5. Скіфо-сарматська доба. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

Кіммерійці

З початком залізного віку на арену всесвітньої історії вийшли народи півдня Європи, що відомі нам

під їхніми власними назвами – кіммерійці, скіфи, сармати, таври, фракійці, стародавні слов’яни (венеди, анти, склавіни).

Кіммерійці – кочові племена Північного Причорномор’я, які займали величезну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови в IX – першій половині VII ст. до н. е. Етнічне походження кіммерійців остаточно не з’ясоване. Більшість вчених схиляється до висновку, що вони є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Войовничі кіммерійці – найдавніший народ української історії, назва якого дійшла до нас. Їхню назву донесли нам письмові джерела. Зокрема про «уславлених кобилодойців» – так цей народ називали в давнину – повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори, як Геродот, Каллімах, Страбон; дещо пізніше – клинописні ассирійські джерела. Кіммерійці були першим народом на території України, який цілком пристосувався до економічних умов східноєвропейських степів. Вони першими перейшли від осілого до кочового скотарства. Провідною галуззю їхнього господарства було кочове скотарство, насамперед конярство. Кіммерійці першими на території України оволоділи технологією виробництва заліза з болотяних руд.

Основним заняттям кіммерійців були військові походи, відлуння про які дійшло і до наших часів: мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «герой», «богатир», що свідчить про те, який вражаючий вплив справляли їх напади. Кіммерійці здійснювали походи в Малу Азію, де успішно воювали з Урарту, Ассирією, Лідією.

Істотні зміни відбувалися в соціальній структурі: пришвидшився процес соціального розшарування, формувалася військова аристократія. Кіммерійці були одним з перших народів, що мали царів і власну столицю – Кіммерік. Однак утворити повноцінну державу їм не вдалося. Військово-політичний союз кіммерійців розпався у VII ст. до н. е. під натиском скіфських племен. Частина кіммерійців переселилася у Південне Причорномор’я чи на Близький Схід, інша була асимільована скіфами.

Таври

У ІХ–І ст. до н. е. в гірських районах Криму і вздовж узбережжя Чорного моря жили племена таврів.

Тавр – слово грецького походження, ймовірно пов’язане з назвою гірської системи на півдні Малої Азії, від якої успадкували назву племена, що жили поблизу. Херсонесом Таврійським – «півостровом таврів» – називали Крим античні греки. Існує загалом дві основні гіпотези щодо походження таврів. За однієї з них, таври – нащадки кіммерійців, за іншою – плем’я кавказького походження. Таври займалися скотарством, рибальством, а в долинах гірських річок – мотичним землеробством і виноградарством, їхнє життя відзначалося консервативністю та замкнутістю. Для житла вони використовували печери і мали обмежену кількість примітивних знарядь праці. Жили замкнутими общинами. У II ст. до н. е. таврів завоював понтійський цар Митридат VI Євпатор.

З часів матріархату головним божеством таврів була богиня Діва, яка персоніфікувала родючість. Їй приносили людські жертви. Храм Діви стояв на мисі Партеніт в Аюдагу. Рабства в таврів не було.

У І ст. в античних джерелах таврів стали називати «тавроскіфами». З переміщенням наприкінці ІІІ ст. до н. е. центру скіфської держави з Північного Причорномор’я в Крим і посиленням його могутності почалася мирна асиміляція таврів і скіфів. Таври як окремий народ існували до IV ст. Від племені таврів походить друга назва Криму – Тавріда.

Скіфи

Скіфи – давні племена в Північному Причорномор’ї, які в VII ст. до н. е. витіснили з Причорноморських

степів кіммерійців і утворили Велику Скіфію – консолідоване об’єднання племен, що проіснувало до ІІІ ст. до н. е. За Геродотом, територія цього державного утворення була досить великою і розташовувалася в межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочівники, які населяли степові райони Лівобережжя і Правобережжя Дніпра, та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (скіфи-землероби, зосереджені на сході від Дніпра; скіфи-орачі, що жили між Дніпром і Дністром). На думку деяких учених, мігруючі племена мали іранське походження, а осілі, з їхньою традиційною хліборобською культурою, мали праслов’янське коріння. Різними були і напрямки діяльності скіфських племен: якщо для скіфів-кочівників та царських скіфів основним заняттям були кочове скотарство і грабіжницькі війни, то для скіфів-орачів – зернове землеробство. Скіфські воїни вирізнялися, за словами Геродота, нечуваною жорстокістю. Панівне становище в країні належало царським скіфам, які панували над іншими, збираючи з них данину Скіфські племена підтримували широкі торговельні зв’язки з грецькими колоніями Північного Причорномор’я, постачаючи їм продукти свого господарства – зерно, хутро, рабів і закуповуючи вино, посуд, прикраси, коштовну зброю.

Геродот писав, що територія Скіфії поділялася на три частини, кожну з яких очолював цар. Один з них був верховним царем. У свою чергу, царство поділялося на округи – номи. І на чолі царства, і на чолі номів перебували представники однієї царської родини. Влада царя не була абсолютною і обмежувалася радою скіфських племен і народними зборами з усіх воїнів.

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. Зовнішньополітичні інтереси, майнове розшарування, сусідство розвинутих грецьких та малоазіатських держав сприяли розвитку державотворчих тенденцій. Можна стверджувати, що перші паростки державності на території України виникли саме в скіфські часи.

Про майнове розшарування свідчать матеріали курганних поховань скіфської знаті, в яких археологи знайшли велику кількість ювелірних виробів із золота. Шедеври скіфського мистецтва збереглися в курганах Солоха, Гайманова Могила на Запоріжжі, Товста Могила на Дніпропетровщині, в Братолюбівському кургані на Херсонщині тощо.

У 512 р. до н. е. перський цар Дарій І рушив у похід на скіфів, але ті, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки. Найбільшої могутності Скіфія досягла в IV ст. до н. е., під час правління царя Атея. Держава стала централізованою, було розпочато карбування монети. Проте 339 р., під час війни Скіфії з Македонією, Атей загинув, а скіфи зазнали поразки.

У ІІІ ст. до н. е. скіфська держава впала під потужними ударами сусідніх сарматських племен. Утримати скіфам вдалося тільки вузьку смугу Нижнього Подніпров’я та Степовий Крим. Саме тут і була утворена нова держава – Мала Скіфія, столицею якої стало місто Неаполь (поблизу сучасного Сімферополя) і яка проіснувала до ІІІ ст. н. е.

Елементи скіфської культури вплинули на формування передслов’янської культури. Деякі з них дожили до нашого часу, зокрема корені окремих скіфських слів й досі зберігаються в мовах східних слов’ян: «спако» (собака), «голос», «топор».

Останнім часом поширення набула теорія, згідно якої занепад Скіфської держави суттєвою мірою був спричинений природно-кліматичними змінами. Упродовж усього ІІІ ст. до н. е. на величезній території на захід від Дону встановився цілком сибірський клімат – дев’ять місяців зима, решта – літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі – сармати. Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася у часі з послабленням Скіфського царства.

Сармати

Сармати – група іраномовних кочових племен (аланів, роксоланів, савроматів, язигів та ін.), що мешкали

в Євразійських степах і були східними сусідами скіфів. У ІІІ ст. до н. е. вони витіснили скіфів з Північного Причорномор’я. Їхньої столицею було місто Танаїс у гирлі Дону. Сармати вели постійні війни з державами Закавказзя і Римом. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від родоплемінних відносин до ранньокласових, але завершити цей перехід створенням власної держави сарматам так і не вдалося. Особливістю сарматського суспільного ладу було існування пережитків матріархату. У стародавніх джерелах згадується про сарматських цариць, а за легендою, переказаною Геродотом, сармати походять від амазонок і скіфів. Сарматські жінки жили як міфічні амазонки: полювали верхи, брали участь у битвах, виконували функції жриць, не вступали в шлюб доки не вб’ють першого ворога. Їх навіть ховали разом зі зброєю. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. е. Панування сарматів закінчилося у середині ІІІ ст. н. е. з приходом готів. У IV ст. сарматські племена були розгромлені гунами. Сармати були останнім індоєвропейським народом, що з’явився зі сходу. Після них Євразійські степи майже на ціле тисячоліття стануть володіннями тюркських народів.

Сарматська культура генетично була близькою до скіфської, але не перевершила її досягнень. Водночас у військовій справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, а й інші народи. Удар сарматської кінноти, вдягнутої у залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, за свідченням Тацита, не могло витримати жодне військо. З часом сарматська модель важкоозброєної кінноти внаслідок Великого переселення народів потрапила у Європу і суттєво вплинула на формування середньовічного лицарства.

У ХVI–ХІХ ст. поширення дістали ідеї сарматизму – походження панівних класів Східної Європи від сарматів. В Україні нащадками сарматів уважали себе шляхта та козаки. Наприклад, гетьман Війська Запорозького Юрій Хмельницький використовував титул «князя сарматського і гетьмана Війська Запорозького»; у деяких джерелах – «князя Сарматії, Малої Росії і України, вождь Війська Запорозького».

Античні міста-держави Північного Причорномор’я

У VII–V ст. вихідці з Греції заснували на узбережжі Чорного й Азовського морів свої поселення, що стали

стали рабовласницькими містами-державами. Найбільшими з них були Тіра в Нижній Наддніпрянщині, Ольвія в Нижньому Побужжі, Херсонес у Південно-Західному Криму, Пантікапей (сучасна Керч; у 480 р. до н. е. став столицею Боспорського царства). Вчені називають різні причини еллінської міграції: демографічні – перенаселення в материковій Греції; аграрні – нестача землі в метрополії; сировинні – в нових землях греки шукали насамперед сировину – зерно, метали, будівельний ліс; соціальні – невщухаюча соціальна боротьба примушувала тих, хто програв, мігрувати та різні інші.

Елліни-колоністи привезли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс. Полісна модель суспільного устрою органічно поєднувала місто як центр політичного життя, ремесла, торгівлі, культури і хору – прилеглу сільськогосподарську округу. Така структура давала змогу місту-державі бути самостійною, життєздатною одиницею. За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) або аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча – архонтам. Повноправними громадянами полісів були лише чоловіки – уродженці міста. Вони користувалися широкими правами. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі. До найважливіших обов’язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів.

У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та іноземці.

Боспорське царство існувало в V ст. до н. е. – IV ст. н. е. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. Спершу це був союз полісів, які мали певну автономію, та згодом це об’єднання перетворилося на абсолютну монархію. Економіка царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн пудів зерна.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV–III ст. до н. е. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали могутність царства. На початку І ст. до н. е. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор’я, зокрема й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. е. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування.

Історія античної цивілізації в Північному Причорномор’ї поділяється на два періоди: 1. Грецький (друга половина VII – середина І ст. до н. е.), коли рабовласницькі міста-держави самостійно функціонували на базі еллінських традицій і майже мирно співіснували з населенням приморської зони. 2. Римський (середина І ст. до н. е. – IV ст. н. е.) – характеризується поступовою втратою полісами політичної незалежності; підкоренням їх Римській імперії; постійними руйнівними нападами готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V–III ст. до н. е.

Наприкінці ІІІ ст. н. е. міста-колонії фактично перестали існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор’я тривала понад тисячу років і мала надзвичайно серйозні наслідки. Фактично це була периферія античної цивілізації, яка характеризується своєрідним поєднанням античності з місцевими культурами таврів, скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-перше, на місцевий ґрунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчої традиції на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці активно залучали місцеве населення до товарно-грошових відносин, що прискорило розпад родоплемінних відносин у скіфів, сарматів та інших племен регіону. По-третє, прискорився процес урбанізації Причорномор’я. По-четверте, колонізація сприяла поширенню здобутків найпередовішої на той час античної культури. По-п’яте, антична колонізація на тривалий час визначила південний вектор цивілізаційної орієнтації, що надалі сприяло тісним контактам Київської Русі та Візантії – колишньої еллінської колонії.

З появою гунів, які сприяли розпаду Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську), і ліквідацією рабовласницького ладу в Європі починається нова – Середньовічна – епоха в історії., У свою чергу, це стало початком візантійського періоду в історії Північного Причорномор’я (IV–VII ст. н. е.).

Готи. Гуни. Хозари

У середині III ст. у Північне Причорномор’я вдерлися племена давніх германців – готів. Вони відтіснили

сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Tipу, підкорили собі населення Криму. На чолі об’єднаних готських племен стояли царі, наділені значною владою. Так виникло Готське королівство, або Готія (Рейх Готланд). Його столицею було «Дніпровське городище» (у нинішній Запорозькій обл.). Найбільшої могутності об’єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332–375 рр.). Панування готів у Північному Причорномор’ї тривало майже два століття. Ув 375 р. готи були розгромлені гунами.

Гуни, які складалися з монголо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру в другій половині IV ст. н. е. Їхнє пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Гуни швидко оволоділи Північним Причорномор’ям і опинилися в безпосередньому сусідстві з Візантією. Майже всі античні міста-держави остаточно припинили своє існування під ударами гунів. Збереглися тільки Херсонес і Пантікапей, які згодом увійшли до складу Візантійської імперії. Найбільшої могутності гунський військово-племінний союз досяг за правління царя Аттіли (434–453 рр.). Його називали «божою карою». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу в світі імперію кочівників-скотарів. Її територія простягалася від Волги до Рейну. Суспільний лад гунів не вийшов зі стадії військової демократії, хоч у них й зростала майнова нерівність, поширювалося рабовласництво, а влада вождя перетворилася на спадкову. Однак після смерті Аттіли, починаючи з середини V ст., держава почала розпадатися, а більшість гунів відкочувала в Причорномор’я.

З появою гунів, які сприяли розпаду Римської імперії на Західну і Східну (Візантійську), і ліквідацією рабовласницького ладу в Європі починається нова – Середньовічна – епоха в історії. У свою чергу, це стало початком візантійського періоду в історії Північного Причорномор’я (IV–VII ст. н. е.).

У середині VII ст. в Північне Причорномор’я прийшли хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітиль на Нижній Волзі. У 670–679 рр. Хозарія оволоділа майже всім Кримом, за винятком Херсонесу. Хозари залишили мешканцям міст самоврядування, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалася в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився на символічного володаря. У кінці VІІІ ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов’язано з тим, що в Хозарії з’явилася велика кількість євреїв-емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозарів було витіснено з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах датується 1083 р.