3. Історичні та етнокультурні витоки формування східнослов’янської спільноти на території України.

Слов’яни належать до індоєвропейських народів, батьківщиною яких вчені визнають різні райони Європи та Азії. Київський літописець Нестор у своїй знаменитій “Повісті минулих літ” (початок XІІ ст.) відзначав, що найдавнішими слов’янськими землями були нижня течія Дунаю та Панонія. Так було покладено початок теорії дунайської прабатьківщини слов’ян.

У середньовіччі серед західноєвропейських учених ХІV-ХVІІІ ст. стала популярною скіфо-сарматська теорія слов’янського етногенезу. Згідно неї предки слов’ян – скіфи й сармати – прийшли із Середньої Азії й отаборились у південній частині Східної Європи. Звідси розселилися на північ, захід і південний захід.

У ХІХ-ХХ ст. найповнішого обґрунтування набула Дніпро-одерська теорія, за якою слов’янська прабатьківщина розміщувалася на розлогих просторах між Віслою чи навіть Одером і Дніпром, сягаючи на півночі Балтійського моря, а на півдні Карпатських гір і Дунаю.

Якщо археологи появу слов’ян на історичній арені простежують із ІІ-І тисячоліття до н. е., то у писемних джерелах слов’яни згадуються значно пізніше - лише у І-ІІ ст. н.е. у працях римських та грецьких вчених ( Пліній Старший, Тацит, Птоломей та інші) під ім’ям венеди (венети, венти і т.п.).

Готський історик Йордан та візантійські автори другої половини VІ ст. н.е. знали дві групи слов’ян, що мешкали у Південній і Центрально-Східній Європі: склавинів (слов’ян ) та антів. М.Грушевський вважав антів предками українського народу. Сучасні дослідники висловлюють думку, що анти були іранізованими слов’янами, які увібрали в себе залишки скіфського й сарматського етносів Північного Причорномор’я та заклали підвалини не лише східних слов’ян, а й південних, можливо, навіть частини західних слов’ян.

За даними сучасної археології, процес утворення проукраїнського етносу відбувався за такою схемою: в V – VII ст.. носії пеньківської культури (анти) та празької (склавини) вирушили в південному напрямку. Анти – на Балкани, а згодом на Ельбу. Склавини не пішли так далеко. Їхні нащадки утворили в VIII-Х ст. між Дніпром,Дністром і Західним Бугом нові етнічні угруповання. Внаслідок Великого переселення народів ІV—VII ст. на великій території Східної Європи виникли три групи слов'янських племен: західна, південна і східна.

4. Східнослов’янські племінні княжіння на території України в V-VIII ст.Н.Е. Започаткування державності.

Сх.слов’янські племена, що з них повстав укр. народ: деревляни, що жили поміж Горинню, Прип’яттю, Дніпром і Тетеревом, поляни, на правому березі Дніпра, поміж Ірпінню й Россю, з головним городом Києвом, сіверяни на лівому березі Дніпра, по р. Десні, Сеймі й Сулі, на нинішній Чернігівщині й Полтавщині. Дуліби, бужани або волиняни, жили за Случчю, в нин. Волині, Холмщині й Підляшші, а може й у нин. Галичині, тиверці — поміж Бугом і Дністром, та уличі — над морем, поміж Дніпром і Бугом. У нинішній Галичині жили хорвати.

Природно-кліматичні умови сприяли формуванню розвинутого господарства слов'ян. Такі умови відіграли помітну роль в розвитку економіки стародавніх слов'ян. Археологічні розвідки поселень говорять про те, що основним заняттям східних слов'ян в II-V ст. було землеробство.

Родова община розміщувалась зазвичай у формі поселення, яке називалось двір (дворище, городище, печище). Це була окрема господарська одиниця з колективною власністю на землю, знаряддями і продуктом праці. Виробництво і споживання всередині родової общини було спільним. Розмір земельних ділянок визначався тим, яку територію міг освоїти кожний член роду. Повсюдне використання плугу і перехід до орного землеробства помітно підвищили культуру землеробства і його продуктивність. Спочатку з'явилось двопілля, а потім і трьохпілля. Коней розводили не тільки з військовою метою, але і як робочу тяглову силу, нарівні з волами. Такі чинники розвитку зумовили розклад родової общини і перехід її в VI — VII ст. до сусідської, сільської общини.

У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід від первісно-родового до класового суспільства. Це була доба військової демократії, суть якої полягала в тому, що реальна влада належала племінним зборам, а не концентрувалася в руках знаті (старійшин та князів). Проте з часом глибокі зміни в суспільному житті, що відбулися в VII—IX ст., підштовхнули процес державотворення.

Ранні релігії стародавніх слов'ян були анімістичними. Людина вірила, що все навколо неї живе. Тому до природи стародавні слов'яни ставились як до живої істоти. Культ природи лежав в основі первісного релігійного світогляду.

З давніх часів кожне плем'я стародавніх слов'ян поклонялося своєму богові, але з часом склався пантеон слов'янських богів. На перше місце було поставлено Перуна — бога-громовержця, місяця (Хорс), сонця (Дажбог), вітру (Стрибог), охорони посівів (Симаргл) і єдине божество жіночої статі (Мокош) — покровителька домашнього вогнища, любові і розмноження.