Розділ 2 типологія політичних систем

2.1. Проблемні підходи типологізацій політичних систем

Дослідження проблеми класифікації політичних систем, а також виявлення закономірностей їх функціонування передбачає, по-перше, визначення самого поняття політичної системи, а, по-друге, виокремлення тих основних ознак та принципів типологізації, які дозволяють нам надати якнайповніше описання всіх наявних на сьогодні політичних систем. І вже на підставі цього методологічного ґрунту ми зможемо виявити ті загальні та специфічні закономірності, що виникають в процесі розвитку і функціонування як всіх політичних систем, так і їх окремих типів.

Не вдаючись до більш ґрунтовного дослідження всіх тих теоретико-наукових наслідків, які виникають в разі використання наведеного методологічного підходу до розуміння сутності поняття політичної системи, спробуємо описати ту класифікацію політичних систем, яку ми отримаємо додержуючись цього шляху.

Всього, як пише О.Таран [8], не зважаючи на всі відмінності в межах дії політичних систем, ми можемо виділити два основних типи: демократичні та автократичні. Для останніх властивий надмірний централізм в управлінні, монополізація влади в руках вузького кола осіб, широке застосування каральних методів управління, постійне використання примусу, слабкість чи повна відсутність опозиції офіційній політичній владі та агресивність. Звичайно, що за ступенем універсальності подібна класифікація є мабуть що найбільш потужною. Але, справжні проблеми в цьому плані, на нашу думку, виникають тоді коли ми маємо справу з такими політичними системами, які важко описати виключно в термінах демократичних політичних систем, чи в термінах автократизму. Більш того, навіть класичні, чи, так би мовити, “рафіновані” демократичні політичні системи зовсім не виключають можливості використання авторитарних методів управління (скажімо, в період реформ чи у разі виникнення надзвичайних ситуацій), що, до речі, у багатьох демократичних країнах зафіксовано на конституційному рівні.

Іншою проблемою, яка є тісно пов’язаною із щойно відзначеною нами є те, що навіть визначення основоположних типів політичних систем (наприклад, “авторитарні – демократичні”, “традиційні – модернізовані”, “системоцентриські – персоноцентриські”, і т.д.) все одно не елімінує можливості їх подальшої класифікації. Так, скажімо, про два типи демократичних політичних систем (democratic political systems) пише Доналд Кейм, які він позначає як “PD-I” та “PD-II” [341;8,15]. А останні, в свою чергу, розподіляються ним на “зорієнтовані на людину” та “зорієнтовані на громадянина”. Методологічно близьку до цієї позиції займає Роберт Прейнджер, який протиставляє “апатичні” демократичні політичні системи “громадянським”[9]. Те ж саме ми знайдемо і у Роналда Дворкіна, який у своїй праці “Свобода. Рівність. Спільнота”на підставі характеру колективних дій, що мають місце у демократичній політичній системі, пропонує виокремлювати два типи демократичних політичних систем: статистичні і громадські, чи як він їх ще називає, “дві концепції демократії”[10]. У першому випадку, політичні рішення, що приймаються, розглядаються як певна функція поданих голосів, або рішень чи побажань окремих громадян. За цим тлумаченням демократичні політичні системи відрізняються від інших тим, що за демократії використовується мажоритарна функція, або принаймні функція більшості голосів. Друге тлумачення має громадську спрямованість: в демократичних політичних системах політичні рішення приймаються специфічним суб’єктом, тобто народом як таким, а не сукупністю окремих індивідів (дещо на кшталт “загальної волі” Ж.-Ж.Руссо).

Також слід звернути увагу і на те, що спроба звести поняття політичної системи до характеру здійснюваного в державі управління, не може вважатись цілковито коректною методологічною дією. Річ у тім, як пишуть В.Іванов та В.Матвієнко [11], що поняття “політична система” є більш змістовним ніж поняття “державне управління”, оскільки воно охоплює всіх осіб та всі інститути, що беруть участь у політичному процесі, а також неформальні та неурядові фактори, які впливають на механізми вирішення проблем, на реалізацію рішень в сфері державних відносин.

Тому, зауважуючи на недоліках політико-правових спроб звуження поняття політичної системи, такий відомий український фахівець як С.Рябов пропонує визначати політичні системи як всю сукупність соціальних угрупувань, фрагментованих спільнот та суспільних груп, які є носіями певним чином виражених інтересів і прагнуть здійснити їх, втілити в життя [12, с.43]. Одночасно з цим до політичної системи належать також ті організації й установи, що покликані виражати та задовольняти ці суспільні інтереси. Виходячи з цього, він пропонує класифікувати характер і зміст політичних систем застосовуючи такі показники як: а) класовий зміст існуючої влади та її опозиції; б) характер системи інституцій, організацій та установ, через які здійснюється влада й регулюються відносини між класами і соціальними групами; в) принципи діяльності інституцій політичної влади, спрямованість цієї діяльності, її відповідність потребам суспільного добробуту; г) ступінь осягнення всіх цих обставин і чинників у формах політологічної теорії, політичної ідеології, психології, соціології тощо [13, с.5-9].

Ще один критерій класифікації політичних систем може бути визначений нами як аксеологічний. Так, зокрема, А.Оболонський пропонує класифікувати політичні системи в залежності від того, яка ціннісна орієнтація виявляється в них домінуючою: “персоналізм” чи “системоцентризм”. Більш-менш адекватною, хоча й з певними обмовками, цій класифікаційній структурі буде відповідати розподіл на політичні системи “західного” та “східного” типів [14, с.173]. Основна відмінність між цими типами політичних систем полягає в тому, що системоцентризм завжди передбачає верховенство інтересів цілого, тоді як персоноцентризм виходить з вищої цінності приватного інтересу та верховенства інтересів окремої особистості.

Таким чином, окреслюючи проблему виявлення сутності та змісту поняття політичної системи як одну з центральних проблем сучасної політико-правової науки і продовжуючи її аналіз ми стикаємося не лише з наявністю різних, а подекуди навіть протилежних, дефініцій політичних систем, але з тим, що навіть у межах однієї науково-дослідницької програми різні автори пропонують відмінні одна від одної класифікації політичних систем. Себто мається на увазі те, що у випадку системного і комплексного політико-правового дослідження політичних систем ми повинні звертати увагу не лише на питання встановлення чіткого науково-теоретичного змісту цього поняття, але й обґрунтовувати ті конкретні висновки (зокрема, щодо класифікації політичних систем), які випливатимуть з застосовуваної дефініції.