10. Розуміюча соціологія м.Вебера.

Макс Вебер. З його ім’ям зв’язана передусім так звана «розуміюча соціологія», що здатна зрозуміти, згідно з якою за вихідний пункт береться поведінка людини чи групи людей. Поведінка цікавить соціолога тому, що люди вкладають у свої дії певний сенс. Оскільки такі дії є усвідомленими, соціологія має бути «розуміючою» наукою, тобто розуміти як дії, так і, що особливо важливо, їхню суть. За Вебером, соціологія — це наука не тільки про розуміння поведінки (усвідомленої людиною), а й про соціальну дію, яка для Вебера рівнозначна людській поведінці. Адже соціальна дія — не просто «самоорієнтована», вона орієнтована і на інших. Орієнтацію на інших М. Вебер називає «очікуванням», без чого дію не можна вважати соціальною.

Отже, предметом «розуміючої соціології» стає усвідомлена соціальна дія.

Теорія соціальної дії М.Вебера.

Наявність суб’єктивного змісту йорієнтація на інших — дві необхідні ознаки «соціальної дії» і його розуміння предмету соціології.

Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири:

1)     цілераціональна;

2)     ціннісно-раціональна;

3)     афективна;

4)     традиційна.

За Вебером, соціальна дія, як і усяка дія, може бути визначена:

•    цілераціонально, тобто через очікування визначеної поведінки предметів зовнішнього світу й інших людей і при використанні цього очікування як «умови» чи як «засобу» для раціонально спрямованих і регульованих цілей (критерієм раціональності є успіх);

•       ціннісно-раціонально, тобто через свідому віру в етичну, естетичну, релігійну чи будь-яку інакше осмислену безумовну власну цінність (самоцінність) визначеної поведінки, узятої просто як таку і незалежну від успіху;

•       афективно, особливо емоційно — через актуальні афекти і почуття;

•       традиційно, тобто через звичку.

Два останніх види дії не є, за Вебером, соціальними діями в прямому розумінні, оскільки тут ми не маємо справу з усвідомленим і покладеним в основу дії змістом.

Тільки ціннісно-раціональні і цілераціональні дії — суть соціальні дії у веберівеькому значенні цього слова, де головну роль, звичайно, грає цілераціональна дія.

Вебер переконаний, що раціоналізація соціальної дії — це тенденція самого історичного процесу. Одним з істотних компонентів «раціоналізації» дії є заміна внутрішньої прихильності звичним вдачам і традиціям планомірним пристосуванням до розумінь інтересу. Крім того, відбувається витіснення ціннісно-раціональної поведінки на користь цілераціональної, при якій уже вірять не в цінності, а в успіх. Раціоналізація, таким чином, розуміється як доля західної цивілізації.

Насамперед раціоналізується спосіб ведення господарства, управління, причому як в області економіки, так і в області політики, науки, культури — у всіх сферах соціального життя. Раціоналізується також спосіб мислення людей, їхній спосіб відчуття і спосіб життя в цілому. Усе це супроводжується великим посиленням ролі науки, що, за Вебером, є чистим втіленням принципу раціональності. Проникнення науки в усі сфери життя — це свідчення універсальної раціоналізації сучасного суспільства.

Принципові особливості соціологічного пізнання за М.Вебером та Г.Зіммелем.

Вебер і Зіммель розробили принципово нову методологію пізнання, здійснивши свого роду «коперниківський» переворот у соціології. Головним інструментом у них виступають особливі абстрактні конструкції: у Зіммеля — «чиста форма», а у Вебера — «ідеальний тип». З їхньою допомогою вивчаються не емпірично існуючі факти, а в уяві створювані сутності.

Основними моментами методології Веберає:

— концепція «ідеальних типів» — уявних конструкцій, які фіксують певні загальні риси окремих соціальних явищ і процесів (капіталізм, господарство, християнство);

— метод причинно-наслідкового (каузального) пояснення;

— принцип співчутливого розуміння мотивів поведінки;

—   принцип «віднесення до цінностей і свободи від оцінних суджень».

Ці моменти можна розглядати як наслідок прагнення перенести в соціологію все найраціональніше з природничих і гуманітарних наук, посиливши тим самим її пізнавальні можливості. Із природничих наук Вебер запозичив каузальний метод і схильність до точних фактів, а з гуманітарних — метод розуміння і віднесення до цінностей. В абстрактних же поняттях конкретний індивід нівелюється. М. Вебер уперше звернув увагу на методологію дослідження, правильне формулювання запитань.

Учення Зіммеля називають «формальною соціологією», бо він уважав, що основним предметом вивчення наукової соціології має стати «чиста форма», що фіксує в соціальних явищах найбільш стійкі, універсальні риси, а не емпіричне розмаїття соціальних фактів. На думку Зіммеля, ізолюючи бажання, переживання, мотиви як психологічні акти від їхнього об’єктивного змісту, соціологи отримують саме те, що становить сферу цінностей — сферу ідеального. Це і має вивчати соціологія.Цінність — це те, що збуджує наш інтерес до конкретної речі, виготовленої людиною.

Він уважав взаємодію основною «клітинкою» суспільства, а саме суспільство розглядав як взаємодію індивідів. За Зіммелем, взаємодія завжди здійснюється через певні природні потяги або для досягнення певних цілей. Наприклад, статеві інстинкти, ділові інтереси, релігійні імпульси, захист чи напад, гра чи підприємництво, бажання допомогти, навчити та багато інших мотивів, що спонукають людину до діяльності заради іншого, до узгодження і поєднання внутрішніх станів, тобто діяння на користь інших і сприймання таких дій з боку інших. Ця взаємодія об’єднує індивідуальних носіїв різних інтересів у єдине суспільство.

Емпірична соціологія, зміст основних етапів її розвитку.

Емпіризм– напрям теорії пізнання, який визнає практичний досвід єдиним джерелом знань. Конкретні соціальні факти збирають і описують з допомогою таких спеціальних методів, як соціологічне спостереження, опитування, експеримент тощо.

Особливість ЕС в тім, що вона  започаткувалася в практичній сфері – у середовищі державних службовців, підприємців. її поява стимулювалась практичними потребами суспільства, розвиток якого призвів до швидкого зростання міст, поляризації бідних і багатих, збільшення злочинності тощо.

Найвідомішим з емпіриків А.Кетле. З його ім’ям зв’язаний перехід соц статистики від збирання й описування фактів до встановлення стійких кореляцій між показниками, статистичних закономірностей. Саме з його праць розпочинається відлік розвитку емпіричної соціології як емпірично обгрунтованої науки. Окрім відкриття стат закономірностей, концепції середніх величин, поняття соц закону, Кетле рекомендував ставити тільки такі запитання, які необхідні і на які можна отримати відповіді, що не викликають підозри, однаково зрозумілі всій сукупності опитуваних.

ЕС у своєму розвитку пройшла 3 етапи:

Ι(характерні самовизначення тематики досліджень, пошук засобів, спроби пов’язати теоретичні проблеми із соціальним життям. Цей етап – кін. 19ст. – два перші десятиріччя 20ст.. до цього часу емпіричні дослідження були розрізненими, не мали відпрацьованої методики.).ΙΙ(20-30ті рр.20ст. ЕС відповідно до інтересів монополій переносить дослідницькі роботи з університетів у лабораторії, на підприємства).ΙΙΙ (від 40-х рр. до наших днів, хар. бурхливим розвитком ЕС, відбувається її поєднання з системою управління. Соціологів залучають до вивчення держ. діяльності, громадської думки, духовних запитів населення, гострих соц. конфліктів). Соціологія почала цікавитися питаннями життя міста, девіантною  та деліктною  поведінкою.

І етап В амер соціології в цей час провідну роль відігравала чиказька школа, яка сформувалася на базі першого у світі соц факультету, що його 1892 очолив Смолл. Вона, займаючись практичним вирішенням соц проблем індустріалізації (безробіття, бідність, злочинність), емпіричні дослідження поєднувала з теоретичними узагальненнями. Успішно розвивалася соц діяльність. Соц працівники (соціологи, юристи, психологи) займалися розв’язуванням конфліктів, поліпшенням виробничих умов і стабільності кадрів. Саме в межах чиказької школи виходить у світ спільна праця В. Томаса і Ф. Знанецького «Польськийселянин в Європі та Америці», що визначила новий рубіж у розвитку сучасної соціології. Хоч автори далі констатації фактів не просунулися, не зробили жодних висновків чи рекомендацій, але для аналізу було використано документи, автобіографічні дані окремих осіб, кількісні методи оцінки явищ. Соціологи знайшли ефективний інструмент для вивчення соціальної дійсності.

Парк і Берджесс розробили соціально-екологічну теорію, основними поняттями якої є «соціальна мобільність», «соціоеко-номічний статус», «маргінальна особистість».

Індустріальна соціологіяє одним із головних напрямів емпіричної соціології Заходу, успішний розвиток якої грунтується на дослідженні сфери виробництва. Головні концепції цього напряму зародилися в США, потім поширилися у Великобританії, Німеччині, Японії, Франції та інших країнах. ІС почала формуватися наприк XIX – поч XX. Саме в цей час у багатьох країнах швидкими темпами розвивалося велике машинне виробництво. Підприємці все більше набували переконання в тім, що для підвищення ефективності виробництва необхідно активно впливати на ставлення робітників до праці, на відносини, які складаються між підприємцями та виконавцями, між різними соціальними групами у виробництві. Ці проблеми не могли вирішувати самі тільки підприємці, потрібна була допомога вчених-фахівців. У межах ІС вирішувались такі проблеми: 1) посилення зацікавленості робітників у праці, тобто підвищення її продуктивності. 2) визначення найраціональніших форм взаємин  представників різних соціальних груп, що усували б соц. конфлікти. Представники ІС вивчають проблеми промислового виробництва, намагаються узагальнити реальний досвід управління ним, досліджують соц-трудові відносини і розробляють рекомендації щодо їх удосконалення. Особлива увага приділялась проблемі мотивації праці. Склалися 2 підходи: примусовість і заохочення. Прихил примусу: Тейлор, Форд, Мейо, Макгрегор, Херцберг.