50. Не існувало і не існує жодного суспільства, в якому всі його члени були б рівними.

Суспільства без розшарування – міф, що так і не став реальністю за всю історію людства.

У найбільш загальному вигляді нерівність означає, що люди живуть в умовах, за яких вони мають нерівний доступ до обмежених ресурсів матеріального і духовного споживання.Термін "гендерна рівність" у контексті суспільних соціально-економічних перетворень останнім часом отримав декілька визначень. Він може трактуватися як умова рівності передзаконом, рівних можливостей (включаючи рівність в отриманні винагороди за рівнозначнупрацю, а також у доступі до людських ресурсів) щодо вираження своїх інтересів незалежно від статі людини. Тобто в даному контексті рівність передбачає, що чоловіки й жінки мають свободу обирати різні (або схожі) ролі і різні (або схожі) кінцеві результати - відповідно до своїхнамірів, цілей, бажань та переваг. У міру розширення масштабів участі жінок в економічній діяльності виникає все гостріша необхідність подолання наявних перешкод у їх просуванні на рівень прийняття економічних рішень. Формування активного руху жінок дозволило змінити існуючу ситуацію.У багатьох країнах жінки виступали за соціальне визнання суспільних і особистісних прав і рівних прав у питаннях шлюбу й розлучення, спадкування й оплати праці. Цей рухздійснювався в основному самими жінками для поліпшення свого соціального становища в суспільстві. Це явище визначається таким поняттям, як фемінізм.Одним із найважливіших проявів нерівноправності жінок у сфері праці є незначнезалучення жінок із високим рівнем освіти та лідерськими якостями до управлінськоїдіяльності. За офіційними статистичними даними вищу або середню спеціальну освіту вУкраїні мають 43% працюючих жінок і лише 35% чоловіків. Але загальна структура зайнятості жінок має чітку форму піраміди: чим вище соціальний статус та посада, тим менше жінок посідають позиції такого рівня.

Досить показовим є порівняння думок чоловіків та жінок щодо того, які саме чинники забезпечують успіх у житті для жінки, а які – для чоловіка. Отримані результати дозволяють зробити висновок про наявність традиційних гендерних стереотипів. Для жінок більш важливими вважаються підтримка з боку близької людини та приваблива зовнішність. Чоловіки, оцінюючи запропоновані вісім чинників успіху для жінок, саме привабливу зовнішність поставили на друге місце. Погляд чоловіків та жінок щодо критеріївуспіху в житті також підтверджує наявність усталених стереотипів: для жінки це перш за всесім’я та діти, а для чоловіка - фінансова незалежність і високі доходи. Важливо зазначити, що цістереотипи наслідують і молоді покоління. Щодо критеріїв успіху в житті серед 18-28-річних, то вони такі саме як і серед інших вікових груп українських громадян. Для чоловіків показники успіху розподілилися таким чином: фінансова незалежність, високі доходи, наявність власної сім’ї, власний бізнес, наявність власного житла, кар’єра, наявність дітей, керівна посада,наявність улюбленої справи, наявність автомобіля, дачі. А для жінок порядок критеріїв успіху дещо інший: наявність власної сім’ї, наявність дітей, наявність власного житла, фінансова незалежність, наявність улюбленої справи, високі доходи, власний бізнес, кар’єра, керівна посада, наявність автомобіля, дачі.

55. Як необхідна передумова соціології Вебер ставить окремого раціонально (осмислено) діючого індивіда. Згідно Веберу, суспільні інститути - право, держава, релігія і т.д. - повинні вивчатися соціологією в тій формі, в якій вони стають значущими для окремих індивідів, в якій останні реально орієнтовані на них в своїх діях. Він заперечував ідею, що суспільство «перше» складових його індивідів, і «вимагав» виходити в соціології з дії окремих людей. В зв'язку з цим можна говорити про методологічний індивідуалізм Вебера.Наявність суб'єктивного значення і орієнтація на інших -- дві необхідні ознаки «соціальної дії» і його розуміння предмету соціології. Перераховуючи можливі види соціальної дії, Вебер указує чотири: цілераціональне; ціннісно-раціональне; афектне; традиційне.

56. Знаменита теорія М.Вебера - т.зв. теорія «раціональної бюрократії», згідно з якою практичне здійснення держ. управління неминуче належить професійній бюрократії, яка слугує своєрідним чинником раціоналізації влади, характеризується ефективністю розподілу обов'язків, суворою ієрархічністю владних функцій, формально встановленою системою правил управлінської діяльності. Водночас М.Вебер фіксував факт політ, відчуження цих «людей політики» від сусп-ва, попереджав про загрозу бюрократизації сусп-ва. Щоб запобігти тиранії бюрократії, М.Вебер запропонував теорію плебісцитарної демократії, згідно з якою харизмат. лідер. вибраний плебісцитарним шляхом (пряме голосування всього народу), має доповнити недостатню легітимізуючу силу парламентарної демократії. Окрім того, вчений аналізував і форми демократії без вождя, метою яких має стати зведення до мінімуму панування людини над людиною завдяки створенню системи раціонального представництва інтересів, механізму колегіальності й поділу влади Загалом проблема примирення д-ви й сусп-ва, визначена як основний напрям сусп- політ, досліджень у XIX ст., була суттєво розвинена у науковій спадщині М.Вебера, соціолог, й політолог, підходи якого справили значний вплив на політолог, теорії зх. теоретиків.

57. Харизматичне панування. Це панування в силу відданості особі володаря та його ласці, інакше харизмі (від грець. χάρίς – принадність, чарівність; благодать), насамперед внаслідок її магічних здатностей, об’явлення чи героїзму, сили духу та слова. Найчистішим видом такого панування Вебер називає панування пророка, військового героя, великого демагога. Типом того, хто віддає накази, буде вождь, типом підлеглого - “послідовник”. Панування вождя закінчується, як тільки його “небуденні якості” перестають підтверджуватись, вичерпуються, і харизма втрачається.

58. Легальне (від лат. lēgālis – правовий) панування існує завдяки встановленим правилам. Люди проявляють тут послух не якійсь окремій особистості в силу її власних прав, а встановленим правилам, котрі якраз і визначають, хто саме і якою мірою мусить ними керуватися. До цього типу панування Вебер відносить сучасні структури державного управління та місцевого самоврядування, управління на приватному капіталістичному підприємстві та у політичних об’єднаннях, і вказує на те, що з технічної точки зору найчистішим зразком легального панування є бюрократія, тобто система прийнятого на службу за контрактом і призначеного чиновництва. В ідеалі “керівник” (чиновник) , чиє право на панування легітимується встановленими правилами у межах його компетенції, діє “незважаючи на особи”, суворо формально за раціональними правилами, а там, де їх немає, - керуючись міркуваннями ділової доцільності. Влада за цим типом панування може бути визначена як раціональна, бо в цьому разі довіра до неї базується на свідомому й осмисленому загальному визнанні правомірності установлених законів, і люди підкоряються не особі, хто б вона не була, а закону.

59. Традиційне панування. Воно ґрунтується на вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна. Найчистішим зразком тут може бути патріархальне панування (батька великої родини, голови клану, “батька нації”). Фактично домашня спільнота є основною клітинкою традиційного панування, хоч за цією моделлю складаються й інші об’єднання, у межах яких здійснюється таке панування: той, хто віддає розпорядження, належатиме до типу “пана”, штаб управління складатимуть “слуги”, а підлеглі будуть “підданими”. Зміст наказів “пана” зумовлюється традицією, грубе порушення якої збоку володаря завдало б шкоди легітимності його власного панування, що ґрунтується саме на вірі у святість традиції. Вебер розрізнює дві досить відмінні форми традиційного панування: суто патріархальну структуру управління (найчистіші її види – султанське панування й усі справжні деспотії, де на панування дивляться як на природне право володаря) і станову (влада тут поділена між вищим володарем та призначеним на посади і привілейованим управлінським штабом). Дворянське управління феодальної доби є яскравим прикладом станової форми традиційного типу панування.

60. Позитивізм (франц. розіівт) -- умовний, позитивний, побудований на думці) -- філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення. Позитивізм протиставляє таке «позитивне» знання «метафізичному», або спекулятивному, яке виходить за межі фактів. Піп по тільки занурює філософію в наукову проблематику, а намагається і розбудувати філософію на основі критеріїв науковості, характерних для природознавства (конкретних або точних наук). Позитивізм (філософія «позитивного» знання), який часто називають «філософією науки» -- одна з найвпливовіших течій останніх півтора століть. Видозмінюючись (від позитивізму до махізму і далі до неопозитивізму), він багато в чому визначив духовне обличчя людства сучасної епохи, яку характеризує розвиток науки і техніки. Засновником позитивізму є французький мислитель Огюст Конт. Йому належить 6-томний «Курс позитивної філософії», надрукований у 1830--1842 рр. Виступивши ідеологом науки, Конт не тільки високо підніс її статус, а й зробив її своєрідною релігією.Підґрунтям концепції Конта є закон трьох стадій. На його думку, кожне з понять, і відповідно знання загалом, неминуче долає три такі стадії:1)теологічну, або фіктивну, коли за явищами шукають надприродні сили -- божества тощо;2)метафізичну, або абстрактну, коли за явищами вбачають абстрактні сутності й сили -- субстанції, флогістони тощо;3)наукову, або позитивну, коли між явищами відкриваються незмінні закони.

Принципова відмінність позитивної стадії від попередніх полягає в тому, що явища не пояснюються через щось інше, потойбічне їм, а описуються через зв'язок з іншими явищами. В законі трьох стадій Конт правильно розпізнав тенденцію зростання ролі наукового знання в історичному розвитку суспільства.

61. Індустріального суспільства - обов'язковий етапуу розвитку всього людства. При цьому він не вважав суттєвими протиріччя інтересів пролетарів та підприємців. Між ними може спостерігатися тимчасове і другорядне за своїм значенням суперництво в розподілі багатств. Але, і тут Конт згідний з представниками ліберального напряму, зростання виробництва відповідає інтересам усіх. І закон індустріального суспільства — зріст багатства, який утверджує або передбачає, врешті-решт, узгодження інтересів. При цьому особливого значення він надає приватній власності та її концентрації, тобто зростанню багатства.

62. Основними чинниками суспільного прогресу М. Драгоманов вважає: економічний прогрес, вільну науку та філософію, а також культуру. Соціальний прогрес, маючи незворотний характер, є закономірним, вільним від випадковостей процесом, який має власну логіку. Суспільно-історичний рух не є прямолінійним і зазнає змін темпу, тимчасових зупинок, відкатів назад, повернення до вже пройдених етапів. Говорячи про соціальну еволюцію, М. Драгоманов, поряд із поступовим переходом суспільства на більш високий ступінь, визнавав і революційний шлях. Та перевагу він надає поступовому, невибуховому, стрибкоподібному, прогресивному рухові суспільства, в якому люди мають більші можливості для індивідуального та громадського самовираження й розв'язання власних життєвих проблем. Значне місце у творах М. Драгоманова посідають проблеми політичних відносин. Він вважається фундатором політичного лібералізму в Україні. Відносини між державою та суспільством, міжзагальногромадськими пріоритетами й особистими правами та індивідуальною свободою є предметом дослідження політичної соціології М. Драгоманова.

64. Принцип федералізму був визначальним у поглядах М. Драгоманова й на національне питання. Він заперечував ідею національної державності, тому що політичною формою організації суспільного життя має бути федерація, що складається із самоврядних громад, а Україна мала бути федеративним утворенням, яке складається з 20 земель (Київської, Одеської, Харківської, Поліської та ін.) і, у свою чергу, входити до побудованої на федеративних засадах Росії.

65. Основні питання " генетичної соціології": що таке суспільство і завдяки чому воно можливе? У соціологічній концепції розвитку соціальності наявне теоретичне обґрунтування законів трансформації суспільства. Аналізуючи соціальні факти та соціальну еволюцію в минулому, М. Грушевський вбачає вирішальну роль у змінах людського життя через конкуренцію індивідуалістських і колективістських тенденцій та їх періодичне чергування. Боротьба цих двох тенденцій зумовлює ритм соціальної еволюції. Розвиток суспільства підпорядковується законам соціального розвитку, тобто внутрішнім зв'язкам, необхідностям, що керують змінами у формах людської спільності. Узяти до уваги всі фактори соціального розвитку неможливо, позаяк усі вони опосередковані свідомим упливом індивідуальної людської волі на суспільний процес. Досить стало діють протягом усієї історії біологічний, психологічний і економічний фактори. На різних етапах суспільної еволюції перевагу може мати один із них, обмежуючи впилив інших. Так, на ранніх етапах еволюції переважає біологічний фактор, поки на зміну йому приходить психологічний у таких проявах, як мораль, традиції, релігія та ін.

66. Аналізуючи великий етнологічний та історико-культурний матеріал, М. Грушевський виділяє три стадії розвитку суспільності:

1) початки суспільної організації, що характеризують перевагу біологічних факторів розвитку досоціальних форм організації, відокремлення людських спільнот від тваринного світу; поява економічних факторів об'єднання людей у рід, плем'я; виникнення морально-регулятивних функцій, звичаїв, традицій;

2) племінно-родова організація та процеси її поступового розпаду, що відбуваються під упливом економічної диференціації, розвитку особистої власності та виокремлення родинної сім'ї з племені;

3) формування класової держави, яке супроводжується наростанням індивідуалізму проти колективістських засад спільності, нерівності проти егалітарності, егоїзму проти групової солідарності. Розвиток класової держави супроводжується появою нових релігій і культів, поділом суспільства на соціальні верстви з монархом на чолі.

На певному історичному етапі розвитку держави відбувається процес демократизації влади. Причина цього - наростання суперечностей між тенденціями концентрації та монополізації за­собів і впливів влади в руках нечисленної верстви та її ж інтересами самозбереження й утримання влади, що можливе за умови залучення широких соціальних верств до участі у влад­них структурах. Відтак з'являється новий клас, власник нового багатства, котрий потребує поєднання панівного економічного становища з владою. Він дуже активно експлуатує народний інтерес, пропонуючи гасла рівноправності, вдаючись до демагогії, згуртовуючи навколо себе принижених і поневолених.Для збереження своєї влади панівна верхівка використовує психологічну обробку населення - нейтралізацію та послаблення почуття несправедливості, використання як ідеологічного забезпечення своєї влади національних почуттів, культури, науки.

67. Найвищою цінністю, яка слугує у концепції Кістяківського визначальним принципом соціального дослідження, є людина як вільна особистість; усі структурні елементи суспільства Кістяківський розглядає як політично-правові інструменти забезпечення її прав. Зокрема Кістяківський вважав умовою здійснення прав Людини забезпечення прав націй та пригноблених класів, необхідність вільного розвитку всіх націй. Духовність кожної нації відіграє важливу роль у формуванні соціальної єдності. У такому суспільстві, як Російська імперія, свідомість пригнобленої нації, її потреби доти не сприятимуть формуванню соціально-духовної єдності, доки не буде надано право кожній нації на самовизначення, на соціально-культурний і правовий захист. У царині політики Кістяківський не розглядав національний принцип як провідну мету та підставу для політичної влади тієї або іншої партії. Його позиція – культурницький автономізм. Тривалий час він свідомо і послідовно виключав з нього політичний компонент і лише після проголошення УНР сприйняв політичний, державницький контекст української національної ідеї, про що свідчить його плідна праця у Всеукраїнській Академії наук. Із широкого спектру існуючих підходів до розуміння права: державно-організаційного, соціологічного, психологічного, етико-нормативного - Кістяківському найбільше імпонує четвертий, позаяк він найбільше відповідає неокантіанському розумінню сутності правових норм. Цінність наукового доробку Кістяківського у цьому аспекті полягає в поглибленні розуміння нормативної природи права, усвідомленні, що нормативність права не вичерпується етичним елементом, вона набагато складніша. Це знайшло свій вираз утому, що ціннісний аспект права він використовує як інструмент пізнання сутності держави. Кістяківський теоретично обґрунтував необхідність піднесення ролі особистості в соціальному дослідженні. Вихідним пунктом у розумінні сутності та призначення держави він вважав людину як особистість, тому обґрунтовував такий соціальний, економічний та політичний устрій, за якого індивід міг би самовизначитися і, зрештою, реалізувати свої права.

68. Найвищою цінністю, яка слугує у концепції Кістяківського визначальним принципом соціального дослідження, є людина як вільна особистість; усі структурні елементи суспільства Кістяківський розглядає як політично-правові інструменти забезпечення її прав. Зокрема Кістяківський вважав умовою здійснення прав Людини забезпечення прав націй та пригноблених класів, необхідність вільного розвитку всіх націй. Духовність кожної нації відіграє важливу роль у формуванні соціальної єдності. У такому суспільстві, як Російська імперія, свідомість пригнобленої нації, її потреби доти не сприятимуть формуванню соціально-духовної єдності, доки не буде надано право кожній нації на самовизначення, на соціально-культурний і правовий захист. У царині політики Кістяківський не розглядав національний принцип як провідну мету та підставу для політичної влади тієї або іншої партії. Його позиція – культурницький автономізм. Тривалий час він свідомо і послідовно виключав з нього політичний компонент і лише після проголошення УНР сприйняв політичний, державницький контекст української національної ідеї, про що свідчить його плідна праця у Всеукраїнській Академії наук

69. Обґрунтовуючи теоретичні питання державного устрою, Липинський виходить з універсальної передумови, яка ототожнює поняття нації та держави. Історія, вважає він, не знає бездержавних націй та ненаціональних держав. Варто одразу ж заперечити Липинському. На відміну від етносу, як стверджують сучасні історики, «нація»— дитя французької революції (1789) і розвинулася вона в Західній Європі протягом ХІХ століття. Історично держави виникали без допомоги нації, а декотрі нації сформувалися без благословіння власної держави. Як відомо, імперії, що склалися в період занепаду античного світу та під час середньовіччя, мали усі ознаки державного утворення, проте не були мононаціональними чи монокультурними. Тим часом міста-держави рідко охоплювали носіїв однієї культури, ареал її поширення був значно більшим. Інакше кажучи, стародавні греки були, можливо, єдиною нацією, проте не мали державного устрою. Отже, універсальне підґрунтя Липинського є обмеженим. Будівництво держави не може бути працею лише одного політика, вона має опиратися на певну соціальну базу. Побудувати національну державу, вважає Липинський, можна тільки в тому разі, коли в суспільстві є соціальні сили, верстви, класи, що кревно зацікавлені в її існуванні. До такого класу Липинський звертається у своїй головній політичній праці «Листи до братів-хліборобів» (1926 р.). «Земельний клас хліборобський, — пише він, — люди зв’язані органічно поміж собою однаковим способом існування — єсть одинокою групою людей на Україні, яких будуччина залежить від того, чи буде чи не буде Україна». Безумовно, сільськогосподарський виробник-власник зацікавлений в існуванні власної держави, яка забезпечувала б йому стале, ґарантоване володіння земельною власністю. Липинський має рацію, коли стверджує, що аґрарне суспільство має потребу в державі і створює її, але він помиляється, називаючи таку державу національною. В аґрарному суспільстві усе постає проти приведення політичних кордонів у відповідність з культурними (що є характерною ознакою національної держави): і брак суспільної грамотності та розходження поміж книжною і народною культурами; і відмінність між розмовною та церковною мовами.

70. Соціальний клас для Липинського — лише підвалина, на якій починається державне будівництво, його справжніми будівниками є невеликі соціальні групи, національна аристократія, еліта. Для Липинського еліта — активна меншість, яка створює держави і нації.У певний історичний період будь-яка державна нація, вважає Липинський, має в собі певну групу людей, яка є засадою її державного існування.У своєму вченні про еліту Липинський виходить із макіавелістської традиції європейської соціологічної думки, в особах таких соціологів, як Парето, Моска, Михельс. Вони вважають, що невіддільним атрибутом соціальної системи є наявність найвищого привілейованого стану суспільства.На думку Липинського, історично еліту утворюють вихідці із чужих племен. Скажімо, в українському суспільстві носіями елітарної культури є аж ніяк не самі українці, а поляки. Поляки, асимілюючися з «українською народною масою», стимулюють процес відокремлення її в масі руських племен. Саме цей процес «І єсть собственно українство, Україна». Липинський створив власну типологію національних аристократій, що розрізняються способами організації своєї влади: олігархію, класократію і демократію. Для характеристики демократії чи олігархії Липинський знаходить досить точні формулювання і визначення. Що стосується класократії, улюбленої дитини Липинського, такого собі соціологічного фантому, то тут йому соціологічне передчуття зраджує. Класократія для Липинського є найбільш придатною для України формою організації керівної еліти. На відміну від марксизму, який головною класотворною ознакою вважає ставлення до власності, Липинський, визначаючи поняття класу, має на увазі певний органічний колектив із загальною традицією, загальними психічними переживаннями та фізичною спорідненістю. Здається, що, окреслюючи поняття класу, Липинський говорить не про клас, а про зовсім іншу соціальну спільність, скажімо, рід, плем’я. Визначення Липинським класу з певними поправками може стосуватися селянства, одначе селянства ще не заторкнутого капіталізмом, який розкладає громаду. Якщо для Маркса здебільш головним універсальним класом був робітничий клас, то для Липинського відповідно до його романтичних настановлень, його світосприйняття, таким класом було селянство, або, як він його називав, хліборобський клас. Рільництво для Липинського — це мистецтво і цим воно відрізняється від сучасної трафаретної фабричної промисловості. Праця біля землі — це передовсім удосконалення індивідуальних здібностей хлібороба, а наймит — помічник господаря, а не додаток до машини. Промисловий клас, що до нього Липинський зараховував і робітників, і підприємців-капіталістів, жодною мірою не вписувався в поняття «органічного» класу. Зневажливе ставлення Липинського до промислового класу базувалося незначною роллю цього класу в соціальній структурі українського суспільства. Україна для Липинського — це насамперед потужний клас хліборобів, у межах якого існують суперечності між багатими і бідними, але не боротьба. У хліборобах Липинський вбачає головного носія державної ідеї, до них він звертається зі своїм політичним проектом. Липинський, як відомо, сам був поміщиком, і свої уявлення про селянське життя і сільськогосподарську працю він черпав не з аґрономічної літератури. Звідки ж виникає така крайня ідеалізація хліборобів? Тут ми стикаємося зі світоглядним парадоксом: політичний проект не має конкретного адресата. Точніше, адресат виявляється утопічним, отож завдання політичного будівництва може здійснити тільки новий клас. Необхідно, «щоб з останків хліборобського дворянства і хліборобського селянства постала нова провідна українська хліборобська верства», «створення такої нової хліборобської, провідної авторитетної верстви це, на тепер, найважливіша, кардинальна проблема нашого класу» 3, — резюмує Липинський. Логічне завершення свого вчення про еліту Липинський вбачав у ідеї «надлюдини», людини — державного символа, який вивершував би собою органічну ієрархію соціального світу і втілював у собі єдність нації і держави.

71. Поняття території є центральним у вченні Липинського про націю. До Липинського панувала думка, започаткована ще Гердером, про націю як певну мовну групу, націоналізм сприймався як лінґвістичний політичний рух. Липинський, навпаки, вважав, що усвідомлення власної території і прагнення мати на ній власну державу є чинником, який спрямовує національний рух. Націоналізм і соціалізм — це не ідеологія території, а ідеологія громади, це почуття людей одного класу, одної віри, навіть якщо вони живуть на іншій території. Така екстериторіальна ідеологія, на думку Липинського, руйнівна для нації, що створює нову державність, оскільки вона призводить до протиставлення і боротьби різних етнічних груп, що населяють цю територію. Україна, вважав Липинський, завжди була осередком екстериторіальної віросповідальної солідарності, незважаючи на те, як вона називалася: православ’ям чи католицизмом, комуністичною чи соціалістичною ідеологіями, щиро російською чи “вшехпольскою”, — суть її була одна — служити могутньою зброєю в руках метропольних націй.Висновок: «територіальна свідомість є обов’язковою умовою для конструювання єдності будь-якої нації», а тому, що інші ідеї не дадуть бажаного успіху в політичній боротьбі.

72. Під поняттям "метод" у науці розуміють спосіб досягнення істини, певний шлях здобуття нового знання, теоретичного чи практичного освоєння дійсності. Як і будь-яка наука, соціологія широко використовує загальнонаукові (загально-логічні) методи пізнання, а саме: аналіз і синтез, індукцію та дедукцію, абстрагування, сходження від абстрактного до конкретного та навпаки, методи аналогії, моделювання, формалізації, метод історичного та логічного тощо. Одночасно соціологія використовує методи власне соціологічного дослідження*. До них належать методи збору соціологічної інформації та методи аналізу соціологічної інформації. Розглянемо спочатку основні методи збору соціо­логічної інформації. Аналіз документів - метод здобуття соціологічної інформації, вилученої з документальних джерел. Розрізняють неформалізований (традиційний) аналіз і формалізований (контент-аналіз). Опитування - метод отримання соціологічної інформації, заснований на усному чи письмовому зверненні до людей із наступним узагальненням відповідей та їхнім поясненням. Розрізняють анкетування та інтерв'ю як підвиди опитування. Спостереження — метод отримання соціологічної інформації шляхом прямої реєстрації подій свідками. Спостереження може бути простим і включеним.Соціальний експеримент — метод отримання соціологічної інформації в контрольованих та керованих умовах. Експе­римент може бути натуральний і розумовий (мисленнєвий).

73. До головних компонентів програми відносять «вихідну методологічну парадигму» — світоглядну позицію дослідників, яка обумовлює методи, логіку та результати соціологічного дослідження. Наступний компонент програми — мета дослідження, яка об'єднує інтереси вчених та замовників. Мета дослідження може бути визначена як мотивування системи упорядкування засобів одержання кінцевих результатів. До найбільш суттєвих і недостатньо з'ясованих відносять категорії «об'єкт», «предмет» та «проблема» соціологічного дослідження, які становлять третій компонент програми. Предмет соціологічного дослідження — конкретизований проблемою цілісний фрагмент соціальної реальності, тобто окрема особа, сім'я, група, колектив чи їх сукупність, інститут або їх система, спільнота, суспільство в цілому чи сукупність суспільств.

Об'єкт соціологічного дослідження — будь-який аспект, рівень чи зріз соціального явища, спроможний науковими методами сприяти пізнанню досліджуваного предмета. Четвертий компонент програми — завдання дослідження, які поділяють на основні та допоміжні, першо- та другорядні, тобто є ієрархізованими засобами досягнення мети. П'ятий компонент — понятійно - категорична структура дослідження. Шостий компонент — моделювання шляхів вирішення досліджуваної проблеми. Моделювання — процес формування уявлень про досліджувану проблему у формі образів, схем чи знаків, які дали б змогу аналізувати цю проблему та вишукувати засоби її вирішення. Засоби моделювання повинні бути комплексними. Сьомий компонент програми — вироблення гіпотез дослідження, тобто таких припущень, які, на думку дослідників, здатні пояснити сутнісні ознаки досліджуваного об'єкта. Восьмий компонент програми — планування дослідницьких робіт. Найчастіше йдеться про вироблення стратегічного та робочого планів. Дев'ятий компонент програми — вироблення методики дослідження, тобто сукупності програмне впорядкованих історичних, логічних, технічних, організаційних, інформаційних, процедурних та інших засобів, спрямованих на досягнення цілей і завдань соціологічного дослідження. Десятий компонент програми — забезпечення зв'язку між усіма компонентами програми. Останній компонент програми — підготовка звіту.

74. Метод вибірки - науково обґрунтований підхід, що дає змогу робити висновки про об'єкт як ціле, спираючись на дані аналізу лише його окремих ознак.Повноцінне осягнення методу вибірки неможливе без використання декількох спеціальних понять.Генеральна сукупність — об'єкт соціологічного дослідження в єдності його суттєвих якостей та ознак.Якщо, наприклад, об'єктом дослідження є місто, то його мешканців можна розглядати як генеральну сукупність. Вибіркова сукупність — частина об'єктів генеральної сукупності, яка становить суму вихідних одиниць спостереження, вивчення та аналізу.Одиниця відбору—елемент генеральної сукупності, що підлягає аналізу.Одиниця спостереження — ознаки об'єкта, що підлягають аналізу.

Репрезентативність — принцип тотожності сформованої моделі досліджуваного об'єкта параметрам (критеріям) генеральної сукупності.Одним із важливих гарантів репрезентації є кваліфікаційний рівень фахівців. Основою формування репрезентативної вибірки є математико-статистичний апарат, принципи якого детально розроблені і представлені в спеціальній літературі. Сфера використання вибіркових досліджень практично не має обмежень. Передусім це стосується так званих «великих» об'єктів, пов'язаних з вирішенням проблем на глобальному (соцієтальному), інституціональному (сім'я, група, колектив, галузь, сфера діяльності тощо) рівнях. Якщо об'єкти незначні за своїм масштабом — від десятків до сотень одиниць — можливі також різноманітні суцільні опитування.Залежно від критерію систематизації розрізняють вибірки прості і складні, суцільні та ймовірні, одно- та багатоступеневі, формальні та змістові, універсальні та цільові тощо. Наприклад, до простих схем формування вибіркової сукупності відносять: а) простий випадковий відбір; б) систематичний (механічний) відбір; в) серійну вибірку; г) гніздову вибірку. До складних належать: а) багатоступеневі; б) комбіновані; в) стратифіковані; г) квотні вибірки.

75. Суб'єкт політичної влади. Ним є джерело активної предметно-практичної політичної діяльності, спрямованої на об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади — це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади — державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ — носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосе­редньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними — невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади — малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колектив­ним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

76. На сучасному етапі політичного розвитку України формування інститутів громадянського суспільства відбувається у рамках процесу модернізації, тобто комплексу соціальних, економічних, політичних, культурних, інтелектуальних трансформацій. Важливими факторами модернізації в економіці є розширення індустріальних технологій, які базуються на використанні капіталу і наукового знання, широкому освоєнні природних ресурсів, розширенні вторинного (переробка, торгівля) та третинного (послуги) секторів господарства, розвиток ринкових відносин. У соціальній сфері – послаблення застарілих типів соціальності та розширення сфери нових цілераціональних зв’язків, заснованих на професійних чи ринкових критеріях, що супроводжується зростанням майнової диференціації, розподілом діяльності на виробничу, політичну і суспільну. В культурній сфері – диференціація духовних систем і ціннісних орієнтацій, секуляризація й плюралізація громадянської свідомості та освіти, розвиток національної культури, різноманіття ідеологічних течій, свобода засобів масової інформації тощо.

77. Електора́льна геогра́фія (географія виборів) - провідний напрям політико-географічних досліджень, пов'язаний з виявленням територіальних (просторових) особливостей (закономірностей) поведінки населення в звязку з виборами до основних представницьких органів державної влади і місцевого самоврядування. Основним предметом дослідження електоральної географії є електоральна поведінка. Термін електоральна поведінка вживається зазвичай на означення своєрідної реакції населення на стан і зміни соціально-економічного середовища проживання, яка виявляється через участь у виборах, власне характер політичних симпатій, а також стабільність електоральних преференцій. В зв'язку з цим як основні параметри електоральної поведінки можуть розглядатися певні альтернативи:

виборча активність, яка виражається через участь у голосуванні, або політичний абсентеїзм, тобто ігнорування виборів;

чітка політична позиція, що виявляється у підтримці тієї чи іншої партії (кандидата), або негативізм, тобто голосування проти всіх партій (кандидатів);

стійкість або ж мінливість політичних позицій, що спостерігається при різних типах виборів (парламентські чи президентські, до загальнонаціональних чи місцевих представницьких органів), різних типах голосування (наприклад, за мажоритарною і пропорційною схемою) та під час чергових виборів.

78. Економічна соціологія — інтегральна наукова дисципліна, яка досліджує соціальні процеси та явища, що відбуваються у сфері економіки.Започаткована вона в середині 50-х років XX ст. (Н. Смелзер, Т. Парсонс, К. Девіс та ін.) як наслідок усвідомлення вузькості «чистого економізму», його недостатності для осмислення складних процесів управління і пошуку ефективних моделей господарювання.Соціологія економіки характеризується широким колом складних аналітичних питань і проблем, оскільки розглядає економічне життя як взаємодію різноманітних суспільних груп, які:

— посідають різне місце в історично визначеній системі суспільного виробництва;

— наділені різними можливостями, правами та обов'язками у сфері економічної діяльності; — відрізняються одна від одної наявністю власності, рівнем прибутку та споживання; — виконують специфічні виробничі та соціальні функції; — мають особисті інтереси, потреби, ціннісні орієнтації, спосіб життя.

До комплексу досліджуваних емпіричних об'єктів економічної соціології належать: соціальні функції економіки; соціальні аспекти економічних інститутів (різні види виробництва, обміну, власності, підприємництва); форми регулювання економіки; соціальні групи в економіці (кількісний і якісний склад, мотивація діяльності, зміст виконуваних функцій, інтереси, статус, рівень та джерела прибутків); типи мислення в різних економічних системах; види економічної поведінки та участі в управлінні господарством; взаємодія вертикальних структур (міністерств, підприємств, первинних підрозділів) і груп працівників, її економічна ефективність; міжгрупові відносини, стимули мобільності, зміст службових інструкцій, норми господарського права та ін. Ні економічні науки, ні загальна соціологія цих об'єктів спеціально не досліджують. Політична економія розглядає економічні відносини не як сферу функціонування соціальних об'єктів, а як систему, де люди залишаються, так би мовити, «за кадром» економічної теорії. Для загальної соціології діяльність і поведінка соціальних груп у сфері економіки — лише одна з багатьох форм активності. Жодна з цих наук не має спеціального теоретичного, тим більше методичного апарату для дослідження структури суб'єкта економічного розвитку, основних видів його економічної активності, тенденцій, які в ній простежуються, механізмів цієї активності, її впливу на кінцеві результати економічного розвитку суспільства. Все це зумовило виникнення спеціальної галузі соціологічної науки, в центрі уваги якої — діяльність та поведінка соціальних груп саме в системі економічних відносин.Особливість об'єкта економічної соціології полягає в тому, що досліджується не окремо взята тенденція у сфері економіки та суспільства, не взаємозв'язки між ними, а механізми, які породжують і регулюють ці взаємозв'язки. Так, розподільчі відносини — це феномен економіки, але в основі цих відносин лежить певний регулюючий соціальний механізм: поведінка і взаємозв'язок соціальних груп (на різних рівнях економіки), від яких залежить характер розподілу. Аналогічно в основі управління виробництвом, динамікою якості продукції, продуктивністю праці та багатьма іншими економічними процесами лежать відповідні соціальні регулятори: соціальні групи, поведінка яких визначає характер цих процесів, а відповідно, і результати, до яких вони приводять.Маючи в полі зору ті чи інші економічні структури і процеси, економічна соціологія розкриває соціальні механізми, від яких залежить характер їх перебігу: супроводжуються вони зростанням чи зниженням економічних показників; породжують позитивні чи негативні соціальні наслідки. Отже,в центрі уваги економічної соціології перебуває вплив соціальних регуляторів на економічний розвиток.Предметом економічної соціології є соціальний механізм розвитку економіки — система поведінки і свідомість суспільних груп в економічній сфері, взаємодія їх між собою і з державою.

Економічна соціологія як система знань розвивається і виконує свої функції в тісному контакті з іншими науками: загальною соціологією, соціальною психологією, економічними, правовими та іншими науками.

79. Як самостійний науковий напрям соціологія економіки зародилася в США в середині 50-х років XX ст. Головна соціальна передумова її виникнення полягала в необхідності пошуку шляхів ефективного управління людьми в процесі виробництва в умовах розширення та поглиблення економічних зв'язків, загострення соціальних протиріч. 1 етап історичного розвитку економічної соціології пов'язаний з якісно новою ситуацією у взаємовідносинах між економікою та суспільством. М. Вебер розробив теорію соціальних інститутів та сформулював їх роль у регулюванні економіки. Визначальним він уважав вплив на розвиток економіки трьох інститутів — політики, етики та релігії. Його ідеї про бюрократію, соціальну організацію праці, методологічні розробки лягли в основу соціологічної науки. Вебер розробив такі категорії, як «влада», «авторитет», «бюрократизація», «адміністрація» Наступний період (початок 20-х — середина 50-х років XX ст.) збігся з бурхливим розвитком емпіричних соціологічних досліджень. У становленні економічної соціології найважливішу роль відіграли індустріальна (промислова) соціологія, соціологія організацій, теорія соціальної стратифікації та соціальної мобільності. Основоположники соціології економічного життя відзначають «важливість для її становлення концепції «людських відносин», формальних та неформальних груп в організаціях, теорій малих груп, лідерства та керівництва, проблематики соціальної диференціації, В цей період відбувалося накопичення сил, формування фактичної бази нової науки.Третій етап (50—60-ті роки XX ст.) пов'язують із структурно-функціоналістським напрямом теоретичної соціології (Т. Пар-сонс, Н. Смелзер, К. Девіс, Д. Мурі), які намагалися пов'язати економіку з іншими підсистемами суспільного життя. Головний результат цього періоду (50—60-ті роки XX ст.) — інституалізація економічної соціології як одного з напрямів соціологічної науки. Четвертий період (кінець 60-х—70-ті роки XX ст.) оцінюється як кризовий, пов'язаний з різкою критикою методології структурного функціоналізму. Дослідникам, які опиралися на неї, не вдалося досягти належного рівня синтезу економічного та соціального аналізу, створити концепцію, що органічно поєднувала б всю множину різнотематичних досліджень, ставлячи їх на міцну теоретичну основу. Але, незважаючи на це, парадигма для соціологічного аналізу зв'язків економіки та суспільства була створена.

П'ятий етап (кінець 70-х — кінець 90-х років XX ст.) характеризується в літературі як етап «нової економічної соціології», яка орієнтується на аналітичні, порівняльні дослідження між окремими регіонами, країнами; розглядає проблеми не окремих соціальних груп, а цілих соціальних систем; питання світової системи, політики країн і їх різних груп, проблеми світової екології, розвитку технології, організації економічних зв'язків, демографії, набуваючи рис «порівняльної макросоціології».

80. Формування засад ринкової економіки створило в Україні принципово нову соціальну та економічну ситуацію, зумовило й певні зміни в соціально-психологічній сфері, у багатьох суспільних та економічних інститутах: формах власності, механізмах розподілу доходів, забезпечення основних соціальних гарантій, соціального страхування та мотивації трудової діяльності, структурній перебудові економіки і формуванні ринкової інфраструктури,

Такі зміни не можуть відбутися раптово — необхідний певний перехідний період. Головні соціально-економічні риси такого періоду — поліморфізм власності з перевагою державної; активне, а інколи й безпосереднє регулювання державними інститутами таких економічних процесів, як ціноутворення, формування заробітної плати, економічних зв'язків між окремими суб'єктами у сфері виробництва і фінансів, співіснування різних форм соціальних гарантій» Адже жодну економічну програму не буде реалізовано, якщо вона не торкатиметься інтересів населення, не сприятиме зміцненню соціальної сфери суспільства. Звичайно, як і раніше, діє соціально-демографічна диференціація людей за статтю та віком. Важливим соціальним критерієм є професійно-кваліфікаційний статус, належність до різних галузей господарства. Продовжує діяти розмежування людей за місцем проживання, типом населених пунктів. Зберігається вплив на соціальні та суспільно-політичні відносини різнонаближеності людей до джерел розподілу, перерозподілу ресурсів і продуктів виробництва. Освіта, стаж, місце роботи залишаються критеріями, формують поведінку людей. Водночас помітну роль відіграють такі чинники, як рівень прибутку та форма власності. Відчутнішим стає критерій поділу людей на працюючих та безробітних.Раніше соціальна структура суспільства складалася з декількох великих груш селян, робітників, інтелігенції, службовців та правлячої партійно-господарської еліти. Зараз все більшого значення набуває поділ суспільства за рівнем та джерелом багатства, наявністю чи відсутністю приватної власності. Саме прибуток і форма його отримання стають головним структуроутворюючим чинником українського суспільства, що свідчить про становлення в Україні ринкових відносин та первинного капіталізму. Одночасно набирають сили й негативні чинники; формування нової соціальної диференціації та відповідних критеріїв її оцінки свідчить про нездорові відносини у суспільстві; надто різкий поділ на бідних та багатих; процеси збідніння та збагачення мають деформований характер. На зміну традиційним джерелам формування багатства, таким як праця, спадщина, ощадливість,підприємливість, ініціатива, ризик прийшли кримінальна діяльність, використання державної власності, ресурсів та працівників державних установ, держпідприємств тощо. При цьому процес первинного нагромадження капіталу здійснюється вельми стрімко, протягом декількох років, а не десятків чи навіть століть, як це було у багатьох країнах світу. Нова соціальна структура складається з таких соціальних груп: дуже багаті, багаті, середні, бідні та злиденні. Специфічною рисою сучасної структури є надмірно великий розрив між дуже багатими і дуже бідними. Процес усвідомлення багатими, бідними, державою нових структурних змін не встигає за бурхливим розвитком соціальної диференціації» Поряд з великою соціальною групою люмпенів постала проміжна верства між бідними та слабким середнім класом — маргінали, які становлять найбільшу групу населення України. Ще кілька років тому ці люди вважалися достатньо забезпеченими. Сьогодні їм доводиться працювати значно більше, ніж раніше, а споживати значно менше. Становище ускладнюється тим, що це активна, кваліфікована та працездатна частина українського суспільства, яка не має змоги заробляти на пристойне існування. Це найбільш критично налаштована маса людей. За таких обставин різко зростають форми та розміри де-віантної поведінки (злочинність, самогубство, наркоманія, алкоголізм, проституція тощо). Ці та багато інших форм збоченої поведінки в умовах занепаду системи соціального контролю стали загрозливими для суспільства. Не виключено, що швидкість і масштаби їх поширення незабаром переважатимуть можливості їх стримування і профілактики. Водночас в українському суспільстві існують процеси та явища, які можна віднести до категорії «соціальні захворювання». Це передусім слабкість моральної, етичної та правової ціннісно-нормативної системи. Соціальна анемія властива періодам кризи, але розмір її поширення в поєднанні з іншими соціальними хворобами (агресивністю, егоїзмом, цинізмом та апатією) є реальною загрозою для українського суспільства. Блискавичність суспільних змін призвела до руйнування традицій, породивши відчуженість між поколіннями.Соціальної реабілітації та соціалізації потребує не лише молодь, а й старше покоління, яке абсолютно не готове до нової поведінки в жорстких умовах «дикого» капіталізму. Отже, глибинна дезорганізація економічної системи спричиняє і певну дезорганізацію соціальної системи суспільства. Тому свідоме, грамотне здійснення політики державного та соціального управління вимагає визнання того, що економіка — не самоціль, а лише засіб вирішення проблем соціального характеру. Водночас, як стверджує економічна соціологія і свідчить досвід людства, ігнорування людського, соціального, психологічного чинників в економіці може звести до абсурду будь-яке економічне рішення.