Розділ 3 правові передумови та формування політичної системи в україні

Розглядаючи інституційну структуру політичної системи України, а також політико-правові основи її формування та функціонування ми матимемо на увазі систему державних та недержавних соціальних інститутів, які здійснюють певні політичні функції.

Відповідно до класифікації А.Білоуса, політичну систему України, як сукупність політичних інститутів держави і суспільства упорядковану зв’язками між ними складають: держава (парламент, президент, уряд, суди і органи прокуратури), політичні партії, місцеве самоврядування і територіальне представництво, засоби масової інформації [18, с.4].

Маємо зафіксувати те, що структура правового забезпечення функціонування і розвитку української держави як центрального складового елементу політичної системи України передбачає законодавче визначення: а) принципів державного ладу України, б) політичних механізмів реалізації державної влади, в) основних функцій української держави.

За Конституцією України до числа основних правових принципів державного ладу України належать принципи суверенності і незалежності держави, демократизму, соціальної і правової держави, унітарності (єдності) та республіканської форми правління (статті 1, 2, 5) [6]. При цьому, вживаючи поняття державного ладу (яке є похідним від поняття держави як політичної організації суспільства), варто вказати на те, що в сучасній теорії держави і права, як пише С.Телешун, воно жодним чином не ототожнюється з поняттям державного устрою, оскільки є значно ширшим за нього. Адже державний лад характеризується трьома ознаками: а) певною структурою відносин між державою, суспільством і особистістю, що знаходять відображення у системі методів здійснення державної влади; б) системою вищих та інших органів державної влади, їх структурою, співвідношенням їх компетенції, порядком утворення органів влади; в) державним устроєм [19].

Конституційно встановленими засадами організації державної влади в Україні є: поділ державної влади на законодавчу, виконавчу та судову і взаємодія цих гілок влади; системність і структурованість; демократичний порядок формування органів державної влади; конституційність і законність в їх організації та діяльності; постійний характер функціонування і детермінованість повноважень органів державної влади; врахування загальновизнаних принципів та норм міжнародного права, досягнень національної і світової конституційної думки й практики державного будівництва [20].

Ще однією ознакою, яка свідчить про демократичність розвитку політичної системи в Україні є закріплення в правовій системі принципів проведення виборів, які властиві демократичним політичним системам, і українській політичній системі, а саме: загальність, вільність, рівність, пряме виборче право та таємниця голосування.

Наступним кроком в процесі аналізу правового забезпечення розвитку української держави як складової частини її політичної системи є дослідження політичних механізмів реалізації державної влади в Україні.

Республіканська форма правління передбачає, що верховна влада в країні належить народу (стаття 5 Конституції України), який здійснює її безпосередньо, тобто, як пише А.Колодій, шляхом виборів народних депутатів та глави держави. В результаті чого утворюються такі основні органи державної влади як парламент, який є невід’ємною складовою частиною політичної системи всіх без виключення демократичних країн світу, та глава держави. Саме співвідношення цих двох органів державної влади обумовлює характер республіканської форми державного правління в кожній конкретній політичній системі. Класичний підхід до цієї проблеми передбачає виокремлення президентської та парламентської республіки (в континентальній правовій традиції їх ще називають “президентсько-демократична” та “парламентсько-демократична”).

Проте, окрім щойно розглянутих принципів державного ладу та політичних механізмів реалізації влади в Україні, характер держави, так саме як і всієї політичної системи, відображається у правовому встановленні основних функцій держави, завдяки яким можна дати визначення суті, типу і призначенню кожної конкретної політичної системи. Найбільш широко розповсюдженим у сучасній юридичній науці критерієм класифікації правового закріплення функцій держави є їх розподіл на внутрішні і зовнішні. При цьому, в залежності від безпосереднього об’єкту діяльності держави прийнято виділяти ще такі підгрупи як: політичні, економічні, соціальні культурні та екологічні функції. Всі зазначені групи функцій знайшли свого втілення в Конституції України. Політичні функції української держави закріплюються статтями 5, 6, 15, 36, 39, 85, 102, 106, 116. Економічним функціям держави присвячено статті 13, 14, 41, 42, 85, 106, 116 Конституції. Соціальні і культурні функції зафіксовано в статтях 1, 3, 10, 11, 13, 12, 24, 43, 46, 47, 49, 53, 54, 85, 92, 116. Екологічні функції держави викладено в статтях 16, 50, 85, 92 та 116. І, нарешті, щодо зовнішніх функцій української держави, то про них йдеться у стаття 17 (захист суверенітету і територіальної цілісності, забезпечення інформаційної та економічної безпеки [21]), 18 (забезпечення національних інтересів України шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними нормами і принципами міжнародного права [6]), 54 (повернення в Україну культурних цінностей її народу, які знаходяться за її межами [6]) Конституції України.

Наступним важливим інститутом політичної системи, який ми обов’язково маємо розглянути і висвітлити правові основи його функціонування в Україні, є політичні партії. В Україні, відповідно до статті 85 Конституції (пункти 11, 12, 13 частини 1), Верховна Рада України розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України, надає згоду на призначення Президентом України Прем’єр-міністра України, здійснює в конституційних межах контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Проте, для того аби надати всебічної характеристики політико-правових основ розвитку політичної системи в сучасній Україні ми маємо розглянути ще дві структури взаємовідносин, які виникають між інститутами політичної системи. Йдеться про відносини “держава – церква” та “держава – органи місцевого самоврядування”.

За правило, політичні системи більшості суспільств на сучасному етапі формально виключили церкву зі свого складу. Тобто відбувся процес відділення церкви від держави та від політичної системи. Хоча, у зв’язку з цим цікаво звернути увагу на один, здавалося б, суто термінологічний нюанс. Справа в тому, що в англомовній правовій традиції завжди вживається не поняття відокремлення “церкви від держави” (chirch from state), а – “відокремлення церкви і держави” (chirch and state). Тим самим підкреслюється рівноправність суб’єктів цих відносин в політичній системі. До того ж майже всі правознавці на сьогоднішній день одностайні в тому, що коли під “відокремленням” розуміти такий стан, за якого держава не має з церквою нічого спільного, то такої правової ситуації, як каже В.Єленський, ми не знайдемо ніде в Європі [22, с.61]. Тобто відокремлення тут означає, що держава як основний елемент політичної системи, не ототожнює себе з жодною з релігій чи церков, не покладає на церкву державних функцій, не втручається в її внутрішні справи, обидві інституції поважають автономію одна одної в належних їм сферах, держава зберігає нейтралітет щодо релігійних організацій і не виступає від їх імені.

В Україні одним з найважливіших нормативних актів, який значною мірою дозволив врегулювати відносини між державою та церквою став Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” від 23 квітня 1991 року [23]. Вже у статті 1 цього закону його основними завданнями було визначено: гарантування права на свободу совісті громадянам України та здійснення цього права; забезпечення відповідно до Конституції України, Декларації про державний суверенітет України та норм міжнародного права, визнаних Україною, соціальної справедливості, рівності, захисту прав і законних інтересів громадян незалежно від ставлення до релігії; визначення обов’язків держави щодо релігійних організацій; визначення обов’язків релігійних організацій перед державою і суспільством; подолання негативних наслідків державної політики щодо релігії і церкви; гарантування сприятливих умов для розвитку суспільної моралі і гуманізму, громадянської злагоди і співробітництва людей незалежно від їх світогляду чи віровизнання. Разом з тим, статтею 5 було дано юридичного тлумачення принципу відокремлення держави від церкви, а також визначено ті обов’язки, які покладаються на цих суб’єктів політичної системи.

Таким чином, проаналізовані нами сучасні тенденції правового забезпечення розвитку політичної системи в Україні в процесі її трансформації в демократичну цивілізовану країну свідчать про те, що ідеї демократії, парламентаризму, прав людини і колективних прав соціальних спільнот, розподілу влад, місцевого самоврядування і прав територіальних колективів, підвищення ролі суду при захисті конституційного ладу, децентралізації та деконцентрації влади отримують все більш широкого розповсюдження та втілення. Закріплені на конституційному рівні (стаття 1 Конституції України) положення про те, що Україна є правовою та соціальною державою; поступово реалізується в безпосередньому політичному та правовому житті країни, що прискорює процеси становлення демократичного типу політичної системи в Україні і служить переконливою запорукою того, що ця політична система все ж таки буде розбудована. Хоча, на жаль, часто-густо ці спроби не мають планомірного характеру і нагадують радше нескоординовані спонтанні дії, що, звичайно, заважає розбудові демократичної політичної системи, оскільки цей процес, за словами А.Кудряченко, має супроводжуватись не одноразовими зусиллями, а поміркованими та постійними діями. Також суттєвий вплив на становлення в Україні демократичної політичної системи і правового забезпечення цього процесу має фактор відмови від системи авторитарно-бюрократичного управління суспільством і орієнтація на становлення і країні політичного плюралізму, громадянського суспільства, гарантування домінування прав і свобод людини і громадянина.

Разом з тим, аналіз правових основ формування політичної системи України висвітлив перед нами ціле коло нових проблем, які ми не можемо обминути увагою. Мається на увазі дослідження проблем і суперечностей у розвитку політичних систем перехідного типу коли змінюється не лише характер політичної влади, але й політичні форми її організації [24]. Адже, саме це специфічне становище політичної системи України зрештою і дозволяє пояснити ті ускладнення, які об’єктивно виникають в процесі становлення демократичної політичної системи, визначити основні напрями її розбудови та перспективи її реалізації. При цьому варто постійно пам’ятати слова Д.Мейса про те, що уповільнення темпів змін у напрямі розбудови демократичної політичної системи є першим симптомом повернення до авторитарного стану [24]. Так саме як і те, що перервані чи незавершені перетворення політичної системи, “стагнація демократичного транзиту”, значно ускладнюють всю сукупність процесів правового, соціального та економічного реформування.