47.Поняття і види правового режиму іноземних громадян.

Іноземці— це особи, що знаходяться на території визначеної держави, які не є її громадянами і, що складаються в громадянстві іншої держави.

Правовий режим іноземців визначається внутрішньодержавним правом з урахуванням міжнародних зобов'язань держави. Під терміном “правовий режим (статус, положення) іноземців” варто розуміти сукупність прав і обов'язків, якими володіють іноземні громадяни у визначеній державі відповідно до його законодавства і міжнародних зобов'язань. В даний час найбільш розповсюдженими у відношенні іноземців є національний режим,режим найбільшого сприяння і спеціальний режим.

У відповідності зі ст. 26 Конституції України іноземці й апатриди мають однаковий правовий статус і в цілому на них поширюється національний режим. Суть цього режиму полягає в зрівнянні в правах іноземців із громадянами держави, за винятком окремих прав. В Україні також діє Закон “Про правовий статус іноземців”1993 р. , у якому деталізуються положення ст. 26 Конституції України у відношенні прав і обов'язків іноземців на території України.

Режим найбільшого сприяння, який передбачається, як правило, в міжнародних договорах, означає, що держава надає іноземним громадянам такі ж права, якими користуються чи будуть користуватися громадяни будь-якої третьої держави на його території.

Спеціальний режим - Надання іноземцям у певній сфері певних прав і встановлення для них певних обов’язків, що відрізняються від тих, які передбачені в даній сфері для власних громадян

В даний час більшість держав використовує дозвільний порядок в'їзду і виїзду як іноземців, так і своїх громадян. Хоча в силу укладених міжнародних угод цей порядок може носити спрощений характер. Наприклад, 25 червня 1996 р. була укладена Угода між Україною і Польщею про взаємні безвізові поїздки (у силі з 17 вересня 1997 р.), що передбачає безвізовий режим. Конкретні ж процедури в'їзду і виїзду іноземців установлюються кожною державою у своєму законодавстві.

Іноземець, знаходячись на території якої-небудь держави, має права, надані йому на основі норм внутрішньодержавного і міжнародного права. Разом з тим іноземець повинен виконувати і визначені обов'язки, головна з який складається в дотриманні конституції і законодавства держави перебування. За невиконання своїх обов'язків іноземець може притягатися до цивільної, адміністративної і кримінальної відповідальності, якщо на нього не поширюються дипломатичні привілеї і імунітети.

48. Міжнародно-правове регулювання статусу біженців та вимушених переселенців.

Під терміном “біженець” варто розуміти іноземця (чи особу без громадянства), що внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками расової, національної приналежності, відношенням до релігії чи громадянства, приналежності до визначеної соціальної групи чи за політичними переконаннями змушений залишити територію держави, громадянином якого він є (чи на території якого він постійно проживає), і не може чи не бажає користатися захистом цієї держави внаслідок зазначених побоювань.

В ООН на основі резолюції Генеральної Асамблеї 428 (V) від 14 грудня 1950 р. було створенеУправління Верховного комісара по справах біженців (УВКБ), а в 1951 р. була укладена багатостороння Конвенція про статус біженців. Відповідно до Конвенції під терміном “біженець” мається на увазі особа, що розглядається як біженець у силу ряду угод, укладених у період між двома світовими війнами, а також у результаті подій, що мали місце до 1 січня 1951 р. У 1967 р. був прийнятий Протокол, що стосується статусу біженців.

У 1993 р. Україна прийняла Закон “Про біженців , що регламентує процедуру одержання статусу біженця в Україні і визначає сам статус. Наявність цього статусу дозволяє біженцям одержувати визначену допомогу (грошові виплати і пенсії, одержання утворення, охорону здоров'я, відправлення релігійних культів, судовий захист і т.п.) від держави, що надали такий статус.

Угода СНД про допомогу біженцям і вимушеним переселенцям 1993 р. знаходиться в силі з 1994 р. (Україна в ньому не бере участь).

Переміщені особи — це люди насильно вивезені в ході Другої світової війни фашистською Німеччиною і її союзниками з окупованих ними територій для використання на різних роботах. Після закінчення війни СРСР уклав ряд двосторонніх угод про репатріацію(повернення на батьківщину) переміщених осіб з числа радянських громадян. Для сприяння поверненню на батьківщину переміщених осіб у 1946 р. була створена Міжнародна організація по справах біженців, що припинила своє існування в 1951 р. у зв'язку зі створенням УВКБ.

Право притулку

Інститут права притулку уперше виник у період Великої французької революції. У Конституції Франції 1793 р. говорилося, що Франція надає “притулок іноземцям, вигнаним зі своєї батьківщини за справи свободи”. Згодом право притулку одержало розвиток як у національному законодавстві держав, так і в міжнародному праві.

У Конституції України проголошується: “Іноземцям і особам без громадянства може бути наданий притулок у порядку, встановленому законом” (ч. 2 ст. 26). Аналогічні положення містяться в конституціях багатьох держав світу. Звичайно в основних законах держав закріплюється саме право притулку. Процедура ж одержання цього права регламентується діючим законодавством.

У ст. 14 Загальної декларації прав людини визначено:

“1. Кожна людина має право шукати притулку від переслідування в інших країнах і користатися цим притулком.

2. Це право не може бути використане у випадку переслідування, у дійсності заснованого на здійсненні неполітичного злочину, чи діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об'єднаних Націй”.

У міжнародному праві прийнято розрізняти територіальний і дипломатичний притулок. Перше означає надання державою якій-небудь особі (особам) можливості укритися від переслідувань політичного характеру на своїй території; друге — означає надання державою такої ж можливості, але в межах дипломатичного представництва, консульської установи чи на військовому кораблі, що знаходяться на території іншої держави.

Відповідно до загального міжнародного права недоторканність приміщення дипломатичного чи представництва консульської установи й екстериторіальність іноземного військового корабля не дають права надавати їх як притулок особам, переслідуваним владою держави перебування за правопорушення політичного характеру. Дане положення одержало відображення й у договірному праві. Так, Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 р. установлює заборону на використання дипломатичного представництва з метою, не сумісних з його офіційними функціями (п. 3 ст. 41). Виключенням є практика держав Латинської Америки. Держави-учасники Гаванської конвенції 1928 р. і Каракаської конвенції 1954 р. визнали право дипломатичного притулку і регламентували в цих угодах процедуру його надання. Однак латиноамериканські юристи виражають сумнів у відношенні існування звичайно-правового інституту дипломатичного притулку в Латинській Америці.