54 Дисциплінарна відповідальність. Дисциплінарні стягнення, порядок їх накладання

Заходи дисциплінарної відповідальності застосовують до по­рушників трудової дисципліни, і підставою для її застосування є не­виконання або неналежне виконання працівником покладених на нього обов'язків, тобто порушення трудової дисципліни. Таким чи­ном, трудове правопорушення — це винне, протиправне невиконан­ня або неналежне виконання працівником трудових обов'язків, які передбачені законодавством про працю, колективним і трудовим договорами, що і призводить до порушення Правил внутрішнього трудового розпорядку на підприємстві, в установі, організації.

Дисциплінарну відповідальність умовно поділяють на загальну та спеціальну. Відрізняються вони за сферою застосування, за суб'єктом накладання стягнень, за видами стягнень, за порядком і строками їх оскарження.

Загальна дисциплінарна відповідальність передбачена ст. 147 КЗпП. Вона застосовується до всіх працівників, які працюють за трудовим договором, незалежно від здійснюваної ними діяльності.

Кодексом визначено два види дисциплінарних стягнень: дога­на і звільнення. Цей перелік є вичерпним.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність передбачена Закона­ми України (наприклад, «Про статус суддів», «Про державну служ­бу», «Про міліцію» та ін.) та підзаконними нормативно-правовими актами (статутами та положеннями про дисципліну для працівників залізничного транспорту, зв'язку, гірничодобувної промисловості і т. ін.), в яких передбачені й інші дисциплінарні стягнення. Нап­риклад, до державних службовців поряд із загальними видами дис­циплінарної відповідальності можуть застосовуватися:

а) попередження про неповну службову відповідність;

б)затримання до одного року у присвоєнні чергового рангу або у призначенні на вищу посаду.

Дисциплінарні стягнення накладаються органом, якому нада­но право прийняття на роботу (обрання, затвердження, призна­чення на посаду) даного працівника, та вищим за ієрархією орга­ном для працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями чи іншим законодавчим актом про дисципліну.

За одне порушення трудової дисципліни може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення.

Дисциплінарне стягнення застосовується не пізніше одного міся­ця з дня його виявлення (не враховуючи часу тимчасової непрацез­датності працівника чи його відпустки). При цьому воно не може бу­ти накладене пізніше шести місяців із дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення роботодавець по­винен витребувати від порушника письмове пояснення. При відмові порушника дати таке пояснення складається акт про відмову.

Накладання стягнення оформлюється наказом (розпоряджен­ням) і повідомляється працівникові під розписку протягом трьох робочих днів.

Якщо протягом року від дня накладання дисциплінарного стягнення працівник не буде притягнутий до нової дисциплінар­ної відповідальності, він уважається таким, що не мав дис­циплінарного стягнення. Стягнення може бути зняте і до закінчення одного року. Протягом терміну дії стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються.

Дисциплінарній відповідальності притаманні риси, що виявляються у таких загальнодемократичних принципах, як за­конність, справедливість, невідворотність і наявність правових гарантій від безпідставного застосування стягнень. З урахуван­ням багатогранності трудового процесу, складності трудових функцій працівників і залежно від їх правового статусу дисциплінарну відповідальність поділяють на загальну та спе­ціальну.

Загальна дисциплінарна відповідальність за порушення працівником трудової дисципліни встановлюється за Кодексом законів про працю України та правилами внутрішнього трудо­вого розпорядку.

Спеціальна дисциплінарна відповідальність за порушення працівником дисципліни встановлюється за такими нормами права: а) спеціальні закони, наприклад Закон України «Про ад­вокатуру» від 19 грудня 1992 р., Закон України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 р. тощо; б) спеціальні дисциплінарні статути чи положення, наприклад Дисциплінарний статут про­куратури України, Статут про дисципліну працівників зв'язку, Положення про дисциплінарну відповідальність працівників залізничного транспорту тощо.

Найпоширеніша в трудовому процесі є загальна дисциплі­нарна відповідальність. її характерні ознаки полягають у тому, що вона охоплює широке коло робітників та службовців і пе­редбачає лише два види дисциплінарних стягнень — догану та звільнення з роботи.

До порядку застосування дисциплінарного стягнення вста­новлені такі обов'язкові вимоги:

• виявлення дисциплінарного проступку;

• отримання від порушника письмового пояснення;

• додержання строків накладення дисциплінарного стягнен­ня — один місяць із дня виявлення дисциплінарного проступку і шість місяців із дня його вчинення працівником;

• видання власником наказу чи розпорядження про засто­сування дисциплінарного стягнення;

• доведення наказу (розпорядження) під розписку до відо­ма працівника.

Особливе місце серед дисциплінарних стягнень належить дисциплінарним звільненням, які застосовуються за такі про­ступки:

• систематичне порушення трудової дисципліни;

• прогул;

• поява на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп'яніння;

• розкрадання за місцем роботи державного або громад­ського майна.

55. Поняття, підстави, умови, види матеріальної відповідальності.

. Матеріальна відповідальність у трудовому праві визна­чається як обов'язок кожної зі сторін трудових правовідносин відшкодувати шкоду, заподіяну іншій стороні внаслідок невико­нання чи неналежного виконання трудових обов'язків у встанов­леному законом розмірі та порядку.

Як це вбачається із положень ст. 153 КЗпП, в основу ма­теріальної відповідальності покладений обов'язок працівника дбайливо ставитися до майна роботодавця та вживати заходів до запобігання шкоди, а також обов'язок самого роботодавця ство­рити умови, необхідні для нормальної роботи, забезпечити здо­рові та безпечні умови праці, а також упроваджувати сучасні засо­би техніки безпеки та санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виробничому травматизму та виникненню професійних захворю­вань працівників.

Невиконання чи неналежне виконання перелічених обов'язків, якщо внаслідок цього заподіяна матеріальна шкода, являє собою правопорушення і є підставою для матеріальної відповідальності.

Суб'єктами матеріальної відповідальностіу трудовому праві є і працівник, і роботодавець (власник чи уповноважений ним орган або фізична особа), які перебувають у трудових правовідносинах

між собою. Тому матеріальна відповідальність у трудовому праві є двосторонньою, взаємною. Працівник, який заподіяв шкоду май­ну власника внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків за трудовим договором, зобов'язаний відшкодувати за­подіяну шкоду незалежно від того, чи був він притягнутий до дис­циплінарної, адміністративної або кримінальної відповідальності за діяння, що ними спричинено шкоду. Роботодавець несе ма­теріальну відповідальність перед працівником за шкоду, за­подіяну внаслідок невиконання або неналежного виконання обов'язків (статті 131,153 КЗпП) щодо створення нормальних, без­печних і нешкідливих умов праці, забезпечення повного збережен­ня дорученого працівникові майна.

Як зазначалося, підставою для застосування матеріальної відповідальності є трудове майнове правопорушення, тобто на­явність матеріальної шкоди. Таким чином, елементами (ознака­ми, умовами) трудового майнового правопорушення є:

а) наявність прямої дійсної вини. До прямої дійсної вини нале­жать, наприклад, нестача, ушкодження цінностей, витрати на ре­монт зіпсованого майна, штрафні санкції за невиконання госпо­дарських зобов'язань. Не підлягають відшкодуванню (ст. 130 КЗпП) неотриманні доходи (упущена вигода) та збитки, що виникли внаслідок факторів, які не залежать від працівника. Щодо прямої дійсної шкоди, заподіяної працівникові незаконними діями (бездіяльністю) власника чи уповноваженого ним органу, то під нею розуміють: втрачений працівником заробіток за час вимуше­ного прогулу при незаконному звільненні; витрати, пов'язані з ушкодженням здоров'я, що призвели до трудового каліцтва чи професійної хвороби; вартість особистих речей працівника, які зіпсовані чи знищені (викрадені) внаслідок незабезпечення їх збе­реження власником;

б) протиправність дій або бездіяльність однієї зі сторін трудового договору (невиконання або неналежне виконання трудових обов'язків);

в) причинний зв'язок між протиправними діями та за­ подяною майновою шкодою, яка настала. Тобто результат неминуче зумовлений вчиненим особою діянням;

г) вина працівника, власника чи уповноваженого ним органу.Така вина відбиває ставлення суб'єктів трудових правовідносин До заподіяної шкоди у формі умислу чи необережності.

Трудовим законодавством передбачено два види матеріальної відповідальності — обмежену і повну.

Обмежена матеріальна відповідальність полягає в обов'язку працівника, з вини якого заподіяно шкоду, відшкодувати власни­ку чи уповноваженому ним органу пряму дійсну шкоду, але не більше його середньомісячного заробітку (ст. 132 КЗпП).

Повна матеріальна відповідальність, передбачена ст. 134 КЗпП, застосовується за заподіяну шкоду без будь-яких обмежень. Зазна­чимо, що перелік підстав притягнення до повної матеріальної відповідальності, який міститься в цій статті, є вичерпним.

До таких підстав віднесені:

а) за наявності між працівником (який досягнув 18-річного віку) і підприємством, установою, організацією письмового договору про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності;

б)якщо майно та інші цінності були одержані працівником (за наявності його згоди) під звіт за разовою довіреністю або за іншим разовим документом;

в) якщо шкоду завдано діями працівника, які мають ознаки злочину;

г) якщо шкоду завдано працівником, який був у нетверезому стані (що підтверджено актом медичного обстеження);

д)якщо шкоду завдано недостачею, умисним знищенням або умисним псуванням матеріалів, інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;

є) якщо на працівника законодавством покладено повну ма­теріальну відповідальність;

є) у разі завдання шкоди не при виконанні трудових обов'язків;

ж) якщо службова особа винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу.

Матеріальна відповідальність застосовується:

а) за розпорядженням власника підприємства, установи, ор­ганізації;

б)в судовому порядку.

На відміну від дисциплінарної матеріальна відповідальність сторін трудового договору має взаємний характер. Переважна більшість працівників сумлінно та свідомо виконують трудові обов'язки, вимоги правових норм. Але трудовий процес — яви­ще багатогранне, і його порушення може призвести до матері­альної відповідальності як працівника, так і власника підпри­ємства.

Саме це випливає із закону, де записано, що працівники не­суть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприєм­ству внаслідок порушення покладених на них трудових обо­в'язків (ст. 130 КЗпП України). Разом із тим, і другу сторону трудового договору — власника підприємства — закон зобов'я­зує створювати працівникові умови, необхідні для нормальної роботи і забезпечення повного збереження дорученого йому майна (ст. 131 КЗпП України).

Із сукупності обов'язків сторін трудового договору випли­ває висновок, що матеріальна відповідальність — це обов'язок працівника відшкодувати в установленому законом порядку і розмірах пряму дійсну шкоду, заподіяну підприємству (установі, організації) його протиправним і умисним невиконанням чи неналежним виконанням своїх трудових обов'язків. Таке ви­значення має не лише теоретичне, а й практичне значення, ос­кільки вказує на суб'єкти матеріальної відповідальності — пра­цівника і власника, їх обов'язки, а також на те, що порядок і розмір шкоди визначається законодавством. Відшкодуванню підлягає пряма дійсна шкода й лише через наявність вини пра­цівника, протиправність його поведінки, що зумовлює її суттє­ву відмінність від майнової відповідальності за нормами ци­вільного права, адміністративної та кримінальної.

Сукупність правових норм інституту матеріальної відпові­дальності сприяє: поновленню цілісності майна; вихованню у працівників дбайливого ставлення до майна; зміцненню гарантій збереження заробітної плати. Як самостійний інститут в особ­ливій частині трудового права матеріальна відповідальність

включає:

• своєрідний суб'єкт (лише працівників, які заподіяли шко­ду майну підприємства);

• певні підстави та умови (підстави — порушення працівни­ком трудових обов'язків і заподіяння шкоди, а умови — вина, протиправність поведінки і причинний зв'язок);

— певні види та межі відповідальності (види — обмежена, повна і підвищена відповідальність, межі — лише пряма дійсна шкода);

— специфічний порядок покриття (адміністративний порядок у разі обмеженої і судовий — у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності).

Своєрідними суб'єктами матеріальної відповідальності є працівники, котрі перебувають у трудових правовідносинах з підприємством і заподіяли його майну шкоду внаслідок пору­шення трудових обов'язків. Але оскільки працівниками можуть бути й неповнолітні громадяни, то їхня трудова право-дієздатність не обмежується, а діє в повному обсязі незалежно від того, з якого віку вони уклали трудовий договір — з 14,15 чи 16 років (ст. 188 КЗпП України), бо вони у трудових правовідно­синах прирівнюються у правах до повнолітніх, а отже, мають повну трудову праводієздатність і внаслідок заподіяння майно­вої шкоди підприємству несуть матеріальну відповідальність за нормами трудового законодавства.

Другим суб'єктом матеріальної відповідальності є власник або уповповноважений ним орган. У цьому разі підприємство обов'язково повинно мати статус юридичної особи (ст. 62 ГК). У разі заподіяння шкоди працівникові підприємство несе перед ним матеріальну відповідальність відповідно до законодавства про працю.

Відмежування матеріальної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності виражається й у тому, що поряд із зазначеним матеріальна відповідальність має певні види та межі. Види матеріальної відповідальності: обмежена; повна; підвище­на. Перші два види зазначені в Кодексі законів про працю Ук­раїни, а підвищена відповідальність передбачена Законом Ук­раїни «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» від 6 червня 1995 р. Цим Зако­ном передбачено відшкодування вартості пошкодженого майна у подвійному і потрійному розмірі.

Обмежена матеріальна відповідальність — обов'язок праців­ника покрити заподіяну шкоду повністю, але не більше встанов­леної законом межі — його місячного середнього заробітку. Цей вид матеріальної відповідальності застосовується за відсутності повної та підвищеної відповідальності.

Повна матеріальна відповідальність — обов'язок працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру, але з ураху­ванням прямої дійсної шкоди. На відміну від обмеженої, повна матеріальна відповідальність настає лише у безпосередньо виз­начених законом випадках (ст. 134 КЗпП України).

Правове забезпечення покриття матеріальної шкоди реалі­зується двома способами:

• добровільним покриттям заподіяної шкоди;

• примусовим стягненням заподіяної шкоди (ч. 5 ст. 130 і ст. 136 КЗпП України).

Добровільний спосіб стосується будь-якого виду ма­теріальної відповідальності. Примусовий має два різновиди:

а) адміністративний порядок покриття шкоди, що застосо­вується лише в разі обмеженої матеріальної відповідальності з обов'язковим виданням наказу не пізніше двох тижнів із дня ви­ явлення заподіяної шкоди та його виконанням не раніше семи днів із дня повідомлення про це працівникові;

б) судовий порядок покриття шкоди, який застосовується у разі незгоди працівника з відрахуванням із його заробітної плати або з розміром такого відрахування; у разі повної та підвищеної матеріальної відповідальності, якщо сторони не домовились про добровільне відшкодування.

56. Трудові спори: поняття, класифікація, органи, що розглядають, порядок розгляду

Процес трудової діяльності — явище багатогранне, тому при виконанні працівником відповідної роботи можуть виникати-певні суперечності чи непорозуміння між працівником і власником чи уповноваженим ним органом.

Трудові спори (конфлікти) можуть виникати не лише між сторонами трудового договору, а й між професійною спілкою чи страйковим комітетом і власником підприємства — їх називають колективними трудовими спорами. З огляду на учасників тру­дові спори поділяються на індивідуальні — між сторонами тру­дового договору, та колективні — між профспілковим або страй­ковим комітетом і власником (адміністрацією) підприємства.

Чинне законодавство України про працю не розкриває по­няття «трудові спори». У сфері трудового права трудові спори — це конфлікти між працівником і власником або між працівни­ками і роботодавцями з приводу застосування законодавства про працю або встановлення чи зміни умов праці, що розглядають­ся в установленому законом порядку.

Крім зазначеного, поняття трудового спору певною мірою спонукає й до з'ясування причин, через які він може виникну­ти. Зокрема, зазначення того, що конфлікти між працівником і власником можуть виникати за двох взаємозумовлених обста­вин: по-перше, у процесі застосування законодавства України про працю і, по-друге, під час встановлення умов праці.

Конкретні ж причини виникнення трудових конфліктів можуть бути:

• об'єктивного характеру (помилки сторін трудового договору, недоліки в культурно-виховній роботі тощо);

• організаційно-правового характеру (нечіткі формулюван­ня окремих правових норм, прогалини в діючому законодавстві _про працю тощо);

— організаційно-господарського характеру (недоліки у про­ веденні обліку, контролю, у постачанні, фінансуванні та інших господарських справах).

Саме класифікація причин, унаслідок яких може виникнути трудовий спір, спонукає до розгляду двох видів індивідуальних трудових спорів, що зумовлюються: застосуванням норм тру­дового законодавства (позовні спори); встановленням нових або зміною чинних умов праці (непозовні спори).

Трудові спори другого виду (непозовні) виникають:

а) із правовідносин у сфері встановлення умов праці між профспілковим органом і власником підприємства (під час ук­ладення колективного договору, введенні норм виробітку тощо);

б)із трудових правовідносин між працівником і власником (у разі зміни власником окладу працівникові в межах схем по­садових окладів тощо).

Вирішення трудових спорів — процес, тісно пов'язаний з інши­ми демократичними засадами правової системи України в ціло­му і трудового права зокрема. Тому під час розгляду трудових спорів застосовується демократичний підхід. Це реалізується в дотриманні таких основних принципів, як доступність і зручність; колегіальність і швидкість розгляду трудових спорів; додержання законності та забезпечення виконання рішень.

Згідно з чинним законодавством трудові спори вирішуються системою спеціальних органів. Так, індивідуальні трудові спо­ри, грунтуючись на положеннях гл. XV КЗпП України, розгляда­ються:

• комісіями з трудових спорів (КТС);

• районними (міськими) судами;

• вищими органами в порядку підпорядкованості, що вста­новлюється законодавством.

Серед зазначених первинним обов'язковим органом щодо розгляду трудових спорів на підприємствах, в установах, органі­заціях є комісія з трудових спорів (КТС). Цим зумовлюється

необхідність з'ясування таких найголовніших питань, як організація, види та компетенція КТС. Організація КТС включає:

• обрання цього необхідного громадського органу на загаль­них зборах (конференції) трудового колективу;

• визначення його чисельності, складу, строку дії загальни­ми зборами трудового колективу (конференцією);

• обов'язкове обрання робітників у кількості, не меншій по­ловини складу КТС;

• наявність печатки встановленого зразка.

За рішенням загальних зборів трудового колективу (конфе­ренції) підприємства, установи, організації КТС створюються як у цілому на підприємстві, так і в окремих цехах та інших ана­логічних підрозділах. При цьому КТС обирається на тих підприємствах, в установах, організаціях, де працюють не мен­ше 15 чоловік. На першому засіданні обрані члени КТС шля­хом голосування вибирають зі свого складу:

• голову КТС;

• його заступника чи заступників, які за рішенням загаль­них зборів трудового колективу (конференції) можуть бути звільнені від основної роботи;

• секретаря КТС, котрий обов'язково звільняється від основної роботи й працює в КТС на постійній основі. Отже, КТС є постійнодіючим органом по розгляду трудових спорів.

Другим органом по розгляду трудових спорів є суд, який може бути як другою, так і першою інстанцією, що вирішує тру­дові спори. Так, у суді як другій інстанції розглядаються тру­дові спори за заявами працівника чи власника, які не погоджу­ються з рішенням КТС або прокурора, коли рішення КТС супе­речить чинному законодавству. Як перша інстанція суд розглядає трудові спори сторін трудового договору, а також ок­ремих працівників, які прагнуть вступити в трудові правовідно­сини. Наприклад, безпосередньо в суді як першій інстанції роз­глядаються трудові спори:

а) працівників підприємств, де не обирається КТС;

б) працівників з питання поновлення на роботі;

в) власника або вповноваженого ним органу про компенсацію працівником матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, тощо.

Самостійне значення у вирішенні трудових спорів мають строки, які умовно поділяються на три групи:

а) строки звернення до КТС та суду за вирішенням трудово­го спору;

б) строки вирішення;

в) строки виконання рішень з трудових спорів.

Перший вид, тобто строки звернення, мають дві особливості: одні з них встановлені для працівників, а інші — для власника, прокурора чи вищого в порядку підлеглості органу. Так, праці­вник залежно від органу, що вирішує справу, може звернутися:

• до КТС протягом трьох місяців з моменту, коли дізнався чи мав дізнатися про порушення свого права;

• до суду протягом десяти днів для оскарження рішення КТС, у разі звільнення з роботи — протягом одного місяця, з інших спорів — протягом трьох місяців, якщо суд є першою інстанцією вирішення.

Власник, прокурор, вищий орган можуть звернутися до суду впродовж 10 днів через незгоду з рішенням КТС і протягом од­ного року з питань стягнення з працівника матеріальної ком­пенсації шкоди, заподіяної підприємству.

Другим видом є строки вирішення трудових спорів. У КТС і в суді трудові спори розглядаються протягом 10 днів, а вищим у порядку підлеглості органом — у строки, які визначаються спеці­альними нормами. Для виконання рішення з трудових спорів як строк третього виду встановлений триденний строк після закінчення 10 днів, передбачених для оскарження рішень. Це стосується рішень, винесених КТС і судом, крім рішень про по­новлення на роботі незаконно звільнених чи переведення пра­цівників, які підлягають негайному виконанню.

Способи виконання рішень КТС умовно поділяються на два види: добровільне виконання; примусове — спосіб виконання, який полягає в тому, що КТС видає працівникові посвідчення, яке має силу виконавчого листа. Це посвідчення працівник може пред'являти до суду впродовж трьох місяців. При цьому дореч­но зауважити, що в посвідченні обов'язково вказуються:

• найменування органу, який виніс рішення з трудового спору;

• дата його прийняття та видачі;

прізвище, ім'я та по батькові працівника — рішення по суті спору;

— підпис голови чи заступника, скріплений печаткою КТС.

Другим видом трудових спорів є колективні. Правова база їх забезпечення — Закон України «Про порядок вирішення колек­тивних трудових спорів (конфліктів)» від 3 березня 1998 р.¹, який містить загальні положення, порядок вирішення колектив­ного трудового спору (конфлікту), визначення страйку, поло­ження про його проведення, гарантії, відповідальність і відшко­дування збитків, заподіяних страйком.

Специфіка закону (ст. 3) полягає в тому, що класифікація сторін колективного трудового спору (конфлікту) визначаєть­ся залежно від трьох рівнів: виробничого; галузевого, територі­ального; національного.

Так, сторонами колективного трудового спору (конфлікту) навиробничому рівні є наймані працівники (або окремі їх кате­горії) підприємства чи його структурного підрозділу або проф­спілкова чи інша уповноважена найманими працівниками організація; власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи представник.

На галузевому, територіальному рівнях сторонами колектив­ного трудового спору (конфлікту) є наймані працівники підприємств однієї або кількох галузей (професій) чи проф­спілки, їх об'єднання або інші уповноважені найманими праців­никами органи; власники, об'єднання власників або уповнова­жені ними органи чи представники.

На національному рівні сторонами колективного трудового спору є наймані працівники однієї або кількох галузей (про­фесій) чи профспілки або їх об'єднання, чи інші уповноважені працівниками органи; власники, об'єднання власників або упов­новажені ними органи,

До основних положень Закону відноситься і система органів з розгляду колективних трудових спорів (конфліктів). До них належать:

• примирна комісія, яка створюється з ініціативи однієї зі сторін;

трудовий арбітраж — орган, що створюється з ініціативи однієї зі сторін або з ініціативи незалежного посередника. Незалежний посередник — конкретна особа, визначена сторонами спору з метою сприяння взаємодії між сторонами, проведення переговорів тощо (ст. 10 Закону).

Значне місце в Законі приділено страйку - визначенню його поняття, права на страйк, умов його проведення, а також гаран­тіям працівників тощо (статті 17-28 Закону). Страйк - тим­часове колективне добровільне припинення роботи (невихід На роботу чи невиконання трудових обов'язків) працівниками підприємства чи структурного підрозділу з метою вирішення ко­лективного трудового спору (конфлікту).

56. Поняття державного управління (здійснення виконавчої влади)

Термін «управління» має багато значень. У загальному ро­зумінні це будь-який цілеспрямований, організуючий вплив на різноманітні процеси, що здійснюються в природі, техніці, суспільстві тощо. Термін «управління» в перекладі на англійсь­ку мову — адміністрування, керування, управління, що яскраво показує зв'язок адміністративного права з управлінням. Адміністративне право — це управлінське пра­во. Отже, управління тісно пов'язане з адміністративним пра­вом. Але ми вже визначили, що управління — набагато ширше поняття, ніж адміністративне право. Основними ознаками уп­равління є управлінська система, суб'єкт і об'єкт управління, ке­руючий вплив суб'єкта на об'єкт і зворотний зв'язок. Управлін­ська система — це єдність управлінських елементів, що взаємо­діють як єдине ціле, породжуючи нові якості, не притаманні окремим її компонентам. Суб'єктом управління називають сто­рону управлінського процесу, що являє собою джерело керую чого впливу. Об'єкт управління — сторона управлінського про­цесу, що функціонує під керуючим впливом суб'єкта набуває певних нових якостей та змінюється. Керуючий вплив визнача­ють як комплекс заходів, прийомів, форм, методів і організую­чих команд, спрямованих на об'єкт управління, за допомогою яких реально змінюється об'єкт управління. Зворотний зв'язок можна охарактеризувати як певну інформацію для суб'єкта уп­равління стосовно змін, що відбулися в об'єкті управління за­вдяки керуючому впливу.

Управлінській процес як багатоманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві. Звідси автори-кібернетисти ви­діляють три різновиди управління, а саме:

• біологічне, що реалізується в процесі управління в рослин­ному і тваринному світі живими організмами;

• технократичне, що характеризує управління різноманіт­ними машинами, механізмами, технічними засобами з допомо­гою математичних формул і символів;

• соціальне, тобто управління окремими людьми та їхніми об'єднаннями, що складають суспільство.

Отже, соціальне управління може бути охарактеризоване як управління суспільством. Суспільством вважають найвищий тип соціальної самоорганізації людей. Воно може існувати тіль­ки тоді, коли функціонуватиме як складна цілісна система, а це означає, що без управлінського впливу функціонування суспіль­ства неможливе.

Одним з видів соціального управління є державне управління. У широкому значенні слова під ним розуміють діяльність усіх видів органів держави: законодавчих, судових, контрольно-наг­лядових, виконавчо-розпорядчих з організації суспільного жит­тя. Кожна з названих гілок єдиної державної влади, зберігаючи загальні ознаки соціального й державного управління, має свої специфічні керівні структури, форми та методи, прийоми, спосо­би й засоби керівного впливу на об'єкт управління. Звідси можна виділити такі види державного управління:

• законодавче(законотворче);

• виконавчо-розпорядче (власне управлінське);

• судове (правосудне);

• контрольно-наглядове.

• Причому в кожному із зазначених видів державного управ­ління існує внутрішня та зовнішня сторони. Внутрішня сторона характеризується управлінською діяльністю всередині системи, а зовнішня — спрямована на структурні елементи громадянсько­го суспільства. У вузькому значенні державне управління роз­глядається як діяльність тільки виконавчо-розпорядчих орга­нів держави: Кабінету Міністрів, міністерств, державних комі­тетів (служб), інших органів виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцевих державних адміністрацій.

Державному управлінню властиві такі риси:

а) діяльність з реалізації завдань і функцій держави;

б) воно здійснюється спеціально створеними для цього дер­жавними органами й посадовими особами;

в) останні діють за дорученням держави, від її імені і мають державно-владні повноваження;

г) форми та методи роботи управлінських органів регламентуються правом.

Таким чином, державне управління (у вузькому розумінні) — це підзаконна виконавча й розпорядна діяльність органів дер­жавної виконавчої влади, спрямована на практичне виконання законів у процесі повсякденного й безпосереднього керівниц­тва господарським, соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Звідси, державне управління (у вузь­кому розумінні) співвідноситься з виконавчо-розпорядчою вла­дою та її органами через призму загального й особливого, в якому виявляються загальні риси правотворчої і правореалізаційної діяльності держави та виконавчо-розпорядчої діяльності однієї з гілок єдиної державної влади.

. Організація і діяльність державних органів здійснюється дер­жавними службовцями, а це передбачає необхідність з'ясуван­ня питань про розуміння державної служби. В Україні склала­ся і зміцнюється єдина державна служба. її єдність характери-

зується єдиними організаційними, правовими, кадровими та ін­формаційними засадами. Отже, державну службу необхідно роз­глядати як систему організаційно-правових, кадрових та інфор­маційних суспільних зв'язків і відносин, а не як суму службов­ців і державних установ. В основі такої системи лежить потреба визначити загальні засади, мету та функції державної служби, а також правове становище державного службовця. Загальні положення діяльності й статус державного службовця перед­бачені Законом України «Про державну службу» від 16 груд­ня 1993 р.

Державна служба в Україні — це професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті для прак­тичного виконання завдань і функцій держави, заробітну плату вони одержують за рахунок державних коштів.

Ці особи є державними службовцями, мають відповідні служ­бові повноваження та обіймають певні посади.

Посада — це визначена структурою і штатним розкладом пер­винна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло служ­бових повноважень.

Посадовими особами, відповідно до цього Закону вважають­ся керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або інши? ми нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих і консультативно-дорадчих функцій.

До основних принципів державної служби закон відносить:

а) служіння народу України;

б) демократизм і законність;

в) гуманізм і соціальна справедливість;

г) пріоритет прав людини і громадянина;

ґ) професіоналізм, компетентність, ініціативність, чесність, відданість справі;

д) персональну відповідальність за виконання службових обов'язків і дисципліни;

є) дотримання прав і законних інтересів органів місцевого й регіонального самоврядування;

є) дотримання прав підприємств, установ і організацій, об'єд­нань громадян.

Мета державної служби включає два основні напрями:

а)формування суспільно-політичних і державно-правових умов її зв'язку з життям народу на тлі її соціальної природи;

б)створення об'єктивної системи виявлення та добору людей для служби в державному апараті.

Функції державної служби — це напрями її діяльності, що ві­дображають її роль і призначення в суспільстві. До них нале­жать: а) забезпечення ефективного функціонування всіх гілок державної влади; б) забезпечення реалізації прав, свобод і за­конних інтересів та обов'язків людини й громадянина.

Призначення державної служби полягає в тому, що через неї повинна реалізуватися демократична сутність держави, підтри­муватися вільна життєдіяльність суспільства та забезпечувати­ся лідерство державного апарату в суспільному розвитку. Інши­ми словами, вона є головним засобом реалізації функцій соці­альної держави. Державна служба повинна стати повсякденним каналом зв'язку держави з народом. Основні завдання державної служби:

а) охорона інтересів суспільства, прав і свобод людини й громадянина;

б)досягнення і зміцнення цілісності держави;

в) забезпечення ефективної діяльності державних органів;

г) демократизація шляхів формування та діяльності державного апарату тощо.

Державний службовець повинен:

а) сумлінно виконувати свої службові обов'язки;

б) шанобливо ставитися до громадян, керівників і співробітників, дотримуватися високої культури спілкування;

в) не допускати дій і вчинків, які можуть зашкодити інтересам державної служби чи негативно вплинути на репутацію дер­жавного службовця.

Правовий статус Президента України, Голови Верховної Ра­ди України та його заступників, голів постійних комісій Вер­ховної Ради України та їх заступників, народних депутатів Ук­раїни, Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів Ук­раїни, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови ^та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників регулюється Конституцією та спеціальними законами України.

Регулювання правового становища державних службовців що працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатич­ної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішн* справ та інших, здійснюється відповідно до цього Закону, якщо інше не передбачено законами України.

Основними обов'язками державних службовців є:

а) додержання Конституції України та інших актів законодавства України;

б) забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції;

в) недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина;

г) безпосереднє виконання покладених на них службова обов'язків, своєчасне і точне виконання рішень державних орга­ нів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників;

ґ) збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов'язків державної служ­би, а також іншої інформації, яка згідно із законодавством не підлягає розголошенню;

д) постійне вдосконалення організації своєї роботи і підви­щення професійної кваліфікації;

є) сумлінне виконання своїх службових обов'язків, ініціати­ва та творчість у роботі.

Державні службовці мають право:

а) користуватися правами та свободами, що гарантуються громадянам України Конституцією й законами України;

б) брати участь у розгляді питань і прийнятті в межах своїх повноважень рішень;

в) одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції;

г) на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе став­лення до себе з боку керівників, співробітників і громадян;

ґ) вимагати затвердження керівником чітко визначеного об­сягу службових повноважень за посадою службовця;

д) на оплату праці залежно від посади, яку він обіймає, ран­гу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи;

є) безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що сто­суються проходження ним державної служби, в необхідних ви­падках давати особисті пояснення;

є) на просування по службі з урахуванням кваліфікації та здібностей, сумлінного виконання своїх службових обов'язків, участь у конкурсах на заміщення посад більш високої категорії;

ж) вимагати службового розслідування з метою зняття без­ підставних, на думку службовця, звинувачень або підозри;

з) на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної

роботи умови праці;

и) на соціальний і правовий захист відповідно до його ста­тусу;

і) захищати свої законні права та інтереси у вищестоящих

державних органах та в судовому порядку.

Конкретні обов'язки та права державних службовців визна­чаються на основі типових кваліфікаційних характеристик і від­ображаються у посадових положеннях та інструкціях, що затвер­джуються керівниками відповідних державних органів у межах закону та їх компетенції.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в дер­жавному органі та його апараті особи, які:

а)визнані у встановленому порядку недієздатними;

б)мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади;

в) у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи

свояками;

г) в інших випадках, встановлених законами України. Дисциплінарні стягнення застосовуються до державного

службовця за невиконання чи неналежне виконання службових обов'язків, перевищення своїх повноважень, порушення обме­жень, пов'язаних із проходженням державної служби, а також за вчинок, який ганьбить його як державного службовця або дис­кредитує державний орган, в якому він працює.

До службовців, крім дисциплінарних стягнень, передбачених чинним законодавством про працю України, можуть застосову­ватися ще такі заходи дисциплінарного впливу, як:

• попередження про неповну службову відповідність;

затримка до одного року у присвоєнні чергового рангу чи У призначенні на вищу посаду. Головне управління державної служби при Кабінеті Мініст­рів України (Головдержслужба) є центральним органом держав­ної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів Украї­ни. Вона забезпечує проведення єдиної державної політики у сфері державної служби та функціональне управління держав­ною службою.

У своїй діяльності Головдержслужба керується статтями Кон­ституції України та законами України, постановами Верховної Ради України, указами й розпорядженнями Президента Украї­ни, декретами, постановами та розпорядженнями Кабінету Мі­ністрів України, а також своїм Положенням. У межах своїх пов­новажень Головдержслужба організовує виконання актів зако­нодавства України і здійснює систематичний контроль за їх виконанням:

а) узагальнює практику застосування законодавства з питань, що належать до її компетенції;

б) розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України.

Основні завдання Головдержслужби:

• забезпечення разом з іншими державними органами реа­лізації загальних напрямів державної політики у сфері держав­ної служби в центральних і місцевих органах державної вико­навчої влади, в місцевих радах і їхніх органах;

• забезпечення функціонального управління державною службою;

• розроблення поточних, довготермінових прогнозів і пла­нів потреби центральних та місцевих органів державної вико­навчої влади, місцевих рад і їхніх органів у кадрах;

• розроблення заходів щодо підвищення ефективності та дер­жавної служби в центральних і місцевих органах державної ви­конавчої влади, місцевих радах і їхніх органах;

• координація і контроль за їх виконанням;

• здійснення методичного керівництва проведенням кон­курсного добору державних службовців у центральних і місце­вих органах державної виконавчої влади, місцевих радах та їх­ніх органах;

• організація навчання та професійної підготовки держав­них службовців тощо.

Головдержслужба відповідно до покладених на неї завдань:

а) розробляє і вносить на розгляд Кабінету Міністрів України проекти нормативних актів з питань державної служби;

б) провадить аналіз фактичного складу державних службов­ців і готує пропозиції державним органам щодо підвищення ефективності їх роботи;

в) веде комп'ютерний облік даних про державних службовців;

г) готує за поданням міністерств та інших органів централь­ної виконавчої влади проекти рішень про заохочення і нагородження державних службовців першої і другої категорій, вносить пропозиції відносно застосування дисциплінарних стягнень до державних службовців цих категорій;

ґ) погоджує пропозиції міністерств та інших центральних ор­ганів виконавчої влади щодо призначення осіб на посади дер­жавних службовців першої і другої категорій з присвоєнням їм рангів з метою визначення відповідності їх вимогам Закону Ук­раїни «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р.;

д) визначає напрями спеціалізації державних службовців для навчання, перепідготовки та підвищення кваліфікації, контр­олює проведення цієї роботи;

є) погоджує державне замовлення на підготовку спеціаліс­тів для державної служби;

є) здійснює контроль за навчанням, перепідготовкою та під­вищенням кваліфікації державних службовців, у тому числі за межами України, готує відповідні пропозиції;

ж) надає організаційно-методичну допомогу центральним і місцевим органам державної виконавчої влади та місцевим ра­дам та їхнім органам у розробленні нормативних актів щодо про­ фесійно-кваліфікаційних вимог до державних службовців;

з) бере участь у підготовці для розгляду Кабінетом Міністрів України пропозицій про віднесення існуючих посад держав­ них службовців, не перерахованих у ст. 25 Закону України «Про державну службу», а також нових посад державних службовців до відповідних категорій;

и) дає роз'яснення з питань, що входять до її компетенції;

і) у разі потреби бере участь у перевірці фактів порушення етики поведінки державними службовцями тощо.

58 Поняття, предмет, метод, система, джерела адміністративного права. В юридичній літературі загальновизнаним є той факт, що адміністративне право має найтісніший зв'язок із поняттям «уп­равління» , а тому його нерідко іменують управлінським правом. Але при цьому визнається, що управління по відношенню до адміністра­тивного права є значно ширшим поняттям. На цій підставі зазна­чається, що управлінський процес як багатопланове і різноманітне явище здійснюється у природі, техніці та суспільстві, через що в кі­бернетичній теорії, наприклад, виділяються три види управління:

• біологічне - живими організмами в рослинному і тваринно­му світі;

• технічне (технократичне) - управління різноманітними технічними засобами;

• соціальне - управління суспільством, тобто окремими людь­ми та їх колективами;

Якщо біологічне і технічне управління є сферою природничих і техніко-математичних наук, то соціальне управління - це сфера суспільних наук, у тому числі юридичних.

У теорії права в узагальнюючому вигляді подано таке визна­чення соціального управління - це цілеспрямований і організую­чий вплив свідомої, вольової діяльності людей і їх колективів, здійснюваної з метою забезпечення узгодженості й упорядкова­ності їхніх спільних дій в інтересах ефективного вирішення зав­дань, що стоять перед ними.

Соціальне управління поділяють на два основні види:

а) державне, суб'єктом якого виступає держава в особі відповідних спеціальних органів та їх посадових осіб;

б) громадське, суб'єктами якого є недержавні утворення. Державне управління визначається:

а) у широкому значенні слова, під яким розуміють діяльність усіх без винятку органів держави законодавчих, виконавчо-розпорядчих, судових, контрольно-наглядових) в організації суспільного життя;

б)у вузькому розумінні - це правотворча і право реалізаційна діяльність держави через виконавчо-розпорядчу діяльність однієї з гілок єдиної державної влади (виконавчої влади).

Таким чином, управлінська діяльність структур виконавчої влади, місцевого самоврядування, підприємств усіх форм влас­ності, установ і організацій регулюється нормами адміністратив­ного права.

Адміністративне право - це система правових норм, які регу­люють суспільні відносини управлінського характеру у сфері ви­конавчої та розпорядчої діяльності органів виконавчої влади, внутрішньо організаційної діяльності державних і недержавних організацій та зовнішніх юридично-владних повноважень гро­мадських організацій.

Становлячи самостійну галузь, адміністративне право вважаєть­ся однією з профілюючих галузей права та вирізняється поміж інших специфікою свого предмета, методом правового регулювання та особливостями системи розміщення нормативного матеріалу.

Предмет адміністративного права, як і будь-якої право­вої галузі, становлять суспільні відносини, що нею регулюються.

Отже, предмет адміністративного права - це виокремлена сфе­ра суспільних відносин, які складаються у сфері управління та регу­люються адміністративно-правовими нормами. Однією з особливос­тей цих відносин є те, що в якій сфері вони б не виникали і хто б у них не виступав, вони завжди складаються між керуючими і керованими, між суб'єктом і об'єктом управління. Поряд із цим для означених відносин характерним є органічний зв'язок зі здійсненням мети державного управління, а тому в них, як правило бере участь орган державного управління чи його посадова особа, наділена визначеними повноваженнями щодо виконавчої та розпо­рядчої діяльності.

Поняття методу правового регулювання адміністративного пра­ва базується на положеннях загальної теорії держави і права, тобто це способи, прийоми та засоби, за допомогою яких здійснюється правовий вплив на предмет адміністративного права.

До способів належать авторитарний (наказовий, владний) і субординаційний. Щодо засобів, то до їх числа відносять зобов'язан­ня, заборони, адміністративно-правовий примус.

Структура системи адміністративного права склада­ється із:

а) Загальної;

б)Особливої;

в) Спеціальної частин, до яких входять адміністративні пра­вові норми й адміністративні правові інститути.

Особливості адміністративно-правових норм і відносин 5.2.1. Адміністративно-правові норми, як і норми будь-якої іншої галузі права, базуються на визначенні й основних ознаках загального поняття про правову норму. Разом з тим адміністра­тивно-правові норми мають і характерні для них особливості. Зок­рема, особливістю ознак цього виду норм є:

а) вони закріплюють владні і внурішньоорганізаційні відносини;

б)їх вплив на суспільні відносини чиниться здебільшого через державно-владний, імперативний метод;

в) при їх реалізації гарантується застосування переконання та примусу;

г) одна зі сторін у відносинах, які регулюються цими нормами, як правило, представляє державу, а тому й відповідальність у таких випадках за їх недодержання покладається на державу;

д) вони органічно об'єднані в межах галузі адміністративного права (законодавства).

Адміністративно-правові норми мають, як правило, традиційну структуру і складаються з трьох елементів - це гіпотези, диспо­зиції та санкції. Вони можуть групуватися за різними критеріями на певні види. Зокрема, вони об'єднуються в такі адміністративно-правові інститути, як загальні, особливі і спеціальні, відповідно до яких норми і інститути утворюють Загальну, Особливу і Спеціаль­ну частини адміністративного права України.

Так, у Загальній частині об'єднані норми, що закріплюють і регулюють основні принципи управління, правове становище (правовий статус) суб'єктів управління, форми і методи їх діяль­ності, функціонування адміністративного процесу, способи забез­печення законності та її гарантії в державному управлінні.

В Особливій частині об'єднані норми, що закріплюють і регу­люють управління в економічній, адміністративно-політичній, соціально-культурній сферах суспільного життя.

У Спеціальній частині об'єднані норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність конкретних органів (внутрішніх справ - міліції, митної і податкової служб і т. ін.).

Як відомо, зовнішньою формою будь-якої правової галузі є її джерела. До джерел адміністративного права відносять:

а) правові звичаї;

б)нормативні договори;

в) нормативно-правові акти;

г) правові акти державного управління, в яких містяться адміністративно-правові норми.

Для адміністративного права основним видом джерел є норма­тивно-правові акти, які приймаються державними органами та іншими компетентними суб'єктами. За їх юридичною силою озна­чені акти поділяють на:

а) конституційні (наприклад, у ст. 38 Конституції України закріплено право на участь громадян в управлінні державними справами);

б) ті, що містяться в законах, які поділяються на кодифіковані (Кодекс України про адміністративні правопорушення, Земельний кодекс, Митний кодекс); інкорпоровані (закони про міліцію, про прокуратуру, про Антимонопольний комітет, про підприємництво, про надзвичайний стан, про звернення громадян та ін.); підзаконні (постанови Верховної Ради України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів).

До окремої групи підзаконних нормативних актів, що визнача­ються джерелами адміністративного права, відносять:

а) акти центральних і місцевих органів виконавчої влади (накази міністерств, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій);

б)нормативні акти керівників підприємств, установ і організацій, територіальних громад, представницьких і виконавчих органів місцевого самоврядування та в окремих випадках - органів місцевої самоорганізації населення.

59 Адміністративні правовідносини, поняття, елементи.

Адміністративно-правові відносини - це регулюючий вплив норм адміністративного права на поведінку суб'єктів у сфері виконавчої та розпорядчої управлінської діяльності, що призводить до виникнення між ними сталих правових зв'язків владного характеру.

Адміністративні правовідносини мають складну будову і вклю­чають такі елементи, як суб'єкти, об'єкти, зміст правовідносин.

Підставами виникнення, зміни чи припинення адміністра­тивних правовідносин є юридичні факти.

Суб'єктами адміністративних правовідносин називають дер­жавні органи, фізичних та юридичних осіб, які наділяються адмі­ністративно-правовими нормами певним обсягом повноважень у сфері державного управління (державної виконавчої влади).

Необхідно розрізняти суб'єкт адміністративного права і суб'єкт адміністративних правовідносин. Названі поняття близькі, але не тотожні. Суб'єкт адміністративного права може існувати абст­рактно, але ніколи не вступатиме у правовідносини. А от суб'єк­ти адміністративних правовідносин завжди конкретні. Для то­го щоб суб'єкт адміністративного права став суб'єктом адмініст­ративних правовідносин, необхідні такі три умови:

• наявність адміністративно-правової норми, що передбачає адміністративні права і обов'язки;

• наявність адміністративної правосуб'єктності (праводіє­здатності);

— наявність адміністративного юридичного факту. Адміністративно-правові норми містяться в джерелах адмі­ністративного права.

Суб'єкти адміністративних правовідносин повинні володіти правосуб'єктніапю, тобто здатністю бути носіями прав і обов'яз­ків, здійснювати їх від свого імені і нести юридичну відповідаль­ність за свої дії.

Суб'єктами адміністративних правовідносин можуть бути:

а) Президент України;

б) державні органи виконавчої влади;

в) державні службовці;

г) громадяни України, іноземці й особи без громадянства; ґ) система місцевого самоврядування;

д) об'єднання громадян тощо.

Об'єктом адміністративних правовідносин є сама управлін­ська діяльність у сфері державного управління.

Зміст адміністративних правовідносин характеризується синтезом фактичного та юридичного. Юридичний зміст — це ад­міністративні суб'єктивні права та юридичні обов'язки суб'єк­тів правовідносин, тобто можливості імперативних дій уповно­важених суб'єктів і необхідність відповідних дій зобов'язаних суб'єктів. Фактичний зміст — це сама поведінка суб'єктів адмі­ністративних правовідносин, їх діяльність, в якій реалізуються суб'єктивні права та юридичні обов'язки сторін.

Зміст адміністративного суб'єктивного права включає такі можливості:

а) діяти відповідно до своїх повноважень;

б) вимагати певних дій від зобов'язаної сторони;

в) впливати на об'єкт управління;

г)використовувати форми й методи контролю, заохочення та примусу.

Адміністративні юридичні обов'язки — це закріплена норма­ми адміністративного права міра необхідної, найбільш розум­ної і доцільної поведінки суб'єкта, спрямована на задоволення інтересів носія адміністративного суб'єктивного права і забез­печена можливістю державного примусу.

Зміст юридичних обов'язків полягає в необхідності:

а) здійснення певних дій;

б) утримання від здійснення дій, що суперечать інтересам ін­ших осіб;

в) вимагати здійснення або нездійснення тих чи інших дій від інших осіб;

г)нести юридичну відповідальність за невиконання чи не­ належне виконання передбачених нормою адміністративного права необхідних варіантів поведінки.

Адміністративні юридичні факти — це конкретні життєві об­ставини, передбачені гіпотезою адміністративно-правової нор­ми, що породжують виникнення, зміну чи припинення право­відносин.

Залежно від підстав розглядають різні види юридичних фактів:

• за юридичними наслідками — правоутворюючі, правозмінюючі та правоприпиняючі;

• залежно від форми їх прояву — позитивні та негативніза характером дії розрізняють юридичні факти одноразо­вої та безперервної дії;

• за характером дій — активні та пасивні;

• за галузевою ознакою — матеріальні та процесуальні;

• за розподілом прав і обов'язків — односторонні та багато­сторонні;

• за функціями у механізмі правового регулювання — регу­лятивні та охоронні;

• залежно від кількості суб'єктів — прості та складні;

• за наявністю волі — юридичні дії (життєві обставини, що характеризують вольову поведінку адміністративних суб'єктів, їх зовнішнє вираження волі та свідомості) та юридичні події (жит­тєві обставини, що виникають, розвиваються і припиняються не­залежно від волі суб'єктів адміністративних правовідносин).

Юридичні дії, у свою чергу, поділяють на правомірні та не­правомірні. Правомірні юридичні дії (вчинки та результати ді­яльності) завжди відповідають нормам адміністративного пра­ва (наприклад, подання скарги, звернення організації за реєст­рацією, подання проекту документа на експертизу тощо).

Неправомірні юридичні дії— правові аномалії, зловживан­ня правом (що не є правопорушенням) та адміністративні пра­вопорушення.

До юридичних подій відносять народження чи смерть люди­ни, стихійні лиха, хворобу тощо.

Отже, юридичні факти як життєві обставини, що передбача­ються нормами адміністративного права, мають велике теоретич­не і практичне значення для адміністративних правовідносин.

Таким чином, адміністративні правовідносини мають яскра­во виявлений імперативний характер. У той самий час існують і окремі горизонтальні відносини, в тому числі й адміністратив­но-договірного характеру, які в адміністративному праві мають чітко виражений допоміжний і тимчасовий характер

60 Поняття, підстави адміністративної відповідальності.

Адміністративне правопорушення (проступок) - це суспіль­но небезпечна, протиправна, винна дія чи бездіяльність, яка пося­гає на права і свободи людини і громадянина, власність, порушує вимоги обов'язкових правил поведінки у сфері державного уп­равління, за яку законодавством передбачено адміністративну відповідальність.

Підставами адміністративної відповідальності є вчинення адміністративного правопорушення.

Адміністративна відповідальність - це лише один із видів адміністративного примусу, характерною особливістю якого є зас­тосування конкретних адміністративно-правових санкцій до осіб, які скоїли правопорушення у сфері державного управління.

Залежно від цілей адміністративного примусу виділяються ще два його види:

а) адміністративно-попереджувальні заходи;

б)заходи адміністративного припинення.

Адміністративно-попереджувальні заходи (або заходи адміні­стративного забезпечення) застосовують з метою попередження небезпеки, що загрожує життю та здоров'ю громадян в умовах, які не пов'язані з правопорушеннями (нещасні випадки, стихійні лиха). Видами таких засобів є:

а) припинення руху транспорту і пішоходів при виникненні загрози безпеці руху;

б)введення карантину при епідеміях і епізоотіях (хворобах тварин);

в)використання транспортних засобів (з метою переслідування злочинців, доставки в медичні заклади потерпілих);

г) реквізиція, тобто примусове відшкодовування вилучення (особистого транспорту в умовах військового стану чи стихійного лиха);

д) вхід працівників міліції в житлові чи службові приміщення (наприклад, для перевірки дотримання правил торгівлі);

є) огляд медичного стану (наприклад, водіїв транспортних засобів);

є) митний огляд (перевірка речей при перетині державного кордону).

Примусовий характер цих заходів виявляється в тому, що вони здійснюються без згоди іншої сторони відносин, яка зобов'язана ви­конати запропоновані дії або утриматися від будь-яких дій. Засто­совують ці засоби органи (посадові особи), які конкретно визначені в законах або у відповідних нормах адміністративного законодав­ства. Як правило, це органи міліції та їх представники, повноважні працівники органів охорони здоров'я та пожежного нагляду, мит­них та інших органів.

Заходи адміністративного припинення застосовуються у ви­падках, коли необхідно в примусовому порядку припинити про­типравні дії і попередити їх негативні наслідки. Вони також забез­печують притягнення винних осіб до адміністративної або іншої відповідальності, хоча сама відповідальність ще не наступає.

Видами таких засобів є:

а) вимога припинити правопорушення (такі вимоги можуть пред'явити працівники міліції, державних інспекцій, громадсь­ких організацій, а їх невиконання призведе до притягнення вин­них до відповідальності);

б)адміністративне затримання (на термін, як правило, не більше трьох годин) для складання протоколу про правопорушення, встановлення особи громадянина, доставки правопорушника в суд і т. ін.;

в) призупинення роботи підприємства, установи чи їх підрозділів, у випадках порушення правил охорони праці, техніки безпеки;

г) зупинення експлуатації транспортних засобів, коли їх технічний стан загрожує безпеці руху;

д) знесення самовільно побудованих споруд;

є) застосування зброї працівниками міліції тощо.

61. Види адміністративних стягнень та їхній зміст.

Адміністративне стягнення — це примусовий захід до особи, яка скоїла адміністративне правопорушення.

Кодексом України про адміністративні правопорушення вста­новлені такі види адміністративних стягнень:

а) попередження - стягнення морального характеру, яке вино­ ситься у письмовій формі або оформляється іншим способом і тягне за собою ті самі юридичні наслідки, що й інші стягнення; зокрема, воно може мати значення для визнання правопорушення повторним;

б) штраф - грошове стягнення на користь держави. Розміри та способи його встановлення наразі достатньо рухомі;

в) оплатне вилучення предмета, який був засобом або безпосе­реднім об'єктом адміністративного правопорушення. Примусово ви­лучений предмет підлягає наступній реалізації з передачею одержаної грошової суми власнику за винятком витрат на його реалізацію;

г) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення чи безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення, або грошей, отриманих внаслідок скоєння адміністративного правопорушення, полягає в примусовому невідшкодовуваному їх вилу­ченні у власність держави. Конфіскується, як правило, лише пред­мет, що є власністю правопорушника. При цьому конфіскація здійснюється тільки судом;

д) позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (управління транспортним засобом, полювання), застосовується за грубе або систематичне порушення порядку користування ним на термін до трьох років;

є) виправні роботи призначаються судом на термін до двох місяців за місцем постійної роботи правопорушника з утриман­ням до 20% його заробітку у власність держави;

є) адміністративний арешт призначається судом до 15 діб за вчинення конкретно визначених законом правопорушень і не застосовується до вагітних жінок; жінок, діти яких не досягли 12 років; неповнолітніх осіб; інвалідів 1-ї та 2-ї груп. Відповідно до закону «Про надзвичайний стан» термін адміністративного арешту передбачений до 30 діб.

Слід зазначити, що оплатне вилучення та конфіскація пред­метів можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові стягнен­ня, а тому за правопорушення може бути накладено лише одне ос­новне або одне основне і додаткове стягнення.

Стягнення накладається не пізніше двох місяців після дня йо­го скоєння, а при триваючому правопорушенні - через два місяці з дня його виявлення.

Для іноземних громадян та осіб без громадянства може застосо­вуватися специфічний вид адміністративного стягнення — приму­сове видворення за межі України.

61. Органи, що розглядають справи про адміністративні правопорушення.

Справи про адміністративні правопорушення розглядають:

• адміністративні комісії при районних державних адміністраціях і виконавчих комітетах, міських, районних у містах селищних і сільських рад. Вони вирішують всі справи про адміністративні правопорушення, за винятком тих, які належать л компетенції інших органів. Комісія створюється відповідно держадміністрацією чи виконавчим комітетом у складі голови секретаря і членів комісії;

• виконавчі комітети селищних і сільських рад уповноваже­ні розглядати справи про порушення громадського порядку, пра­вил торгівлі та інші аналогічні порушення;

• місцеві суди (судді) розглядають справи про адміністра­тивні правопорушення, віднесені до їх компетенції Кодексом. Судді одноособово розглядають справи про дрібне хуліганство, порушення правил адміністративного нагляду тощо;

• органи внутрішніх справ (ОВС), органи державних інспек­цій та інші уповноважені органи (їхні посадові особи) розгля­дають справи, віднесені до їх компетенції законодавством. Так, наприклад, ОВС (їхні посадові особи) розглядають справи про порушення громадського порядку, порушення правил паспорт­ної системи, правил прикордонного режиму, правил перебуван­ня в Україні і транзитного проїзду через територію України іно­земних громадян і осіб без громадянства, правил дорожнього ру­ху, правил, що забезпечують безпеку руху транспорту, правил користування засобами транспорту, правил, спрямованих на за­безпечення схоронності вантажів на транспорті, а також про не­законний відпуск і незаконне придбання бензину чи інших па­льно-мастильних матеріалів.

Отже, закон визначає систему органів, що мають право роз­глядати справи про адміністративні правопорушення та визна­чає їхню підвідомчість.

61. Поняття, підстави і умови правомірності адміністративного примусу.

Підставами для настання адміністративного примусу є вчиненя адміністративного правопорушення.

Особа яка буде піддана адміністративному примусу повинна бути деліктоздатною , має досягти певного віку , та бути винною у вчиненні адміністративного правопорушення. Одним із засобів правового регулювання адміністративного права є адміністративно – правовий примус

Забезпечення законності при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення

Ніхто не може бути підданий заходу впливу в зв'язку з адміністративним правопорушенням інакше як на підставах і в порядку, встановлених законом.

Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на основі суворого додержання законності.

Застосування уповноваженими на те органами і посадовими особами заходів адміністративного впливу провадиться в межах їх компетенції, у точній відповідності з законом.

Додержання вимог закону при застосуванні заходів впливу за адміністративні правопорушення забезпечується систематичним контролем з боку вищестоящих органів і посадових осіб,

прокурорським наглядом, правом оскарження, іншими встановленими

законом способами.

61. Поняття, предмет, система, джерела кримінального права.

Як і інші галузі, кримінальне право поряд із загальни­ми для всіх галузей права має свої специфічні ознаки.

Так, загальна для всіх галузей права ознака - «загальнообов'яз­кова нормативність» у кримінальному праві виявляється в тому, що загальнообов'язкові правила поведінки, які встановлені чи санкціоновані державою і становлять систему цієї галузі права, мають заборонний характер, тобто це Такі правові норми, що забо­роняють злочинні дії або злочинну бездіяльність під загрозою зас­тосування за їх вчинення кримінального покарання.

Специфіка формальної визначеності в кримінальному праві проявляється в тому, що, згідно з Конституцією України норми саме цієї галузі права можуть міститися тільки в кримінальному законі який, як і інші закони, приймається лише Верховною Ра­дою України Своєрідністю в кримінальному праві характеризується і така ознака, як державна забезпеченість (захищеність кримінально-правових норм). Виходячи з того, що злочини мають підвищену суспільну небезпечність, держава застосовує за їх вчинення найсуворіші примусові заходи у вигляді кримінального покарання.

Отже, кримінальне право - це система прийнятих Верховною Радою України загальнообов'язкових правових норм, які регулю­ють відносини, пов'язані зі скоєнням злочину.

. Як і кожна галузь права, кримінальне право має свій предмет правового регулювання.

Предметом кримінального права є суспільні відносини, що ви­никають у зв'язку з учиненням злочину та застосуванням за це визначених покарань.

Головним (основним) методом правового регулювання в кри­мінальному праві є імперативний метод, оскільки вплив на по­ведінку суб'єктів здійснюється через заборони і примус.

Таким чином, кримінальні правові норми містяться лише в за­конах. Основним же кодифікованим кримінальним законом на­разі є прийнятий Верховною Радою України 05.04.2001 р. Кримінальний кодекс України (в подальшому КК), який набрав чинності з 01.09.2001 р. Саме Кримінальний кодекс є базовим джерелом кримінального права.

З урахуванням структурної побудови Кримінального кодексу і визначається система кримінального права, яка поділяється на Загальну і Особливу частини.

До Загальної частини віднесені норми, що закріплюють визна­чення кримінального права; підстави кримінальної відповідаль­ності; поняття злочину та його види, його класифікація та стадії вчинення; осудність і неосудність; поняття і види кримінального по­карання, призначення покарання та звільнення від покарання; по­гашення і зняття судимості; особливості кримінальної відповідаль­ності і покарання неповнолітніх.

Норми Особливої частини ґрунтуються на нормах Загальної частини, а тому визначають конкретні види злочинів, види пока­рань за їх вчинення, а також межі, в яких можуть бути призна­чені такі покарання.

61. Поняття злочину, ознаки, класифікація.

Відповідно до ст. 11 КК злочином визнається передбаче­не Кримінальним кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину.

Із цього визначення випливає, що злочин має такі обов'язкові ознаки, як суспільна небезпечність діяння, його винність і передбаченість Кримінальним кодексом.

Вказівка на обов'язковість передбачення (протиправність) цьо­го суспільно небезпечного, винного діяння в Кримінальному ко­дексі дала підстави дійти висновку, що злочину притаманна і та­ка ознака, як карність такого діяння, оскільки скоєння злочину завжди пов'язано з відповідним покаранням.

Таким чином, злочин характеризують такі чотири ознаки:

а) суспільна небезпечність;

б)протиправність;

в) винність;

г) карність.

Суспільна небезпечність злочинного діяння показує, що воно завдає або створює загрозу завдання шкоди основам національної безпеки, життю та здоров'ю людини, її правам і свободам, влас­ності, громадському порядку та іншим інтересам людини, держа­ви і суспільства загалом.

Протиправність злочинного діяння зазначає, що воно перед­бачено (визначено) кримінальним законом (кодексом) і забороне­но ним під загрозою покарання.

Винність злочинного діяння означає, що воно вчинено умисно або з необережності, тобто воно визнається таким за наявності в особи відповідного ставлення (свідомості і волі) до вчинення дії чи бездіяльності.

Карність злочинного діяння - це осуд як самого діяння так і особи, яка його скоїла, судом від імені держави. Це також озна­чає, що діяння, яке не карається за законом, не може вважатися злочином.

При цьому слід мати на увазі, що злочином визнається тільки таке діяння, яке має сукупність усіх чотирьох ознак.

Відповідно до ч. 1 ст. 12 КК залежно від степені тяжкості злочини поділяють на:

а) невеликої тяжкості;

б)середньої тяжкості;

в) тяжкі;

г) особливо тяжкі.

Критерієм такого поділу злочинів на види, як це визначено у частинах 2, 3, 4 і 5 вказаної статті, є вид покарання у вигляді позбавлення волі та його строк.

Зокрема, до злочинів невеликої тяжкості віднесені ті з них, за які передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м'яке покарання; до злочинів середньої тяжкості - позбавлення волі на строк не більше п'яти років; до тяжких злочинів - позбавлення волі на строк не більше десяти років; до особливо тяжких злочинів — позбавлення волі на строк понад десять років або довічного позбавлення волі.

Разом з тим, в Особливій частині КК злочини об'єднані у відповідні групи (у кодексі їх іменують розділами) не за щойно наведеним їх поділом за тяжкістю, а за родовим об'єктом посяган­ня та характером суспільної небезпечності. Таких розділів в Особ­ливій частині налічується двадцять. Назви найхарактерніших злочинів є такими: злочини проти основ національної безпеки Ук­раїни; злочини проти життя та здоров'я особи; злочини проти во­лі, честі та гідності особи; злочини проти статевої недоторканості особи; злочини проти конституційних, трудових та інших особис­тих прав громадян; злочини проти власності; злочини у сфері гос­подарської діяльності; злочини проти довкілля; злочини проти громадської безпеки; злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

Законотворча і правозастосовча діяльність засвідчує те, що при наявності лише щойно розглянутих ознак злочину (суспільна небезпечність, протиправність, винність і карність) не­ можливо застосувати до конкретної особи, яка його скоїла ,кримінального покарання.

Пояснюється це тим, що будь-який конкретний злочин (кра­діжка, грабіж, хуліганство, вбивство) мають безліч як об'єктив­них так і суб'єктивних ознак, на яких ми спинимось далі. За таких умов, законодавцю треба було б при описанні кожного окре­мого злочину (яких у КК налічується 447) виділити і нормативно закрити (при цьому кожного разу повторюючись) усю сукупність їх ознак, що практично неможливо (та в цьому, як видається, і немає потреби). Тому законодавець пішов більш простим, але найраціональнішим шляхом. Виявляється, поміж усієї сукупності об'єк­тивних і суб'єктивних ознак, що характеризують той чи інший зло­чин, можна виокремити найбільш важливі, значущі і найтиповіші ознаки, які і є характерними для всіх злочинів одного виду (наприк­лад, крадіжок). Цим і пояснюється необхідність і практична доцільність уведення видового поняття «склад злочину», ознаки яко­го визначені в нормах Загальної частини Кримінального кодексу.

61. Поняття кримінальної відповідальності і складу злочину.

Кримінальна відповідальність — це один з видів юридичної відповідальності. Вона є відповідальністю ретроспективною, тобто відповідною реакцією держави на вчинене в минулому порушення права. її можна визначити як право держави обме­жувати права і свободи людини. Кримінальна відповідальність характеризується тим, що:

• органи правосуддя мають визнати особу винною у вчиненні злочину, як наслідок — цю особу примушують виконувати не­гативну правову роль у суспільстві та державі;

• державна оцінка вчиненого злочину має вираження в осуді злочинця та його діяння в обвинувальному вироку суду;

• вид і міра обмежень особистого (наприклад, позбавлення волі), майнового (наприклад, стягнення штрафу) або іншого характеру (наприклад, позбавлення права обіймати певні поса­ди) обирається за встановленими межами відповідальності за вчинений злочин;

— особа відповідає лише за реальне вчинення злочину, за який встановлена відповідальність у кримінальному законі.

З урахуванням викладеного, кримінальна відповідальність — це особлива правова роль особи (власне обо'вязок) при вчиненні злочину, отримати державний осуд, а також обмеженнями осо­бистого, майнового чи іншого характеру, що визначається обви­нувальним вироком суду.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КК України, підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного Діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом. Тому і говорять, що єдиною підставою кримінальної відпо­відальності є склад злочину в діях винної особи.

У межах єдиної підстави кримінальної відповідальності мож­на виділити її фактичну та юридичну сторони. Фактична сто­рона — це вчинення в реальній дійсності суспільно небезпечно­го діяння, а юридична — це передбаченість такого діяння в КК. Кримінальна відповідальність настає тільки після встановлен­ня судом повної відповідності фактичної та юридичної сторін вчинку. Відсутність останньої свідчить про відсутність підста­ви кримінальної відповідальності, тобто про відсутність у діях особи складу злочину.

Ніхто не може бути притягнутий до кримінальної відпові­дальності за один злочин більше одного разу. Це положення відповідає ч. 1 ст. 61 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути двічі притягнутий до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Таким чином, кримінальна відповідальність — це об'єктивне право держави реагувати на вчинений злочин. Така реакція зна­ходить своє вираження в обвинувальному вироку суду. У зв'язку з цим розрізняють матеріальну та процесуальну підстави кримі­нальної відповідальності. Матеріальною підставою визнається злочин, а процесуальною — обвинувальний вирок суду. Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведе­но в законному порядку і встановлено за обвинувальним виро­ком суду.

Виявляється, поміж усієї сукупності об'єк­тивних і суб'єктивних ознак, що характеризують той чи інший зло­чин, можна виокремити найбільш важливі, значущі і найтиповіші ознаки, які і є характерними для всіх злочинів одного виду (наприк­лад, крадіжок). Цим і пояснюється необхідність і практична доцільність уведення видового поняття «склад злочину», ознаки яко­го визначені в нормах Загальної частини Кримінального кодексу.

Отже, у нормах Загальної частини КК вміщено тільки ті об'єктивні і суб'єктивні ознаки складу злочину, які притаманні всім або багатьом злочинам, а в нормах Особливої - лише спе­цифічні ознаки кожного конкретного злочину. Якщо поєднати оз­наки, вміщені в Загальній і Особливій частинах щодо того чи іншого конкретного злочину (а це обов'язково слід робити при зас­тосуванні кримінально-правових норм), то вони разом і окреслять склад конкретного скоєного злочину, виходячи з якого і можна індивідуалізувати призначення покарання винної особи Кожен склад злочину поділяється на елементи, якими є:

а) об'єкт;

б)об'єктивна сторона (в сукупності їх називають об'єктивними ознаками складу);

в) суб'єкт;

г) суб'єктивна сторона (які в сукупності називаються суб'єктивними ознаками складу).

Саме об'єктивні і суб'єктивні ознаки у своїй єдності і утворю­ють склад злочину.

Об'єкт злочину - це та сфера суспільних відносин, яка охоро­няється нормами кримінального законодавства. Тобто це те, на що заміряється злочинець та кому і чому при цьому завдається шкода. Як об'єкт можуть виступати, наприклад, національна без­пека України; права і свободи людини; власність; конституційний устрій України; довкілля і т. ін.

Об'єктивна сторона - це зовнішня форма поведінки людини, що виражається в її діях чи бездіяльності, які і завдають шкоду або ство­рюють загрозу її заподіяння об'єкту злочину. Вони містять такі озна­ки: власне суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність); його наслідки; причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками; час, місце, спосіб злочинних дій; знаряддя, засоби і т. ін.

Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила заборо­нене кримінальним законом діяння у віці з 16, а за конкретно і од­нозначно визначені злочини - з 14 років (ст. 18 КК) та яка могла усвідомлювати суспільну небезпечність своїх дій (бездіяльності) і керувати ними (ст. 19 КК).

юридичні особи (державні органи, підприємства, устано­ви, політичні партії, громадські організації та ін.) не можуть бу­ти суб'єктами злочинів.

Суб'єктивна сторона - це внутрішня характеристика злочинної поведінки суб'єкта злочину, що охоплює ті психічні процеси, які ха­рактеризують його свідомість і волю в момент вчинення злочину. До ознак суб'єктивної сторони відносять:

а) вину, яка проявляється у формі умислу (прямого чи непря­мого). Прямим уважається такий умисел, коли особа усвідомлю­вала суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання. Непрямим уважається такий умисел, коли особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер своїх дій чи бездіяльності, передбачала їх суспільно небезпечні наслідки і, хоча не бажала, але свідомо допускала їх настання;

б) необережність, яка виступає у формі злочинної самовпевне­ності або злочинної недбалості. Злочинною самовпевненістю необе­режність вважається тоді, коли особа передбачала можливість нас­тання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення. Злочинною недбалістю необережність уважається тоді, коли особа не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності, хоча повинна була і могла їх передбачити;

в) мотив, яким є певні внутрішні процеси, що проявляються через свідомість особи та спонукають її скоїти злочин. Інакше кажучи, мотив указує на те, чим керується особа при скоєнні нею злочину;

г) мету, яка пояснює уявлення особи про бажаний результат, до якого вона прагне, вчиняючи злочин.