Раціональне та ірраціональне у філософії серця Григорія Сковороди: до проблеми цілісності людини

Сковорода вважає, що поняття «зовнішня людина» стосується царини почуттів і психологічної сфери життя людини з її інтелектуальною діяльністю включно. Те, що більшість людей розуміє під внутрішнім життям, стосується діяльності нашого мозку, творчих здібностей, які полягають у здатності аналітично й логічно мислити. Сковорода охоче з цим погоджується, але розглядає так звану внутрішню активність як щось дуже поверхове і вторинне щодо того глибинного, що є в людині. А основне в неї – духовність. Він гадає, що сферу свідомого духовного життя людини можна загалом назвати «внутрішній світ».

Леся Войтків, Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 412-413. Філософія 170  З новим прочитанням Сковороди чітко проявляється й нова актуальність його творів, оскільки в них є багато цікавого з погляду сучасного розуміння взаємо дії раціонального та ірраціонального в мисленні, культурі, науковому пізнанні тощо. Метою цієї статті є спроба визначити об’єктивні підстави духовної цілісності людини, як вона представлена у теоретичній спадщині українського філософа Григорія Сковороди. Філософія Сковороди і її сучасна інтерпретація покликані відкрити нам основи духовної цілісності людини. У тлумаченні проблеми «раціональність – ірраціональне» у філософії Сковороди намітилося принаймні два основні підходи. Так, Дмитро Чижевський говорить, що у філософії Сковороди раціональний момент відсутній. «Наука Сковороди вільна від раціоналістичного забарвлення» [1, с.138]. Але в сучасній філософії визначився й інший підхід, у якому простежується єдність у філософії Сковороди раціонального та ірраціонального. Про це, зокрема, говорить Анатолій Калюжний у статті «Філософія серця Григорія Сковороди» [2, c.642-659]. Ця ж думка простежується в статті Володимира Ільїна «Сумірність моральних інтенцій у кордоцентризмі Б.Паскаля та Г.Сковороди» [3, с.121-134]». Анатолій Калюжний говорить, що суть філософії Григорія Сковороди зосереджена довкола поняття «серця» людини. Сковорода вважає, що поняття «зовнішня людина» стосується царини почуттів і психологічної сфери життя людини з її інтелектуальною діяльністю включно. Те, що більшість людей розуміє під внутрішнім життям, стосується діяльності нашого мозку, творчих здібностей, які полягають у здатності аналітично й логічно мислити. Сковорода охоче з цим погоджується, але розглядає так звану внутрішню активність як щось дуже поверхове і вторинне щодо того глибинного, що є в людині. А основне в неї – духовність. Він гадає, що сферу свідомого духовного життя людини можна загалом назвати «внутрішній світ». При цьому він виокремлює дві сфери внутрішнього життя людини: психологічну та кордоцентричну. Під першою він розуміє "поверхневу" ділянку нашого духовного, інтелектуального, розумового життя, ділянку, що перебуває на поверхні, на яку впливають соціальні умови щоденного життя. Другу, тобто кордоцентричну сферу внутрішнього життя Сковорода характеризує як "глибинний" шар – плідне "духовне" життя, яке існує поза безпосереднім психосоматичним досвідом і яке він називає "серцем" . Це світ божественного серця думок, світ самозаглиблення, єдиного розуму, універсальної онтологічної свідомості. Це також царина глибинного розуму на відміну від поверхневого розуму "зовнішнього" внутрішнього життя. Сковорода примушує нас визнати, що серце – це точка, центр, середина, індивідуальність, орієнтир людської душі, і воно ніде в просторі не існує, бо не має специфічного прояву, і водночас є повсюди, у всьому людському єстві. Якщо тіло є символом людського духу, то серце є виявом всієї людини. Серце – це поняття, яке відображає людину в цілому. Воно означає реальність, яка існувала до виникнення відмінності між душею і тілом. Серце являє собою первісну єдність духу та матерії, але ту єдність, яка існувала до виникнення відмінності між матерією і духом, суттю та існуванням, дією і потенцією, індивідом і особою. Звичайно, тіло виявляє себе через розум, а розуму потрібне тіло, щоб продемонструвати конкретну дію. Але ця демонстрація здійснюється в гармонії кордоцентричної єдності цілісної людини. Людське тіло відтворює тілесність свого розуму.

3. Основні філософські підходи до сутності культури.

Різноманітність поглядів на сутність і зміст поняття культури характерна і сучасній культурології. Американські вчені А.Кребер і К.Клакхон, дослідивши на початку 50-х років минулого століття існуючі культурологічні концепції, виявили всезростаючий інтерес науковців до поняття культури. Наприклад, якщо, за їх підрахунками, з 1871 до 1919 pp. було запропоновано лише сім визначень культури (перше з них належить видатному англійському етнографові Едварду Тайлору (1832—1917 pp.), автору відомої праці "Первісна культура"), то з 1920 до 1950 pp. було вже 157 визначень цього поняття. Пізніше (1964) кількість зібраних Кре-бером та Клакхоном дефініцій досягла 257 і з того часу зросла не менш ніж вдвічі. Чим можна пояснити таке розмаїття тлумачень? Насамперед тим, що культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв'язку людини зі світом. Окрім цього, саме ставлення до культури багато в чому залежить від дослідницьких установок: культура є об'єкт вивчення філософів, істориків, етнографів, культурологів, соціологів та ін. Залежно від їх теоретичної методології формується і погляд на культуру, висвітлюються її певні риси. Зокрема можна виділити не менш як три основних наукових підходи: антропологічний, соціологічний і філософський. Аналізуючи характеристику антропологізму в трактуванні культури, передусім зазначимо, що він зароджується у боротьбі проти європоцентризму і випливає з гуманістичної ідеї про рівноцінність культур, рішуче пориваючи з поділом народів на "культурні" та "некультурні", "історичні" й "неісторичні". Культурна антропологія зробила значний внесок у розвиток етнографічної науки. Водночас вона мала певну методологічну обмеженість, адже з її позиції важко простежити історію світової культури, виділити культурно-історичні етапи. Більше того, цей підхід взагалі не дає змоги розглядати культуру людства з позиції її цілісності, єдності, тобто як загальнолюдську цінність — вона розпадається на "локальні" культури. Сутність антропологічної концепції можна проілюструвати деякими визначеннями поняття — культури. Наприклад культура — це "спосіб існування людства, подібно до того як життя — спосіб існування протоплазми"; ("Німецький філософський словник"); "вся повнота діяльності суспільної людини" (А.Кребер); "спосіб життя, якого дотримується спільність або плем'я" (К.Віслер); "спільний спосіб життя, специфічний спосіб пристосування людини до її природного оточення і економічних потреб" {К.Давусон); "все.що створене або модифіковане внаслідок свідомої чи неусвідомленої діяльності двох або більше індивідів, які взаємодіють між собою або взаємозумовлюють поведінку"(77.Сорокін); "все, що створено людиною, хай це будуть матеріальні предмети, зовнішня поведінка, символічна поведінка або соціальна організація" (Л.Бернард). Неважко зауважити, що в ці визначення, по суті, вводиться вся матеріальна і нематеріальна діяльність людей. Вона стирає межу між поняттями "культура", "спосіб життя людей", "суспільне життя". Не випадково, що в потоці найновіших досліджень з проблем культури подібні визначення порідшали. На відміну від "антропологічного", для "соціологічного" типу визначень культури характерне її ототожнення з певною стороною життя людини і суспільства. Наведемо такі приклади "соціологічного" підходу до культури: це "винаходи, речі, технічні процеси, ідеї, звичаї і цінності, що успадковуються" (Б.Малиновський); "мова, вірування, естетичні смаки, знання, професійна майстерність і різноманітні звичаї" [А.Радкліфф-Браун); "спільний і прийнятий спосіб мислення" {К.-Г.Юнг); "міцні вірування, цінності та норми поведінки, які організують соціальні зв'язки й уможливлюють спільну інтерпретацію життєвого досвіду" (У.Л.Беккет). Такі визначення відображають традицію, поширену серед дослідників, яким доводиться чітко розмежовувати об'єкти вивчення, що належать до сфери культури. Отже, культура охоплює не все життя суспільства, а тільки певні його сторони. Водночас із явищами культури існують і вияви антикультурні. Тому історія культури має свій об'єкт, який не збігається з предметом історичної науки загалом. "Філософський" підхід до культури пов'язаний з високим рівнем абстракції, коли культура розглядається не як синонім суспільства, не як певна частина або сфера суспільного розвитку, а як явище, що вирізняється з процесу лише аналітично. Культура трактується при цьому як "зміст" або "вираження" суспільства. Наприклад: "Культура є відносно постійний нематеріальний зміст життя, який передається у суспільстві за допомогою процесу соціалізації" (Г.Беккер); "культура — це вираження суспільства у формі літератури, мистецтва або мислення"; "культура є символічне вираження, що коріниться у підсвідомому і привноситься у суспільну свідомість, де воно зберігається і залишається в історії" (Д.Реджін). Філософське тлумачення культури, як і два попередні підходи, має і свої вразливі місця, і певні позитивні моменти. Зокрема, важко отримати конкретне знання про об'єкт, що трактується як певна субстанція, розчинена в усіх суспільних відносинах. Одночасно філософське розуміння культури дає змогу розкрити її як цілісний феномен, а не тільки як сумарність світоглядних, релігійних, моральних, естетичних цінностей. Інша справа, що становить основу цієї цілісності. Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок суспільно корисної діяльності людини. Причому діяльність, спрямована на "культивування", удосконалення чогось, завжди передбачає спільні зусилля. Тобто культура, в істинному розумінні цього слова, ніколи не роз'єднує; навпаки, вона об'єднує людей. Царина культури завжди життєтворча, а не життєруйнівна. З цієї позиції словосполучення "антигуманна культура", що інколи застосовує сучасна публіцистика, втрачає будь-який сенс. Саме гуманізм як цілісна система економічних, політичних, екологічних, моральних, релігійних, естетичних цінностей, спрямованих на всебічний розвиток і удосконалення людства, становить той абсолютний критерій, котрий дає змогу визначити, що у світовій або національній історії належить до дійсно культурних надбань, а що є здобутком хиб і оман. Культура інтегрує людей у суспільну цілісність. Без неї вивільнюється хаос суперечливих прагнень груп та індивідів, починається процес соціального й індивідуального розкладу. Не слід, мабуть, забувати, що генетична спадкоємність ще не робить індивіда людиною. Він стає людиною лише засвоївши певну соціальну інформацію, накопичену і передану за допомогою культури. Зазначаючи цю місію культури, відомі культурологи Я.Щепанський і Ю.Лотман розуміють під культурою сукупність генетично неспадкоємної інформації в галузі поведінки, яку осягають, зберігають і передають від покоління до покоління. Отже, аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, надбудований над незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості — це наслідок засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю — не біологічна, а соціо-культурна істота. Організм, створений біологічно, ще не засвідчує нашої належності до людського роду. Ми стаємо людьми через залучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти. Культура — немовби вищий шар життя на Землі, що виник разом з людиною і розвивається разом з нею, причому цементуючим засобом цієї царини є гуманістичні духовні цінності: потяг до них підносить людину. Саме культура, а не, скажімо, матеріальне виробництво, і становить справжню мету нашої діяльності.

Передусім культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. У цьому відношенні культура становить собою "пам'ять" окремої нації (якщо йдеться про національні культури) або загальнолюдську "пам'ять" (якщо ми звертаємося до скарбниці світової культури). Наступна фундаментальна функція культури полягає у трансляції соціального досвіду, тобто його передаванні від покоління до покоління, що забезпечує безперервність людської історії, поступ людства.

Складність і багатоманітність людської життєдіяльності та творчості зумовлюють складність внутрішньої структури культури як цілісного феномена. Наприклад, залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін. Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право. Зокрема відомий соціолог XX ст. професор Гарвардського університету П.Сорокін (1889—1968 pp.), досліджуючи динаміку культурних процесів, вирізняв в царині культури три системи: Істини (релігія, філософія, наука); Краси (витончені мистецтва); Добра (мораль, право). Український філософ і громадський діяч М.ІІІлемкевич у відомій праці "Загублена українська людина" вирізняє такі складові частини духовної культури: релігію, мистецький образ (мистецтво) та науку. На його думку, справа духовної культури полягає у тому, щоб встановити "порядок у первіснім душевнім хаосі, надати ясні форми природному станові душі..., зорганізувати духовність". Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними і правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

4. Культура як ціннісна картина світу.

Поняття культури включає в себе переконання, цінності і виразні засоби, які є загальними для якоїсь групи; служать для упорядкування досвіду і регулювання поведінки членів цієї групи.

Н. Смелзер виділяє 4 універсальних культурних елемента:

1) поняття (концепти) - містяться головним чином у мові. Завдяки їм стає можливим впорядкувати досвід людей;

2) відносини. Культура не тільки виділяє ті чи інші частини світу за допомогою понять, але також виявляє, як ці складові частини зв'язані між собою - у просторі і часі, за значенням. Кожна культура формує певні уявлення про взаємозв'язки між поняттями, що відносяться до сфери реальног світу і сфери надприродного;

3) цінності - загальноприйняті переконання щодо цілей, до яким людина прагне. Вони складають основу моральних принципів;

4) правила. Ці елементи (у тому числі і

норми) регулюють поведінку людей відповідно до цінностей певної культури.

Як відомо, термін В«культураВ» походить від латинського В«обробітокВ» і спочатку використовувався в господарській сфері людської діяльності, звідси й В«культиваціяВ» як приведення грунту у такий стан, коли вона могла б давати максимальний урожай.

В біології також широко використовується розглянутий термін в сенсі розведення або вирощування якого-небудь рослини або тварини.

Потім цей термін став застосовуватися і в духовній сфері. Іншу інтерпретацію дає російський філософ П.А. Флоренський, який прагнув вивести етимологію слова В«КультураВ» з В«культуВ», розглядаючи останній як матрицю культури, з якої виросли всі її види. І хоча матрицю культури, з якої виросли всі її види. І хоча етимологія не підтверджує цієї гіпотези, за змістом вона близька до істини, бо світогляд первісної людини була цілком релігійним.

Поняття культури може бути різним не тільки з точки зору етимологічним інтерпретації, але і з точки зору широти використання. Під культурою можна розуміти сукупність виробничих, суспільних і духовних досягнень людей, тобто в даному випадку мислиться усе, що створено людиною як у матеріальній, так і в духовній сфері. У цьому сенсі людина відрізняється від природного світу саме культурою, виробництвом матеріальних і духовних цінностей. Культура є тоді все те, що є природа. Під культурою в зв'язку з цим може розумітися:

Гј Сукупність духовних і матеріальних цінностей, створених великою соціальною групою - народом, нацією, якої-небудь спільністю;

Гј Певна сфера діяльності з виробництва та поширенню духовних цінностей, що виникла в результаті суспільного поділу праці - наука, філософія, мистецтво, освіта. Людей, що працюють в цій сфері називають діячами культури або інтелігенцією;

Гј Високий рівень розвитку чого-небудь (культура обслуговування та т.д.).

Культуру можна також розділити на матеріальну (сукупність створених штучно матеріальних об'єктів) і нематеріальну (власне духовна культура, В«Пам'ятник нерукотворнийВ» як сукупність знань, звичаїв, ідей, законів і мораль, міфи та зразки поведінки і т.д.). Матеріальна і нематеріальна культура тісно пов'язані між собою. Втрата нематеріальної культури непоправна.

Культурний елемент - найменша неподільна одиниця культури (наприклад, шуруп або рукостискання). Сукупність культурних елементів утворює культурний комплекс (Наприклад, стадіон). Об'єднання декількох культурних комплексів створює культурний інститут (наприклад, сім'я, школа).

В підставі культури лежать цінності та символи, набором яких відрізняється кожна культура. Функція цінностей - захист і збереження цілісності соціальної групи (Міфи, ідеологія, релігія, принципи патріотизму, державність і т.д.).

Існують різні форми культури:

Гј Елітарна культура може бути представлена ​​класичною музикою, високоінтелектуальної літературою;

Гј Народна культура часто створюється анонімними творцями, які можуть не мати професійної підготовки. Її також називають аматорської (не по рівню, а за походженням) і колективної. Вона включає міфи, легенди, сказання, епос, казки, пісні, танці. Виконання її може бути індивідуальним (виклад легенди), груповими (виконання танцю і пісні), масовим (карнавальні ходи). Народна творчість також називають фольклором. Його специфіка - в локалізованість, тісному зв'язку з традиціями даної місцевості. Фольклор демократичний, бо в його створенні беруть участь усі бажаючі (анекдоти, тости).

Гј Масова культура (поп-культура) поширюється за допомогою засобів масової інформації. Вона не виражає високих запитів. З'явилася в середині XX століття, коли ЗМІ зробили доступними інформацію та культуру для всіх верств населення. У цьому - позитивний фактор, негативний полягає в те, що в даному випадку відбувається вихолощення, озовнішненим дійсних духовних цінностей. Тим не менш, у масової культури найвища аудиторія, вона задовольняє одномоментні запити людей, оперативно реагує на нові події. Зразки масової культури швидко втрачають актуальність, застарівають і виходять з моди (шлягери).

Існують також 2 різновиди культури: субкультура і контркультура.

Субкультура (лат. sub - під і cultura - культура; субкультура) в соціології та культурології - частина культури суспільства, що відрізняється від переважної, а також соціальні групи носіїв цієї культури. Субкультура може відрізнятися від домінуючої культури власною системою цінностей, мовою, манерою поведінки, одягом та іншими аспектами. Розрізняють субкультури, що формуються на національній, демографічної, професійної, географічної та інших базах. Зокрема, субкультури утворюються етнічними спільнотами, несхожими своїм діалектом від мовної норми. Іншим відомим прикладом є молодіжні субкультури. В 1950 американський соціолог Девід Райзмен в своїх дослідженнях вивів поняття субкультури як групи людей, навмисно обирають стиль і цінності, що віддаються перевага меншістю. Більш ретельний аналіз явища і поняття субкультури провів Дік Хебдідж у своїй книзі В«Субкультура: значення стилю В». На його думку, субкультури залучають людей зі схожими смаками, яких не задовольняють загальноприйняті стандарти та цінності.

Француз Мішель Мафессолі у своїх працях використовував поняття В«міські племенаВ» для позначення молодіжних субкультур. Віктор Дольник в книзі В«Неслухняні дитя біосфериВ» використовував поняття В«клубиВ».

В СРСР для позначення членів молодіжних субкультур використовувався термін В«Неформальні об'єднання молодіВ», звідси жаргонне слово В«неформалиВ». Для позначення субкультурного співтовариства іноді використовується жаргонне слово В«ТусовкаВ».

Фендом і виникнення молодіжних субкультур

Панк з зачіскою В«ірокезВ». Зухвалий імідж молодіжних субкультур - одночасно вираз протесту і В«уніформаВ», яка дозволяє дізнаватися своїх [4]

Фендом (англ. fandom - фанатство) - спільнота шанувальників, як правило, визначеного предмета (письменника, виконавця, стилю). Фендом може мати певні риси єдиної культури, такі як В«тусовочнийВ» гумор ...

і сленг, схожі інтереси за межами фендому, свої видання та сайти. За деякими ознаками фанатство і різні захоплення можуть набувати рис субкультури. Так, наприклад, сталося з панк -роком, готичною музикою і багатьма іншими інтересами. Однак більшість фендому і хобі не утворюють субкультур, будучи зосереджені тільки навколо предмета свого інтересу.

Якщо фанатство найчастіше пов'язано з окремими особистостями (музичні групи, музичні виконавці, відомі художники), яких фанати вважають своїми кумирами, то субкультура не залежить від явних або символічних лідерів, і на зміну одному ідеологу приходить інший. Спільноти людей із загальним хобі ( геймери , хакери , і т.п.) можуть утворювати стійкий фендом, але при цьому не мати ознак субкультури (загального іміджу, світогляду, єдиних смаків у багатьох сферах).

Субкультури можуть у своїй основі містити різні інтереси: від музичних стилів і напрямків мистецтва до політичних переконань і сексуальних уподобань. Якась частина молодіжних субкультур сталася від різних фендому . Інші субкультури, наприклад, кримінальна, яка відбувається внаслідок конфлікту основної культури і осіб, що переступили закон, утворюються на іншій основі.

Частіше всього субкультури носять замкнутий характер і прагнуть до ізоляції від масової культури. Це викликано як походженням субкультур (замкнуті спільноти по інтересам), так і прагненням відокремитися від основної культури, протиставити її субкультури. Входячи в конфлікт з основною культурою, субкультури можуть носити агресивний і іноді навіть екстремістський характер. Такі рухи, що вступають у конфлікт з цінностями традиційної культури, називають контркультурой [3] У молодіжних субкультурах характерний як протест, так і ескапізм (Втеча від реальності), що є однією з фаз самовизначення.

Для шанувальників visual kei імідж один з найважливіших елементів

Розвиваючись, субкультури виробляють єдиний стиль одягу (імідж), мова (жаргон, сленг), атрибутику (символіку), також загальний світогляд для своїх членів. Характерний імідж і манера

загрузка...

поведінки є маркером, що відокремлює В«своїхВ» (представників субкультури) від сторонніх людей. У цьому виявляється схожість нових субкультур 20-го століття і традиційних народних культур. Тому методи вивчення субкультур схожі з методами вивчення культур традиційних. А саме, це історико-лінгвістичний аналіз, аналіз предметів культури і міфо-поетичний аналіз.

Імідж для представника субкультури - це не тільки одяг, це демонстрація своїм виглядом переконань і цінностей, які пропагує субкультура. Найбільш відомий приклад - денді XIX століття. З часом окремі елементи і цілі стилі одягу вливаються в загальну культуру. Наприклад, високі черевики Dr. Martens , спочатку популярні серед скінхедів , давно вже стали загальноприйнятими у багатьох неформалів, а стилі одягу Готична Лоліта і Готичний аристократ вже не тільки елемент субкультури готовий, але також елемент японської моди.

У представників субкультур згодом виробляється свою мову . Частково він успадковується від субкультури прабатька, частково виробляється самостійно. Багато елементів сленгу - неологізми.

З культурологічної точки зору символ і символізм є визначальними в описі тієї чи іншої культури і культурного твору. Символи субкультур - це з одного боку самовизначення субкультури серед безлічі інших культур, з іншого боку зв'язок з культурною спадщиною минулого. Наприклад, знак Анкх в субкультурі готів - це з одного боку символ вічного життя, як спадщина Єгипту, з іншого - символ, самовизначатися культуру в даний час.

Музичні субкультури

Однією з найяскравіших і відомих субкультурних спільнот є молодіжні руху, пов'язані з певними жанрами музики. Імідж музичних субкультур формується багато в чому в наслідуванні сценічному іміджу популярних в даної субкультурі виконавців.

Однією з перших музично-молодіжних субкультур сучасності були хіппі, молодіжний рух пацифістів і шанувальників рок-музики. Багато чого з їх іміджу (в Зокрема, мода на довге волосся) і світогляду перекочувало в інші субкультури. Пов'язана з хіпі субкультура бітників. На Ямайці виникло релігійно-музичний рух Растафарі (растамани), яке, окрім музики реггі та специфічного іміджу, володіло певною ідеологією. Зокрема, серед переконань растаманів - пацифізм і легалізація марихуани.

В 1970-80-е слідом за новими жанрами в рок-музиці сформувалися металісти і панки. Перші культивували особистісну свободу і незалежність. Останні ж мали яскраво вираженої політичної позицією: девізом панк-року була і залишається ідеалізована анархія. З появою готик-року, в 1980-і з'явилася готична субкультура. Характерні її риси - похмурість, культ меланхолії, естетика фільмів жахів і готичних романів. У Нью-Йорку, завдяки емігрантам з Ямайки, з'явилася хіп-хоп культура зі своєю музикою, іміджем і способом життя.

В 90-ті роки сильними молодіжними субкультурами стали Емо-кіди і кіберпанку. Субкультура Емо одна з найбільш молодих (більшість її представників неповнолітні), вона пропагує яскраві почуття і демонстративність поведінки. Кібер, як відгалуження індастріал-року, захоплені ідеями швидкого техногенного апокаліпсису і засиллям технократії.

Арт-субкультури

Більшість молодіжних субкультур не пов'язаних з музичними жанрами відбулися з захоплень певним видом мистецтва або Хобі.

Наприклад зародилися в середині 20-го століття рольове рух. У нашій країні з рольовим рухом пов'язано ігротехніческіх суспільство.

Захоплення японською анімацією породило фендом аніме який в підсумку переріс у субкультуру отаку. Для неї характерне захоплення японською поп-музикою і косплея.

Також останнім часом з'явилося таке явище, як фуррі, захоплення антропозооморфнимі персонажами анімації, а також арт-дизайн антропозооморфних персонажів.

Інтернет-спільнота і інтернет-культури

З середини 90-х років 20-го століття, з поширенням повсюдно Інтернет-технологій, стали рости з'являтися інтерактивні субкультури. Найпершою можна вважати Фідо-спільнота. Нерідко хакерів відносять до субкультури.

Індустріальні та спортивні субкультури.

В початку 20-го століття з романтизацією міського способу життя і нездатності частини молоді жити поза містом виникають індустріальні (міські) субкультури. Частина індустріальних субкультур вийшли з фанатів музики індастріал, але найбільше вліняніе на ці субкультури надали комп'ютерні ігри (наприклад, Fallout).

До спортивним субкультурам можна віднести Паркур, а також футбольних фанатів.

контркультури

Найстаршою є контркультура злочинного світу. [6] . Її поява була викликана природним відокремленням осіб, які порушують закон (посилання у віддалені місця, тюремне висновок, В«сходкиВ») від основної культури. В результаті цього утворилася дуже жорстка субкультура з чіткою ієрархічною драбиною і своїми законами [3] . У різних країнах ця субкультура має свої відмітні особливості.

В Росії після 90-х років багато елементів цієї субкультури проникли в масову культуру: елементи блатного жаргону, блатна пісня і татуювання. Часто гопників відносять до представників кримінальної субкультури. Однак самі гопники (В«хуліганиВ»), не виділяють себе як особливу субкультуру, і дане визначення можна вважати номінальним.

5. Моральні основи культури.

культура (лат. cultura — обробіток, культивування) — сукупність матеріальних і духовних цінностей, створення і створюваних людством у процесі суспільно-історичного практики, включаючи творчу і діяльність по їх виробництву, а також способи їх застосування і передачі. Вузьке розуміння культури означає матеріальну культуру (техніка, виробничий досвід, матеріальні цінності, створені в процесі виробництва) і духовній культурі (виробництво, розподіл і споживання духовних цінностей у галузі науки, мистецтва, літератури, філософії, моралі, освіти тощо). Культура явище історичне, що розвивається залежно від зміни соціально-економічних відносин і політичних систем. На противагу ідеалістичним теоріям культури, що відривають духовну культуру від матеріальної основи і пояснюють її як духовній продукт еліти, матеріалізм розглядає процес виробництва матеріальних благ як основи і джерело розвитку духовної культури і звідси випливає, що в безпосередніх або опосередкованих формах культура створюється діяльністю трудящих. Будучи залежною від матеріальних умов духовна культура не змінюється автоматично слідом за матеріальною основою, а характеризується відносно самостійністю (спадковість), взаємовплив культур різних народів. Моральна культура особи невід'ємна складова частина духовної культури. Моральна культура особи — це міра її моральної соціалізації, тобто ступінь освоєння і привласнення пануючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь реалізації їх у діяльності в різних сферах суспільного життя. Інакше кажучи, — це досягнутий особою ступінь морального розвитку, який характеризується засвоєними і реалізованими в діяльності моральними цінностями. У повсякденному слововживанні під моральною культурою найчастіше розуміють моральну вихованість людини, ступінь засвоєння нею моральних норм, приписів, вимог і їх реалізацію у своїх вчинках.   Рівень розвитку моральної культури особи вимірюється системою функціонально пов'язаних покажчиків: знання основних моральних правил, вимог, приписів, норм, принципів та ідеалів суспільства; оцінку їх як соціально справедливих, доцільних, необхідних, таких, що сприяють суспільному прогресу і всебічному гармонійному розвитку особи зокрема; утілення їх у повсякденній поведінці, різнобічній діяльності, спілкуванні; соціально значущу мотивацію поведінки і діяльності; дотримання вимог обов'язку і совісті у складних життєвих ситуаціях і навіть в екстремальних умовах; потребу і здатність (здібність) до постійного морального самовдосконалення. Ці змістовні показники моральної культури особи є невід'ємною складовою її загальної культури. Головним критерієм оцінки рівня моральної культури виступає реальна поведінка людини, її моральні ідеали, ставлення до інших людей, колективу, суспільства, міра гуманності, яку особа виявляє в соціальній діяльності і яка виражає ступінь її духовно-моральної свободи в конкретних умовах суспільної, моральної необхідності. Основною функцією моральної культури особи є регулювання моральної складової будь-якої діяльності і моральних стосунків людини із собі подібними. 

Структурно моральна культура особи виступає як діалектична єдність культури моральної свідомості і культури моральної поведінки, що в свою чергу є складовими загальної культури людини. Моральна свідомість — це специфічний різновид суспільної й індивідуальної свідомості, спрямований на освоєння ціннісних властивостей суспільних відносин і вчинків людей з позиції їх відповідності прийнятим у суспільстві моральним нормам та настановам. Одна з найсуттєвіших особливостей моральної свідомості в тому, що соціально-необхідне знаходить у ній форму особистого вираження, завдяки чому виступає в індивідуальному і суспільному житті як своєрідна програма дії, моральний імператив. Культура моральної свідомості особи включає культуру етичного мислення і культуру моральних почуттів. Культурний потенціал моральної свідомості реалізується, передусім, у культурі етичного мислення. Критерієм культури етичного мислення є оптимальність прийняття моральних рішень і розв'язання моральних конфліктів. Прояви культури етичного мислення різноманітні. Це вміння користуватися набутим етичним знанням, що виражається у вмінні відрізняти Добро від Зла, застосовувати в конкретній ситуації необхідну, відповідну моральну норму тощо. Але моральна культура не зводиться тільки до знання у сфері моралі. Моральна свідомість мусить спиратися не тільки на аргументи розуму, а й на силу почуттів. Саме почуття людини, перетворені, відшліфовані моральністю, є могутнім фактором переходу етичних знань у моральні вчинки. Культура моральних почуттів — одна з найважливіших характеристик моральної свідомості особи. Ступінь моральної вихованості людини збігається з тим, наскільки в ній розвинута здатність до морального резонансу, співпереживання, співчуття, милосердя, наскільки морально чисті почуття. Усе це не менш важливе, ніж культура етичного мислення. Формування культури моральних почуттів дуже важливий резерв удосконалення моральної культури особи і міжособистих стосунків. Такі морально-психологічні якості особи, як здатність до взаєморозуміння, чуйність, відчуття співпричетності, солідарності, забезпечують здоровий морально-психологічний клімат у колективі, згуртованість його членів, нормальне міжособисте спілкування. Емоційна сторона діяльності, моральні почуття розкривають суть суб'єктивної підготовленості особи сприймати і реалізувати моральні вимоги. Культура моральних почуттів є одним із основних покажчиків духовно-морального світу особи. Отже, у поведінці людини визначальну роль відіграє культура моральної свідомості, тобто її внутрішня культура, що ґрунтується на світогляді і засвоєних моральних цінностях. У поведінці людини втілюються результати виховання.   Практично-духовна природа моралі означає, що її вимоги невід'ємні від суспільних завдань, наповнені конкретним практичним змістом. Тому моральна культура особи, крім культури моральної свідомості, включає й культуру моральної поведінки (вчинків), тобто зовнішню культуру. Це знання і втілення у вчинках, поведінці особи правил етикету. Етикет (француз. — етикетка, ярлик, церемоніал). Словом «етикет» визначався встановлений порядок і форма поведінки при дворі монарха, тобто придворний протокол. Кожна епоха, кожне суспільство відрізняється своїми правилами поведінки, системою норм пристойності. Сучасний етикет — це сукупність правил повсякденної порядної поведінки, що стосується зовнішнього прояву ставлення до людини, в основі якого лежать уявлення про моральне і прекрасне. Сучасний етикет ґрунтується на моральних принципах гуманізму й демократизму, що сприяють взаємопорозумінню, взаємодії, комфортному спілкуванню між людьми. Доброзичливість, шанобливість, повага до думки іншого, турбота про ближнього, допомога йому тощо є виразом і внутрішньої культури особи і зовнішньої, що відбивається у дотриманні етикетних вимог. Ввічливість, скромність, простота, тактовність, точність — це найважливіші вимоги культури поведінки, дотримання зовнішніх правил порядності.   У цивілізованому суспільстві склались загальні правила етикету: — уміти бути уважним до людини у будь-яких ситуаціях; ввічливо звертатись з проханням про будь-яку послугу і дякувати за її надання; співчувати людині у її невдачах, поділяти з нею радість успіху; бути терпимими до інших думок, смаків, терпляче вислуховувати того, хто говорить, не перебивати його і виявляти інтерес до його думки; — пропонувати людині свої послуги і допомогу у можливих формах; не допускати приниження людської гідності того, хто вам не подобається; — берегти робочий і вільний час свій та інших людей, не марнувати його беззмістовними розмовами, не примушувати людину чекати на тебе; розмовляти мовою зрозумілою більшості чи усім присутнім; — намагатися не помічати фізичних вад людини, не розпитувати про них; не сміятися безпричинно у присутності людини, не давати їй приводу гадати, ніби ви смієтеся з неї; не допускати ніяких погроз людині, тим більше — фізичних дій; — не нав'язувати співрозмовникові гему розмови про себе, прагнути більше запитувати і слухати, ніж говорити самому; не підкреслювати своєї шляхетності та жертовності у зробленій послузі, якою б важливою і значною не була; — дбати про свій зовнішній вигляд, охайність і чистоту, пам'ятати, що неувага до себе, недбалість, неохайність — це неповага до інших людей; не привертати до себе уваги екстравагантністю зовнішнього вигляду.   Правила відображають загальну форму поваги до людини взагалі.   Справжня культура, внутрішня і зовнішня, проявляється у всьому: у ставленні до праці, до службових обов'язків, у володінні усною мовою, у повсякденному спілкуванні із сім'єю, з колегами, у манері поведінки в гостях, громадських місцях тощо. Складаючись із багатьох компонентів, моральна поведінка проявляється, насамперед, у двох із них: у вмінні обирати, зовнішню форму, адекватну внутрішній моральній культурі; у вмінні оптимізувати спосіб діяльності, обирати і застосовувати ефективні засоби виконання морального рішення.   Отже, моральна культура особи — це якісна характеристика морального розвитку і моральної зрілості особи, яка проявляється: по-перше, у культурі моральних почуттів, що є вираженням здатності особистості до співчуття, співпереживання, милосердя, тобто відчувати чужі біль і радість як власні; по-друге, культурі етичного мислення як раціональній складовій моральної свідомості, виражається у знанні моральних вимог суспільства, у здатності людини свідомо обґрунтувати мету і засоби діяльності. Такий ціннісно-орієнтуючий і програмуючий рівень моральної культури залежить від світогляду особи, етичних знань, переконань і забезпечує внутрішнє сприйняття моральної мети і засобів; по-третє, культурі поведінки, за допомогою якої реалізуються поставлена і прийнята моральна мета. Культура поведінки характеризує здатність особи до морального вибору і практичної реалізації мети, задумів, рішень відповідно до панівних моральних цінностей. Нарешті, моральна культура особи проявляється в усій системі її поглядів і переконань, повсякденній поведінці, конкретних вчинках, що здійснюються нею у різних видах діяльності, реалізується у будь-якому виді особистої культури (політичної, правової, естетичної, професійної тощо), у тій мірі, в якій відповідний вид людської діяльності має моральний вимір, моральний аспект. 

6 Культура як творчість. Чотири види творчості.

Творчість у широкому розумінні — це пошук чогось нового, невідомого, чого люди не знали раніше. Але яким же чином ми можемо шукати те, чого не знаємо? Коли ж знаємо, що шукати, то як ми можемо знайти щось нове, чого не знаємо? Відповідь на ці запитання не може бути однозначною. По-перше, тому, що творчість — це не тільки абсолютно нове знання для всього людства: творить і той, хто, образно кажучи, «винаходити велосипед», але не знає, що він уже відкритий. По-друге, «винахід велосипеда» теж може бути абсолютно новим для всього людства, якщо такої конструкції раніше людство не знало. Якщо виходити з критерію новизни, то до творчих завдань можна віднести такі варіанти досліджень: 1) нового об’єкта новими методами; 2) нового об’єкта традиційними методами; 3) вже відомого об’єкта новими методами; 4) відомого об’єкта в нових умовах.

У кожному з цих випадків можна отримати нове знання в тому чи іншому вигляді: винаходів, раціоналізаторських пропозицій, інновацій, ноу-хау, логіко-конструктивних роз­робок, сценаріїв, промислових зразків, теорій, гіпотез, ідей, фактів, концепцій, методів, засобів, підходів тощо.

Звичайно, для прояву творчої праці треба мати творчі здібності, які можуть бути або природними, або набутими в процесі навчання й виховання. Питання про міру зумовленості творчих здібностей самою природою і системою виховання має багатовікову історію. Його ставив і робив спробу вирішити ще Платон у формі анамнезу (від грец. άνάμνησις — спомин, нагадування), тобто пригадування і з’ясування думок, які заздалегідь існують у голові.

У наш час така проблема привертає увагу дедалі більшої кількості дослідників. Це пов’язано насамперед із вирішенням практичних питань виховання і добору творчих працівників для різних галузей суспільного виробництва. Розглянемо основні концепції природи творчості: перша з них розглядає творчість як уроджену якість, друга — як якість, котру можна виховати, і третя — як частково вроджену й частково виховану.

На думку В. Й. Векслера та П. Л. Капиці, здатність до творчості є вродженою, бо для того, щоб, наприклад, співати, треба мати голос, щоб танцювати, треба мати хист, щоб писати добрі вірші, треба мати талант. Вчені висловлюють сумнів щодо того, що створення, наприклад, у консерваторії композиторського відділення автоматично веде до появи талановитих авторів музичних творів. На їхню думку, нічого з цього наміру не вий­де, якщо серед прийнятих на це відділення студентів не було музично обдарованих осіб.

П. К. Анохін, визначаючи якості вченого-дослідника, вказує на такі, що формуються за життя, тобто у процесі виховання: одержимість, горіння, благородний сумнів, вміння логічно мислити, наявність симультанного (від лат. simultané — одночасний, здатність одночасно оперувати багатьма мисленими об’єктами) мислення та почуття нового. В тій чи іншій формі цю думку поділяє багато фізіологів та психологів, зокрема, С. Л. Рубінштейн, Г. С. Костюк, А. А. Нейфах, Н. О. Славська та ін. Так, для А. А. Нейфаха є безперечним те, що людина успадковує не тільки фізіологічний «механізм», а й вищі психічні якості, в тому числі такі, як здатність до творчості. Він ставить питання про збереження та розмноження рідкісного генетичного коду, який дає змогу стати генієм.

З критикою положень, висловлених А. А. Нейфахом, виступив О. М. Леонтьєв. Він зазначив, що психологічний розвиток особистості являє собою досить складний процес, який характеризується прижиттєвим формуванням спеціальних людських здібностей і функцій. Ці психологічні «новоутворення» мають, зрозу­міло, свій фізіологічний субстрат, а саме функціональні системи, які складаються в діяльності дитини, а потім і дорослої людини. При цьому, коли ці системи уже сформувались, вони функціонують так, як і звичайні органи, наперед визначені біологічною спад­ковістю: тому їхнє функціонування часто здається проявом урод­жених здібностей».

Попри ці крайнощі, наукові та життєві факти висвітлюють подвійну детермінацію творчих здібностей — факторами успадкованими і факторами впливу соціального середовища через систему виховання. Відомі ж, наприклад, цілі родини математиків, музикантів, здібності яких можна пояснити генетичною передачею математичної або музичної обдарованості, проте в галузі літератури, мистецтва така спадковість не спостерігається, хоча роль традицій має місце й тут. З позицій генетики ця різниця пояснюється тим, що математичні й музичні здібності успадковуються простіше і діють домінантно, в той час як літературні — слабкіше, і комплекс нахилів, які були в батьків, часто порушується в процесі переходу дітям.

Водночас відомі факти виходу з окремих середніх шкіл багатьох видатних людей. Це можна пояснити не інакше, як різним ступенем створених у школах умов для виявлення творчих здібностей та їх виховання. Навряд чи таку різницю можна пояснити випадковими скупченнями особливо обдарованих дітей в одних школах і відсутністю їх в інших. Та й, зрештою, відомі факти значно більшої творчої віддачі осіб, які пройшли підготовку з тієї чи ін­шої методики навчання.

Американські психологи висловлюють думку про існування певної групи людей, які відзначаються винятковою обдарова­ністю до відповідних професій, але через несприятливі соціальні умови позбавлені спеціальної освіти, і тому не підозрюють, що мають певні здібності, відчувають болісну невдоволеність від будь-якої «простої» професії, що й спричиняє їхнє «блукання по професіях». Таке «блукання» може зрештою завести цих людей на «соціальне дно». Для перевірки такої гіпотези було протестовано близько сотні людей з «соціальної ями». І виявилось, що два або три похмурих бідолахи, які пустилися берега, показали на окремих тестах результати, значно вищі від норми. Вони були залучені до вузькоспеціальних програм освіти, де отримували знання у дозах, непосильних для звичайних студентів, засвоювали знання з казковою легкістю й незвичайним натхненням. Результат був приголомшуючий — один із них через вісім місяців став професором, другий — через півтора року очолив відділ електроніки у солідній науково-дослідній установі.

Однак слід підкреслити, що геній — не тільки щаслива «порода», іскра Божа, це також сприятливе середовище, в якому може розкритися творчий потенціал людини, і наполеглива праця над собою. Як відзначив А. Ейнштейн, геній — це лише на 10 відсот­ків талант, а на 90 відсотків — наполеглива праця й терпіння.

Існує ще психопатологічна концепція природи творчих здіб­ностей. Її прихильники, спостерігаючи творчі особистості, нерідко спосіб їхнього життя пов’язують з ексцентричною поведінкою, сварливим характером і, головне, винятковістю продукту їхньої творчості. Тому вважають, що процес творення — це психологічна «ненормальність», патологічне відхилення (аномалія) від нормального психічного стану. Класичним виявом такого погляду є твердження італійського психіатра і кримінолога Ч. Лом­брозо про геніальність як психопатологічне явище, хоча й особливого ґатунку. Про це, на його думку, свідчать і такі соматичні (тобто тілесні) ознаки творців, як хиби постави, вузькогрудість, фізична нерозвиненість, худорлявість, деформований череп, а також типовий для душевнохворих вираз обличчя, часто заїкання, бездітність, замкнутість, грубість, недостатня повага до батьків і старших тощо. Якщо у талановитих або обдарованих людей (але не геніальних) процес творчості викликається й супроводжується певним зусиллям, то у геніїв він відбувається спонтанно, імпульсивно, у напівсні, в стані депресії, меланхолії, а іноді навіть у маніакальному стані. Геніям притаманна гранична нервозність і схильність до психозів.

Ч. Ломброзо, не обмежуючись вивченням «зовнішньої схожості генія й душевнохворого», зробив ряд спостережень за процесом творчості та стилем праці геніальних людей. Виявилось, що їхній творчий процес є ірраціональним і є результатом дії підсвідомих механізмів, відзначається вичерпною сконцентрованістю психічних зусиль, винятковою проникливістю й чуттєвістю, їхня пам’ять і комбінаторна здатність мислення є набагато вищими, ніж у звичайних людей. Роль підсвідомості при цьому настільки велика, що геніальні люди реально бачать речі, які породжує їхня уява. Підсвідомих механізмів творчості Ч. Ломброзо не розкриває, але намагається пов’язати інтелектуальні здібності з епілепсією. Звичайно, багато видатних людей (Юлій Цезар, Петро І, Наполеон, Ф. М. Достоєвський та ін.) були хворі на епілепсію. Але можна також назвати багато геніальних людей, які були здоровими.

Психоаналітична концепція творчості побудована З. Фрейдом та його учнями. Він розглядав організм людини як біоенергетичну систему і зробив висновок про сексуальний характер підсвідомої енергії, яку назвав лібідо. Первісна сексуальна енергія — лібідо, яка часто-густо законсервована, може трансформуватися в інші форми енергії — художньої, винахідницької, наукової творчості. Особливість, або точніше структура психіки, за З. Фрейдом, складається з трьох ієрархічних рівнів — підсвідомого, передсвідомого і свідомого, причому підсвідоме — це осердя первісної сексуальної енергії. Воно далеко не завжди «проривається» у свідомість внаслідок стереотипів поведінки, які прийняті в суспільстві. Другий рівень, передсвідоме, є сховищем сублімованого з першого рівня енергії, яка набула форми різних психічних утворень, таких, що стоять близько порога свідомості, і тому можуть стати його змістом. Саме там зосереджується вид енергії, спеціально спрямований до організуючої, формальної або естетичної діяльності. Свідомість же через свої заборони пригнічує потяг проникнути в зміст процесів, які здійснюються в підсвідомому, весь час конфлік­тує з ним, пригноблює сексуальний потяг.

Пізніше З. Фрейд модернізував свої первинні уявлення про структуру психіки. Вона являє собою триярусну структуру особистості — «Ід», «Его» та «Суперего». «Ід» («Воно») — сфера все тієї ж первісної сексуальної енергії, сховище примітивних інстинктів. «Его» (тобто — «Я») — відчуває на собі постійний тиск «Ід», але керується також (якщо не головним чином) принципом реальності співвідношень своїх рішень з особливостями громадських відносин і т.п. Нарешті, третій рівень, «Суперего» («Над-Я»), — це настільки високий і тонкий ступінь сублімації (перетворення) енергії, що здатний мати в собі високі моральні принципи, етичні норми, естетичні стандарти. «Суперего» бере на себе функції цензора і критика, своєрідного фільтра вчинків або рішень, які приймаються «Его». Якщо такі рішення, вчинки робляться на догоду «Ід», але суперечать підвалинам «Суперего», останнє застосовує певні «каральні» санкції (у вигляді докори совісті, переживань, почуття вини, очікування розплати, страху тощо). «Его» поставлене у винятково невигідні умови: далеко не завжди трапляється, що вимоги «Ід» збігаються з можливостями «Его», сприятливими умовами зовнішнього середовища, нормами і принципами «Суперего». Частіше буває навпаки. І тоді «Его» стає ареною жорсткої боротьби протилежних бажань і мотивів, через що відчуває внутрішню напругу. Відбувається процес витиснення перед порогом свідомості, усунення з його сфери небажаних потягів, думок, почуттів. Але це не означає, що усунуте гине. Воно входить у підсвідоме і продовжує впливати на поведінку через підсвідомі мотиви. У певних випадках усунуте із свідомості проривається в психологічних симптомах.

Іншими захисними механізмами «Его» є регресія і процес суб­лімації. На запитання «що являє собою творчість?» З. Фрейд відповідає, що первісна, але «суспільно заборонена» сексуальна енергія має потяг до розрядки завдяки можливостям «Его» та зов­нішнього середовища і уже згідно з принципами і нормами «Суперего» сублімує в прийнятні для індивіда та суспільства сфери діяльності, в тому числі й творчість.

Проте, на його думку, тут має місце і зворотне співвідношення, яке треба враховувати. Простір сексуальних пристрастей та статевої активності неодмінно розвивається за рахунок тієї діяльності, що спрямовується на виробництво речей, а ще більшою мірою — на вироблення ідей. Людина, яка непомірно витратила свою енергію на ста­теву діяльність, природно, не може вже використати її для вищої — творчої, винахідницької, суспільної та іншої духовної діяльності.

Учень Фрейда Е. Фромм піддав критиці концепцію вчителя про зведення всієї людської енергії до сексуальної. У своїх дослідженнях він доводив, що сексуальна енергія є тільки частиною людської енергії — лібідо, яка має перепони у використанні. Такими перепонами служать соціальні фактори і негаразди, які викликають соціальну напругу. Боротися з цими перепонами потріб­но через розвиток всезагальної людської любові до ближнього.

Неотомістська концепція. Психологічні уявлення про природу творчості у християнській релігії мають майже двотисячну історію. Середньовічний філософ Августин Блаженний називав платоників «найдостовірнішими філософами». Раціональне пізнання, вважав він, можливе лише завдяки Божественному осяянню, тому одкровення й розум треба вважати тотожними. Але Фома Аквінський різко протиставляв Божественний розум та людський інтелект, вважаючи, що вони належать до різних порядків буття. Якщо перший є Логос, який творить світ та окремі його об’єкти, то другий не має такої здатності і є найнижчим в ієрархії інтелектів.

Інакше розуміють природу творчості сучасні неотомісти. Німецький основоположник «філософії винахідництва» Ф. Десауер вважає, що технічний пристрій, який визнано винаходом, спочатку передіснував як явище ідеальне, як духовний прообраз у потойбічному світі. Творцем усіх винаходів виступав Бог. Розробка технічних ідей, конструкцій є не що інше, як продовження акту творення. Такого самого погляду дотримувався й М. Бердяєв. Він вважав, що природа творчого акту є шлюбною, який завжди є зустріччю. Від Бога йде заклик, щоб людина звершила творчий акт, здійснила своє покликання, і Бог чекає відповіді на свій заклик.

Марксистська концепція творчості виходить з її діяльної сутності. К. Маркс розглядає людину в системі предметно-істо­ричної діяльності. Творчість для нього — це діяльність людини, яка в ході історичного розвитку створює сама себе. Творчість — це не природна здатність окремих індивідів, не проста їхня активність, не особливий психічний стан, а форма існування й діяльності людини, що створює якісно нові суспільні цінності. Творчість розглядається як феномен, детермінований як внутрішніми потребами людини, так і зовнішнім середовищем насамперед соціальним.

Структура творчої діяльності складається з об’єкта, суб’єк­та, методів творчості. Як об’єкт (предмет) творчої діяльності може виступати наука, техніка, природа, мистецтво, людина, суспільство, економіка тощо. Суб’єктом творчості може бути індивід, колектив, етнічна, професійна, соціальна групи, людство, інтегральний інтелект тощо. Серед творців можна виділити, за класифікацією М. Бунге, такі типи: а) критики-руйнівники, тобто дослідники, що знаходять недоліки у чужих розробках, але самі нічого нового створити не можуть; б) практики (appliers), тобто дослідники, що використовують існуючі теорії й методи для розв’язання будь-яких проблем; в) розробники, тобто критики-творці, що можуть вдосконалювати відомі знаряддя, поширювати галузь їх використання; г) творці нових ідей, гіпотез, теорій, напрямів, підходів і методів їх конструювання.

Методи, способи творчої діяльності поділяються на п’ять груп: перша ґрунтується на розсудково-раціональному мисленні (практико-емпірична і науково-теоретична творчість); друга — на інтуїції (позасвідома, нефеноменологічна творчість); третя — на син­тезі першої і другої груп; четверта — на культурних традиціях (духовно-космологічна творчість); п’ята — на вірі у певні догми, стереотипи («догматична» творчість).

Синтез творчості за сферами діяльності відбувається: по-перше, в окремих сферах — літературній, театральній, кінематографічній, економічній і т.п.); по-друге, у комплексних сферах науки, техніки, культури; по-третє, у міжгалузевих формах науково-технічної, соціальної, художньої творчості.

Існує також певна класифікація різновидів творчості за предметом (об’єктом) діяльності. По-перше, це наукова творчість. Вона пов’язана зі створенням законів, що мають синтетичний і динамічний характер. Наукова діяльність як творчість здійснюється у двох напрямах: відкритті нових емпіричних фактів і висуненні нових ідей, гіпотез, теорій. По-друге, це технічна творчість. Вона пов’язана з задоволенням практичних потреб людства, цілеспрямованою трансформацією матеріального середовища за допомогою нових технічних засобів. У техніці винахідники творчо синтезують досягнення повсякденного досвіду, ремісництва, науки. За рівнем новизни існують такі форми технічної творчості: 1) пристосування або застосування технічних систем з несуттєвими змінами; 2) раціо­налізація або перетворення технічних систем на основі врахування конкретних обставин; 3) винахідництво — створення оригінальних (принципово нових) технічних систем. По-третє, це художня творчість. Вона пов’язана з створенням естетичних цінностей і реалізується через мистецтво (музика, театр, кіно, живопис, графіка, архітектура тощо), літературу (проза, поезія). По-четверте, це соціальна творчість. Вона пов’язана зі створенням нових суспільних відносин відповідно до прийнятого ідеалу. Без ідеального проекту майбутнього й активності суб’єкта вона неможлива.

До цих ідеальних проектів майбутнього належать біблійне «Боже царство», «Утопія» Т. Мора, «Місто Сонця» Т. Кампанелли, «науковий комунізм» К. Маркса і Ф. Енгельса, «царство розуму людського» В. Вернадського, «національна ідея» М. Гру­шевського, В. Винниченка, І. Франка та інші. Вони коливаються то у бік «здорового глузду», виправдання даності, то у бік зламу існуючого порядку. Виразом першого варіанту є квієтизм (від лат. quietus — спокійний, безтурботний; його прихильники цілком покладаються на волю Божу), другого — соціальний екстремізм (від лат. extremus — крайній; його прихильники для досягнення своєї мети готові до будь-яких насильницьких дій).

7.Проблема та основні теорії культурогенезу.

Зміст теми