2. Виробничі фонди підприємств та їх кругообіг.

Здійснюючи кругооборот, капітал приносить своєму власни­ку прибуток. Щоб прибуток отримувати не одноразово, а систематично, кругооборот капіталу повинен здійснюватися безперервно. Час, протягом якого авансований у грошовій формі капітал проходить всі стадії кругообороту і повністю повертається у грошовій формі з прибутком, називається часом обороту капіталу.

Щоб порівнювати різні капітали сто­совно тривалості обороту, використовується поняття швидкості оборо­ту капіталу, тобто кількість його оборотів, які здійснюються протягом року. Якщо тривалість одного обороту капіталу становить три місяці, він упродовж року здійснює 4 обороти. А капітал, один оборот якого триває 5 років, протягом року робить 1/5 обороту. Кожен підприє­мець прагне прискорювати оборот капіталу, бо це дозволяє одержува­ти більшу масу прибутку з меншою сумою авансованого капіталу.

Оскільки в процесі обороту капітал перебуває у безперервному русі, то він повинен бути одночасно в усіх своїх функціональних формах і має знаходитись на всіх трьох стадіях. Тому частина капіталу зав­жди виражена у грошовій формі, а частина — у продуктивній і товар­ній. Відповідно, капітал поділяється на продуктивний капітал і капі­тал обігу. Останній включає грошові кошти, що знаходяться на розрахункових рахунках підприємств, запаси сировини, палива, ма­теріалів та готової продукції. Виражені у грошовій формі, вони нази­ваються оборотними коштами.

У процесі обороту різні складові продуктивного капіталу оберта­ються неоднаково. Такі його елементи, як будівлі, споруди, машини, механізми, устаткування, функціонують протягом тривалого часу, поступово втрачаючи свої якості як елементів капіталу. А такі еле­менти продуктивного капіталу, як сировина, паливо, матеріали, ви­користовуються одноразово і, як правило, втрачають свою натураль­ну форму. Неоднаково ці різні складові частини капіталу впливають і на вартість створюваної продукції. Якщо вартість другої групи еле­ментів протягом одного виробничого циклу переноситься на створе­ну продукцію, то вартість елементів першої групи — лише частково, в міру зношування. Виходячи з цього, продуктивний капітал поділя­ють на основний та оборотний.

• Основний капітал — це ті елементи продуктивного капіталу, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, зберігають натуральну форму, а свою вартість на створювану продукцію переносять части­нами. До нього належать будівлі, споруди, машини, механізми, ус­таткування і засоби праці.

Також основний капітал охоплює будь-які нефінансові активи підприємства, що мають відносно тривалий строк служби і окупаються протягом усього строку своєї роботи. Від­повідно до бухгалтерського обліку до основного капіталу відносять основні засоби, в тому числі незавершені довгострокові інвестиції, нематеріальні активи та довгострокові фінансові інвестиції. До нема­теріальних активів належать ліцензійні права користування земель­ними ділянками, природними ресурсами, інтелектуальною власні­стю. Довгострокові фінансові інвестиції включають затрати на пайо­ву участь у статутному капіталі інших підприємств, на придбання акцій і облігацій на довгостроковій основі.

• Оборотним капіталом називаються ті елементи продуктивного капіталу, що використовуються в одному виробничому циклі, втра­чають натуральну форму і свою вартість повністю переносять на створювану продукцію.

Він включає сировину, паливо, основні та допоміжні матеріали запасні частини для ремонту, напівфабрикати власного виробництва, а також заробітну плату. За бухгалтерською звітністю виділяються такі складові оборотного капіталу: матеріальні оборотні засоби, кошти у поточних розрахунках, короткострокові фінансові вкладення та грошові кошти.

Оскільки основний капітал функціонує протягом певного періо­ду часу, то виникає проблема його зносу. Розрізняють два його види: фізичний і моральний.

Фізичним зносом називається втрата основним капіталом своїх властивостей під впливом сил природи. В результаті окислення та інших наслідків дії природних сил, що впливають на елементи ос­новного капіталу, вони втрачають свої якості як капіталу. Це відбу­вається і тоді, коли вони не використовуються для виробництва або знаходяться у законсервованому стані.

Моральний знос це втрата ним части­ни своєї вартості під впливом науково-технічного прогресу. Під впливом ос­таннього відбувається зниження вартості товарів, що є елементами основного капіталу. Якщо,

наприклад, на початку ви­робництва верстат коштував 100 тис. грн, то через декілька років такий же верстат буде дешевшим (скажімо, 70 тис. грн). Якщо строк служби верстата 10 років, то верстат, встановлений через 5 років, матиме нижчу ціну, ніж установлений раніше. Тому останній знеці­ниться, тобто втратить частину своєї вартості тільки тому, що є но­вий верстат такої ж продуктивності, але дешевший. Крім того, під впливом науково-технічного прогресу відбуваються поліпшення споживчих властивостей створюваних благ. Це стосуєть­ся і елементів основного капіталу, які будуть продуктивнішими від своїх попередників. їх використання приведе до зниження вартості одиниці продукції, створеної новими засобами виробництва. Тому застарілі елементи основного капіталу будуть знецінюватись, тобто їх використання стає невигідним, бо продукція, створена з їх допомо­гою, буде дорожчою, а отже, і неконкурентною.

У практиці господарювання облік зносу основного капіталу відбувається через амортизацію. Це поступове перенесення вартості основного капіталу в міру його зносу на створену ним продукцію і нагромадження грошових ресурсів для його відновлення.

Виражені у грошовій формі витрати ресурсів на здійснення підприємницької діяльності називають витратами вироб­ництва.

Крім витрат, пов’язаних з виготовленням товару, є витрати, не­обхідні для його реалізації. Це витрати обігу. Розрізняють два їх види: додаткові та чисті.

До додаткових належать витрати на сортування, пакування, зберігання і транспортування товарів. Вони заміщуються після продажу товару. За своєю природою ці витрати не відрізняють­ся від витрат виробництва і, входячи до вартості товару, збільшують її.

Чисті витрати обігу це витрати на перетворення товарної форми вартості на грошову, тобто витрати, пов’язані з тор­гівлею, рекламою, маркетингом тощо. Вони не збільшують вартість товару, заміщуються після реалізації продукту з одержаного прибут­ку, створеного у процесі виробництва товару.

Витрати виробництва під­приємств, виражені у вартісній формі, мають назву собівартості про­дукції. Вона складається з витрат, пов’язаних з використанням у про­цесі виробництва продукції (робіт, послуг) природних ресурсів, сировини, матеріалів, палива, енергії, основних фондів, нематеріальних активів, трудових ресурсів, а також інших витрат на її виробництво та реалізацію. Всі витрати, що становлять собівартість продукції, визначаються у грошовій формі.

При всій різноманітності витрат їх можна згрупувати за певними ознаками. Зокрема, за економічним змістом це:

1) матеріальні (сиро­вина, основні та допоміжні матеріали, паливо, електроенергія);

2) ви­трати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) аморти­зація основних фондів;

5) інші витрати (платежі за обов’язкове стра­хування майна підприємств, сплати відсотків за оренду окремих об’єктів основних виробничих фондів, платежі за викиди і скидання забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище тощо).

Співвідношення наведених елементів становить структуру собівартості, яка визначається і за іншою ознакою, а саме — за статтями калькуляції, яка визначає витрати на одиницю продукції.

За стат­тями калькуляції у структурі собівартості виділяють:

• сировину і ма­теріали,

• паливо і електроенергію на виробничі потреби,

• заробітну плату основних та допоміжних працівників,

• відрахування на соціаль­не страхування,

• витрати на підготовку й освоєння виробництва,

• ви­трати на утримання та експлуатацію устаткування,

• витрати на управ­ління цехом (іншими підрозділами) і підприємством,

• втрати від бра­ку та інші витрати.

У країнах з розвиненою ринковою економікою проблема витрат виробництва вирішується з інших позицій.

Центральне місце в ній посідає встановлення взаємозв’язку витрат виробництва і обсягів ви­робництва та цін на певний вид продукції з точки зору окремого виробника (фірми).

Основою теорії витрат виробництва, що нині панує в країнах ринкової економіки, є феномен рідкісності, тобто обмеженості всіх видів ресурсів та можливості їх альтернативного використання. Останнє означає, що вибір ресурсів для виробництва певного товару свідчить про неможливість виробництва альтерна­тивного товару. Розрізняють декілька видів витрат виробництва.

З позиції феномена рідкісності витрати виробництва фірми мож­на класифікувати як явні (або зовнішні, фактичні чи грошові) та неявні, (приховані або внутрішні). Явні витрати виробництва — це ті, що набувають форми явних (гро­шових) платежів постачальникам чинників виробництва й незавер­шених виробів. До них належать оплата сировини, матеріалів, комп­лектуючих виробів, палива, заробітна плата, оплата транспортних послуг, амортизаційні відрахування, орендна плата за нерухомість, устаткування тощо.

Явні (або зовнішні) витрати виробництва — це плата за ресурси, що не належать власникам фірми, або ті грошові витрати, що їх фірма робить зі «своєї кишені». Специфікою цих витрат є те, що здійснюється їх суворий бухгалтерський облік, їх відображують на рахунках і в балансі фірми. Тому вони називаються бухгалтерськи­ми витратами фірми.

В процесі виробництва фірми часто вона використовують ресурси, що належать власникам фірми чи фірмі як юридичній особі. Вони мають вартісну оцінку, але не передбачені контрактами, обов’язковими для явних платежів, і тому виступають як такі, що фірмою не оплачуються. З позицій фірми такі витрати дорівнюють грошовим платежам, які фір­ма могла б одержати самостійно, використовуючи ці ресурси альтер­нативно. Вони і є неявними (або прихованими) витратами. Сутність цього виду витрат виробництва розкриває такий приклад.

Власник автосервісної фірми працює сам і наймає двох працівників. Приміщення, в якому розташована фірма, є влас­ністю її господаря. Протягом місяця виручка становила 11000 грн. При цьому матеріальні витрати (матеріали, електроенергія, запчасти­ни) дорівнювали 3000 грн, а заробітна плата робітників — 4000 грн. Отже, явні витрати виробництва становлять: 3000 + 4000 = 7000 грн. Проте тільки цим витрати не обмежуються. Для того, щоб здійснюва­ти підприємницьку діяльність, потрібне приміщення. У цьому випад­ку воно є власністю господаря фірми. Однак він міг його використати альтернативно, здавши в оренду, і отримати дохід у розмірі 1000 грн на місяць. Проте він його не отримає, бо використовує у власній під­приємницькій діяльності. Тому цей неотриманий дохід повинен включатися до складу витрат виробництва як неявні витрати.

Крім того, власник фірми бере участь у її функціонуванні своєю працею. А коли б він сам не працював, а свою працю використав альтернативно, скажімо, найнявся на роботу до іншого підприємця, та отримав би дохід у вигляді заробітної плати у розмірі 2000 грн. Отже, загальна сума неявних витрат становить 3000 грн.

З наведеного прикладу видно, що неявні витрати мають прихова­ний характер і, як правило, не відображаються в бухгалтерській звіт­ності фірми. Тому їх ще називають внутрішніми витратами. Проте це не означає, що їх не потрібно враховувати у господарській діяльності фірми. Навпаки, вони мають братися до уваги при обґрунтуванні економічних рішень, що приймаються. Особливої ваги набуває вра­хування неявних витрат при обгрунтуванні доцільності нових еконо­мічних проектів, зокрема будівництва великих об’єктів. При визна­ченні витрат виробництва слід врахувати не лише витрати, пов’язані з самим будівництвом (це будуть явні або фактичні витрати), а й те, яку кількість земель буде виведено з сільськогосподарського обороту і який дохід можна було б отримати з цих земель, використавши для інтенсифікації виробництва капіталовкладення на спорудження цьо­го об’єкта.

Отже, повні витрати будь-якого виду господарської діяльності (їх ще називають економічними) мають містити, крім явних, грошових витрат, ще й неявні, або альтернативні.

У підприємницькій діяльності виділяють і такий вид витрат, як неповоротні. Це здійснені раніше витрати, які за жодних умов повер­нути не можна.

Наприклад, фірма займається перевезенням ванта­жів. Для цього їй потрібен склад. Щоб його купити, фірма витрачає 12000 грн. Виготовлення рекламної назви фірми на приміщенні складу коштувало 500 грн. Якщо фірма припиняє свою діяльність, то вона може продати склад і повернути витрачені на його придбання 12000 грн. Проте витрати на рекламну вивіску фірма повернути не зможе. Це і є неповоротні витрати.

Якщо фірма планує розширити свою діяльність, перенісши її в нове місце, вона знову має зробити певні витрати на купівлю складу і 500 грн на виготовлення рекламної вивіски. Оскільки неповоротні витрати не відшкодовуються за жодних обставин, то вони в поточ­них витратах фірми, пов’язаних з її виробничою діяльністю, не вра­ховуються. Коли рішення про здійснення таких витрат прийнято, неповоротні витрати втрачають для фірми альтернативний характер, оскільки можливість використати витрачені у такий спосіб кошти втрачається. Через це, приймаючи рішення про доцільність здійс­нення виробничої діяльності, керівництво фірми має враховувати лише 12000 грн, які фірма може виручити від продажу складу, а 500 грн, витрачених на рекламну вивіску фірми, в процедурі вибору рі­шення зовсім не беруться до уваги.

Мінімізація витрат виробництва є важливою в будь-якому суспільстві, а в умовах ринкової економіки набуває особливого значен­ня. Кожен підприємець (фірма) прагне до скорочення витрат вироб­ництва, зниження собівартості продукції. За стабільної ціни на ре­алізовану продукцію зниження витрат виробництва дає можливість підприємцю (фірмі) збільшувати свій прибуток, розміри якого будуть зростати в міру зменшення індивідуальних витрат виробництва. Що нижчі індивідуальні витрати виробництва, то економніше вико­ристовуються ресурси, а отже, з них одержують і більше товарів, що задовольняють суспільні потреби. Одночасно зниження витрат виробництва створює умови для зниження цін на товари.

Зниження витрат виробництва досягається за рахунок економії витрат по кожному елементу їх структури. Основні шля­хи такого скорочення за головними групами це:

• зменшення витрат сировини, матеріалів, енергії, тобто предметів праці

• амортизаційні відрахуван­ня зниження витратах ви­робництва за рахунок цього елемен­та можливе лише тоді, коли обсяг продукції, що виготовляється, збільшуватиметься швидше, ніж зростає сума амортизаційних від­рахувань.

• економія заробітної плати

• скорочення різних непро­дуктивних витрат на виробництві — штрафів, втрат від браку, від­шкодування збитків