1.Теоретичні передумови виникнення соціології як самостійної науки.

Соціологія як самостійна наука виникла не через появу нового об’єкта дослідження, а через те, що в суспільних науках, що існували, виникли проблеми, які неможливо було вирішити в рамках цих наук за допомогою наявних методів. Специфіка соціологічного світобачення: 1)Погляд на суспільство як певну цілісність, цілісну систему, що розвивається за своїми специфічними законами. 2)Установка на вивчення суспільних відносин, що реально існують, на відміну від утопічного конструювання ідеального суспільства. 3)Спирання на емпірічні методи дослідження. Елементи такого підходу складалися в рамках соціофізики, соціофілософії, філософії, історії, по мірі розвитку емпірічних соціологічних досліджень, в ході диференціації суспільних та гуманітарних наук, по мірі зростаючого впливу природознавства. Соціально-політичні передумови виникнення соціології: 1)Діяльність просвітників стимулювала процес революційного руйнування старого суспільного ладу в Європі. 2)Ранні буржуазні революції вплинули на розвиток суспільно-політичної думки. Соціальні думкарі першої половини ХІХ століття намагалися осмислити суть та наслідки французької революції. Дослідники намагалися проаналізувати поняття “революція”, “демократія” тощо.

2. Об’єкт та предмет соціології. Вони є взаємопов’язаними, але не тотожні. В кожній з суспільних наук людина є об’єктом, але кожна наука має свій предмет. Об’єктом соціології є певна соціальна реальність. Соціологія – наука про становлення, розвиток та функціонування соціальних спільнот, процесів та відносин, а також про шляхи, форма та методи реалізації їх усіх. Навіть зараз багато вчених розуміють то широко. Фундатор соціології О. Конт вважав, що соціологія – то позитивна наука про суспільство. Дюркгейм називав предметом соціології соціальний факт, але категорія “соціальний” у нього визначалась як “колективна”. Макс Вебер вважав соціологію наукою про соціальну поведінку, яку вона прагне зрозуміти та тлумачити. Основна категорія соціології – це спільнота. Позаяк в спільності наявні усі відносини, властиві і індивіду, і суспільству. Соціальна спільнота – це не проста сума індивідів і не будь-яка група людей, а більш чи менш усталене соціальне утворення, суб’єкти якого об’єднані спільним інтересом і знаходяться у взаємодії між собою.

3. Структура соціологічного знання. Соціологія – наука комплексна. Має трьохрівневу структуру:1 рівень – теоретична соціологія; 2 – спеціальні соціологічні теорії (соціологія середнього рівня); 3 – емпірічні соціологічні дослідження. Теоретична соціологія – це багатоманітні концепції, що розробляються з метою роз’яснення та інтерпретації загальгних аспектів соціального розвитку суспільства. Протягом історичного розвитку суспільства було вироблено багато різноманітних концепцій, що пояснювали специфіку закономірності розвитку людського суспільства. Ці концепції відбивали, з одного боку, вже досягнений рівень соціальних наук, з іншого боку – специфіку підходу тих чи інших вчених до пояснення тих чи інших явищ. Спеціальні соціологічні теорії – області соціологічного знання, котрі мають своїм предметом дослідження відносно самостійні і специфічні підсистеми суспільного цілого (етносоціологія, соціологія молоді, міста тощо), відносини і окремі сфери життєдіяльності (соціологія праці, побуту, соціальна психологія тощо), інститути (соціологія громадської думки, соціологія сім’ї, освіти тощо), процеси (соціологія організації, конфліктологія тощо) – тобто галузеві знання. Емпірічні соціологічні дослідження являють собою методи та технології збору соціальної інформації – встановлення та узагальнення соціальних фактів посередництвом прямої або непрямої реєстрації подій, характерних для вивчення соціальних явищ та процесів.

4. Функції соціології. 1)Теоретико-пізнавальна. Полягає у тому, що соціологія накопичує та систематизує знання, прагне скласти якомога повнішу картину соціальних відносин та процесів у сучасному суспільстві. Сюди відноситься отримання об’єктивного знання про основні соціальні проблеми розвитку нашого суспільства. Призначена прикладна соціологія для забезпечення надійної соціальної інформації про різні соціальні процеси. 2)Практично-перетворювальна функція: соціальна інформація є першим етапом, бо вона не може зразу перетворитися на прогнози, рішення тощо. Задача соціології полягає в тому, щоби знайти шляхи подальшого розвитку суспільства, участь у розробці довготермінової соціальної політики держави, в обгрунтуванні і реалізації планів соціального розвитку на всіх рівнях: країна, регіон тощо. Тут є прикладная соціологія – вона забезпечує розробку прогнозів, рекомендацій у вирішенні тих чи інших соціальних проблем, аж до рівня трудового колективу. 3)Інформаційна функція полягає в тому, що методи та технології цієї науки дають змогу отримання найрізноманітнішої соціальної інформації відносно всіх сфер діяльності суспільства. 4)Критична функція. 5)Описова функція. 6)Прогностична функція, тобто видавання соціальних прогнозів. 7)Перетворювальна – висновки, рекомендації соціологів служать для вироблення певних соціальних рішень. 8)Світоглядна функція.

5. Традиційно соціологію поділяють на: теоретичну і емпіричну. Теоретичне знання: 1) розробляються соціологічні теорії, 2) здійснюється типологізація і кваліфікація накопиченої соціологічної інформації. Гіпотетичне знання, що має бути або ж підтвердженим або відкинутим. 3) виявлення закономірностей, тенденцій та перспектив розвитку процесів та явищ, що вивчаються, так і власне соціологічної науки; 4) понятійний апарат, уточнення його інтерпретації в світлі нових даних та нової інформації. Емпірична соціологія представлена усіма видами і формами конкретної інформації, що включає в себе сукупність статистичних та документальних даних соціологічних показників та індикаторів розвитку процесів і явищ, що вивчаються. Фундаментальна соціологія вирішує наукові завдання. Прикладна соціологія вирішує практичні завдання. Мікросоціологія спрямована на соціальну поведінку між особисті стосунки, мотивації дії,соціалізації і т.д. Макросоціологія вивчає суспільство як цілісний соціальний організм, його структуру, соціальні інститути функціонування та зміни.

6. У своїй теоретичній частині соціологія тісно переплітається з філософією. Мова йде про соціальну філософію. Соціальна філософія конструює загальні принципи соціального буття, закони його функціонування і розвитку, які становлять логічну основу соціології. Тісний зв'язок із соціальною психологією. Спільними проблемами дослідження для соціології і соціальної психології є потреби та інтереси, соціальні установки і ціннісні орієнтації, думки та настрої людей. Соціологія активно співпрацює із соціальною статистикою – галуззю статистики, предмет якої – соціальна сфера суспільства, галузь соціальних відносин і процесів. Соціальна статистика забезпечує соціологію інформаційною базою для оперативного аналізу змін у соціальних відносинах і процесах, в орієнтації і поведінці верств і груп для підготовки науково обґрунтованих загальнодержавних і регіональних програм, поточної соціальної політики, розробки надійних прогнозів. Зв'язок із правознавством. Нині ці 2 науки зближаються: і соціологи, і правознавці дійшли висновку, що повний опис і пояснення сучасних соціальних процесів, вимагають об’єднання зусиль спеціалістів обох наук. Виникла спеціальна соціологічна теорія – «соціологія права». Прикладна соціологія ґрунтується на математичних знаннях і методах. Саме в процесі зближення емпіричної соціології і математики утворилась «математична соціологія» - спеціальна соціологічна теорія, в межах якої розробляються основні компоненти соціального аналізу, стратегія побудови соціальних моделей. Найтісніший і найнеобхідніший зв'язок соціології з історією. Як історія так і соціологія мають справу, з одного боку, з наявними у суспільстві об’єктивними, незалежними від волі і свідомості людей закономірностями. Які детермінують зміст, характер і напрям його розвитку, з другого боку, з існуючими індивідуальними, неповторними явищами і процесами, які не можуть бути причинно поясненими, але мають закономірний характер. Суттєво впливають на «зигзаги» суспільства та його історії. Дуже тісний зв'язок соціології з політологією. Він визначається тим, що: 1) соціальні спільності, соціальні інститути і організації є важливими суб’єктами і об’єктами політики; 2) політична діяльність є однією з основних форм життєдіяльності особистості і її спільностей, які безпосередньо впливають на соціальні зміни в суспільстві.(соціологія політики, соціологія влади, соціологія міжнародних відносин). Отже, соціологія не може успішно розвиватися, не спираючись на результати досліджень соціальної філософії, економічної теорії, політології, етнографії, етнології, культурології тощо.

7. Грецька ідея держави - це гармонія справедливого життя всіх її громадян. За Платоном 3 класи: 1) філософи – правителі 2) воїни – стражники 3) ремісник, торгівці. Державний діяч має знатися на добробуті держави як лікар знається на здоров’ї людини. Арістотель – людина походить від суспільства, а не навпаки; верховенство державного закону – ознаки доброї держави. Ідеальна держава – це суспільство рівних, об’єднаних однією метою – зробити життя кращим. Закони мають бути рівними як для правителів так і для підданих. Соціальний універсалізм – це тлумачення суспільства як своєрідної цілісності, самостійної реальності. За доби середньовіччя панувала концепція соціального універсалізму: суспільство ототожнювалося із тілом Христа. Соціальний атомізм – суспільство – це результат свідомої угоди між людьми про устрій їх спільного життя, що має полегшити стосунки між ними і створити взаємну безпеку, тобто організація суспільства на раціональних засадах.(Епікур, Гоббс). У 17-18ст. розповсюдилось теоретичне вчення про суспільну угоду – угоду між людьми як вихідний принцип влаштування громадянського життя. Гоббс вважав суспільство складним штучним утворенням, яке розроблено на окремих індивідів. Умова їх єднання: не справедливість і чесний розподіл, а поведінка, що мотивується особистою корисністю. Суспільство стає засобом для її задоволення. Суспільство – вигідне для обміну товарами і послугами. У 19ст. панує соціальний універсалізм, але в складних інтерпретаціях. В класичній німецькій філософії суспільство виступає як система взаємопов’язаних відносин, що де термінується певним чинником. У Гегеля це світовий дух, у Маркса – спосіб виробництва матеріальних благ, що визначають всі аспекти життєдіяльності.

8.Біологічний напрямок соціології(Міль, Спенсер) створили універсальну теорію суспільства. Вони виступали за втілення в соціології принципів еволюційної теорії. В середині цього напряму виділяють 2 школи: 1) Органічна школа: проводили аналогію між біологічними та соціальними організмами, які на їх думку схожі у процесі росту, розподілу та інтеграції частин і т.д. 2) Соціальний дарвінізм: акцентували увагу на аналізі процесів розвитку і змін, застосовуючи принципи біологічної еволюції – природній відбір і боротьба за існування. Географічна школа – напрямок, що абсолютизує вплив географічного середовища на життя і функціонування суспільства(політична географія, соціальна географія). Структурно – функціональний аналіз: напрямок, представники якого за головне завдання соціології вважають вивчення механізмів і структур, що забезпечують рівновагу соціальної системи. В середині цього напряму розрізняють 2 основних підходи: 1) структурний, що аналізує різні структури; 2)функціональний, коли постулюється певна сукупність функціональних вимог, а потім виявляються різні структури, що здійснюють ці функції. Концепції соціальної дії(Вебер, Парсонс): кожен індивід частково запрограмований існуючими соціальними нормами. Суспільство виступає як система соціальних взаємодій індивідів, що прагнуть реалізувати власні цілі; дії окремих індивідів кооперуються в результаті чого утворюються асоціації. Попри егоїзм, люди діють спільно, їх дії раціональні. Розуміють, що індивідуальних цілей легше досягти спільними зусиллями.

9. Суспільство – це система зв’язків і стосунків, у якій і завдяки якій люди взаємодіючи між собою і природою здійснюють свою життєдіяльність; це система зв’язків і стосунків, через які індивіди виявляють свою сутність. Характеристики суспільства: 1) Території, на якій консолідуються соціальні зв’язки – це основа соціального простору, на якому складаються спілкування. 2) Здатність підтверджувати і відтворювати високу інтенсивність внутрішніх зв’язків(соціальні структури стають основним стабілізуючим фактором суспільства); стійкі утворення, зв’язки, відносини і соціальні спільноти, соціальні інститути. 3) Автономність і високий рівень самореалізації суспільства. Суспільство – це універсальний спосіб організації соціальних зв’язків та соціальної взаємодії, що забезпечують задоволення всіх основних потреб людей; це утворення самодостатнє, таке, що саморегулюється та само відтворюється.

10. «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст. У ньому індивіди керуються традиційними цінностями. Ця особливість властива насамперед аграрному суспільству, в якому професія переходить від батька до сина. Людина, будучи обмеженою у виборі, змушена діяти згідно з традиціями. Саме такі особливості характеризують доіндустріальне суспільство.

11. Вислів “інформаційне суспільство” у Д.Белла — це нова назва для постіндустріального суспільства, яка підкреслює не його положення в послідовності ступенів суспільного розвитку — після індустріального суспільства, — а основу визначення його соціальної структури — інформацію. Тут, як і в книзі “Початок постіндустріального суспільства”, інформація для Д.Белла пов'язана, насамперед, із науковим, теоретичним знанням. Інформаційне суспільство, в трактуванні Д.Белла, має всі головні характеристики постіндустріального суспільства: економіку послуг, центральну роль теоретичного знання, орієнтованість у майбутнє й обумовлене нею управління технологіями, розвиток нової інтелектуальної технології. Проте, якщо в “Початку постіндустріального суспільства” електронно-обчислювальна техніка розглядалася як одна з наукоємних галузей і як необхідний засіб для вирішення складних завдань (із застосуванням системного аналізу і теорії ігор), то в “Соціальних рамках інформаційного суспільства” велике значення надається конвергенції електронно-обчислювальної техніки з технікою засобів зв'язку. “У наступному сторіччі, — стверджує тут Д.Белл, — вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини .

Інформаційне суспільство – соціологічна концепція, що визначає головним фактором розвитку суспільства виробництво та використання науково-технічної та іншої інформації. Концепція інформаційного суспільства є різновидом теорії постіндустріального суспільства, засновниками якої були З.Бжезинський, О.Белл, О.Тоффлер. При розгляді розвитку суспільства як “зміну ступенів”, прибічники теорії інформаційного суспільства пов’язують його становлення з домінуванням “четвертого”, інформаційного сектору економіки, який йде після сільського господарства, промисловості та економікою послуг. При цьому стверджується, що капітал і праця, які є основою індустріального суспільства, поступаються місцем інформації та знанню у сучасному суспільстві. Революціонізуючі дії інформаційної технології приводить до того, що в інформаційному супільстві класи змінюються соціально недиферинцованими “інформаційними спільнотами”. Тоффлер не дає новій цивілізації визначення, але доводить, що вона має принципово новий характер. “Багато чого у цій виникаючій цивілізації протиречить традиційній індустріальній цивілізації. Це водночас і технічно розвинута, і антиіндустріальна цивілізація

Традиційним коораціям Тоффлер протиставить “малі” економічні Форми – індивідуальну діяльність на дому, ”електронний котедж”. Вони зараховані у майбутню структуру інформаційного суспільства з його “інфо-”, “техно-“ та іншими сферами людського буття. Було висунуто проект “глобальної електронної цивілізації”, що базується на синтезу телебачення, комп’ютерної служби та енергетики . “Комп’ютерна революція” поступово приводить до зміни традиційного друку “електронними книгами”, змінює ідеологію, перетворює безробіття у забезпечений досуг

“Третя хвиля” несе із собою новий образ життя, що оснований на джерелах енергії, які поповнюються; на методах виробництва, що роблять застарілими більшість фабричних збірничих ліній; на якійсь новій (”ненукліарній”) родині; на новому інституті, який можна було б назвати “електронним котеджем”; на радикально перетворених школах та корпораціях майбутнього. Така цивілізація несе з собою новий кодекс поведінки та виводить нас за межі концентрації енергії , грошових коштів і влади”має становлення нового соціального укладу, що ґрунтується на телекомунікаціях”

12. Індустріальне суспільство Р.Арон визначає як таке, у котрому найбільш поширеною формою виробництва є велика промисловість. Такому суспільству притаманні повне відокремлення від сім’ї, технологічний поділ праці, нагромадження капіталу, концентрація робітників. Отже, визначення індустріального суспільства в Арона є досить розпливчатим, поверховим. Він також виділяє два типи індустріального суспільства: капіталістичне й радянське. Різницю між ними він бачить у формі власності на засоби виробництва і способах регулювання економіки.

13. Соціальна структура може тлумачитись у широкому сенсі(під нею розуміють поділи суспільства на сфери життя людей) і у вузькому сенсі(аналізується соціальна диференціація на основі всіх вагомих розрізнень між людьми у процесі їх життєдіяльності). Соціальна структура суспільства – це сукупність взаємопов’язаних груп людей, для яких характерна горизонтальна та вертикальна упорядкованість. Горизонтальна структура: подібні структури виділяють абстрагуючись від існуючої нерівності між членами суспільства. Типи горизонтальних структур виділяються в залежності від ознаки, що буде покладена в її основу(соціально – територіальна, соціально – професійна…) Мета таких поділів – досконале вивчення окремих спільнот суспільства в залежності від дослідницьких завдань. Вертикальна структура суспільства відрізняється від горизонтальної тим, що базується на нерівності індивідів і їх груп. 3 підходи відносно нерівності: 1) Функціональний – нерівність вважається за важливе джерело соціального розвитку.(Сорокін, Парсонс) 2)Конфліктний – нерівність вважається за зло, з яким обов’язково треба боротися.(Маркс) 3) Еволюційний – розглядають як соціальний феномен з позитивними і негативними наслідками.

14. За Марксом, класи виникають і протидіють на основі різного положення і різних ролей, виконуваних індивідами у виробничій структурі суспільства. Іншими словами, найбільш загальною основою утворення класів є суспільний розподіл праці. Таким чином, ключем до розуміння марксової теорії класового розподілу суспільства є відкриття К.Маркса, яке він сам вважав своїм головним досягненням - двоїстий характер праці, найбільш таємниче явище, не розгадане протягом двох тисячоріч: як конкретної праці, описуваної техніко-технологічним змістом, і абстрактної - описуваної ступенем і способом витрати робочої сили. Ось тут і є велике таїнство соціального розчленовування людей. Критерії класів за Марксом: 1)загальна позиція в економічному способі виробництва;2)специфічний спосіб життя; 3)конфліктні і ворожі відносини з іншими класами; 4)соціальні відносини і спільність, що виходять за місцеві і регіональні межі; 5) класова свідомість; 6)політична організація. При вивченні класів і їх відносин важливі, по Марксові, наступні поняття: класова свідомість, класова солідарність і класовий конфлікт. Під класовою свідомістю розуміється усвідомлення класом своєї ролі у виробничому процесі і своєму відношенні до інших класів. Під класовою солідарністю мається на увазі ступінь усвідомлення єдності чи навіть воля до спільних дій, необхідних для досягнення їх політичних і економічних цілей.Класовий конфлікт має два етапи:1) неусвідомлена боротьба між робітниками і капіталістами за більш справедливий розподіл прибавочного продукту, коли класова свідомість ще недостатньо розвинена; 2) свідома і цілеспрямована боротьба між двома класами, коли робітники усвідомлюють свою історичну роль і виступають спільно за поліпшення свого положення і, в кінцевому підсумку, за перехід власності над знаряддями виробництва у свої руки.

15. Функціональний підхід (представники Т. Парсонс, К. Девіс, У. Мур) вважають стратифікацію за необхідне, неминуче та універсальне явище, яке пов’язане з природною багатоманітністю функцій соціальних ролей. Суспільству необхідні лікарі, юристи, інженери, управлінці та дрібні службовці, водії міського транспорту та особи, що прибирають вулиці і т.д. Ієрархія функцій визначає ієрархію соціальних груп. Винагорода здійснюється у відповідності з роллю, з тому воно справедливе. Стратифікація забезпечує оптимальне Функціонування суспільства.

Проте функціональний підхід не може пояснити дисфункцій, коли окремі ролі винагороджуються зовсім не пропорційно їх вагомості, значенню для суспільства. Наприклад, винагорода осіб, які зайняті обслуговуванням еліти. Критики функціоналізму підкреслюють, що висновок про корисність ієрархічної побудови суперечить історичним фактам про зіткнення, конфлікти поміж стратами, які призводили до складних ситуацій, вибухам і іноді відкидало суспільство назад.

16. Соціальний статус особистості — це її позиція в соціальній системі, пов'язана з належністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупність її соціальних ролей та якість і ступінь їх виконання. Він охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер виконуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність влади, партійну і профспілкову належність, ділові відносини, належність до демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв'язки). Усе це Р. Мертон називає «статусним набором». Приписаний статус – нав’язаний суспільством, поза зусиллями і заслугами особи(етнічне походження,місце народження ,сім’я). Природний статус передбачає суттєві і стійкі характеристики людини(вік, стать). Набутий статус визначається зусиллями самої людини(американська мрія). Професійно – посадовий статус – це базисний статус, в якому фіксуються соціально – економічне становище. Соціальна роль — типова поведінка людини, пов'язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

17. Соціальна мобільність - переміщення індивідів між різними рівнями соціальної ієрархії, яка визначається зазвичай з точки зору широких професійних і соціально-класових категорій. Ступінь соціальної мобільності часто використовується як показник рівня відкритості і рухомості суспільства і, навпаки, його консервативності, замкнутості. Існує два основних типи соціальної мобільності: 1)вертикальна 2)горизонтальна ;Індивідуальна Вертикальна, групова

Горизонтальна або переміщення - перехід індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної групи в іншу, яка розташована на одному й тому ж рівні. "Переміщення" може відбуватися без будь-яких помітних змін соціального становища індивіда або соціального об’єкта у вертикальному напрямку.

Вертикальна соціальна мобільність - ті відносини, які виникають при переміщенні індивіда або соціального об’єкта з однієї соціальної верстви в іншу. В залежності від напрямку переміщення існує два типи вертикальної мобільності: висхідна і низхідна, тобто соціальне піднесення і соціальний спуск. У відповідності з природою стратифікації є низхідні і висхідні течії економічної, професійної і політичної мобільності, не говорячи вже про інші, менш важливі, типи.

Висхідні течії існують в двох основних формах: 1)проникнення індивіда з нижньої верстви в існуючу більш вищу верству; 2)утворення такими індивідами нової групи і проникнення всієї групи в більш вищу верству з вже існуючими групами цієї верстви. Низхідна течія має відповідно також дві форми: 1)перша полягає в падінні індивіда з більш високої соціальної позиції на більш низьку, не руйнуючи при цьому вихідної групи, до якої він належав; 2) друга - деградація соціальної групи в цілому, приниження її рангу на фоні інших груп або в руйнуванні її соціальної єдності. Є два види соціальної мобільності: 1)мобільність як добровільне переміщення або циркуляція індивіда в межах соціальної ієрархії; 2)мобільність, яка обумовлюється структурними змінами (наприклад, індустріалізацією і демографічними факторами).В межах досліджень мобільності розглядаються рівні і зразки мобільності ("близька" - між суміжними ієрархічними ступенями і "дальня - між віддаленими), а також те, на які позиції хто переміщується, і що визначає відбір при переміщенні.Інтергенераційна мобільність вказує на відповідність позицій індивідів до позицій їх батьків, а інтергенераційна - на відповідність позицій, які займаються одним й тим же індивідом в різні моменти його трудового життя.

18. В. Парето визначив еліту як клас, що складається з людей, найбільш продуктивних чи найбільш здібних у різних сферах діяльності. У «Трактаті із загальної соціології» він обґрунтував роль еліти, базуючись на ідеї соціальної рівноваги, до якої прагне суспільство як система. Стан рівноваги забезпечується взаємодією чотирьох груп елементів - економічних, соціальних, політичних та інтелектуальних. Серед них особливу увагу вчений приділяв мотивації людської діяльності. Головними стимулами діяльності і рушійними силами історії Парето вважав психологічні стимули, які назвав «залишками». Це нелогічні, ірраціональні спонукальні мотиви: «інстинкт товариськості» (для політика потреба у визнанні з боку керованих ним організацій); «інстинкт комбінацій» (яскраво виражений у видатних політичних діячів, є їх головною професійною якістю); «потреба в демонстрації власних почуттів» (ритуали і культи, віра у вождя тощо); прагнення до «постійності агрегатів» (цим обумовлена тривалість співіснування політичних інститутів, поглядів, традицій, стереотипів, що склалися); «інстинкт цілісності індивідуума» (прагнення забезпечити безпеку особистості і недоторканість власності); «інстинкт сексуальності» (найбільш глибокий і сталий з усіх «залишків», хоча його намагаються обмежити різними заборонами). «Залишки» не усвідомлюються людьми і приховуються за допомогою «похідних». Це мимовільно чи свідомо обрані форми пояснення нелогічної поведінки - доктринальні і теоретичні твердження в політичному, соціальному чи релігійному контексті.Використовуючи психологічний підхід в аналізі суспільства і політики, Парето визначив еліту за її вродженими психологічними властивостями. Головна ідея в терміні «еліта», за його трактуванням, - це перевага розуму, характеру, спритності тощо. «Залишки» і «похідні» групуються таким чином, що в політичному процесі виділяються два типи еліт: еліта «левів» та еліта «лисиць» (назви обумовлені міркуваннями Макіавеллі про «лев'ячі» і «лисячі» якості правителів). Розвиток суспільства відбувається через періодичну зміну, циркуляцію цих типів еліт. Зміни, що відбуваються в суспільстві, поступово підривають панування одного з типів. Владарювання «лисиць», ефективне в спокійні періоди історії, є непридатним у ситуаціях, що вимагають рішучих дій і застосування насилля. Це веде до невдоволення в суспільстві та посилення контреліти («левів»), яка за допомогою мобілізації мас скидає правлячу еліту. «Циркуляція еліт» здійснюється шляхом насилля, переворотів і революцій, які, на його погляд, є корисними для суспільства. Необхідність зміни еліт обумовлена тим, що попередні еліти втрачають свою енергію і відбувається зменшення пропорцій «залишків», які давали їм можливість завойовувати і утримувати владу. Тому всі соціальні перетворення визначаються «циркуляцією еліт», тобто системою «обміну» людьми між двома групами - елітою та її потенційною зміною (контрелітою). Безперервна зміна еліт сприяє рівновазі соціальної системи і тим самим забезпечує надходження «кращих».

19. Г.Моска: існує два класи осіб: клас керуючих і клас керованих. Між ними здійснюється своєрідний розподіл праці: нечисленний клас керуючих реалізує всі політичні функції, монополізує владу; численний клас керованих постачає керуючим матеріальні засоби підтримки, необхідні для життєдіяльності політичного організму. Г. Моска одним із перших зазначив, що меншість керує більшістю внаслідок своєї організованості і наявності особливих якостей. З урахуванням згуртованості групи керуючих та її панівного положення в суспільстві, Моска називає її політичним класом, який зазнає поступових змін. Він виділяє дві тенденції в його розвитку: аристократичну і демократичну. Перша виявляється в прагненні політичного класу стати спадкоємним (зробити свої привілеї та функції спадковими). Це приводить до «закриття» класу, до його виродження і соціального застою, активізації боротьби нових соціальних сил за панівні позиції в суспільстві. При домінуванні другої відбувається швидке оновлення правлячого класу, оскільки доступ до нього не ускладнений. Оновлення запобігає дегенерації еліти, примушує її бути здатною до ефективного керівництва. І все ж Моска віддавав перевагу рівновазі між обома тенденціями, оскільки лише вона забезпечує як наступність і стабільність у керівництві, так і його якісне оновлення. Доступ у політичний клас передбачає наявність в індивідів особливих якостей і здібностей. Але ці якості змінюються в процесі еволюції суспільства. У міру розвитку цивілізації переважаючою якістю стає володіння багатством. Згідно з Моска, три якості відкривають дорогу в політичний клас: військова доблесть, багатство і священство; з ними пов'язані три форми аристократії - військова, фінансова і церковна. Слабким місцем у теорії Моска є абсолютизація політичного чинника і недооцінка ролі економіки. Його теорія знайшла підтвердження в тоталітарних державах, в яких політика зайняла домінуюче положення над економікою, а в особі номенклатурної бюрократії втілився змальований Моска прообраз «політичного класу».

20. специфічні риси теорії Ч.Міллса:

Керівні посади і командні позиції є головною елітотвірною ознакою, а видатні індивідуальні якості особливої ролі не відіграють (це посилання ігнорує способи посідання керівних постів і стратегічних командних пунктів у суспільстві);визнання єдиної, порівняно згуртованої владної еліти, яка відрізняється різноманітністю складу, структурною постійністю і груповою свідомістю; її згуртовуючий чинник полягає не лише в зацікавленості складаючих її груп у збереженні свого привілейованого стану, але й у близькості соціального статусу, інтелектуального і культурного рівня, духовних цінностей, стилю життя тощо; - глибока відмінність між елітою і масами; вихідці із соціальних низів можуть увійти до еліти, лише зайнявши високі посади в соціальній ієрархії; можливості впливу маси на еліту через демократичні механізми вкрай обмежені; гроші, знання, маніпулювання свідомістю, ЗМІ та інші ресурси дозволяють еліті довільно і безконтрольно управляти масою (у цьому є велика частка істини, адже ніхто не стане стверджувати, що в «бастіоні демократії», в США, електорат може дієво контролювати свій істеблішмент); - еліта формується переважно зі свого середовища, а критерії відбору - це володіння ресурсами впливу, ділові якості і узгоджувальна соціальна позиція (прийняття соціально-політичних цінностей еліти та її «правил гри»); забезпечення свого власного панування - пріоритетна функція владної еліти, у цьому і полягає її антинародне призначення: всі управлінські завдання підкорені цій функції.

21. Середній клас — основна частина соціальної структури суспільства з розвинутою ринковою економікою. Середній класс складають дрібні та середні власники, фермери, менеджери, державні службовці, вчені, лікарі, адвокати, високооплачувана частина інженерно-технічних працівників та висококваліфікованих робітників, люди так звані вільних професій (актори, спортсмени, музиканти, письменники) тощо. Середній клас не є однорідним соціальним утворенням. Його складові - мобільні прошарки, які різняться за суспільним становищем, засобами існування і роллю в суспільному житті. Вони мають і суттєву різницю в прибутках. Спільне, що їх об'єднує в середньому класі, - це саме проміжне становище між вищим та нижчим класами. Своїми вищими шарами середній класс змикається з класом підприємців, бізнесменів та інших представників вищого класу, а нижніми — з нижчим класом, що має достаток на межі забезпечення. Склад середнього класу визначається за такими ознаками, як прибуток, освіта, кваліфікація, якість життя, престиж заняття тощо. Західна соціологія свідчить, що середній клас у соціальній структурі розвинутого ринкового суспільства становить найбільшу питому вагу. Це - більшість його забезпеченого населення. Доказом цього є і невпинне зростання кількості адміністративних службовців, посередників у обміні продукції масового виробництва, менеджерів, зайнятих у сфері науки, освіти, культури та управління. Більшість зарубіжних соціологів вважає процес творення середнього класу закономірністю соціального поступу, а його наявність — вищим і найбільш продуктивним періодом розвитку суспільства.

22. Соціальний інститут (з лат. — устрій, установа) — це формазакріплення і спосіб здійснення спеціалізованої діяльності,яка забезпечує стабільне функціонування суспільних відносин.Це поняття широко використовується у вітчизняній і зарубіжній літературі. Воно втілює в собі чотири основні значення: 1. Відносно складна соціальна практика, яка підлягає широкому соціальному контролю за допомогою системи позитивних і негативних санкцій (інститут приватної власності, інститут шлюбу). 2. Будь-яка складна організація великого розміру (університет,лікарня тощо). Однак соціальний інститут слід відрізняти відконкретних організацій чи соціальних груп. Так, поняття «інститут моногамної сім'ї», тобто сім'ї, заснованої на шлюбі одного чоловіка й однієї жінки, має на увазі не окрему сім'ю, а комплекс заходів, що реалізуються у безлічі сімей цього типу. 3. Складна система дій і відносин, яка виконує певні соціальні функції (економічний інститут, інститут освіти тощо).4. Нормативна і відносно стабільна соціальна практика. Соціальний інститут створює можливість членам суспільства задовольняти різні потреби, регулює дії людей у межах соціальних відносин, тобто забезпечує виконання бажаних дій і здійснюєрепресії щодо небажаних дій, забезпечує сталість суспільного життя, інтегрує наміри, дії, відносини індивідів, забезпечує внутрішню згуртованість спільноти. У сучасному суспільстві кожна людина належить до безлічі різних інститутів. Вона народжується в сім'ї, навчається в школі, працює на виробництві, користується громадським транспортом тощо.

23. В соціології виділяють п’ять основних інститутів: економічний, політичний, освітній, релігійний і сімейний. Економічні інститути — найстійкіші, із суворою регламентацією соціальних зв'язків у сфері господарської діяльності (виробництво, розподіл благ і послуг, регулювання фінансів, організація і поділ праці, трудова діяльність, ринок, власність та ін.). Політичні інститути — тобто соціальні інститути, пов'язані із завоюванням влади, її здійсненням та розподілом, забезпеченням функціонування суспільства як цілісності: держава, адміністративні органи, політичні партії і рухи, об'єднання, армія та ін. Тут поширені певні форми діяльності: мітинги, демонстрації, вибори та ін. Кожний з політичних інститутів здійснює певний вид політичної діяльності і включає соціальні спільності, групи, що спеціалізуються на її реалізації, політичні норми, регулюючі відносини в середині політичних інститутів і між ними, а також між політичними і неполітичними інститутами, матеріальні ресурси, необхідні для досягнення поставленої мети. В процесі інституалізації стихійні і нестійкі форми політичної діяльності набирають певності, а також здатності до саморегулювання. Політичні інститути виникають у процесі поділу політичної діяльності людей, втілюючись у різних політичних організаціях та установах. Політичні інститути — забезпечують відтворення, стабільність і регулювання політичної спільності незважаючи на зміну її складу, посилюють соціальні зв'язки і внутрішньо групову згуртованість, здійснюють контроль за політичною поведінкою членів суспільства. Інститути культури і соціалізації — найстійкіші, чітко регламентовані форми взаємодії з приводу зміцнення, створення і поширення культури, соціалізації особи, оволодіння ними культурних цінностей суспільства (сім'я, освіта, наука, художні творчі об'єднання та ін). В сучасних розвинутих суспільствах домінуючим виступають інститути науки і масової вищої освіти, що забезпечують інтернаціоналізацію цінностей, компетентність, ерудицію, незалежність особистої відповідальності і раціональності, ефективності дії та ін. У високорозвинутих суспільствах соціальними інститутами стають і багато видів діяльності в сфері науки, медицини та ін. Соціальні інститути здійснюють у суспільстві важливі функції: інтеграцію і об'єднання суспільства, диференціації, поселення за певними соціальними статусами і ролями, вироблення чітких норм, правил, принципів життєдіяльності суспільних спільностей; регулювання відносин у соціальних спільностях, залучення людей до суспільної діяльності, здійснюють соціальний контроль. Соціальні інститути тісно взаємодіють із суспільством. Основою взаємодії, є реалізація головної функції інститутів — задоволення конкретних соціальних потреб, інтересів та ін. Соціальні інститути бувають монофункціональні і поліфункціональні, залежно від кількості основних і неосновних функцій, що вони реалізують.

24. Соціальна організація є певним способом спільної діяльності людей, за якої вона набуває форми впорядкованої, врегульованої, скоординованої, спрямованої на досягнення конкретних цілей взаємодії. Організація як процес налагодження та узгодження поведінки індивідів притаманна всім суспільним утворенням: за об’єднанням людей, закладам, установам, тощо. Навіть поверхневий погляд на людське суспільство дозволяє сказати, що більша частина соціальних груп існує у вигляді організацій. Навіть ще в глибоку давнину люди усвідомлювали значну перевагу організованих груп. Чому ж організація служить найбільш ефективним засобом в діяльності соціальних груп? Сутність її ефекту полягає в тому, що люди, діючи спільними зусиллями, можуть зробити значно більше, ніж діючи поодинці. Результат спільної діяльності групи індивідів вищий, ніж сума результатів їх індивідуальних розрізнених зусиль. Таке явище збільшення зусиль в ході сумісної діяльності називається синергією і є невід’ємною властивістю організацій. Проте щоб ця властивість проявлялася в повній мірі, організація повинна створювати дійсно оптимальні умови, які забезпечують спільні дії. Якщо ж таких умов не створено, може статися, що кожен з учасників взагалі не зможе здійснити якусь корисну діяльність, для якої дана організація утворена. Таким чином соціальна організація – це соціальна група, орієнтована на досягнення взаємопов’язаних специфічних цілей і формування високо формалізованих структур. Багато соціологів називають соціальні організації різновидом соціального інституту, але вони мають відмінні від них ознаки: 1) Соціальна організація утворена усвідомлено і цілеспрямовано для досягнення конкретних цілей своєї діяльності. Вона є певним засобом (інструментом) розв’язання завдань. Переслідувана організацією мета не обов’язково збігається з цілями людей, що беруть участь у її діяльності. Тому організація створює різні системи стимулювання, за допомогою яких залучає індивідів до діяльності для досягнення загальної мети. 2) Соціальна організація має чіткий загальнообов’язковий порядок, а система її статусів і ролей – ієрархічну структуру. Їй властивий високий ступінь формалізації відносин. Відповідно, правила, регламенти, розпорядок, охоплюють усю сферу поведінки її учасників, соціальні ролі яких чітко визначені, а відносини передбачають владу і підпорядкування (субординацію). 3) Для підтримування стабільності відносин, координації дій, кожна організація повинна мати координаційний орган або систему управління. Функції її різноманітні, а оптимальний їх набір залежить від цілей організації, зовнішнього середовища. розрізняють формальні і неформальні організації: Формальна соціальна структура – це така структура, в якій соціальні позиції і взаємозв’язки між ними чітко спеціалізовані і визначені незалежно від особистісних характеристик членів організації, що займають ці позиції. Формальна організація нагадує піраміду, в якій завдання диференційовані на кількох рівнях. Формальна організація – раціональна, для неї характерні службові зв’язки між індивідами; вона принципово безособова, тобто розрахована на абстрактних індивідів, між якими встановлюються стандартизовані відносини, засновані на формально-діловому спілкуванні. Неформальні організації ґрунтуються на товариських взаєминах та особистому виборі зв’язків учасників і характеризуються соціальною самостійністю. Неформальна структура складається з сукупності позицій і взаємозв’язків, які формуються на основі особистісних характеристик і базуються на відношеннях престижу і довіри. Утилітарні – оплачують людям працю. Нормативні – до них люди вступають задля певної мети, яку вони вважають гідною. Добровільні і примусові.

25. Характерні риси бюрократії: 1) наявність чіткої ієрархії влади; 2) поведінка службовців на всіх рівнях організації координується писаними правилами; 3) службовці працюють повний робочий день і отримують зарплатню, кар’єра в межах організації вважається природним явищем, просівання можливе на основі здібностей, старшинства або комбінації чинників; 4) існує розмежування обов’язків службовців в межах організації та їхнього приватного життя, приватне життя службовців відрізняється від його діяльності на робочому місці і відмежовується від нього фізично; 5) жоден із членів організації не володіє матеріальними ресурсами з яким працює.

26. Японська модель організації як альтернатива бюрократичної організації західного зразка: 1) прийняття рішень нетрадиційним зразком: а) не формують піраміди влади б) працівників знайомлять з босами, відбуваються регулярні зустрічі.2)менша спеціалізація, працівники змінюють місце роботи в межах однієї великої організації; 3) гарантія зайнятості, великі корпорації зобов’язані забезпечити по життєву зайнятість, зарплатня залежить від стажу; 4) злиття службових обов’язків та приватного життя на відміну від західних організацій, де відносини між працівником і фірмою носять економічний характер.

28. У сучасній соціології намітилося кілька підходів до дослідження структури особистості. Один з них можна визначити як “культурологічний” (або культурно-діяльнісний). Найважливішими компонентами структури особистості згідно з таким підходом є пам’ять, культура і діяльність. Пам’ять розуміється як система знань, що їх особистість засвоїла, інтегрувала в процесі життєвого шляху. Пережита реальна дійсність відбита в пам’яті у вигляді як наукових, так і щоденних знань. Ті й інші оформлені залежно від характеру цілей, який добивається особистість. Культура особистості розглядається як сукупність соціальних норм і цінностей, практичної діяльності. Діяльність розуміється як взаємодія людини з навколишньою природою з метою реалізації своїх потреб та інтересів. Наступний підхід позначається як нормативний. Його сутність полягає у виділенні сукупності найважливіших рис ідеальної особистості, до досяг-нення яких слід прагнути. Такими нормативними елементами структури осо-бистості є світогляд, духовне багатство, моральність. Такі нормативні стру-ктури мали “особистості комуністичного типу”, “всебічно розвинені особис-тості” та ін. Проте такі підходи малопридатні для реальної виховної роботи. І, нарешті, функціональний підхід, сутність якого полягає у виділенні тих якостей структурних елементів особистості, якими вона наділена як реальних суб’єкт життєдіяльності. Такими елементами, завдяки яким особистість функціонує в оточуючому світі, є соціальний статус, соціальна роль і спрямованість особистості.

Біхевіоризм (від англ. behavior – поведінка) – один з провідних напрямів психології, широко розповсюджений в різних країнах, особливо в США. Засновники біхевіоризму – Дж.Б.Уотсон і Е.Торндайк. Цей напрям характеризується тим, що вивчення предмета зводиться передусім до аналізу поведінки. Поведінку біхевіористи трактують як сукупність відношень “стимул – реакція” (S-R).

Необіхевіоризм – напрям в американській психології, що виник в 30-ті роки ХХ ст.. Необіхевіористи не тільки сприйняли головне положення біхевіоризму, згідно з яким предметом психології є об¢єктивне спостереження реакції організму на стимул зовнішнього середовища (S-R), а й врахували прояв свідомості як реальної детермінанти поведінки людини, доповнивши цю схему “проміжною змінною” – переробка інформації як активний процес (S-O-R).

Гештальтпсихологія – напрямок в зарубіжній психології, що виник в Німеччині в 20-30 роках ХХ ст. Основними представниками цього напряму були німецькі психологи М.Вертгаймер, В.Келлер, К.Кафка та інші. Вони висунули тезу про необхідність вивчення психіки з точки зору цілісних структур (гештальтів).

Психоаналітичний підхід був розроблений З.Фрейдом в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. спершу як метод лікування психічних захворювань. Для фрейдизму характерне пояснення психічних явищ через несвідоме; його основою є уявлення про споконвічний конфлікт між свідомим і несвідомим у психіці людини.

Гуманістична психологія – напрям у психології, що визнає своїм головним предметом особистість як унікальну цілісну систему, що є відкритою можливістю само актуалізації, притаманної лише людині. В межах гуманістичної психології значне місце займає теорія особистості, розроблена американським психологом А.Маслоу. Фундаментальними потребами людини згідно з даною теорією є: фізіологічні (їжа, вода, сон тощо); потреба в безпеці, стабільності, порядку; потреба в любові, почутті незалежності до певної спільності людей (сім¢я, дружба та ін.); потреба в повазі (визнанні); потреба в само актуалізації.

29. У соціології прийнято виділяти також модальний, ідеальний і базисний типи особистості. Модальний тип особистості - той, який реально переважає у цьому суспільстві. Ідеальний тип особистості не прив'язаний до умов. Це тип особистості як побажання у майбутнє, наприклад, усебічно і гармонійно розвинена особистість у До. Маркса чи новий Людина Еге. Фромма. Базисний тип особистості - той, який найкраще відповідає потребам сучасного етапу у суспільному розвиткові. Інакше кажучи, соціальний тип особистості - це відбиток того, як громадська система впливає ціннісні орієнтації чоловіки й них - з його реальне поведение.

30. По-перше, група залучає своїх членів до культури даного суспільства|товариство|, навчаючи|навчаючи| поведінці, відповідній етнічній, релігійній, регіональній, соціальній приналежності членів групи. В процесі спілкування з|із| однолітками у дитини|дитя|, а особливо у підлітка і юнака|юнак|, складаються певні погляди, їм засвоюються ті або інші норми і цінності. Це відбувається|походити| унаслідок|внаслідок| ідентифікації (ототожнення) себе з|із| групою і некритичного сприйняття домінуючих в ній поглядів, відносин, норм. Якщо група ставить під сумнів важливість або достовірність яких-небудь відомостей, навіть отриманих|одержаних| одним з її членів з|із| компетентного джерела, то дуже часто він може погодитися з|із| точкою зору групи. В результаті навіть відомості, джерелом яких є|з'являтися,являтися| навчально-виховний процес і засоби|кошт| масової комунікації, сприймаються і засвоюються хлоп'ятами|хлопець| не в «чистому», а в тому або іншому|міра| трансформованому вигляді|вид|. По-друге, в групі однолітків здійснюється навчання статево-рольовій поведінці. Це відбувається|походити| через пред'явлення зразків|взірець| поведінки, очікуваних|сподіваний| від хлопчиків і дівчаток|дівчатко|, хлопців|юнак| і дівчат, що личать з погляду однолітків в тому або іншому віці, а також за допомогою негативних санкцій по відношенню до не схвалюваної статево вікової поведінки. По-третє, група однолітків грає важливу|поважний| роль в процесі автономізації дітей і особливо підлітків і юнаків|юнак| від дорослих взагалі і від батьківського впливу зокрема.По-четверте, група допомагає своїм членам досягти автономії від суспільства|товариство| однолітків і від вікової субкультури. Приятельські і дружні групи, прагнучи відповідати еталонам суспільства|товариство| однолітків в одязі, стилі поведінки, в той же час можуть ретельно оберігати свою автономію, обмежуючи можливості|спроможність| приєднання до групи іншим хлоп'ятам|хлопець| і підкреслюючи несхожість своєї компанії на інші (свої секрети, умовні слова, способи проведення часу, маршрути прогулянок, особливі елементи одяг, свій музичний і інші захоплення). По-п'яте, група однолітків створює сприятливі або несприятливі умови, стимулює або гальмує рішення|розв'язання,вирішення,розв'язування| дітьми, підлітками, юнаками|юнак| вікових завдань|задача| - розвитку самосвідомості, самовизначення, самореалізації і самоствердження|самоутвердження|, - визначає змістовну сторону рішень цих задач. Відносини в групі грають велику роль у формуванні образу|зображення| «Я». Збагачуючи один одного різними відомостями, члени групи можуть дати поштовх для виникнення у|в,біля| одного з них інтересу до тієї сфери, яка раніше не привертала його уваги. Але|та| в той же час спілкування в групі може руйнувати, гасити, спотворювати інтереси, схильності.

Ринковий тип - особи, що сповідують переконання, що особистість (і власна також) є і розглядається виключно як товар, з позицій купівлі-продажу-обміну. Такі люди переймаються зовнішньою привабливістю як товарністю, вони не обтяжені моральними обмеженнями і переживаннями, їхні вчинки обумовлюються розрахунком.

31. Фрейд розглядає психіку на трьох рівнях: несвідоме, передсвідоме та свідоме. Несвідоме – головний елемент і джерело заряду мотиваційної енергії; саме воно становить суть психіки. Передсвідоме містить психічні акти, що можуть бути усвідомлені за певних умов, а свідоме розглядається як елемент надбудови, що виростає над несвідомим і перебуває з ним у постійному конфлікті. Відомий австрійський психоаналітик виділяв дві основні природжені інстинктивні потреби, які визначають психічну діяльність людини, - лібідозну (інстинкт самозбереження, потяг до життя, любов, сексуальний потяг) та агресивну (потяг до руйнування, смерті, війни). Задоволення цих потреб стикається з перешкодами з боку навколишнього світу, суспільства, тому вони витискуються і створюють сферу ”несвідомого”. Однак інстинктивні потреби все ж прориваються, обходячи “цензуру” свідомого, і виявляються у вигляді символів. Все, що виробляє людина – твори мистецтва, літератури, - це, за З. Фрейдом, символізація витіснених у “підпілля” несвідомих потреб. Вони можуть проявлятися у різних формах повсякденного життя людини – обмовках, снобаченнях тощо. З. Фрейд вважав міфи, народні звичаї також наслідком символізації витіснених біологічних потреб. Домінуючим серед людських інстинктів у сфері несвідомого є лібідо (від грец. Libido – статевий потяг, пристрасть). Це – загальна причина людської поведінки, діяльності, прояву характеру тощо. Кожна людина з моменту свого народження перебуває під впливом імпульсів лібідо, на основі чого виникає так званий “Едіпів комплекс”. Це – одне із центральних понять у психоаналізі Фрейда. Суть його полягає у несвідомому статевому потязі до батьків протилежної статі та намаганні фізично усунути одного з них – представника однорідної статі. Фрейд назвав цей комплекс іменем старогрецького міфологічного героя Едіта, який у сутичці вбиває людину, не знаючи, що то його батько, й одружується з удовою, не відаючи, що це його мати. Дізнавшись про скоєне, Едіп переживає почуття вини. Фрейд створює модель особистості, яка включає три елементи: “Воно” (Id), “Я” (Ego) і “Над-Я” (Super-Ego). “Воно” – несвідоме – складається із забутих вражень дитинства, природжених інстинктів, згадок, що пов’язують людину з далекими предками доісторичних часів. “Я” – сфера свідомого, посередник між “Воно” та зовнішнім світом – природою, суспільством, соціальними інститутами тощо. “Над-Я” – внутрішнє сумління особистості, “моральний цензор”, який оцінює конкретні обставини чи ситуації з точки зору соціальної чи моральної оцінки. “Над-Я” знаходиться між “Воно” та “Я”. На основі суперечностей і антагонізмів, які виникають між “Воно” та “Я”, Фрейд будує свою гіпотезу, згідно з якою сексуальні поняття є головними детермінантами індивідуального та соціального процесів.

32. Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, “Я-концепція”, що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак формування самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігається з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема – чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки. Такі випадки можуть викликати невротичні конфлікти і потребують допомоги психолога у створенні гнучкої самооцінки, вміння під тиском досвіду переоцінювати систему цінностей, що виникла раніше, - все це визначається К. Роджерсом як важлива умова психічної цілісності особистості та її психічного здоровўя в різних життєвих ситуаціях. Завдяки К. Роджерсу явища самосвідомості та самооцінки, їхні функції в поведінці й розвиткові субўєкта стали важливим предметом подальших психологічних досліджень.

У дусі неофрейдизму була розроблена так звана епігенетична теорія розвитку особистості Е. Еріксона (нар. 1902). Він проголосив, що розвиток особистості визначається соціальним світом, а не хімічними чи біологічними факторами, а між особистістю і суспільством немає антагонізму. Е. Еріксон висунув положення про “ідентичність особистості” як центральну властивість людини, що сигналізує їй про нерозривний звўязок з навколишнім соціальним світом. Ідентичність особистості виявляється у центрованості людини на себе, в ототожненні її з соціальною групою та оточенням, у визначенні цінності людини та її соціальної ролі.

33. . „Одномірна людина”, на думку Г. Маркузе, характеризується повною втратою соціально-критичного ставлення до суспільства. Руйнація традицій, проникнення нових методів у всі сфери знання, тотальна технізація спричинили кризу віри. В сучасному суспільстві, за Г. Маркузе, маси вже не є носіями революційної ініціативи, вона поступово перейшла до „аутсайдерів”: безробітнім, студентам, національним меншинам. Він виступив з критикою як капіталізму, так і соціалізму, але не запропонував дієвих шляхів подолання кризового стану суспільства. На думку Маркузе, неофрейдисти в теорії Фрейда зміщують акцепт з організму на особистість, з матеріальних засад на ідеальні цінності. "Культурна орієнтація" неофрейдистів розглядає соціальні інститути та відношення як завершені продукти. Неофрейдисти зміщують психологічний акцент з дитячого віку на зрілий, оскільки лише на рівні розвиненої свідомості можливо приписати культурному середовищу функцію формування характеру та особистості — повз біологічного розвитку. Тільки приниження ролі біологічних факторів і спотворення теорії інстинктів дає можливість визначити особистість у термінах об'єктивних культурних цінностей, відірвавшись від їхнього репресивного ґрунту, який виключає їх реалізацію. Щоб уявити ці цінності як свободу і здійснення, доводиться очистити їх від матеріалу, з якого вони зроблені, а боротьбу за їх реалізацію перетворити в духовну і моральну боротьбу.

34. Соціалізація — процес інтеграції індивіда в суспільство, у різноманітні типи соціальних спільнот (група, соціальний інститут, соціальна організація) шляхом засвоєння ним елементів культури, соціальних норм і цінностей, на основі яких формуються соціально значущі риси особистості. Залежно від віку індивіда розрізняють чотири основних етапи соціалізації: 1. Соціалізація дитини. 2. Соціалізація підлітка (нестійка, проміжна). 3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17—18 до 23—25 років). 4. Соціалізація дорослих.

На кожному етапі існують «критичні періоди». Щодо соціалізації дитини — це перші 2—3 роки і вступ до школи; для соціалізації підлітка — перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривалої — початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, дітей — на формування ціннісних орієнтацій. Дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати, сприймати норми критично, тоді як діти спроможні лише засвоювати їх. Соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретних), а соціалізація дитини пов'язана здебільшого з мотивацією.

Отже, соціалізація особистості є специфічною формою привласнення нею тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя.

35. Адаптація - пристосування до суспільного середовища .Інтеріоризація - формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє «Я» особистості. Результатом інтеріоризації є індивідуальність особистості. Десоціалізація – це процес відмови від старих цінностей, норм, ролей і правил поведінки. Ресоціалізація – процес навчання новим цінностям, нормам, ролям і правилам поведінки. Особливості початкової соціалізації полягають у тому, що людині доводиться адаптуватися до політичної системи й норм культури, ще не розуміючи їхньої сутності і значення. Ресоціалізація ж відбувається тоді, коли в людини сформувалася певна система поглядів, переконань, і вона, як особистість, спроможна протистояти груповому тиску й висловити свою здатність до індивідуальної переоцінки культурних норм і традицій, перегляду своїх ідеологічних позицій тощо. У принципі ресоціалізація може йти й неправильно. Її рівень відбиває безперервність самоконтролю особистістю своїх уявлень, цінностей, засобів політичної поведінки й ідеологічних позицій.

36. Найбільш “соціалізованим” ученням неофрейдизму визнається теорія відчуження Е. Фромма (1900-1980). Значною мірою під впливом К. Маркса Е. Фромм стверджував, що проблема відчуження, яка була висунута К. Марксом у суспільно-економічному плані, має бути поширена й на психічну діяльність людини. В умовах науково-технічного поступу людина втрачає звўязки зі світом та з іншими людьми, з товаришами по праці, по навчанню. Виникає відчуження людини, яке Е. Фромм називає “негативною свободою”. Людина стає “вільною від усього” і тому відчуженою. Цей стан пригнічує людину і породжує неврози. Людина потерпає під тягарем свободи, вона не хоче бути “вільною”, вона прагне мати якісь стосунки з іншими людьми, вступати у спілкування з ними, але навколишній світ не дає такої можливості. Через це люди стають самотніми. Для Е. Фромма відчуження стає фатальною основою між людських стосунків. Нестерпність тягаря відчуження може перерости у відчуття агресії, що виявляється в реакціях садизму та мазохізму, які, за Е. Фроммом, є передусім засобами захисту. Відчуження може виявитися і у протилежному типі поведінки – конформізмі, коли люди, що не витримують самотності, пристосовуються одне до одного, рятуючись від відчуження.Е. Фромм підкреслював двоїсту природу людини. З одного боку, вона тягнеться до незалежності, а з іншого – хоче позбавитися цієї незалежності, яка веде до відчуження.

37. Поведінка індивіда або групи, яка не відповідає загальним нормам, називається девіантною. Люди, яким притаманна така поведінка, - девіантами. Девіація пов’язана з поняттям «норма». Норми – це формальні чи неформальні приписи, вимоги, очікування поведінки індивідів, соціальних груп, організацій. Вони релятивні, не завжди чітко визначені, що й ускладнює визначення девіації. Девіантна поведінка завжди оцінюється з позицій тих норм, які існують в суспільстві. Це набуває прояву в тому, що одні відхилення засуджуються, а інші схвалюються. Наявність у буденному житті суперечливих норм, невизначеність можливої моделі поведінки, може спричиняти таке явище, як аномія. Головна причина девіацій – дисгармонія між культурними цілями та легальними засобами здійснення цих цілей.( також соціальна невлаштованість, втрата особистістю морально – ціннісних орієнтирів, статусна неузгодженість, аномія). Різновиди девіантної поведінки: злочинність, алкоголізм, проституція, наркоманія.

38. Серед основних чинників появи відхилень у поведінці можна виокремити безпосередній вплив мікросередовища: родини, знайомих, однолітків, взаємозв’язків, у які включена людина, системи виховання і навчання, засобів комунікації тощо. Нормальному входженню індивіда в суспільство має сприяти гнучка, динамічна структура суспільного устрою; багатство і збалансованість можливостей для певної психіки; розвиненість когнітивних елементів структури. Нині наше суспільство, з одного боку, характеризується послабленням і суперечливістю культурних цінностей, норм, соціальних зв’язків; з іншого - ригідністю психіки, яка зазнає непосильних навантажень. Отже, найпоширенішими причинами відхилень у поведінці можна вважати „соціальну невпорядкованість” („соціальну дезорганізацію”), яка є результатом невідповідності об’єктивних властивостей індивіда, включаючи його властивості і здібності, набуті в процесі соціалізації, а також одержані в системі суспільних відносин.

39. 1) Злочинність; впливає соціальний стан, рід занять, освіта, доходи,сукупність соціально – економічних політичних чинників іноді слугує пусковим механізмом для розповсюдження злочинності(підвищення безробіття на 1% підвищує кількість вбивств на 6%, кількість ув’язнених на 4%, самогубств на 4%, смертність зростає на 2%).

2) Алкоголізм: 3 моделі споживання: 1 – винна, рівномірно розподіляється обсягом випитого алкоголю між різними групами населення; 2 – горілчана, висока нерівномірність споживання алкоголю серед населення, непомірне споживання; 3 – пивна.

3) Наркоманія – захворювання, життєдіяльність організму підтримується на певному рівні за умов прийняття наркотичних речовин. 4) Проституція.

40. Культура - це сукупність матеріальних та духовних цінностей, вироблених людством, протягом усієї історії, а також сам процес творення і розподілу матеріальних і духовних цінностей. Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку.

41. Концепція німецького філософа та історика О.Шпенглера належить до досліджень, які формують сучасну культурологічну традицію. Вона передбачає розгляд не тільки певних культурних констант, завдяки яким можлива розмова про культуру в цілому, але і аналіз різноманіття культур. Такі циклічні теорії культурного розвитку розглядають кожну культуру як цінність в собі незалежно від міри її цивілізованості, в загальному потоці соціокультурної динаміки. У знаменитій роботі «Згасання Європи» О.Шпенглер розкриває свою концепцію розвитку культури як організму, який народжується, досягає розквіту і, виснажуючись, приходить до свого природного кінця. Весь цикл, з його точки зору, триває близько тисячі років. Цивілізацію Шпенглер вважає симптомом і вираженням відмирання цілого культурного світу, згасання творчого духу культури. Звідси і назва його книги. Ідея культурно-історичного кругообігу, за Шпенглером, знаходить своє підтвердження в різних культурах, кожна з яких унікальна. Його концепція розглядає вісім рівноцінних за досягнутою зрілістю культур: єгипетську, індійську, вавілонську, китайську, античну, візантійсько-арабську, західноєвропейську і південноамериканську (майя). Якщо еволюціоністи концентрували свою увагу на логіці розвитку культури, то Шпенглер віддавав перевагу поняттю «душа культури». Виділяючи три типи душі («аполонічний», «магічний» і «фаустовський»), дослідник вважав, що вони лежать в основі відповідно античної, візантійсько-арабської і західноєвропейської культур. Культура жива остільки, оскільки вона зберігає глибокий, нерозривний зв'язок з людською душею. Душа культури живе в душах людей, які сприймають символи, смисли і цінності даної культури. Коли ж цивілізація придушує і поглинає людину так, що «вогонь душі згасає», вона приречена на загибель. Концепцію локальних цивілізацій розвивав британський культуролог Арнольд Тойнбі у своїй 12-томній праці «Дослідження історії». Різноманіття форм соціокультурної організації людства, за Тойнбі, базується на своєрідності систем цінностей, навколо яких складається повсякденне життя — від найгрубіших його виявів до найвищих зльотів творчості. Кожна локальна цивілізація проходить у своєму розвитку чотири стадії: виникнення, зростання, надлому і розпаду. Визначальним елементом ціннісної системи А.Тойнбі вважав релігію, а економічна і політична сфери життя цивілізації, на його думку, підкоряються «духовному началу». Загалом Тойнбі нараховував 13 розвинених цивілізацій, хоча в його ранній творчості фігурувала 21 цивілізація. Непересічне значення його концепції полягає у розкритті діалогічної суті розвитку культури як серії «Викликів», які кидаються природою і суспільством, і «Відповідей», які знаходить людська творча духовність. Інтегральна концепція одного з фундаторів російської і американської соціології П. О. Сорокіна, викладена ним в роботі «Соціальна і культурна динаміка», також базується на чергуванні декількох типів культур (суперсистем): 2-х основних (почуттєвого і ідеаціонального) і проміжних (ідеалістичного). Фундаментальним принципом кожного культурного типу П. О. Сорокін вважає спосіб пізнання, оснований на почуттєвому, раціональному або інтуїтивному сприйнятті. Сучасна почуттєва культура з її матеріалістичним забарвленням, на думку вченого, переживає глибоку кризу, вихід з якої можливий завдяки поверненню до абсолютних цінностей альтруїзму, добра і віри, внаслідок чого станеться заміна цього культурного типу наступним (ідеаціональним). На відміну від концепції О.Шпенглера теорія П.Сорокіна віддзеркалює тенденцію пошуку загальної культурної основи людства, реальних шляхів і механізмів виходу з культурної кризи.

42. § Культура – це матеріальний і духовний прогрес як індивідів, так і різноманітних соціально-національних спільнот. Традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний – відповідно до двох головних сфер людської діяльності – матеріальної і духовної. Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам’ятники і монументи тощо. духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність. Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище. Структура культури являє собою цілий макросвіт. Вона охоплює освіту, науку, мистецтво, літературу, міфологію, мораль, політику, право, релігію. При цьому всі її елементи взаємодіють між собою, утворюючи єдину систему такого складного явища, як культура. Також визначається певна типологія культури відповідно до її носіїв. Залежно від цього необхідно виділити світову і національну культури. Світова культура – це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства. Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури – українську, російську, французьку та ін. Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Світова культура – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегральний процес. Національні ж мають диференційований характер. У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну).

43. Головною функцією культури, на думку багатьох вчених, є людинотворча, або гуманістична. Всі інші функції так чи інакше пов'язані з нею і навіть випливають з неї. Однією з найважливіших функцій будь-якої культури є передача соціального досвіду. Тому її називають інформаційною. Культура виступає єдиним механізмом передачі соціального досвіду від покоління до покоління, від епохи до епохи, від однієї країни до іншої. Адже, крім культури, суспільство не має інакших способів передачі досвіду, нагромадженого попередниками. Саме через це культуру не випадково вважають соціальною пам’яттю людства, а розрив культурних зв'язків між поколіннями призводить до її втрати (феномен “манкуртизму”) з усіма негативними наслідками. Іншою провідною функцією є пізнавальна. Вона тісно пов'язана з першою і випливає з неї. Культура, яка концентрує в собі кращий соціальний досвід багатьох людських поколінь, набуває здатності створювати сприятливі умови для його пізнання і засвоєння. Можна стверджувати, що суспільство інтелектуальне настільки, наскільки воно використовує багатющі знання, які містяться в культурному генофонді людства. Всі типи суспільства суттєво різняться між собою саме за цією ознакою. Одні з них демонструють надзвичайну здатність через культуру увібрати все краще, нагромаджене людьми, і поставити собі на службу. Такі суспільства (наприклад, в Японії) демонструють величезний динамізм у багатьох галузях науки, техніки, виробництва. Інші – не здатні використати пізнавальної функції культури і все ще “винаходять велосипед”, залишаючись на досить низькому щаблі розвитку. Регулятивна функція культури пов'язана, перш за все, з визначенням (регуляцією) різних сторін, видів суспільної і особистої діяльності людей. У праці, побуті, міжособистісних відносинах культура так або ж так впливає на поведінку людей та їхні вчинки, на вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури спирається на такі нормативні системи, як мораль і право. Семіотична, або знакова (семіотика – вчення про знаки), функція також досить важлива для розвитку культури. Являючи собою певну знакову систему, без оволодіння якою досягнення культури стають неможливими. Так, мова – засіб спілкування людей; літературна мова – важливий засіб оволодіння національною культурою. Специфічні мови потрібні для пізнання особливого світу музики, живопису, театру. Ціннісна функція відображає важливий якісний стан культури. Саме система цінностей формує у людини певні ціннісні потреби і орієнтацію. За характером і якістю цих потреб і духовних орієнтирів особи роблять висновки про рівень її культури. Моральні й інтелектуальні потреби і запити виступають основним критерієм відповідної оцінки серед людей.

44. За ствердженням Д.Белла в наступаючому столітті вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуває становлення нового соціального устрою, що ґрунтується на телекомунікаціях. Коли знання у своїй систематичній формі втягується в практичну переробку ресурсів (у вигляді винаходу чи організаційного удосконалення), можна сказати, що саме знання, а не праця виступає джерелом вартості

За цих умов необхідний новий підхід до економіки, який на відміну від попередніх підходів, з акцентом на комбінації капіталу і праці в руслі трудової теорії вартості, розглядав би інформацію та знання в якості "вирішальних параметрів постіндустріального суспільства", подібно до того, як праця і капітал розглядалися в якості "вирішальних параметрів індустріального суспільства".

47. Методами управління персоналом називають способи впливу на колективи та окремих працівників з метою здійснення координації їх діяльності у процесі виробництва. Всі методи поділяються на три групи: адміністративні, економічні та соціально-психологічні.

Адміністративні методи орієнтовані на такі мотиви поведінки, як усвідомлена необхідність дисципліни праці, почуття обов´язку, прагнення працювати в певній установі тощо, їх вирізняє прямий характер впливу: будь-який регламентаційний чи адміністративний акт підлягає обов´язковому виконанню.

Економічні та соціально-психологічні методи мають непрямий характер управлінського впливу. Не можна розраховувати на автоматичну дію цих методів, досить важко визначити силу їх впливу і кінцевий результат. За допомогою економічних методів здійснюється матеріальне стимулювання колективів та окремих працівників. Соціально-психологічні методи управління у свою чергу ґрунтуються на використанні соціального механізму. Успіх управління персоналом обумовлюється двома основними чинниками: 1) здатністю організації чітко визначити, що (яка поведінка працівників) потрібно для досягнення її мети; 2) здатністю «вгадати», які методи («сигнали») спонукають працівників на бажану поведінку. У сучасних динамічних умовах працівники повинні володіти двома важливими компетенціями: орієнтованістю на потреби клієнта і орієнтованістю на результат.