії абощо), але не надавав йому вирішального значення. Він стояв на тому, що в конкретному об’єкті могли виявити себе багато загальних понять, але й у максимальному своєму поєднанні вони не змогли б розкрити його справжню індивідуальну сутність [5.-С.81]. Тобто, питання полягає не в тому, є чи немає спільних рис у історичних явищ (звісно, є), і не в тому, можливо чи неможливо їх досліджувати (звісно, можливо), а в тому, чи повинні цим займатися саме історія та інші науки про людину та її культуру, дублюючи, наприклад, соціологію. Бо хто ж тоді вивчатиме дійсно індивідуальне в історії?

У цьому контексті він і матеріальні чинники життя людей, їхні економічні інтереси розглядав передусім як цінності, що завжди проявляються індивідуально, не можуть мати однакового змісту, а тим більше – універсального впливу на людей. Саме тому він рішуче засуджував спроби марксистів перетворити історичну науку в “економічну історію” та “генералізуюче природознавство” шляхом надання економічним цінностям абсолютного значення. Це б означало гіпостазування останніх “в істинно і єдино існуюче буття”. Такі прагнення створити “матеріалістичну історію” він пояснював лише “абсолютно ненауковими політичними міркуваннями” [5.-С.109-110].

Важливо зазначити, що Ріккерт під об’єктами індивідуалізуючого дослідження розумів не одиничні факти, а особливі за характером явища, в т.ч. досить складні за структурою, при вивченні яких не обійтись без певних генералізуючих засобів: особистість, ціле століття історії, соціальний або релігійний рух, народ тощо [5.-С.78]. Цілком логічно, до цієї категорії належать і цивілізації. Тобто, можливості такого методу є надзвичайно широкими, хоча у самого Ріккерта-філософа ми не знайдемо конкретної методики подібних досліджень.

Концепти логіків неокантіанської школи були сприйняті як начебто повне заперечення будь-якої генералізації в історії. Це й визначило ту вісь протистояння в методології історії, під помітним впливом якого вона розвивалась у ХХ ст., збагатившись новими методами і прийомами досліджень. Боротьба за “справжню науковість” між прихильниками генералізуючого (номотетичного) та індивідуалізуючого (ідіографічного) підходів тривала з перемінним успіхом. Позитивісти і марксисти довго вели “ар’єргардні бої” проти наступаючого ідіографізму (релятивізму, екзистенціалізму тощо), який критикували за суб’єктивізм. “Серединну” позицію шукали французька Школа “Анналів” (ідея “історичного синтезу”) та неопозитивісти (ідея “загальних” законів К.Г.Гемпеля [Див.: 6].

У середині ХХ ст. чаша терезів схилилася на бік генералізуючого підходу, який отримав впливового союзника в особі структуралізму з його акцентом на вивченні “несвідомих структур”, застосуванні кількісних методів тощо [Див.: 7.-С.140-141]. Але наприкінці ХХ ст. цей підхід став поступатися постмодернізмові (постструктуралізм, “лінгвістичний поворот”, мікроісторія), хоча, ймовірно, посилення на межі тисячоліть таких напрямків глобальної історії як синергетичний та світосистемний сприятиме деякому вирівнюванню позицій.

Проте остаточна перемога якогось із підходів навряд чи можлива взагалі. Ще на початку 1930-х років австрійський логік К. Гьодель математично довів неможливість побудови будь-якої складної логічної системи, внутрішньо завершеної (генералізуючої) і з самої себе доводжуваної. З іншого боку, в 1960-і роки американський логік У. Куайн показав принципову вразливість класичної герменевтики, що в ХХ ст. стала основою індивідуалізуючого методу: без застосування того ж генералізуючого методу перекладач не спроможний точно перекласти на мову власної культури текст, породжений незнайомою (в просторовому чи часовому вимірі) культурою [8.-С.62-63]. Із такої ситуації логічно випливає необхідність пошуку якоїсь моделі методологічного синтезу.

Як же на тлі цих тенденцій у світовій історіографії розвивалась методологія історії в СРСР? Як напрямок у радянській історіографії вона з’явилася на зламі 50–60-х років ХХ ст. Її загальні риси та прямий зв’язок з панівною комуністичною ідеологією вже висвітлювались [9]. Зазначимо лише, що вона ґрунтувалася на марксистській матеріалістичній теорії, суть якої трактувалася досить просто. Мовляв, магістральним шляхом людства є процес зміни п’яти суспільно-економічних формацій – первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Першопричина історичного розвитку – об’єктивний (стихійний?!) саморозвиток продуктивних сил, який на певному етапі викликає заміну старих виробничих відносин новими, що зумовлюють відповідні зміни в соціальній, політичній та духовній організації суспільства.

У радянській методології історії методи історичного дослідження було нормою виводити із “марксистсько-ленінської” теорії суспільного розвитку як “матеріального природно-історичного, тобто закономірного й незалежного від волі й свідомості людей, процесу” [10.-С.62], як “прогресивного природно-історичного процесу зміни суспільно-економічних формацій” [11.-С.27]. Таке розуміння історії поєднувалося з марксистською теорією пізнання як теорією відображення (свідомість є, мовляв, відображенням буття) і нав’язувало історичній науці жорсткі рамки філософського панлогізму у сенсі “загальної пізнаванності розумно й логічно влаштованого світу” [12.-С.23]. Отже, історія, щоб вважатися наукою, мала зосереджуватися на логічному пізнанні логічних законів суспільного розвитку. Фактично це вело до виключення з об’єкту дослідження всього того в історії людей і людства, що не сприймалося як логічне й раціональне, особливо з огляду на “природно-історичний” закон зміни формацій. Пропагувалися методи дослідження, що перебували в “колі” формаційної теорії, а психологічний, культурно-історичний, етнологічний та інші поширені в західній історіографії методи заперечувалися як “буржуазні”, “однобокі”, “суб’єктивістські”.

Це був відвертий економічний детермінізм, те “генералізуюче природознавство” в історії, на небезпеку якого вказував ще Ріккерт. Формаційна теорія “природно-історичного процесу”, у якій приваблювали системність, націленість на пошук цілісної моделі саморозвитку суспільства, мала, водночас, серйозні вади онтологічного й логіко-методологічного змісту. Матеріалістичній логіці суперечила схема зміни суспільств (безкласове–класове–безкласове), переходи між якими ніяк не випливали з економічних законів. Комунізм же поставав як абсолютна й позачасова етична мета, а не спадкоємець попередньої історії людства. Так і залишилося незрозумілим, чому і як саме базис діє на надбудову, а матерія – на дух, де панує закономірність, а де випадковість. Тож, слід визнати певну логічну суперечливість, телеологічну спрямованість, матеріалістичну сумнівність, наукову непослідовність марксистської формаційної теорії [9.-С.283-285].

Методологія історії, заснована на формаційній парадигмі і принципах історизму та “комуністичної партійності”, покликана була служити не стільки інтересам науки, скільки інтересам комуністичного режиму, який вона “історично” виправдовувала, обґрунтовуючи його “закономірність”. І не є випадковим факт, що його засвідчує російський історіограф Г.Д.Алексєєва: “Історики-марксисти не створили жодного фундаментального дослідження, заснованого на вивченні якоїсь конкретної формації, що дозволило б перевірити істинність теорії, потенційні можливості, закладені в цій концепції... Через відсутність подібного роду досліджень суперечки про формації виливалися в схоластичні дебати, в тлумачення цитат” [13.-С.77].

Певна обмеженість і навіть хиткість формаційної теорії і дедалі ширше знайомство радянських істориків з популярними на Заході концепціями сприяли появі праць, що не в усьому відповідали букві й духові формаційної парадигми. Це передусім стосується самого опису подій і явищ у конкретно-історичних дослідженнях, особливо з проблем історії віддалених у часі (ідеологічно неактуальних) періодів – середніх віків, стародавнього світу. Сходознавці виступили ініціаторами обговорення питання про так званий азійський спосіб виробництва, який не “вписувався” в традиційну формаційну “п’ятичленку”. Але й у галузі методології історії з’являлися праці, в яких з недогматичних позицій трактувалися методи дослідницької роботи істориків. Серед їх авторів слід у першу чергу назвати відомого фахівця з аграрної історії дореволюційної Росії І.Д. Ковальченка та медієвістів М.А. Барга і А.Я. Гуревича.

Книга академіка АН СРСР І.Д.Ковальченка “Методи історичного дослідження” (1987) у 1989 р. була відзначена Державною премією СРСР (рідкісне явище для радянської методології історії), а в 2003 р. була перевидана видавництвом “Наука”, що є не менш рідкісним явищем у пострадянській історіографії. Ініціатори перевидання пояснили це тим, що жодна з численних праць з філософії та методології історії, опублікованих у пострадянській Росії, не змогла скласти конкуренції книзі І.Д. Ковальченка [3.-С.12]. У чому ж головні її достоїнства?

За визнанням російського методолога Б.Г. Могильницького, вона була і своєрідним узагальненням, підбиттям підсумків “багаторічної роботи радянських учених істориків і філософів” у галузі методології історії, і працею “вершинною” в радянській історико-методологічній думці [14.-С.128]. Її вирізняють фактична енциклопедичність щодо обсягу розглянутих методологічних проблем і чітка авторська позиція в їх аналізі. Привертає увагу сама структура роботи: роль теорії в методології та науковому пізнанні в цілому, місце історії в системі наук, особливості об’єкта й методів історичного пізнання, історичний факт та історичне джерело, методи історичного дослідження, структура та рівні історичного дослідження, об’єктивне й суб’єктивне в історичному пізнанні, а також спеціальні глави, присвячені кількісним методам в історичному дослідженні.

Це був суто науковий підхід до теми. Для І.Д. Ковальченка, переконаного марксиста, сама марксистська методологія не була, однак, “інтелектуальним нашийником” [14.-С.127], посилання на “класиків марксизму-ленінізму” у більшості випадків відігравали роль не так методологічну, як “атрибутивну”, обов’язкову для тогочасних наукових праць. Головні ж зусилля вчений спрямовував на те, щоб затвердити статус історії як науки – в традиційному розумінні. В обґрунтуванні методів дослідження він відштовхувався не від формаційної теорії, якої, на відміну від багатьох авторів, дуже мало торкався, а від загальнонаукових методів, в тому числі новітніх, що вже почали застосовуватися в радянській і світовій науці, зокрема, в природничих галузях. Така орієнтація на загальнонаукові методи значною мірою пояснюється тим, що І.Д. Ковальченко сам був одним із ініціаторів упровадження в дослідницьку практику математичних методів і визнаним у світі істориком-кліометристом.

Загальнонаукові (історичний, логічний, системний підхід і системний аналіз тощо) та спеціально-наукові (генетичний, порівняльний, типологічний, структурно-функціональний аналіз тощо) методи він узагалі розглядав як “уніфіковані інтелектуальні засоби, певні “деталі” та “вузли”, з котрих можуть конструюватися різні конкретні й спеціалізовані методи, які виступають у ролі “машини”, виробляючої наукове знання” [3.-С.229]. Такий підхід ученого підносив значення цілісної наукової методології без її ув’язування з офіційною ідеологією, дозволяв застосовувати її в історичних розвідках не лише в рамках істматівського підходу, а й, до певної міри, будь-якого іншого генералізуючого, чи навіть індивідуалізуючого.

У цьому відношенні характерним є ставлення І.Д. Ковальченка до проблеми законів суспільного розвитку. Він не поділяв їх на соціологічні та історичні, визнавав і закони загальні, і властиві особливому та одиничному, а предметом наукового пізнання історії вважав розкриття людської діяльності, хоч і як “природно-історичного, поступально-прогресивного, внутрішньо обумовленого й закономірного процесу в усій його багатоманітності, просторовій і часовій конкретності” [3.-С.66]. Акцент на людській діяльності й увага до особливого та одиничного логічно привели його до розгляду проблем ролі й місця індивідуального та суб’єктивного в історії й історичному пізнанні, тобто проблем, які вже давно перебували в центрі дискусій у західній методології історії. І висновки він нерідко робив схожі. Так, визнання ним фрагментарності й суб’єктивності джерел, історичного знання як “двічі суб’єктивізованого” (автором джерела й істориком) [3.-С.118], впливу уяви, інтуїції, загальної ерудиції та інших індивідуально-суб’єктивних характеристик дослідника на результати дослідження, можливої поліваріантності останніх і відносної об’єктивності [3.-С.265-270] тощо багато в чому перегукувалося з думками англійського історика-неогегельянця Р. Дж. Колінгвуда [15.-С.220-244].

В концепціях І.Д. Ковальченка чимало спільного було і зі структуралізмом, який він оцінював дещо критично, проте і в своїй книзі, і в попередніх статтях визнавав його значний внесок у методологію історії [3.-С.182; 16.-С.70]. Сам же активно розробляв і впроваджував структурний (системний) підхід, вимагав системності в побудові наукової теорії, аналізі джерел, використанні фактів і застосуванні дослідницьких методів задля повноти висвітлення історичних подій і явищ.

До історичного джерела він підходив з позицій сучасної теорії інформації, вказував на наявність у ньому так званої прихованої, або структурної інформації, невичерпної за обсягом і змістом, опрацювання якої потребує застосування правил герменевтики [3.-С.132,147]. Проблему істинності наукового знання, яку в радянській історичній літературі він розробляв уперше [17.-С.102], він також закликав розв’язувати через механізм структурно-функціонального аналізу. Щоправда, доведення істинності історичної гіпотези чи конкретно-наукової теорії через включення її в більш широку теорію або “наукову картину світу” стикається з тим же логічним утрудненням, на яке вказував ще Гьодель: більш широка система сама потребуватиме доведення через включення в ще ширшу – і так до безкінечності. Проте і сам І.Д. Ковальченко визнавав відносність будь-якої наукової істини [3.-С.273-274].

Постановка І.Д. Ковальченком цих та багатьох інших методологічних питань (альтернативності в історії, можливості й дійсності, випадковості й історичної закономірності, яку він розглядав передусім як імовірнісну), широта його поглядів на проблеми історії не дозволяють зараховувати його до числа апологетів генералізуючого методу. І коли в середині 1990-х років у своїх останніх статтях, своєрідному науковому заповіті [18; 19], І.Д. Ковальченко обґрунтував необхідність нових теоретико-методологічних підходів, методологічного плюралізму і концептуального синтезу, стало очевидним, що основні положення його “Методів історичного дослідження” (якщо відволіктись від їх марксистського “оформлення”) цілком суміщаються з іншими, більш широкими, теоретичними концепціями історичного процесу та методами досліджень, поширеними в світовій історіографії.

На відміну від І.Д. Ковальченка, який до загальних проблем методології звернувся переважно в 1980-ті роки, М.А. Барг зацікавився ними ще в середині 1960-х. Це був період в історії радянської історіографії (з другої половини 50-х до початку 70-х років), коли “відбувалася модернізація сталінських ідей, їхнє очищення від особливо одіозних формулювань” [20.-С.162], а проблеми методології історії актуалізувала Постанова Президії АН СРСР (січень 1964 р.) “Про розробку методологічних питань історії”. В числі таких питань одним із “вузлових” називалась “сфера дії специфічних історичних закономірностей” [21.-С.338], при їх підпорядкуванні соціологічним законам істмату. Одночасно увагу радянських філософів привернув так званий структурний (системний) метод, фактично запозичений із західного структуралізму. М.А. Барг виявився одним із небагатьох істориків, які оцінили і важливість вказаного методу для своєї науки, і саму можливість його застосування в умовах СРСР, оскільки засновник структурної антропології К.Леві Строс визнавав, що поняття структури перейняв у К. Маркса [16.-С.71]. Саме з конкретно-історичним аналізом розвитку і функціонування суспільних систем М.А.Барг зв’язав розкриття дії “специфічних історичних закономірностей”.

Вже у першій методологічній статті “Структурний аналіз в історичному дослідженні” він обґрунтував “можливості “об’ємного”, динамічного відтворення системи, спостереження механізму її внутрішнього розвитку”, продемонстрував способи виявлення різних типів суспільних зв’язків і співіснуючих у суспільстві структур – генетичної, функціональної і трансформаційної [22]. У ряді подальших праць, в т.ч. написаних у співавторстві, він розвинув ці ідеї на матеріалі конкретних досліджень із медієвістики [23], вивчення структури формацій [24; 25], структури фактів, структури історичних законів тощо.

Вихідною системою (структурою) він вважав Марксову суспільно-економічну формацію і часто посилався на Марксові методи і прийоми аналізу. Але це не були звичні для тих часів “переспівування” Маркса й цитатництво. Положення марксизму вчений використовував як своєрідні “відправні пункти”, а самі структурні методи опрацьовував на основі загальної теорії систем, самостійно їх розвивав й удосконалював. Системному аналізу він піддавав різні суспільні сфери і окремо, і в сукупності – як єдину структуру.

Ці шукання М.А. Барга А.Я. Гуревич у 1973 р. зі своїх позицій розцінював як спроби “перерядити чи то марксизм у структуралізм, чи то структуралізм у марксизм; у результаті – стара конструкція з новими етикетками!” [26.-С.210]. До певної міри це так. М.А. Барг відкидав індивідуалізуючий підхід з його “ідеалізмом”, жорстко критикував структуралізм за його орієнтацію лише на сталі й синхронні в часі структури і формально не виходив за межі офіційної формаційної парадигми. Проте розглядав останню не як догму, а радше як зручний (в умовах радянської науки) “полігон” для розкриття справжніх гносеологічних можливостей структурних методів в історії. Це стало очевидним, коли він 1984 р. опублікував монографію “Категорії та методи історичної науки” [27]. Постала цілісна й оригінальна структурна картина історичного процесу і способів його вивчення.

В системі “суспільно-економічної формації”, яку він вважав категорією граничною, тобто ідеальною моделлю, але яка зовні невидимо “спрямовує” всесвітньо-історичний процес, формаційний зміст усіх структурних елементів суспільства (підсистем) визначається базовими економічними структурами та їхнім розвитком. У реальній же системі “всесвітньо-історичної епохи”, загальний зміст якої задає “провідний формаційний регіон” (“передова” країна), формаційні зміни в підсистемах (різних регіонах і різних сферах суспільного життя в одному регіоні) у силу багатьох причин не відбуваються синхронно [27.-С.136-140]. Тому реальна суспільно-історична система майже завжди є формаційно-різнорідною. Тут уже загальні закони соціології безсилі і в дію вступають “власне історичні закони” – регіонально-стадіальні – “останнє неподільне в ряду цілісних (системних) законів розвитку суспільства” [27.-С.201]. Кожен із них – “це “вузол” різного роду окремих історичних закономірностей, точка їх перетинання, їх середня рівнодіюча, що складається на базі кінцевої базисної детермінації історичного процесу” [27.-С.192].

Відповідно, закони, які має відкривати історія – це закони особливого, того, що соціологія зі своїх вершин загального вважає сферою “випадковості” [27.-С.197]. В діалектичній тріаді “загальне–особливе–одиничне” вчений до предмету історичної науки відносив саме середню ланку – особливе. Це був суттєвий крок від тотальної генералізації історії (загального), “вправи” в якій він “залишав” соціології, у бік індивідуалізації, хоча вирішальний другий крок (до одиничного, індивідуального) він зробити не наважився.

Структурний підхід дозволив М.А. Баргу по-новому обґрунтувати суттєві для наукового аналізу історичного процесу категорії: у просторовому вимірі – “всесвітньо-історичний” і “локально-історичний” (“внутрішньоформаційний регіон”, “формаційний стадіальний регіон” ); у часовому – “історичний час” (що визначається гетерогенністю хроноструктури розвитку систем і підсистем); в інтегрально-системному – “цілісність”, “структура”, “процес” (як діахронна система) тощо. Було продемонстровано дієвість структурного аналізу при розв’язанні дослідницьких завдань, зокрема, в порівнянні європейських революцій ХVІ–ХVІІІ ст. [27.-С.288-315].

Методи “об’ємного”, багатомірного дослідження історичних процесів були новим словом у методології історії. Але їх збіднювала і навіть спотворювала орієнтація на “одномірну” формаційну теорію, що постулювала односпрямованість усього історичного розвитку та впливу економічних структур на решту елементів системи. Між іншим, сам автор визнавав і дуже опосередковану залежність верхніх надбудовних структур (суб’єктивного “полюса”) від базисних, і зворотній вплив перших на другі [27.-С.112,188]. Логіка вимагала, “для повноти картини”, серйозно дослідити ці явища і також включити їх у структурний аналіз. Уже в роки перебудови М.А. Барг зайнявся вивченням процесів зростання історичної свідомості європейців [28], проблемами історичної антропології і людської суб’єктивності [29]. А в 1990-1991 рр., в останніх прижиттєвих публікаціях, він виступив уже як ініціатор і методолог цивілізаційного підходу в історії. Категорію “цивілізація” він розглядав як “провідну (найвищу) парадигму історичного пізнання”, що гранично відображає двополюсну систему – єдність “антропогенного” і “соціогенного” начал. Перше з них часто є головним і завжди надає цивілізації неповторної індивідуальності [30.-С.71-72]. Це визнання найбільше наблизило М.А. Барга до індивідуалізуючого методу.

А.Я. Гуревич теж у другій половині 60-х років долучився до обговорення питання про “специфічну історичну закономірність”. Проте трактував її у дусі, близькому до неокантіанства, прагнучи знайти її в конкретно-індивідуальному. Тому й її дію відносив не стільки до особливого, скільки до одиничного – явища, історичної події. У М.А. Барга подія належала до зони випадкового [27.-С.197] і апріорі не могла бути в центрі уваги історичної науки, зайнятої розкриттям законів особливого. А.Я. Гуревич же, навпаки, наполягав, що, нехтуючи неповторним в історії, пов’язаним з подіями, історик “неминуче втратив би сенс своїх занять” [31.-С.74]. При цьому він зазначав, що “конкретна історична закономірність є результат перетинання, поєднання закономірностей різних систем”, не лише соціологічних законів, а й закономірностей суто господарських, демографічних, біологічного й психічного життя людини, духовного життя суспільства, законів природи, у взаємодію з якою вступають люди [31.-С.63]. Конкретна закономірність випливає “з усієї суми тенденцій розвитку, незліченних, а тому ніколи не встановлюваних наукою повністю “випадкових” воль, учинків, подій, дій” [31.-С.77]. Таке її розуміння об’єктивно перетворює спробу її сформулювати в “насичений опис” об’єкта майже за методологією К. Гірца [Див.: 32.-С.9-42], в ідіографічну процедуру. Не випадково розкриття конкретної закономірності А.Я. Гуревич вважав можливим лише на шляху емпіричного дослідження фактів та узагальнення його результатів [31.-С.64].

При цьому він підкреслював двоякість самих історичних фактів як єдності закономірного й індивідуального, що робить їх взагалі неоднозначними і невичерпними через індивідуальність їх тлумачень авторами джерел [33.-С.83]. До цього додається двоїста природа роботи з фактами історика. Дослідник відбирає їх, керуючись, з одного боку, апріорною теорією, згідно з якою розрізняє серед них потрібні й непотрібні, а з іншого – логікою самих фактів, які для власного розуміння потребують нових фактів, і ті можуть суперечити попередній теорії. Якщо перемагає вірність історика теорії (генералізуючій? – В.К.), то факти насильно підганяються під схему, якщо логіка фактів – то історик має відкинути теорію і будувати нову [33.-С.87.].

Не визнаючи детермінованості конкретно-історичних явищ загальними законами, А.Я.Гуревич закликав з обережністю ставитися й до структурних (системних) методів. Оскільки кожна система (підсистема) має власну закономірність розвитку і водночас зазнає впливу інших систем та сама впливає на них, то в конкретно-історичній ситуації дуже важко визначити характер і ступінь їхніх взаємозв’язків і взаємовпливів, а ще важче вибудувати загальну ієрархічну картину структури і функціонування всієї макросистеми. Тут можна легко допуститися суто оціночного підходу до фактів, ігнорування значної їх частини як “випадкових”. А число таких “випадкових” фактів особливо зростає в періоди переходів від одних самоорганізовуваних історичних систем до інших, коли з руйнуванням старої системи на передній план виходить системно непередбачувана вільна (“випадкова”) дія людей, що потім певним чином структурує й нову історичну систему (феномен Ренесансу) [31.-С.66-68]. Тут уже вгадується синергетичний погляд на проблему.

Водночас дослідження соціальної психології вже не існуючих суспільств А.Я. Гуревич убачав саме в аналізі інформаційних і комунікативних систем, зазвичай властивих соціальним зв’язкам. Перед істориком вони постають у вигляді різноманітних семіотичних (знакових) систем, усталених символічних форм, що дозволяють проникнути в глибини менталітету, свідомості і підсвідомого. Це сама мова з її специфічною граматикою, а також “мови” інших духовних сфер – релігії, мистецтва, літератури, побуту, права, обрядовості тощо. Вони складають певну структурну єдність, і завдання історика полягає в тому, щоб їх розшифрувати [34.-С.386-392]. Автор показав і методи подібного аналізу джерел з історії ранньосередньовічної Західної Європи [34.-С.393-424].

Він по суті відкинув формаційну теорію феодалізму як штучно сконструйовану гомогенну “модель”. Справжній зміст середньовічного суспільства – гетерогенність, перманентна і суттєво важлива багатоукладність його соціальної структури, різної для різних часів та історичних областей. Тож розуміння розвитку феодальних суспільств можливе тільки за умови побудови низки цілісних функціональних соціокультурних “моделей” [35.-С 10-24], у центрі яких перебуватиме вже не економіка, а сама людина. Природно, що найбільш близькою для А.Я. Гуревича стала французька історична Школа “Анналів”, яка давала зразки синтетичного соціокультурного аналізу розвитку суспільства, антропологічного його виміру. Її засновників, М. Блока і Л. Февра, він вважав своїми справжніми вчителями. Це засвідчує і зміст його статті до виданої його ж зусиллями в СРСР у 1973 р. книги М. Блока “Апологія історії” [36.-С.182-231].

На рубежі 60-70-х років комуністична влада поклала край “неортодоксальним” методологічним публікаціям, а праці А.Я.Гуревича зазнали ідеологічних нападок у пресі та офіційній науці [Див.: 20.-С.159; 26.-С.136-161]. Але на той час він уже “відвоював” певний методологічний плацдарм, щоб не лише писати, а й офіційно видавати статті та книги з історії західноєвропейської середньовічної культури: у їхній проблематиці режим не бачив безпосередньої загрози для свого панування. Ці книги, особливо перша з них – “Категорії середньовічної культури” (1972) [37]– була перекладені на багато мов і принесли авторові широке міжнародне визнання. До проблем безпосередньо методологічних А.Я. Гуревич повернувся наприкінці 80-х – на початку 90-х років [12 та ін.], дещо поглибивши і розширивши аналіз, розпочатий ним у 1960-ті роки.

Таким чином, у ХХ ст. в світовій історичній науці в протиборстві генералізуючого й індивідуалізуючого підходів вівся пошук усе нових методів і методик історичних досліджень. В СРСР методологія історії, отримавши певний імпульс від марксистської теорії, опинилася в “прокрустовому ложі” вузької формаційної (“генералізуючої”) парадигми і значній ізоляції від зарубіжної історіографії. Окремі її здобутки на рівні, близькому до загальносвітових тенденцій, були забезпечені зусиллями окремих учених. Так, І.Д. Ковальченко багато зробив для впровадження в дослідження новітніх загальнонаукових методів, М.А.Барг – для різнобічного опрацювання структурних методів, А.Я. Гуревич – для розробки методів історико-антропологічних та соціокультурних. Проте й ці їхні досягнення в СРСР “виявилися незрозумілими більшістю фахівців” [13.-С.101].

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]