Безсмертна Т.Г. "Конспект лекцій філософія "

УКРАІНСЬКА ФІЛОСОФІЯ

В загальній скарбниці філософської думки вагомий доробок належить українським мислителям.

На початкових етапах своєї історії східні слов’яни в діяльності та духовному житті використовували переважно емпіричний досвід і міфологічну картину світу з її обожненням реальних сил природи та поклоніння їм.

Прийняття християнства було прогресивним для Русі, оскільки закріплювався новий світогляд, домінантою якого стає значимість людини в світі, її пізнавальні можливості, співвідношення віри і розуму, душі і тіла. У Х-ХІІІ ст. з’являються перші твори київських книжників, в яких стверджувались ідеї єдності та незалежності Русі («Повчання» Володимира Мономаха, Моління Даниїла Заточника, «Слово про Закон і Благодать» Іларіона Київського, «Слово о полку Ігоревім»). Створюються центри перекладу та перепису книг, бібліотеки, відкриваються школи, а письменність на Русі стає об’єктом піклування держави (в цей час в Києві було більше грамотних людей ніж в Парижі).

Формування світської культури знаходилось під значним впливом богослов’я: побудовані Михайлівський Золотоверхий Собор, Велика Лаврська церква, а також Софія Київська, яка не мала собі рівних в історії світового мистецтва ХІ ст.

Особливо важливим стало формування нового світосприйняття людиною думки про причетність історії власної країни до розвитку світової історії.

Видано національною мовою «Логічний словник» Мойсея Маймоніда, в якому викладені основи формальної логіки Арістотеля, тоді як Європа прочитала його латиною лише на початку ХVI ст.

«Києво - Печерський патерик» (ХV ст.) із співчуттям і гордістю ще довго буде нагадувати про минулу могутність Київської Русі, духовну стійкість русичів в роки існування єдиної держави.

Для епохи Відродження в Україні характерні особливі соціальноекономічні умови: склалися всі передумови зародження нового капіталістичного способу виробництва, буржуазних відносин. Українські мислителі висловлювали свої міркування про походження держави, форми правління, суть та ідеал держави, проблеми війни і миру, обґрунтування ідеї освіченої монархії, обмеженої законом, невтручання церкви в державні справи, співвідношення індивіда і держави, взаємні права і обов’язки громадянина і держави.

Це, безперечно, посилює інтерес до рідної культури, мови, пробуджує національну свідомість народу, сприяє появі необхідності розвитку вітчизняної науки і освіти. Оскільки ні вищих, ні середніх навчальних закладів в Україні тоді не існувало, то багато українських юнаків по закінченні місцевих навчальних шкіл їхало продовжувати освіту до польських і західноєвропейських університетів. За кордоном молодь України

не лише здобувала освіту, а й переймалася новими передовими ідеями, передусім гуманістичними.

Філософія гуманізму мала яскраво виражений антропоцентричний характер, головною проблемою якого була людина не лише як предмет філософського розгляду, а і як господар землі, на якій живе, творець власної долі, при чому не з Божої ласки, а з власної природи. Українські мислителі трактували людину як найвищу цінність причетну до божества, рівну, тотожну Богові. Проблема співвідношення Бога і Людини вже не зображувалася як результат відмови від світу й людськості, оскільки людина розумілася як тілесна і духовно досконала істота, людина як “співтворець”, “співробітник”, гідна високого призначення.

Крім проблеми людини як творіння Бога чи природи, актуальним стало визначення місця людини посередині між двома протилежностями: між добром і злом, стражданням і щастям. Цікавою думкою С. Оріховського було твердження, що до безсмертного життя шлях треба торувати, живучи розважно, чесно й побожно на землі, тобто фактично своє майбутнє людина готує власними руками. Це означає, що земне життя вимагає спрямування всіх зусиль людини до найліпшого використання земного часу.

Тому ще однією проблемою Відродження було самопізнання (К. Сакович). Пізнавши себе, людина зможе краще керувати відчуттями, розумом, волею, вчинками.

Виокремлення філософії як самостійної сфери знань розпочалося в Україні ще до відкриття Києво–Могилянської академії. Розвитку набули проблеми онтології та натурфілософії, вчення про державу, морально - етичні принципи, естетичні норми і уявлення, проблеми теорії пізнання, а також питання ролі самої філософії в житті людини.

Творчість українських мислителів розвивалась під впливом німецької класичної філософії, неокантіанства, позитивізму, персоналізму. Це свідчення тісного зв’язку української філософії зі світовою як філософією, так і світовою духовною культурою. Через всю історію розвитку української філософії прослідковуються ідеї національного поступу, безмежного прагнення до свободи, формування української державності, національного самовідродження філософії.

Друкування українською мовою було заборонено, українізми нещадно вилучалися, викладання філософії строго регламентувалося програмою і на латині (лише з 1831 року викладання стало проводитися російською мовою), кращих професорів і навіть студентів у великій кількості забирали з КиєвоМогилянської академії для потреб імперії.

Але!.. Навіть обмеженість релігійною ортодоксією не зупинила інтерес і пожвавлення тенденції розвитку історії філософії, логіки, психології, проблем теорії пізнання.

Філософія Києво-Могилянської академії по суті була першим етапом у розвитку професійної філософії в Україні. Її значення полягає у створенні власного інформаційного поля, необхідного для подальшого розвитку філософського мислення. Професори Києво-Могилянської академії розуміли

філософію як систему дисциплін чи всіх наук, покликаних віднайти істину, причини речей, даних людині Богом, а також як дослідницю життя й доброчесності. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто з Богом, якого називали також творящою природою. Методом пізнання сутності їм слугувала формальна логіка, разом з тим, вони надавали важливого значення чуттєвому досвіду, спогляданню, які Т. Прокопович вважав “двома ногами вченого”.

Георгій Щербацький, наприклад, визначає філософію в дусі картезіанського раціоналізму. Пізнаючи навколишній світ і людину, потрібно опиратися на людський розум, самосвідомість, принцип очевидності.

Вартим уваги є обґрунтування проблеми руху і спокою, невіддільності простору і часу від природних тіл, заперечення існування порожнечі та ін. Це є свідченням орієнтації у філософії вчених Києво-Могилянської академії на Арістотеля, Декарта, Лейбніца, перехід від Середньовіччя до Нового часу, що забезпечило синтез вітчизняних духовних традицій, власних духовних надбань з європейською вченістю і відповідало потребам розвитку не лише української філософії, а і державотворчих ідей в Україні, ствердженню української релігійної та культурної традиції.

Цікавим і самобутнім є світогляд українського «Сократа», мислителя світового масштабу – Григорія Савича Сковороди.

Виразивши своєю творчістю протест трудящих селянських мас проти кріпацтва, Г. Сковорода основну увагу приділяв філософсько-етичній проблематиці, а саму філософію розумів як спосіб самоутвердження і самоусвідомлення людини в світі.

Сутність людського, сенс людського буття, шляхи досягнення блаженства в реальному земному житті стали головною і визначальною темою всіх його творів, поєднуючись з розробкою загальнофілософської концепції світу і людини. Світогляд Г.С. Сковороди носить чітко виражений пантеїстичний характер. На його думку, Бог не всемогутня духовна сутність, що стоїть над світом, над природою і людиною, а є істина, природа в природі, живе в живому, людина в людині.

Вічність матерії зумовлюється невидимою натурою Бога, є тінь вічної духовної субстанції.

Єдність матерії і духовного, кінечного і безкінечного, загального і одиничного Г.Сковорода прагнув осмислити в теоретико-пізнавальному відношенні через співвідношення сутності і видимості, а в моральному плані через поняття добра і зла.

Г.Сковорода розробив концепцію трьох світів: макрокосмос – безмежний світ, що складається з множини малих світів; мікрокосмос – людський світ, вірніше сама людина, і третій символічний світ – Біблія. Кожний з цих світів має внутрішню, духовну і зовнішню, матеріальну природу. Внутрішнє, духовне є дійсним Богом. Істина в людині є Бог. Тому істинно людське, високоморальне визначається не його тілесною, тлінною організацією, а духом. Істина в людині – не тіло, а її дух, свідомість, воля, світ внутрішніх переконань. Саме вона виступає Богом в людині. В

символічному світі (світі Біблії) Г. Сковорода прагнув виявити заховану за зовнішніми формами духовну цільність людини, знайти ідеал людських взаємовідношень, що встановлюються між людьми в їх істинно духовній сутності без згубного впливу плоті.

Духовна республіка будується у відповідності з началами любові, рівності, спільності усього. Цей духовний світ протилежний світу зла. Він не потойбічний, куди переселяються після смерті, а ідеальний, високоморальний світ, що служить ідеальним образом дійсно людського способу життя.

Жити у відповідності з природою означає не просто слідувати природним факторам, а реалізувати свою «сродність». Знайти себе, ось в чому повинен бути сенс буття людини, враховуючи, що тільки праця є джерелом і основою людського щастя, центром в якому концентруються і переплітаються особисті інтереси з народними потребами.

Філософські погляди П. Юркевича формувались під впливом філософії Платона і Канта, яку він вважав фундаментом європейської філософської думки не лише на її сучасному етапі, а і в майбутньому розвитку.

Особливе місце в теорії пізнання П. Юркевич відводив ідеї, розглядаючи її як основу гармонії між мисленням і буттям, як необхідну передумову всякої науки. Для переходу від ідеального буття до реального, наявного потрібна не лише ідея Гегеля чи «сутність» (ідея) Платона, а й діяльність особистості з її душею, серцем як центром духовності. Тільки в такому випадку можна здійснити перехід від того що повинно бути (ідея), до того що є (дійсність). Він гостро критикував метафізичний матеріалізм, який механічно переносив методи вивчення фізіологічних функцій на психологічні.

Виходячи з принципів християнської моралі, П. Юркевич виступав проти класової боротьби, акцентуючи увагу на тому, що людство повинно протистояти будь-якому прояву сили, ворожої суспільству. Щодо співвідношення особистих і суспільних інтересів зазначав, що поки людина переслідує свої інтереси в межах справедливості, до того часу ці інтереси будуть поважатися різними станами і нацією загалом, що властиве і лежить в основі законодавства всіх освічених людей.

Пов’язана з Києво-Могилянською академією церковна і світська еліта, а також представники покозаченої шляхти ідеологічно забезпечили переорієнтацію політики Богдана Хмельницького та його наступників від козацького автономізму до розбудови самостійної Української держави.

Одним із перших документів, в якому обстоювались національнодержавні права України перед тогочасними європейськими урядами став політичний меморіал під назвою “Вивід прав України”, автором якого був Пилип Орлик, випускник Києво-Могилянської академії, гетьман, відомий ще як автор першої української конституції 1710 року. П. Орлик, посилаючись на принципи міжнародного права, закликає європейські держави допомогти Україні повернути свою свободу і вказує на недооцінку ними агресивної політики Москви для безпеки самої Європи.

З протилежної позиції, в якій вкрай негативно оцінюється ідея самостійної і незалежної церкви та обмеження царської влади, виступив Т. Прокопович. Його ідея підпорядкування церкви й духівництва державі на російському ґрунті зміцнення абсолютистського, деспотичного політичного режиму, надовго перекреслила надії на зародження плюралістичних тенденцій у російському суспільстві. В такому підході був зацікавлений Петро І і сформульованій концепції надав законної сили.

За таких соціальних умов українського народу, враховуючи духовну спадщину і незважаючи на особливості та відмінності в підходах до розуміння і вирішення, виникали і кріпли ідеї, які підкреслювали і доводили окремішність, самобутність українського народу, його культури і світогляду, обстоювали його право на гідне існування, на розвиток національної культури, рідної мови, освіти, науки.

Ідеали народної традиції, суспільної справедливості, свободи й національності, протесту проти політичного гніту й усякого зазіхання на свободу і гідність людини, людської особистості заклали міцні підвалини національного відродження, з чого власне починається доба націостановлення українців, усвідомлення національним рухом того, що українська політична нація має творитися не лише етнічними українцями, а й національними меншинами, які проживають в Україні.

Слід згадати і про націоналізм, який з’явився як реакція на диктаторські режими в східних країнах і носив очевидний захисний характер.

В пробудженій національній свідомості чітко проглядалась думка, що подолати залишену царатом спадщину національного гніту можна тільки шляхом відокремлення і створення незалежних держав. І це – єдина запорука міцної дружби українського і російського народів.

Трагічно обривається українське відродження 20-х років, навічно закарбувавшись у пам’яті народу як “розстріляне відродження”. На довгі роки аж до “хрущовської відлиги” в 60-ті роки (друге філософське відродження в Україні) запанувала догматична схоластика сталінізму. За передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів.

І все ж таки паростки живої думки пробивалися скрізь товщу офіційної державної “класики” марксизму-ленінізму.

На відкритому в 1944 р. Філософському факультеті Київського університету й створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії Наук відроджувалися класичні напрями філософської думки й започатковувалися нові філософські традиції, концепції, школи.

Обман, культова ідеалізація офіційної пропаганди, прихована криза суспільного розвитку, розходження в ряді сфер соціального життя між теорією і практикою, словом і ділом досягли значних розмірів, перетворилися на своєрідні стереотипи й норми повсякденного й громадського буття.

Ця принципова роздвоєність і визначала результати розвитку філософської думки в Україні, коли філософія, ідеологія і світогляд

ототожнювалися, а науковці займалися ґрунтовним аналізом логікогносеологічних основ сучасної науки (П.В. Копнін), створено новий напрям досліджень – логіка наукового пізнання.

Починаючи з 70-х років у центрі уваги українських філософів – дослідження методологічних функцій світогляду й світоглядних функцій діалектики (В.І. Шинкарук).

Характерною особливістю розвитку філософії останніх років є передусім поглиблення розробки загальнотеоретичних і методологічних аспектів проблем людини та культури, закономірностей історичного розвитку особи та суспільства, обґрунтування соціально-культурної зумовленості сутності особи, гуманізації людського буття в епоху технізованого суспільства(М.Ф. Тарасенко, В.М. Князев).

Незважаючи на застійні часи, вчені досить оригінально показують методологічне значення принципу практики для осмислення проблеми співвідношення загальнолюдської культури та її конкретно-історичних типів.

Поступово назріла необхідність своєрідної інвентаризації всього категоріально-понятійного апарата філософського мислення, позбавлення його ідеологізованого культового нальоту, відродження істинного предмета й суспільної ролі філософської науки; аналіз боротьби нового з віджилим, прогресивного з консервативним і, що особливо важливо, пошук шляхів і способів для виявлення та зміцнення паростків нового.

Місце філософії – в авангарді суспільної практики. Своє завдання філософія може успішно виконати лише за умови своєчасного осмислення головних подій у країні та на світовій арені, фундаментальних відкриттів та процесів науки і техніки.

Філософія повинна давати відповіді на хвилюючі питання буття, на складні морально - етичні проблеми – це і є запорука її розвитку.

Модуль 1. Філософська пропедевтика. Історія філософії

Лекція 1. Вступ до філософії

Суттєвими рисами світогляду є, насамперед, певна цілісність поглядів. Далі, ці погляди стосуються важливих життєвих проблем: що таке світ, чи існує Бог, куди прямує людство, в чому полягає покликання людини і т. ін. Ці проблеми розглядаються з певної духовної висоти, на основі узагальнення життєвого досвіду народу.

Центральна проблема світогляду — відношення людини до світу. Людина, на відміну від тварин, тільки частково включена в світ. Вона виокремлює себе із світу, протистоїть світу і вступає зі світом в певне відношення. Ми відносимось до світу так, мовби перебуваємо поряд або ззовні світу. Між нами і світом наявна дистанція. Ми усвідомлюємо світ, тобто маємо його як щось зовнішнє.

Таким чином, як світорозуміння, світогляд може бути раціоналістичним, таким, що визнає всевладдя розуму (Гегель, наприклад, визнавав, що світ— це об'єктивний розум, який за логікою цілком подібний суб'єктивному розуму людини), і ірраціоналістичним, тобто таким, що вважає основою світу щось таке, (наприклад, воля у Ніцше), що не можна вкласти в рамки розуму.

Однак, щоб орієнтуватись у світі, недостатньо тільки пояснити його, світові треба ще дати оцінку, тобто відповісти на питання, яким він є для людини — добрим чи злим, прекрасним чи потворним, чи вартий він того, щоб у ньому жити. У розв'язуванні таких питань виявляється оцінювальна або аксіологічна функція світогляду. Опозиційний характер світоглядних цінностей (добро — зло, праведне — грішне і т. п. ) цілком зрозумілий, адже людина постійно перебуває в полі напруги між протилежними полюсами, і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення тваринного. В аксіологічному плані світогляди можна поділяти на оптимістичні й песимістичні, гуманні та антигуманні.

Світогляд, далі, зумовлює відповіді на питання щодо того, як жити людині в світі, що робити, і, отже, вміщує певні практичні настанови щодо світу і буття людини в цьому світі. Звідси випливає праксеологічна функція світогляду. З цього погляду серед світоглядів виділяють практично-активні та споглядальні. Так, релігійні вчення Індії, як правило, мають споглядальний характер, а, наприклад, протестантизм як ідеологія європейської буржуазії Нового часу, проникнутий активізмом.

Виокремлені нами три шари (знання, цінності та практичні настанови) і функції світогляду дають змогу краще зрозуміти будь-який світогляд. Так, марксизм як світогляд є раціоналістичним, оптимістичним, практично-активним; фашизм — ірраціоналістичним, оптимістичним, активним; буддизм — ірраціоналістичним, песимістичним, пасивним.

Крім означених, світогляд виконує й інші функції. Він, зокрема, духовно об'єднує націю, релігійну общину, соціальну групу. Взаєморозуміння і узгодженість можливі лише за умови, що члени даного соціального утворення поділяють певний світогляд.

Прийнято виділяти також і три історичні типи світоглядів: міфологічний, релігійний, філософський. Для того, щоб мати уявлення про філософію як тип світогляду, необхідно з'ясувати її суттєву відмінність від міфології та релігії.

Історично міфологія передує релігії та філософії. Вона є лоном, в якому формувалися дві останні. Міфологія є світоглядом родового і нерозвинутого класового суспільства. Суб'єктом-носієм міфу є рід, або інша спільнота, з якої іще не виокремилась особа. Міфологія є синкретичною цілісною формою свідомості. В ній органічно поєднані зародки релігії, філософії, моралі, права, естетичних канонів і навіть науки. Міфологія не знала трансцендентного бога (бога, що існує поза реальним світом, тобто поза простором і часом); її боги, хоча й відмінні від людей, але відмінні в ступені (могутності, розумі і т. п. ), а не в суті, в природі.

Релігія виникає як засіб соціального контролю за поведінкою особи після того, як вона виокремилась з роду і усвідомила свою окремішність. Якщо людина стає особою, то родові зв'язки слабнуть; свідомість особи не вважає більше справедливим покарання одних за гріхи інших — кожен має сам нести свій хрест, і соціальний механізм покарання, який становить основу міфу, тепер не спрацьовує.

Щоб утримувати особу у вірі, релігія постулює потойбічне життя як відплату за життя поцейбічне. У "цьому світі" можна грішити і прекрасно жити (прикладів цьому достатньо), але на "тому світі" за все доведеться тримати звіт. В такий спосіб релігія здійснює соціальний контроль.

Виникнення релігії — величезний поступ в історії людства. Вона морально зрівняла всіх людей: нікому не дозволено порушувати заповіді Бога — ні царю, ні рабу, ні чоловікові, ні жінці, ні здоровому, ні каліці. Як особи, як носії моральної свідомості, — всі люди постали рівноцінними і рівноправними.

Таким чином, принципова відмінність релігії від міфології полягає в тому, що носієм міфологічного світогляду є рід чи інша тотальна спільнота, а релігія спрямована на особу. Звідси і зміна способів контролю і впливу. Серцевиною міфу є страх і зовнішній контроль, релігії — віра і мораль. Слід зазначити, що пояснення світу у релігії відступає на задній план порівняно з міфологією; на передній тут виступає моральне регулювання соціального життя.

Філософія виникає практично в один і той же час, що й релігія (в Індії, наприклад). Носієм філософського світогляду є також особа. Принципова відмінність філософського світогляду від попередніх типів полягає в тому, що він засновується на розумі, тоді як релігія — на вірі, міфологія — на страхові. Це — по-перше. По-друге, релігія і міфологія мають справу з чуттєвими образами, тоді як філософія оперує абстрактними поняттями. І, нарешті, філософія цілком позбавлена функції і засобів соціального контролю. Міфологія і релігія приймаються індивідом у готовому вигляді, часто несвідомо і примусово, так що особиста творчість виключається. Філософія ж є справою особи, вона ґрунтується на засадах свободи (правда, марксистсько-ленінська філософія, будучи офіційною ідеологією СРСР, виконувала функцію соціального контролю і примусово нав'язувалась, але це тільки свідчить про те, що вона, по суті, була не філософією, а ерзацрелігією).

Питання, що вивчає філософія, є одним з найважчих для самої філософії. Річ у тому, що предмет філософії, та проблематика, яка привертала увагу мислителів, історично змінювались. У різні епохи у філософії домінували то вчення про буття, то про пізнання, то політичні чи етичні проблеми. Крім цього, в Європі, фактично до XVII ст., філософія включала все знання про світ, тобто зародки всіх наук, окрім хіба що математики й медицини. Навіть у XX ст. все ще продовжується процес відокремлення від філософії певних галузей знання, які стають окремими науковими дисциплінами (зокрема, психологія і соціологія, а також політологія).

Найбільш загальні засади сущого такі, як: буття — небуття, простір — час, причинність, сенс людського існування, істина, добро, свобода і т. ін. — загальності, з яких "конструюється" світ, в якому ми живемо, і складають предмет філософії. При цьому філософія намагається звести всі ці різні загальності до одного принципу — Бога, матерії тощо і пояснювати їх, виходячи із цього принципу.

Як уже зазначалось, серцевину світогляду і, відповідно, філософи як теоретичного світогляду складає трактування відношення людини І світу з нього й випливають основні філософські проблеми і дисципліни Дещо умовно (в Історії філософи предмет філософи і структура дисциплін часто мінялися) можна виділити ряд проблем. Насамперед, проблема що таке світ, що таке буття, що насправді Існує, а що не Існує7 Вченням про буття є онтологія Вона виділяє різні сфери буття — нежива І жива природа, соціальний світ, сфера Ідеальних предметів І т ін, тобто зводить у певні галузі І види все, чому ми приписуємо буття Онтологія також розглядає найбільш загальні характеристики різних видів буття (просторово-часові, причинні та ін. ) Вона включає вчення про категорії

При розгляді проблеми, що є основою світу, у філософа виникли дві основні течи — матеріалізм, прихильники якого виводили все суще з матерії, природи, різних матеріальних утворень, та Ідеалізм, прихильники якого вважали сутністю всього сущого Ідею, дух, Бога

Друга проблема, яка прямо випливає Із центрального світоглядного відношення що таке людина9 Філософське вчення про людину, називається філософською антропологією Філософська антропологія, на відміну від антропології як медико-біологічної дисципліни, вивчає людину під особливим кутом зору, а саме з позиції поєднання в людині біологічного і культурного первнів (первень — від перший — є першооснова).

Далі, оскільки людина живе в суспільстві, що має свою культуру й історію, філософська антропологія стає засадничою (формує фундамент) для філософії історії, філософії культури,

соціальної філософії.

Окремі філософські дисципліни вивчають і виділені вище типи світоглядних відношень — пізнавальне, оціночне і практичне.

Проблема пізнаванності світу, способу пізнання та істинності нашого знання вивчається теорією пізнання, або гносеологією. З гносеологією тісно пов'язана така дисципліна, як логіка, що вивчає закони і форми правильного мислення.

Оціночне відношення людини до світу є предметом вивчення аксіології— філософської дисципліни, яка досліджує закономірності побудови сфери цінностей. Аксіологія є підґрунтям етики, естетики, філософії релігії. Останні мають справу із цінностями, але в більш конкретному аспекті, ніж аксіологія. Етика вивчає моральне ціннісне відношення, естетика

— естетичне, а філософія релігії — релігійне. До аксіологічних дисциплін можна віднести і філософію права, яка вивчає такі цінності, як справедливість, легітимність і т. ін.

Практичне відношення людини до світу є предметом теорії практики, або праксеології, дисципліни, яка ще остаточно не сформувалась. У рамках практичного відношення можна виділити філософію техніки — дисципліну, яка в наш час привертає дедалі більше уваги. Важливою для самої філософії є історія філософії, яка намагається з'ясувати закономірності розвитку філософських ідей, вичленити фактори, які зумовлюють цей розвиток.

Таким чином, філософія має свою нішу в духовній культурі людства. Вона виникає разом з появою особи, яка покладається на розум у спілкуванні зі світом. А розум за своєю природою націлений на пізнання першооснов чи то в світі, чи в культурі, чи в самому пізнанні. Філософія — закономірний продукт людського розуму, вища форма його прояву.