9.4. Специфіка інтеграції східноєвропейських країн

Сучасна (повоєнна) історія східноєвропейської інтеграції безпосередньо пов'язана з утворенням і відносно тривалим функціонуванням Ради економічної взаємодопомоги (РЕВ).

Рішення про створення РЕВ як інтеграційного угрупування соціалістичних країн було прийнято в Москві в 1949 р. Практична діяльність три­вала до червня 1991 р. У різні роки РЕВ об'єднував Албанію, Болгарію, Угорщину, В'єтнам, НДР, Кубу, Монголію, Польщу, Румунію, СРСР, Чехословаччину.

РЕВ функціонував паралельно з ЄС понад 30 років. І хоча РЕВ являв со­бою форму інтеграції соціалістичних країн, його цілі були ідентичні цілям інтеграції ринкових економік Західної Європи. РЕВ сподівалась отримати вигоди від спеціалізації, економії від масштабу виробництва, вільного пе­реміщення праці, промислового співробітництва та обміну технологіями.

Разом з тим, домінуючою передумовою РЕВ був чинник політичний та ідеологічний.

Механізм економічного співробітництва в рамках РЕВ спирався на міжурядові угоди, які виконувалися за допомогою командних методів і були спрямовані на централізований обмін товарами.

Такий механізм зовнішньоекономічних зв'язків повністю відповідав неринковим адміністративно-командним системам управління народним господарством, котрі були притаманні країнам східної блоку. Економічне співробітництво країн-членів РЕВ, яке здійснювалось через посеред­ництво центральних державних органів, не забезпечувало відкритості економік цих країн у взаємовідносинах між ними.

У РЕВ домінувала натуралізація товарообміну, що регулювався на уря­довому рівні, коли товари не продавались, а розподілялись держпланами.

Перевідний карбованець так і не набув якостей колективної валюти (на зразок ЕКЮ) і виконував функції лише розрахункової одиниці. Якщо не було урядових домовленостей про поставки, то на перевідні карбо­ванці, скільки б їх не було, нічого не можна було купити. Цим пояснюва­лась незацікавленість країн-учасниць РЕВ мати позитивне сальдо в пе­ревідних карбованцях. Подібний механізм зовнішньоекономічного співробітництва виключав формування ринкових відносин, підміняючи їх прямим товарообміном, позбавляючи підприємства будь-яких стимулів працювати на зовнішній ринок, сприяв консервації низького технічного рівня виробництва, незадовільної якості продукції і, в цілому, був галь­мом технічного прогресу.

Водночас система товарообміну, що склалась, з усіма її вадами дозволя­ла учасникам РЕВ задовольняти за рахунок централізованих паливно–енергетичних та сировинних поставок більшу частину своїх зростаючих по­треб, розплачуючись один з одним промисловими товарами, що, як прави­ло, не знаходили збуту на світових ринках. В кінцевому підсумку країни-члени РЕВ отримували певні стимули для підтримки співробітництва.

Перехід у двосторонніх відносинах, починаючи з 1991 р. на світові ціни з введенням розрахунків у вільно конвертованій валюті сприяв різкому скороченню товарообігу в рамках східного блоку, оскільки його учасники не мали достатніх резервів ВКВ для ведення такого роду опе­рацій. Внаслідок цього торговельно-економічні зв'язки, що складалися протягом багаторічного існування РЕВ, стали розриватися. Такий розрив в умовах неможливості для колишніх соціалістичних країн широкого ви­ходу на західні ринки завдав відчутного удару по економіці всіх без винят­ку членів нині вже не існуючого РЕВ. Відтак закономірною стала остаточ­на ліквідація цієї організації в червні 1991 р.

Після розпаду СРСР, в тому ж 1991 р. на його теренах було прого­лошено утворення нової спільноти – Співдружності Незалежних Держав (СНД). До цієї організації входять: Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан, Узбекистан, Україна.

Цілями Співдружності в економічній та правовій галузях є:

– формування спільного економічного простору на базі ринкових відно­син і вільного переміщення товарів, послуг, капіталів та робочої сили;

– координація соціальної політики, розробка спільних соціальних про­грам та заходів щодо зниження соціальної напруженості у зв'язку з про­веденням економічних реформ;

– розвиток системи транспорту і зв'язку, а також енергетичних систем; – координація кредитно-фінансової політики;

– сприяння розвиткові торговельно-економічних зв'язків країн-учасниць;

– заохочення та взаємний захист інвестицій;

– сприяння стандартизації та сертифікації промислової продукції і то­варів;

– правовий захист інтелектуальної власності;

– сприяння розвиткові спільного інформаційного простору;

– здійснення спільних природоохоронних заходів, надання взаємодопо­моги в ліквідації наслідків екологічних катастроф та інших надзвичай­них ситуацій;

– здійснення спільних проектів і програм у галузі науки і техніки, осві­ти, охорони здоров'я, культури і спорту.

Координує співробітництво органів виконавчої влади держав-учасниць СНД в економічній, соціальній та інших сферах загальних інте­ресів – Рада голів урядів. Останній, згідно зі Статутом СНД, збирається на засідання 4 рази на рік. Позачергові засідання Ради можуть скликати­ся за ініціативою уряду однієї з держав-учасниць.

Відповідно до Статуту СНД передбачається функціонування Економічного Суду, органів галузевого співробітництва, інших інститутів.

Однак передчасне інституційне об'єднання дій країн СНД в соціально-економічній галузі без формування національних ринкових систем мо­же перетворити Співдружність у штучне утворення.

Лише заходи щодо розвитку приватнопідприємницької інтеграції або інтеграції знизу дозволять призупинити реальний процес дезінтеграції і, в кінцевому підсумку, покласти початок реінтеграції країн СНД. Зро­зуміло, що інтеграційні інститути повинні створюватись в разі не­обхідності в міру розвитку приватнопідприємницької інтеграції.

В 1993 р. держави-члени СНД підписали угоду про створення Еко­номічного Союзу, яка передбачала вільний рух товарів, послуг, капіталів, робочої сили; узгодження валютної і податкової політики; сприяння інве­стуванню між країнами Співдружності; підтримку виробничої кооперації та ін. Проте реально мало чого з цих цілей було досягнуто. Як вже зазначалося, СНД сьогодні відповідає рівневі зони преференційної торгівлі. Пропозиції уряду України щодо побудови механізму зони вільної торгівлі одержали підтримку в 2003 р. урядів Росії, Білорусі й Казахстану в рамках так званого Єдиного економічного простору (ЄЕП). Але це рішення поки що не втілюється в життя. У межах СНД утворюють­ся локальні об'єднання з більш тісними зв'язками: Співтовариство Росії і Білорусі, ГУУАМ (Грузія, Україна, Узбекистан, Азербайджан, Молдова). Така різновекторність напрямків інтеграції багато в чому пояснюється розбіжностями в орієнтаціях політичних сил в країнах-членах.

Україна є членом ще одного регіонального об'єднання – Чорноморсь­кого економічного співробітництва (ЧЕС). Воно офіційно було засноване в 1998 р., нараховує 11 членів: Азербайджан, Албанія, Болгарія, Вірменія, Греція, Грузія, Молдова, Росія, Румунія, Туреччина, Україна. Цілями ЧЕС є: розвиток багатостороннього й двостороннього співробітництва; поліпшення умов для підприємницької діяльності; співробітництво в провідних галузях економіки, зокрема, утворення спільної транспортної системи; співробітництво по запобіганню забруднення Чорного моря. В 1994 р. було утворено Чорноморський банк торгівлі й розвитку (ЧБТР), який має сприяти економічному розвитку країн Чорноморсько­го регіону.

Серед інших інтеграційних угрупувань Європи слід назвати такі:

– Центральноєвропейська угода про вільну торгівлю (ЦЕФТА), утво­рена в 1993 р., до її складу входять: Болгарія, Польща, Румунія, Сло­ваччина, Словенія, Чехія, Угорщина;

– Рада держав Балтійського моря (РДБМ) утворена в 1992 р., до неї входять 11 держав: Німеччина, Данія, Ісландія, Латвія, Литва, Нор­вегія, Польща, Росія, Фінляндія, Швеція, Естонія. Рада є координуючим органом країн Балтійського регіону і покликана сприяти більш тісному регіональному співробітництву в економіці, насамперед, у галузях транспорту, зв'язку, туризму, охорони довкілля.

Досягнутий в рамках Європейського Союзу етап розвитку європейсь­кої інтеграції знаменує не лише зрілість, але й незворотність цього про­цесу.

Європейський Союз являє собою те інтеграційне ядро, котре притягає до себе інші європейські країни. Тим самим створюється основа для фор­мування загальноєвропейської економічної інтеграції.

У підготовленій під керівництвом голови Європейської комісії Жака Делора так званій “білій книзі” “На зорі XXI століття”, вказується на те, що кордони Європейського економічного простору не обмежуються тери­торіями країн Союзу, а простягаються аж до самого Уралу.

Проте сьогодні можна говорити лише про перспективи підключення до Європейського Союзу ряду республік колишнього СРСР; Естонія, Латвія і Литва стали членами ЄС уже в 2004 р.

Реальна загальноєвропейська економічна інтеграція відбуватиметься в міру формування політико-правових, економічних та соціальних умов та передумов включення східноєвропейських країн до Європейського Со­юзу. В Копенгагені глави держав та урядів Європейського Союзу в червні 1993 р. затвердили критерії, котрим повинні будуть задовольняти європейські країни перш ніж вони зможуть вступити до Союзу. До них, зокрема, відносяться: стабільні інститути, правова держава, гарантії прав людини і поважання меншин, функціонуюча ринкова економіка.

Що ж стосується включення в Європейський Союз Білорусії, Росії та України, то рішення прийматимуться відповідно до реальної зацікав­леності західноєвропейського бізнесу, котра, у свою чергу, визначатиметь­ся ступенем глибини і цілеспрямованістю соціально-економічних реформ у цих країнах.

Як вже зазначалося, важливим кроком до загальноєвропейської інтег­рації було утворення Європейського економічного простору (ЄЕП) між Європейським Союзом і Європейською асоціацією вільної торгівлі. Угода про простір передбачає вільний рух товарів, послуг, капіталів і робочої си­ли, а також узгодження політики в галузях економіки, наукових дослід­жень, довкілля, в соціальній сфері.