Семінарське заняття № 3. Тема: Політична соціалізація особистості. Політична культура.

1. Сутність, структура та функції політичної культури.

• Термін «політична культура», вперше використаний німецьким філософом  XVIII ст. І. Гердером, ввів у науковий обіг наприкінці 50 — на початку 60-х  рр. XX ст. американський вчений, політолог Габріель Алмонд. Аналізуючи структуру політичної системи суспільства, Алмонд виділив такіїї складові елементи, як політичні      ін­ститути (держава, партії, групи інте­ресів), що реалізують функції влади та управління, і полі­тичні орієнтації (знання, цінності, настанови, ідеали), які характеризують поведінку суб'єктів політики. Останні, у своїй сукупності, й отримали назву «політична куль­тура».

Сучасна наука дає низку трактувань поняття політичної культури. У найзагальнішому визначенні політична куль­тура — це зумовлена історичним досвідом система від­носно стійких цінностей, настанов та переконань, що ви­значають поведінку суб'єктів політичних відносин.

• До основних функцій політичної культури відносять:

• функцію ідентифікації (формування групової ідентичності,       усвідомлення    індивідом свого місця в системі політичних зв'язків і    відносин);

• функцію політичної соціалізації та адаптації (залу­чення людини до політичної сфери, засвоєння інди­відом політичних знань, норм і цінностей, що сприяють формуванню необхідних якостей для виконання певних функцій і ролей);

• функція політичної орієнтації (вироблення знань про політичні явища і процеси);

• інтегративна функція (об'єднання індивідів і соці­альних груп на основі певної системи політичних цінностей та ідеалів);

• комунікативна функція (забезпечення збереження, нагромадження й передачі знань, інформації про політичні явища й процеси);

• регулятивна функція (вироблення взаємодії суб'єктів політичних відносин, забезпечення функціонування політичної системи).

• У структурі політичної культури можна виділити нор­мативний елемент (накопичений політичний досвід), цін­нісний елемент (політична свідомість) та поведінковий еле­мент (моделі політичної поведінки).

2. Типи поліичних культур.

Особливе місце в класифікації політичних культур займає порівняльний цивілізаційний підхід, що припускає виділення різних типів політичних культур, які існують у різ­них цивілізаціях.

У найзагальнішому вигляді виділяють західні та східні політичні культури. До характеристик західної політичної культури відносять політичну активність, свободу особистості, ліберально-демократичні цінності, інноваційний ха­рактер. Особливостями східної політичної культури є її закритий характер, традиційність, харизматичний тип лідерства, пріоритет духовно-релігійних норм у регулюванні соціальних відносин.

Виходячи з класичного цивілізаційного принципу, виді­ляють такі типи політичних культур: індо-буддійську, конфуціансько-буддійську, ісламську, західну та православну.

М. Алмонд і С. Верба розрізняють три типи політичних культур.

Перший тип – патріархальний. Для даного типу політичної культури характерна повна відсутність у населення знань про політику. У таких суспільствах немає спеціалізованих політичних ролей.

Другий тип – підданський тип політичної культури, йому властива пасивна політична поведінка, орієнтація на пануючі в даному суспільстві цінності при слабкій або повній відсутності участі в політичному процесі. Підданий добре розуміє державну владу й уміє ефективно підкорятися їй.

Третій тип – партисипативна (культура участі). Для цього типу культури характерно активна участь індивідів у політичному житті суспільства, орієнтація на участь у прийнятті політичних рішень. Цей тип політичної культури називається також раціонально-правовим.

3. Поняття політичної субкультури. Типи субкультур.

Політична субкультура – відмінні про загальноприйняті, характерні для окремх груп населення та суб’єктів політики специфічні орієнтаці і погляди людей на явища влади, ставлення до управляючих еліт, зразки часті в управлінні, контролі та організації політичного життя.

Типи політичної субкультури:

Одне з найбільш поширених визначень цього поняття належить У. Розенбауму, який визначав політичну субкультуру як існуюча в рамках політичної системи сукупність індивідів, чиї політичні орієнтації помітно відрізняються від орієнтацій значної більшості в рамках даної політичної культури.

Політична субкультура включає в себе те загальне, що характерно для політичної культури суспільства в цілому, але і те специфічне, що відрізняє дану субкультуру. У той же час політична культура суспільства не є сума політичних субкультур. Вона вбирає в себе найбільш стійкі, типові ознаки переважають в даному суспільстві.

У політичній науці виділяють кілька типів політичних субкультур. Носії вертикальних субкультур розрізняються за соціально-статусним характеристикам: це розходження між масовою і елітарною субкультурами. Горизонтальні субкультури – це субкультури, що грунтуються на релігійних, етнічних, регіональних та інших подібних ознаках.

Зазвичай носіями політичних субкультур виступають групи, що проживають у певному регіоні країни. Наприклад, франкомовні жителі Канади, які проживають в провінції Квебек, або жителі південних штатів США або різних регіонів Іспанії (Країна Басків, Каталонія та ін), різні територіальні групи козаків (донські, причорноморські, уральські, сибірські) і т.д. У той же час існують субкультури, сформовані не за територіальним, а за релігійною, віковою і іншим соціальним і соціально-демографічними ознаками. Ці субкультури можуть існувати в самих різних районах країни. Наприклад, молодіжна субкультура 1960-х рр.. поширилася в багатьох країнах Заходу, правда переважно у великих містах. Значення політичної субкультури для політичного розвитку

Політичні субкультури є у всіх країнах. Разом з тим, в деяких з них вони