3. Політичні ідеї української еміграції: д. Донцов, в.Липинський, в. Мельниченко, і. Лисяк-Рудницький.
Основні політичні ідеї Донцова увійшли в книгу,яку сам автор назвав «Націоналізм», можливо через те, що він відстоював національну свободу, інтереси українського суспільства та ставав в опозицію проти гніту Росії. У своїй праці автор ніби протиставляє націоналізм політичному провінціалізму – правому та лівому спрямуванню, зокрема регіонального та класового провінціалізму.
Донцов критикує М. Драгоманова та Куліша і «народників», за їхній провінціалізм та властивий розум. Оголошує самостійність України не як єдину саму мету, але першопричину, головною метою української нації, відкидаючи популярні ідеї федералізму або автономії при кінці ХІХ – на початку ХХ століття, як у складі Польщі так і Росії, які різко критикуються у цих країнах, був звинувачений в інтегральному націоналізмі або навіть у фашизмі.
Особливу увагу у своїй книзі Донцов приділяє роздумам про волю. Воля у Донцова розглядається як головна рушійна сила нації, він не фокусується на Україні та українському народові,але говорить про європейські нації, аналізуючи їх час від часу, приводить приклади великих європейських націй. А тому закликає до орієнтації на загальноєвропейські цінності, виступає за боротьбу та опір імперському націоналізму Росії та шовіністичної Польщі, а також проти засилля чужих ідей та ідеалів.
Обґрунтовуючи свої політичні погляди Дмитро Донцов висуває теорії про існування двох світів: латино – германського та московсько – азіатського, які постійно ворогують між собою. На його думку, межа цих світів проходить по східній частині етнічних кордонів України та Білорусії. Тим самим Донцов обґрунтовував необхідність орієнтації зовнішньої української політики на Європу. Як стверджує Донцов , цитуючи П.Валері « для європейця немає значення ні раса, ні мова, ні звичаї, а важливі прагнення та широта волі».
В'ячеслав Липинський— представник старовинного роду українсько-польськоїшляхти— заснував консервативну школу в українській політології. Походження його певною мірою спонукало до обґрунтування ідеї активної участі українськоїшляхтив політичному та національному відродженні української держави. До революції 1917 року в його творчості ще проглядаються тенденції, близькі донародництва. Однак навіть тоді й пізніше Липинський як представник своєї верстви перебував на консервативних позиціях. Після 1917 року він не приєднався доЦентральної Ради, натомість активно підтримав ГетьманаПавла Скоропадського, оскількимонархічнаідея була йому ближчою.
Особливістю і позитивним елементом національного консерватизмуЛипинського була ідея політичної інтеграції як засобу творення незалежної національної держави.Націядля нього — це всігромадянидержави. Націоналізм Липинського зводиться до того, щоукраїнцівідрізняються від інших народів лише своєю політичною інтеграцією. Інтегровані на ґрунті етнокультури і національної самосвідомості, вони повинні згуртовувати всі народи в одне ціле. Поряд з цим важливою складовою його національного консерватизму можна вважати ставлення до ідеології, яку він виводить із народних традицій та звичаїв, зокрема з державного досвіду гетьмансько-козацьких часів, високої етичної культури хліборобської спільноти, вважаючи її рушійною силою національного відродження України.
Суттєвим внеском Липинського у політичну науку є його типологія та аналіз форм державного устрою. За його схемою, існують три основні типи державного устрою:
«демократія»
«охлократія»
«класократія»
Характеризуючи «демократію» Липинський зауважує, що державна владав її умовах або ж потрапляє безпосередньо до рук "багатіїв-плутократів", або до рук найнятих ними політиків-професіоналів з-поміж інтелігенції. Внаслідок цього державна влада стає знаряддям реалізації не народних, а приватних інтересів окремих осіб чи угруповань. Розмежування в умовах демократії політичних партій позбавляє їх відчуття політичної відповідальності, а необмежений демократичний індивідуалізм підриває в суспільстві основи дисципліни і правопорядку. Одним із прикладів такої «демократії» Липинський вважавУкраїнську Народну Республіку.
До держав «охлократичного» типу Липинський відносить революційні диктатури,фашизм, більшовизм та ін. Для цієї системи характерне зосередження політичної й духовної влади в одних руках. Під духовною владою він розуміє не лише церковну в її традиційному розумінні, а й ідеологічну в сучасному розумінні, коли глава держави є водночас пророком і непогрішимим інтерпретатором офіційної ідеологічноїдоктрини. Особливістю«охлократії» є, на його думку, те, що вона в минулому складалася з кочівників, а в новітні часи — з декласованих елементів. За такого державного устрою панівною стає монолітна військово-бюрократична ланка, яка легко маніпулюєюрбою.
Найприйнятнішою для України Липинський вважає «клясократію» — форму державного устрою, яка відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і прогресу. В основу такого устрою повинна бути покладена правова, "законом обмежена і законом обмежуюча" конституційна монархія. На чолі держави має бутимонарх(гетьман), влада якого передається вспадокі єлегітимною.
Пропонуючи монархічний устрій, Липинський заперечує демократіюяк метод оганізації нації, але не заперечує її яксвободу. У його монархічній системі громадяни наділені свободою економічної, культурної та політичної самодіяльності, але ця свобода обмежена авторитетом сильної і стабільної влади.«Клясократія» в його розумінні є гармонійною політичною співдружністю хліборобського класу як консервативної опори держави з іншими класами. Лише ця співдружність здатна, на думку Липинського, забезпечити державотворення й організацію української нації. Утверджуючи цю ідею, він у праці "Релігія і Церква в історії України" пише:
|
"Вихід з нашої анархії лежить не в переконаннях, а в політичній акції і в організації та зміцненні наших занадто слабких та неорганізованих, консервативних, гальмуючих національних сил" |
.
Загалом ідеї Липинського не знайшли широкої підтримки. Однак багато його висновків щодо утвердження України як самостійної держави зберегли своє значення, викликаючи інтерес у сучасних політиків і політологів. Зокрема, непересічне значення мають думки про теорію еліт, які за оригінальністю можна поставити в один ряд з класичними визначеннями Г. Моски, В. Паретоі Р. Міхельса. Неординарний політико-плюралістичний підхід Липинського і до питання про майбутній державний устрій України, поєднання в єдиному сплаві соціальної, політичної і релігійної толерантності щодо вирішення найважливіших суспільно-політичних проблем. Вартісним є і його теоретичне осмислення на національному ґрунті проблеми легітимності влади. На відміну відД. Донцова, політику він розглядав не як засіб ідеологічного забезпечення влади, а як універсальний засіб, що сприяє вибору найоптимальніших методів здобуття та організації влади, досягненню суспільної злагоди, утворенню і збереженню окремої держави на українській землі, забезпеченню існування й розвитку української нації.
І. Лисяк-Рудницький був і далекоглядним політологом, прогнози якого здебільшого справдилися. Зокрема, у статті «Радянська Україна з історичної перспективи» (1970) він передбачав крах Радянського Союзу, позаяк «кмітливі маніпулятори» (ідеологи і вожді імперії) «можуть колись опинитися у становищі учня чаклуна, який не в змозі впоратись з джином, якого він викликав». В епоху краху колоніальних імперій СРСР є «анахронізмом», який довго не зможе втриматись на облудних принципах типу ленінського гасла про «самовизначення націй аж до відокремлення». Першопоштовхом масового національно-визвольного руху в Україні І. Лисяк-Рудницький вважав боротьбу за владу в середовищі державно-партійної верхівки. Наступний стан — організаційне утворення опозиційних політичних структур. Так воно, зрештою, і сталося. Його ідеї щодо зміни завдань повоєнної української еміграції багато в чому перегукуються з ідеями В. Вин-ниченка, конкретизують і доповнюють їх. У статті «Що робити?» він звертає увагу на ту велику різницю, яка існує між поняттями «демократія» і «революція». «Революція — це боротьба за владу й за політико-соціальні зміни засобами насильства. Але для демократії притаманне те, що вона обмежує застосування насильства. Демократію характеризує еволюціонізм, що виключає й революцію, й контрреволюцію». Виходячи з цього, діяльність значної частини українського еміграційного табору визначав як недемократичну і звертав увагу на цілі діяльності демократичних еміграційних сил: необхідність «періодичної зміни лідерів» у середовищі самої діаспори; розмежування церковної і політичної сфер; систематичний обмін думок щодо нагальних проблем і виховання терпимості «супроти неортодоксальних, суперечливих поглядів»; створення в еміграції демократичної української преси, «співіснування й суперництва між кількома (принаймні двома) партіями в лоні одного суспільства» тощо. У середині 60-х років він дійшов висновку про занепад політичної думки в УРСР, стверджуючи, що патріотичні кола повернулися до стану «аполітичного культурництва». Так виникла ідея написати заяву від американської інтелігенції українського походження до керівництва СРСР та УРСР з політичними вимогами, яка б після її оприлюднення послугувала готовою політичною програмою для української підрадянської інтелігенції. Заяву як колективний документ політичної думки було написано упродовж 1966—1967 pp. Текст «Заяви» містив вимоги: встановити право громадянства УРСР окремо від всесоюзного громадянства; налагодити дипломатичні відносини між Українською PCP і зарубіжними країнами; унезалежнити судочинство УРСР від всесоюзних органів суду й прокуратури; забезпечити для українських громадян, покликаних до війська, службу в межах республіки у військових частинах з українською мовою як офіційною; забезпечити Комуністичній партії України рівень самоуправної політичної організації, спроможної ухвалювати незалежні рішення в політичних справах; надати українській мові права державної мови в Українській PCP; реабілітувати культурну спадщину України в усій її повноті й усунути перешкоди в дослідженні української історії та культури; легалізувати Українську автокефальну православну церкву та українську католицьку церкву, забезпечивши для них рівний статус з іншими релігійними віросповіданнями, дозволеними в Радянському Союзі тощо.
4. Формування сучасної політичної думки і науки в Україні. Обґрунтування Новітньої української державності: «Декларація про державний суверенітет України», «Акт про державну самостійність України», «Конституція України 1996 року».
Специфіка або системні якості лежать в основі різних типів політичних систем. Особливості системи політичних інститутів сучасної України визначаються в межах різних типів. По-перше, відносна стабільність (на поверхні) системи здатна легко трансформуватися в нестабільність через поглиблення конфліктів між основними політичними блоками, в тому числі і всередині державного механізму, а також між різними регіонами. По-друге, система з відносно низьким темпом соціальних процесів і недостатньою сприйнятністю соціальних новин.
Самостійна політична система сучасної України молода, фактично не має досить ефективних традицій і досвіду самостійного функціонування. Історичні традиції державної суверенності України практично не пов' язані з процесом реалізації сучасних проблем суспільства. По-третє, політичній системі України властиві централізованість з деякими елементами регіоналізації та децентралізації. Система не здійснює повністю комплекс функцій, необхідних для забезпечення нормального функціонування сучасного цивілізованого суспільства. По-четверте, сучасна політична система України - перехід від неправового до правового типу політичної системи, в якій методи нормативного правового регулювання переважають над методами використання безпосередньо вольових актів органів політичної влади. Для більшості населення політична система легітимна. Політична система сучасної України діє в умовах надзвичайної, а не нормальної ситуації - політичної та соціальної. Причому надзвичайність обставин склалася в усіх сферах суспільства: а) в природному (фізичному та біологічному) середовищі, де поглиблюється екологічна криза, що зберігає панування нерозумних моделей природокористування (в промисловості та сільському господарстві), загальний генофонд народу зазнає значних втрат; б) у господарюванні прогресуючою виступає тенденція деградації найважливіших структур життєдіяльності соціуму; в) в сфері культури (зокрема, в сфері освіти) не забезпечується повне відтворення загальної культури відповідно до передових, прогресивних стандартів та потреб прискореного соціального розвитку, спостерігається дальша ерозія масової "практичної моралі", значна частина населення все ще перебуває під впливом "культурного шоку", пов' язаного зі швидкими змінами панівних офіційних міфів і відсутністю чіткої національної ідеї; г) не сформована система ефективних відносин України з іншими державами і міжнародним співтовариством.
Особливістю політичної системи сучасної України є перехід до впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів, миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів. Сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення. Політична система є світська, на відміну від атеїстичної або релігійної. І ще. Політична система України ета-тизована (одержавлена), з не досить високим інтелектуальним рівнем політики, з переважанням певних соціальних прошарків реформованої традиційної номенклатури, нової номенклатури - сил, що включаються в контроль над "каналами розподілу" і "нуворишів", здатних "стимулювати в необхідному для них напрямку діяльність політиків і бюрократичного апарату". Сучасну політичну систему України можна назвати перехідною від соціалістичної до капіталістичної або перехідною від казармового (недемократичного, негуманного) соціалізму до капіталізму, доповненого деякими рисами неокапіталізму, але не перехідною до демократичного соціалізму. В сучасній Україні існує і специфічний "змішаний" політичний режим, в якому поєднуються ознаки всіх основних чистих різновидів політичних режимів: демократичного, авторитарного, автократичного, диктаторського, тоталітарного, анархічного, охлократичного. Передбачити напрям подальшої еволюції політичного режиму сучасної України досить складно, тому що характер еволюції залежить від величезної кількості факторів, і внутрішніх, і зовнішніх.
Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюється рядом особливостей.
По-перше, Україна протягом багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави, і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об' єднання, природно, йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.
По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення Україна позбавлена права і можливості формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об' єктивну потребу до єднання на основі однотипних політичних структур.
По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більше, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об' єктивними формуваннями, а становили насильницько створені, або вимушено вибрані об' єднання народів, в яких суспільне життя регулювалося здебільшого не соціально-економічними, базисними факторами, а переважно суб' єктивно-політичною спрямованістю й амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це призводило до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим, пробуджувало національну самосвідомість, стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.
По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX ст., що об'єктивно поставили під сумнів "справедливість" існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства. Цей процес насувався навально, політична свідомість мас пробуджувалась активно, їх готовність до революційно-перетворюючих дій стала настільки очевидною, що, неспроможні до життя в умовах зміни фактичної ситуації, старі соціально-політичні структури володарювання виявилися неспроможними забезпечувати стабільність здебільшого нових виробничих та суспільних відносин. Зміна політичної надбудови стала неминучою. В Україні, де поряд із сильними традиціями інтернаціональної єдності народів існують історичні активні націоналістичні і сепаратистські сили, процес становлення і розвитку політичної системи і політичного режиму капіталістичної держави набуває ряду специфічних особливостей, а діяльність різноманітних політичних структур і рухів насторожує маси, змушує їх ревно оберігати вже надбані політичні цінності. В таких умовах політичні лідери в Україні все ж зуміли використати політичну ситуацію і розгорнули діяльність по створенню такої системи суспільних політичних відносин, що сприймалася б із розумінням народом і його посланцями в представницьких органах влади. Всенародний референдум, що відбувся 1 грудня 1991 року, підтвердив природне бажання народу України жити в суверенній і незалежній демократичній, соціальній, правовій державі. В сучасних умовах в Україні здійснюється процес передачі влади на місцях органам самоврядування, а всередині їх - розмежування законодавчих і виконавчих органів, йде пошук найоптимальніших структур з урахуванням досвіду інших країн.
В структурі політичних інститутів політичної системи і політичної організації України провідне місце займає держава, що виступає представником всього суспільства, яка є сувереном влади, тобто верховенством влади в межах державних кордонів і незалежністю іззовні. Існування державної влади знаходить відображення в чиновниках, армії, адміністративних органах, органах правопорядку, судах та ін. Держава характеризується як всеосяжна, універсальна політична організація суспільства. Держава оберігає економічні основи суспільства, охороняє умови використання всіх ресурсів: людських, матеріальних, природних в інтересах розвитку суспільства, утримує в покорі супротивників і порушників законів, піклується про вчасне усунення соціальних суперечностей. Законодавчу владу в Україні представляє Верховна Рада, обрана на основі загальних, прямих, таємних, альтернативних виборів. До прерогатив Верховної Ради входить законотворча діяльність, затвердження державного бюджету, ратифікація міжнародних договорів і угод, затвердження Кабінету Міністрів та ін. Істотні зміни сталися в системі виконавчої влади: новий її елемент - президентська влада. Президент України - глава держави, виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина. За згодою Верховної Ради, Президент призначає Прем' єр-міністра України. Йому підкоряється Кабінет Міністрів на чолі з Прем' єр-міністром. Президент представляє Україну на міжнародній арені, веде переговори і підписує угоди і договори про взаємовідносини між державами та ін.
Історичні витоки українського народу і формування перших політичних уявлень. Політична думка Київської Русі. Морально-правові та релігійні уявлення про суспільство. «Слово про закон і благодать» Митрополита Іларіона «Руська Правда» часів Ярослава Мудрого і «Повість времєнних літ» як своєрідний заклик до єдності і незалежності руської землі. «Повчання» князя Володимира Мономаха - праобраз ідеального князя, поєднання політики і моралі. «Моління» Даниїла Заточника: обґрунтування принципу єдиновладдя князя. Політичні доктрини в Галицько-Волинській та Литовсько-Польській державах (XIV - перша пол. XVII ст.). Ідеї соціальної і національної рівності: С.Оріховський-Роксолан, ,Ю,Дрогобич, Г.Смогрицький, С.Зизаній, М.Смотрицький. Ідеї політичного і національного відродження України (П.Могила, І.Вишенський, С. Яворський). Ідеї політичного розвитку козацько-гетьманської доби (друга пол. XVII - кінець XVIII ст.). Воля і демократія в політичному житті козацтва. Державотворча діяльність Б.Хмельницького. Конституція П.Орликаяк втілення української державницької ідеї. Києво-Могилянська академія - головний осередок культури й освіти в Україні, центр освітніх політичних сил у боротьбі за національну незалежність. Духовно-моральний підхід до політики у поглядах Г.Сковороди. Розвиток політичної думки в Україні XIX - поч. XX ст. Зародження українського лібералізму. «Історія Русів»20-30-х років XIX століття. Політичні ідеї членів Кирило-Мефодіївського братства. В.Білозерський, М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко про шляхи національного і соціального відродження України. Внесок МДрагоманова в становлення політичної науки в Україні. Політична ідеологія українських демократів: МЛавлик, О.Терлецький, С.Подолинський. І.Франко про історичний характер держави і політичної влади, правовий статус особи і демократію. Народницька ншола в історії української політичної думки (В.Антонович). Національно-самостійницька концепція М.Міхновського. Політичні концепції часів УНР. Національно-політична доктрина МГрушевського. В.Винничен-ко про державну організацію і відродження української нації. Основні політичні теорії 20-30-х pp. XX ст. Український на-ціонал-комунізм (В.Шахрай, О.Шумський, М.Скрипник, М.Хвильовий). Концепція української державності в історико-політичній науці: народницький напрямок (ПЛаденко, С.Ше-лухин); консервативний (В.Липинський, С.Томапгівський, В.Ку-чабський); національно-державницький (С.Дністрянський, Д-Донцов, В.Старосольський, М.Сціборський). Головні напрямки розвитоку політичної науки в Україні в 40-90 pp. XX ст. Політичні концепції українського зарубіжжя (Б.Крупницький, І.Лисяк-Рудницький, Я.Пеленський). Рух українських «шістдесятників». Обґрунтування новітньої української державності «Декларація про державний суверенітет України», «Акт про державну самостійність України», «Конституція України» 1996 р. Формування і розвиток політичних концепцій в сучасній Україні. Утвердження політології як навчальної вузівської дисципліни, розвиток фундаментальних досліджень (філософія політики та соціологія політики, конфшктологія, етнополітологія, партологія, кратологія, прикладна політологія та ін.).