117. Полiтична опозицiя другоi пол. 60-х — сер. 80-х рр.: програмнi та органiзацiйнi засади.

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були практично бездержавний статус України, панування партійно-радянської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямована русифікація корінного населення і особливо послаблення тиску тоталітарного режиму. Основними течіями опозиційного руху в Україні були:

• Самостійницька (національно-визвольний рух підпільних груп) - за державну незалежність України, за вихід її зі складу СРСР; вимагали духовного і культурного відродження народу, зокрема його національної гідності та самосвідомості, збереження і примноження традицій, мови, правдивого висвітлення історичного минулого.

• Національно-культурницька (шістдесятники) - проти переслідування за переконання, проти незаконних арештів, за надання українській мові статусу державної в республіці

• Правозахисна - вимагали дотримання Конституції та законів, ідей гуманізму і демократії, свобод і прав людини

• Релігійна опозиція - за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков і течій, за вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів, тощо.

Дисиденти засуджували тоталітарні методи управління народним господарством, централізоване планування, обмеження прав громадських організацій. Вони пропонували відновити ринкові відносини, приватну ініціативу, зробити трудівника господарем виробництва. До них належали: генерал П. Григоренко, юрист Л. Лук'яненко, науковець М. Горинь літератор В. Марченко, поет В. Стус, художниця А. Горська, а також В. Чорновіл, О. Заливаха М. Руденко, Ю. Литвин, В. Мороз

118. Політика русифікації України в 60-х – 80-х роках. Наслідки цього процесу для української нації.

Політика русифікації здійснювалася Кремлем під прикриттям «соціалістичного інтернаціоналізму».

Головну роль в русифікації відігравала загальноосвітня школа. 31 червня 1978 р. була опублікована постанова ЦК КПРС «Про подальше вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках». 28 травня 1983 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР ухвалили ще одну постанову «Про загальні заходи щодо вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік».

Витіснення укр. мови було продуманим і комплексним. У столиці УРСР в середині 80-их років у класах з укр. мовою навчання лишилося близько 22% учнів. У Київському університеті ім.. Т. Шевченка національною мовою викладалося менше половини суспільних та гуманітарних наук. З 11 театрів міста лише один був українським. За 1981-1985 рр. в Україні було надруковано понад 40 тис. назв нових книг і брошур, з них укр. мовою – лише до 10 тис. У кінопрокаті налічувалося 17 тис. копій художніх фільмів російською і менше 2 тис. – українською мовою.

Русифікація в УРСРвиявилася також і в збільшенні кількості росіян в Україні, зокрема з 1945. Важливим методом русифікації є примусове чи добровільне переселення українців на російські землі, на далеку Північ й переміщення тамтешнього населення в Україну.

Противники русифікації зазнавали адміністративних і судових репресій: звільнення з роботи, ув'язнення у тюрмах і таборах суворого режиму, заслання. Головною метою русифікації є створення єдиного так званого радянського народу з російською мовою й культурою. Ініціаторами й пропагаторами русифікаці в УРСРстають також партійні й радянські діячі українського роду (І.Кравцев, В.Маланчук, І.Білодід, А.Скаба та ін.).