31 Розвиток театрального мистецтва

Зміни в українському суспільстві під імперською владою спричинили появу нових форм театрального життя. Внаслідок запровадження в Наддніпрянській Україні кріпацтва російського штибу дворяни стали запроваджувати у себе те, що було характерним для побуту російських поміщиків. Перейняли вони, серед іншого, і захоплення кріпацьким театром. Наввипередки, за великі гроші, хизуючись один перед одним, вони наймали іноземних режисерів, хормейстерів, балетмейстерів, диригентів і доручали їм створити зі своїх обдарованих кріпаків театральні трупи, хори, оркестри. Репертуар кріпацьких театрів був різноманітним: ставилися опери, балети, драми. Особливою популярністю користувалися балетні вистави. Це диктувала як тогочасна мода, так і те, що через переважання іноземного репертуару неосвіченим акторам-кріпакам було сутужно говорити чужою мовою. Крім того, постановка балетних вистав давала можливість господарям маєтків вразити гостей розкішшю декорацій. Актори-кріпаки грали в театрах з примусу. До багатьох вистав музику також писали композитори-кріпаки.

Кріпацький театр за характером і змістом залишався розвагою замкнутого кола людей, панською примхою. Однак незважаючи на це він готував кадри професійних акторів, створював підґрунтя для подальшого розвитку театрального мистецтва. Сприяло цьому також і те, що деякі поміщики, бажаючи заробити гроші на талантах своїх кріпаків, посилали театральні трупи гастролювати в містах. Наступним етапом становлення професійного театру став аматорський театр. Гуртки акторів-аматорів існували у вищих навчальних закладах і гімназіях. Відомі аматорські трупи працювали в Полтаві, Харкові, Ніжині, Кременчузі та інших містах. За мовою і репертуаром як кріпацький, так і аматорський театри не були українськими.

Шлях від аматорського до професійного театру в Харкові розпочався 1791 р. зі створенням спеціального приміщення, обладнаного для проведення постійних театральних вистав.

На західноукраїнських землях до 30-х рр. ХІХ ст. театральних вистав українською мовою не було. Одразу після приєднання Галичини до Австрійської імперії сюди надіслали театральну трупу з Відня. Її спектаклі відбувалися виключно німецькою мовою і мали на меті розважати нових господарів краю. Першу спробу вистави народною мовою здійснили 1834 р. у Львівській духовній семінарії за сприяння її ректора Г.Яхимовича. За збіркою русинських пісень Й.Лозинського «Руське весілля» семінаристи поставили на сцені селянське весілля з обрядами та піснями. Постановка мала великий успіх серед викладачів і вихованців семінарії. 

4. Становлення професійного музичного мистецтва

Центрами формування професійного музичного мистецтва у Наддніпрянщині ставали переважно великі міста – Київ, Харків, Полтава, Одеса тощо. У цих містах зосереджувалося театральне життя, відбувалися гастролі оперних колективів, оркестрів та окремих виконавців. У гімназіях та вищих навчальних закладах, де викладалася музика і танці, за нагоди різних подій влаштовувалися аматорські концерти і музичні вечори. Ознакою міського життя стали виступи військових духових оркестрів у міських садах і театрах. З’явилися талановиті піаністи й композитори, які писали фортепьянні твори – варіації на теми українських народних пісень.

Однак у цілому музична культура Наддніпрянщини в першій половині ХІХ ст. розвивалася досить повільно. Однією з причин цього була відсутність власної консерваторії, на що неодноразово звертали увагу представники української інтелігенції.

На західноукраїнських землях перехід під владу Габсбургів сприяв деякому пробудженню музичного життя. На це впливало встановлення безпосередніх зв’язків з Віднем, який був центром тогочасного європейського музичного життяПробудження українського музичного мистецтва було пов’язане з діяльністю у 20-х рр. греко-католицького духовенства в Перемишлі. Завдяки підтримці єпископа І.Снігурського тут 1829 р. було засновано постійний церковний хор. На базі цього хору сформувалося нове покоління, яке започаткувало «перемишльську школу» – український національний напрямок у музичному житті західноукраїнських земель. Найвідомішим з її представників став Михайло Вербицький.

Здобутки музичного мистецтва першої половини ХІХ ст. створили передумови для розвитку українського національного напрямку в музиці другої половини століття.

32 Наприкінці XVIII ст. було ліквідовано мистецькі класи при Харківському колегіумі, мистецьку школу при Києво-Печерському монастирі було зведено до рівня майстерні іконописного ремесла. Українське образотворче мистецтво, яке раніше не поступалося кращим європейським зразкам, позбавилося можливості повноцінного розвитку.

На початку XIX ст. розпочався новий етап розвитку українського образотворчого мистецтва. Цьому сприяли новаторські пошуки майстрів, потяг до зображення народного життя, вихід на перший план професійного світського мистецтва.

Першими українськими художниками, у творчості яких з'явилися риси нового романтичного стилю, сталиІ.Сошенко, К. Павлов, Г. Васько. Творчий доробок І. Сошенка склали портретні та пейзажні твори, побутові картини. Г. Васько здобув визнання як портретист насамперед завдяки портретам тогочасних українських видатних особистостей.

Значне досягнення українського мистецтва XIX ст. - романтична образотворча спадщина Т. Шевченка, яка складається з понад І тис. творів у різних жанрах: історичному ("Смерть Олега, князя древлянського", "Смерть Сократа", "Смерть Богдана Хмельницького"), портретному (портрети Є. Гребінки, М. Щепкіна, автопортрети тощо), побутовому ("Циганка-ворожея", "Катерина", "Хлопець-жебрак дає хліб собаці").

Інтерес до історії українського козацтва відбивали історичні твори О. Мурашка ("Похорон кошового"), О. Сластіона ("Проводи на Січ"), М. Івасюка ("В'їзд Богдана Хмельницького до Києва"), у яких єдналися реалістичність в оцінюванні історичних подій та романтичне відчуття причетності до історії свого народу.

Подальший розвиток отримав і жанр портрета. Образною яскравістю, глибиною психологічних характеристик, багатством колориту відзначено портрети пензлів М. Мурашка, І. Кримського, М. Ге, І. Рєпіна.

Значним кроком у розвитку спеціальної малярської освіти у другій половині XIX ст. стало заснування Одеської малювальної школи (1865 р.), Харківської малювальної школи М. Раєвської-Іванової(1869 р.), Київської малювальної школи М. Мурашка (1875 р.). Пізніше їх було перетворено на міські художні училища, які працювали під керівництвом Петербурзької академії мистецтв.

На той час було створено перші об'єднання художників, зокрема, Товариство південноруських художників в Одесі, Київське товариство художніх виставок, Товариство розвитку руського мистецтва у Львові.

Розвиток української професіональної графіки наприкінці XVIII - на початку XIX ст. уповільнився. Його пожвавлення розпочалося з відкриттям літографських майстерень у Львові (1822 р.) і в Одесі (1829 р.), де створювалися призначені для тиражування пейзажі, портрети, побутові сцени. У них друкувалися краєвиди українських міст - Одеси, Полтави, Харкова, Житомира, Києва та ін.

З початку XIX ст. розвивалося мистецтво офорта. Одним із його яскравих представників був Т. Шевченко, який виготовляв граверні копії з творів західноєвропейських художників, створював багато власних композицій (

33 Паралельно з розвитком літературного процесу і мистецтва, по мірі становлення української інтелігенції в її середовищі виникають різні національно-культурні організації і рухи. Їх створення відбувалося за несприятливих політичних обставин, вимагало особистої мужності, твердості. Перша в українській історії національно-культурна організація виникла в 1833 р. у Львові. Це був нелегальний гурток, який організували Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький, які вчилися в духовній семінарії. Їх символічно назвали “Руською трійцею” (русинами називали західних українців). Вступаючий у гурток давав клятву утверджувати права рідної мови, перекладати слов'янських авторів, робити все для воскресіння українського народу до нового життя. Вищим досягненням гуртка стала публікація в 1837 р. альманаху “Русалка Днiстровая”. У нього увійшли “Передмова” Шашкевича із закликом до відродження української літератури в Галичині, добірка народних пісень, перекази. Надрукований у Будапешті наклад у Львові був негайно конфіскований. З 1000 вдалося врятувати 200 примірників, завдяки яким про альманах і дізналися в освічених слов'янських колах різних країн. Реакція австрійської влади була жорсткою: для видань на українській території вводилася спеціальна цензура. Основою для заборони могло послужити навіть те, що книга надрукована не церковним шрифтом, а так званою “гражданкою”, простішою і чіткішою ніж архаїчна кирилиця. У таких умовах виступ “Руської трійці” не знайшов продовження. Головний його ініціатор - М.Шашкевич - зайнявся літературною творчістю, став першим народним поетом Галичини, але жив у найважчих матеріальних умовах і помер дуже молодим. У 40-і роки центр українського культурного життя знаходився у Східній Україні, що виражалося насамперед у вже описаному літературному процесі. У Києві приблизно в 1845 р. виникає нелегальне Кирило-Мефодіївське братство - не культурна, а політична національна організація, перша в історії України, і, що характерно, створюють її видатні діячі вітчизняної культури (М.Гулак, М.Костомаров, П.Куліш, В.Білозерський, Т.Шевченко). Мета товариства підкреслена назвою - слов'янська єдність, створення федерації слов'янських демократичних республік. Ідеї організації - рівність людей, необхідність знищення кріпацтва - пронизували творчість його організаторів. Розгром братства в 1847 р. важко відбився на всьому розвитку української культури, а традиція політичної боротьби була перервана аж до 90-х років XIX ст. Всю другу половину XIX ст. активність національної інтеліґенції розгортається майже виключно в сфері “культурництва”. У кінці 50-х років на Правобережжі серед дворянства та інтеліґенції, в тому числі польської, складаються групи молоді, які гаряче співчувають українському народу, поважають його культуру. Вони і в побуті переходили на народну мову. Одним з лідерів руху став В.Антонович, у майбутньому визначний історик. Прихильників таких поглядів стали називати “хлопоманами”, тобто “любителями народу”. Як розвиток тих же настроїв в 1859 р. студентами і молодими викладачами Київського університету створюється напівлегальна культурно-просвітницька організація “Громада”. Свою мету вона бачила в просвіті народної маси, для чого організовувалися безкоштовні недільні школи, видавалися дешеві книги. Була створена Тимчасова педагогічна школа, де готували вчителів для сільських шкіл. Всі викладачі працювали в ній безкоштовно. У київській “Громаді” брав участь М.Драгоманов - історик, політичний діяч, П.Чубинський - етнограф, поет, автор слів гімну “Ще не вмерла Україна”. Подібні громади виникли в багатьох містах.

34 Основа — науково-літературний щомісячний часопис. Перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал в Російській імперії.

Журнал виходив щомісячно від січня 1861 року до вересня 1862 року у Петербурзі. Частина матеріалів друкувалася російською мовою. Енциклопедія Брокгауза і Єфрона назвала журнал «найпомітнішим проявом українофільства» у XIX столітті на території Російської імперії.

Видавці:

• Василь Білозерський (редактор),

• Пантелеймон Куліш,

• Микола Костомаров,

• Олександр Кістяковський (секретар),

• М. Щербак та інші.

В створенні журналу «Основа» також брала участь Ганна Барвінок (справжнє ім'я — Олександра Білозерська-Куліш), сестра В. Білозерського та дружина П. Куліша.

В 1861 в книгах I–XII журналу «Основа» за редакцією Василя Білозерського вийшла збірка віршів Тараса Шевченка, друкована під заголовком «Кобзар». Вірші, які також називають четвертим виданням «Кобзаря» були опубліковані частково безпосередньо перед, а частково після смерті Шевченка в 1861 році. Текст надрукований кулішівкою і має наголоси на словах із кількома складами (за винятком букви «і», на якій не завжди друкарня могла позначити наголоси з технічних причин).