2.Вірування стародавніх слов'ян

Древня, дохристиянська релігія слов'янських народів відома нам ще далеко не достатньо. Вчені почали цікавитися нею тільки з кінця XVIII століття, коли взагалі прокинулась національна самосвідомість багатьох слов'янських народів, а в європейській літературі стала проявлятися цікавість до народної культури, народної творчості. Але до цього часу всі слов'янські народи, вже давно навернуті в християнство, встигли забути свої древні вірування; збереглися у них лише деякі народні звичаї та обряди, колись пов’язані з цими віруваннями.

Тому в творах кінця XVIII і початку ХІХ століття про древнєлов'янську релігію більше романтичної фантазії, ніж історичних фактів. Тільки з кінця ХІХ століття почалися спроби тверезо і серйозно, на основі достовірних джерел розглянути збережені відомості про дохристиянські вірування слов'янських народів.

Порівнюючи різні свідчення і перекази про язичницькі богослужіння у стародавніх слов'ян, помічаємо, не зважаючи на місцеві особливості, основи легенд були у всіх слов'ян однаковими. Слов'янські легенди, за нечисленними і скупими відомостями, записаними чужоземними письменниками, і уривчастими переказами про язичницьку обрядовість, заховану в народі, не могли скластися в систему, як міфологія грецька чи римська; проте і на цьому бідному матеріалі можна досить ясно визначити поняття про найвищого Бога.

За свідченням літописів Прокопія Кесарійського, Гельмгольда і біографа Оттона, стародавні слов'яни вірили в єдиного бога, називаючи його верховним, небесним богом, богом богів. У Нестора також бачимо, що слов'яни руські мали поняття про найвищу істоту, що звалась переважно богом чи богом Вседержителем, і відрізняли його від бога Перуна та інших другорядних богів. Слов'яни вшановували в ньому батька природи і владику світу, воля якого править долею світу, сила якого утримує все; його вважали владикою неба, джерелом божественної сили і називали Великим богом, Старим богом чи Прабогом – Сварогом.

Інші боги були істотами, що походили від верховного бога, його витворами, що залежали від нього, посередниками між ним і світом. Але я притримуюсь думки, що ці «витвори єдиного Бога» були скоріше не богами, а іпостасями Єдиного Бога.

На самому початку ХІІ століття руський літописець, сучасник Володимира Мономаха (може навіть паломник ігумен Данило?) дав дуже цікаву періодизацію слов'янського язичництва, поділивши його на чотири стадії:

Культ «упырей (вампиров) и берегинь» – дуалістичний анімалізм первісних мисливців кам’яного віку.

Культ хліборобських небесних божеств «Рода и рожаниц». Історично дві рожаниці передують Роду; це були богині плодовитості всього живого, які стали в подальшому матріархальними богинями аграрної родючості (енеоліт). В їх першоджерелах Род виступає під іменем Сварога («Небесний») або індоєвропейського Deus Дий (Див?). Культ рожаниць пережив культ Рода.

Культ Перуна, який є богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став богом війни і покровителем воїнів і князів.

Після прийняття християнства в 988 році язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на «україни» держави.

Як висновок, можна сказати, що релігія древніх слов'ян, принаймні східних, була монотеїстичною.