2. Законодавчі і підзаконні акти з охорони праці

Згідно зі ст. 3 Закону України "Про охорону праці" "законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів" [1].

З моменту прийняття в 1992 році Закону законодавча база охорони праці значно розширилася. Прийнято основний закон держави – Конституцію України, а також Закони України:

• "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", що забезпечило практичне застосування ст.8 Закону;

• "Про пожежну безпеку";

• "Про використання ядерної енергії і радіаційний захист";

• "Про забезпечення санітарного й епідеміологічного благополуччя населення".

Крім того, на території України діють державні міжгалузеві і галузеві нормативні акти про охорону праці – правила, стандарти, норми, положення, інструкції й інші документи, яким надано силу правових норм, обов'язкових для виконання. Норми охорони праці в обов'язковому порядку присутні й у правилах внутрішнього розпорядку організацій і підприємств.

Норми охорони праці визначаються також у правилах внутрішнього розпорядку організацій і підприємств.

Види державних нормативних актів про охорону праці поділяються таким чином;

1. Правила.

2. Державні стандарти.

3. Норми.

4. Положення, Статути.

5. Інструкції.

6. Керівництва, вказівки, рекомендації, вимоги.

7. Технічні умови безпеки.

8. Переліки та ін.

Діючі сьогодні в Україні нормативно-правові акти з охорони праці наведені в "Державному реєстрі міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці" (Реєстр ДНАОП).

Питання безпеки праці в будівництві регламентовані наступними основними документами:

СНиП ІІІ-4-80* "Техника безопасности в строительстве";

ДБН А.3.1-5-96 "Організація будівельного виробництва";

ДНАОП 0.00-1.03-02 "Правила будови і безпечної експлуатації вантажопідіймальних кранів";

ДНАОП 0.00-1.07-94 "Правила будови і безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском";

ДНАОП 0.00-1.21-98 "Правила безпечної експлуатації електроустановок споживачів";

ДНАОП 0.01-1.01-95 "Правила пожежної безпеки в Україні";

"Правила влаштування електроустановок" та ін.

Питання з виробничої санітарії регламентовані документами:

СН 245-71 "Санитарные нормы проектирования промышленных предприятий";

ГОСТ 12.1.005-88 "Общие санитарно-гигиенические требования к воздуху рабочей зоны".

ГОСТ 12.1.003-86 "Шум. Общие требования безопасности".

ГОСТ 12.1.012-90 "Вибрация. Общие требования безопасности" та ін.

До чинних нормативних актів відносяться і міждержавні стандарти системи стандартів безпеки праці (ССБТ^*), у яких наведено вимоги, норми і правила, що спрямовані на забезпечення безпеки, збереження здоров'я і працездатності людини в процесі праці.

Основні проектні документи, що містять рішення з питань охорони праці – проект організації будівництва (ПОБ) і проект виконання робіт (ПВР).

При створенні національного законодавства про охорону праці широко використовуються Конвенції і Рекомендації МОП, Директиви Європейської Співдружності, досвід нормотворчої діяльності в галузі охорони праці Росії, Німеччини, Великобританії і ряду інших країн.

В останні роки представники нашої країни беруть участь у різних міжнародних проектах, тому Законом передбачено, що "у разі, коли міжнародними договорами або угодами ... встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди" (ст.3 Закону).

Законом (ст. 4) чітко визначені пріоритетні напрями реалізації конституційного права громадян на охорону їхнього життя і здоров'я в процесі трудової діяльності, серед яких основними є:

• пріоритет життя і здоров'я працівників стосовно результатів виробничої діяльності підприємства;

• повна відповідальність роботодавця за створення безпечних, нешкідливих умов праці;

• соціальний захист працівників, повна компенсація збитків особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань;

• використання економічних методів управління охороною праці, участь держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, навчання населення, професійна підготовка і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці.

З прийняттям Закону державні функції нагляду за охороною праці, які за часів СРСР виконувалися профспілками (громадськими організаціями) передані безпосередньо органам державного нагляду за охороною праці.

Профспілкам, їхнім об'єднанням в особі своїх виборних органів і представників належить громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:

• Кабінет Міністрів України;

• Державний комітет по нагляду за охороною праці;

• міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади;

• місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування.

Державний нагляд за виконанням законодавчих і інших нормативних актів про охорону праці здійснюють:

• Державний комітет України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронапраці);

• Державний комітет ядерного регулювання;

• органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства з питань надзвичайних ситуацій;

• органи та доклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров'я України.

Вищий нагляд за виконанням і правильним застосуванням законів про охорону праці здійснює Генеральний прокурор України і підпорядковані йому прокурори.

Трудові відносини між працівниками в Україні регулюються Кодексом законів про працю (КЗпП) України, що містить розділи "Охорона праці" (розділ ХІ, статті 153 – 173), "Нагляд і контроль за виконанням законодавства про працю" (розділ XVIII, статті 259 – 265).

Зміни і доповнення до Реєстру ДНАОП періодично публікуються в офіційному розділі науково-виробничого журналу "Охорона праці" і в Інформаційних бюлетенях з охорони праці Національного науково-дослідного інституту охорони праці (ННДІОП).

3. ДЕРЖАВНЕ СОЦІАЛЬНЕ

СТРАХУВАННЯ ВІД НЕЩАСНИХ ВИПАДКІВ

І ПРОФЕСІЙНИХ ЗАХВОРЮВАНЬ

НА ВИРОБНИЦТВІ

Згідно зі ст.8 Закону "усі працівники підлягають обов'язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором)".

Закон України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві і професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (надалі – "Закон про страхування від нещасних випадків") введений у дію з 01.04.2001 року.

Цей Закон відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм і організаційну структуру соціального страхування громадян нашої країни. За допомогою цього закону здійснюється соціальний захист, охорона життя і здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Законодавство про страхування від нещасних випадків складається з Основ законодавства України про обов'язкове державне страхування, даного Закону, Кодексу законів про працю України, Закону України "Про охорону праці" та інших нормативно-правових актів.

Основними завданнями страхування згідно зі ст. 1 є:

• проведення профілактичних заходів, спрямованих на усунення небезпечних і шкідливих виробничих факторів;

• попередження нещасних випадків і профзахворювань, викликаних умовами праці;

• відновлення здоров'я та працездатності потерпілих на виробництві від нещасних випадків або профзахворювань;

• відшкодування матеріального і морального збитку застрахованим і членам їх сімей.

До основних принципів страхування від нещасних випадків віднесені:

• паритетність держави представників застрахованих осіб та роботодавців в управлінні страхуванням від нещасного випадку;

• обов’язковість страхування від нещасного випадку, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах;

• надання державних гарантій реалізації застрахованим громадянам своїх прав;

• своєчасне і повне відшкодування шкоди страховиком;

• обов'язковість оплати страхувальником страхових внесків;

• формування і використання страхових коштів на солідарній основі;

• диференціювання страхового тарифу з урахуванням умов і стану безпеки праці, виробничого травматизму і професійної захворюваності на кожному підприємстві;

• економічна зацікавленість суб’єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;

• пільгове використання коштів страхування від нещасного випадку.

Об’єкт страхування

Суб’єкт страхування

Принциповим при страхуванні є визначення суб'єктів і об'єктів страхування. У даному випадку об'єктом страхування від нещасного випадку є життя застрахованого, його здоров'я та працездатність. Суб'єктами страхування є застраховані громадяни (в окремих випадках – члени їх сімей, страхувальники та страховик).

Страхувальник

Страховик

Звичайно страхується фізична особа, в інтересах якої здійснюється страхування (надалі – "працівник"). Страхувальником є роботодавець, а страховиком – Фонд соціального страхування від нещасних випадків.

При цьому чинність Закону про страхування від нещасних випадків в обов'язковому порядку поширюється на всіх осіб найманої праці:

– громадян, що працюють за трудовим договором (контрактом) на підприємствах і в організаціях усіх форм власності;

– учнів, студентів, аспірантів, залучених до робіт під час або після занять, у період проходження виробничої практики;

– осіб, що утримуються у виправних, лікувально-трудових, виховально-трудових установах, які залучаються до трудової діяльності на виробництві цих або інших підприємствах по спеціальних договорах.

Застрахованою вважається і дитина, що народилася інвалідом у результаті отриманої в період вагітності травми або профзахворювання її матір'ю. Така дитина, відповідно до медичного висновку, вважається застрахованою до 16 років або до закінчення навчання, але не більш ніж до досягнення нею 23 років.

Слід зазначити, що працівник стає суб'єктом соціального страхування від нещасних випадків з моменту укладання трудового договору або підписання контракту (навіть при відсутності згоди або заяви працівника).

Суб'єкти підприємницької діяльності, особи, що працюють самостійно, священнослужителі й особи, які працюють у релігійних організаціях на виборних посадах, можуть застрахуватися добровільно. У цьому випадку початок терміну страхування вважається з дня, який настає за днем прийняття заяви, за умови оплати страхового внеску. Страхування припиняється, якщо страховий внесок до Фонду соціального страхування не перераховано протягом трьох місяців з дня подання заяви.

Усі застраховані особи є членами Фонду соціального страхування від нещасних випадків (надалі – "Фонд").

Реєстрація страхувальників у робочому органі виконавчої дирекції Фонду проводиться:

страхувальників – юридичних осіб – у десятиденний термін з моменту одержання посвідчення про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

страхувальників – фізичних осіб – у десятиденний термін після укладання трудового договору (контракту) з першим із найманих робітників.

Факт реєстрації страхувальника страховиком засвідчується страховим посвідченням, встановленої Фондом форми.

При добровільному страхуванні від нещасних випадків термін страхування починається з дня, що настає за днем подачі заяви за умови оплати страхового внеску.

Застрахованим особам видається посвідчення про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, що є єдиним для усіх видів страхування; посвідчення – документ строгої звітності.

П

Страховий

ризик

роведення процесу страхування неможливе без визначення таких ключових понять, як "страховий ризик" і "страховий випадок". У даному випадку під "страховим ризиком" розуміються обставини, внаслідок яких можливий страховий випадок.

“

Страховий випадок

Страховим випадком” є нещасний випадок на виробництві або профзахворювання, що спричинили застрахованому професійно зумовлену фізичну чи психічну травму в наслідок обставин, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, з настанням яких виникає право застрахованої особи на одержання матеріального забезпечення та/або соціальних послуг. Слід зазначити, що страховим випадком є й нещасний випадок або профзахворювання, що відбулися в результаті порушення правил і норм самим постраждалим, тобто й у цьому випадку страхувальник не звільняється від виконання обов'язків перед потерпілим.

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної і соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або, відповідно, професійного захворювання встановленої форми.

В окремих випадках, при наявності підстави, Фонд своїм рішенням може визначити "страховим" нещасний випадок, навіть тоді, коли він не внесений у перелік затверджений Кабінетом Міністрів України, або профзахворювання, якщо на момент прийняття рішення медична наука має нові дані, що дають підставу вважати це захворювання професійним.

Необхідно відзначити ще одну важливу обставину. Усі види соціальних виплат і послуг, передбачені даним законом, будуть надаватися застрахованому і членам його сім’ї незалежно від того, зареєстроване підприємство, на якому він працює, у Фонді соціального страхування від нещасних випадків чи ні.