курсовая / 2 / курсач / русанивський

В. М. Русанівський.

їх минулого побуту, дані їм, не схожі одна на іншу, щоб окремо виховувались різні сили їхніх характерів, щоб потім, злившись воєдино, створити з себе щось найдосконаліше в людстві»''.

Минули століття, а український гумор — здебільшого м'який і дотепний як у М. Гоголя, — в основному лишився українським, а російський, як у М. Салти- кова-Щедріна, — дошкульним і соціально загостреним.

Де гумористично-сатиричних творів інколи літературні критики відносять І таке специфічно українське мистецьке явище, як химерний роман. Тоді до сати­ричних творів потрапляє і «Вавілон» В. Земляка, і «Козацькому роду нема пере­воду, або Козак Мамай і Чужа Молодиця» О. Ільченка, і навіть «Левине серце» П. Загребельного. Елементи гумору в цих творах, безперечно, є, сатиричне спря­мування вони також мають, але це окремий напрям в українській прозі. З'ясуй­мо спершу, що таке гумор і що таке сатира. І те й друге — різновиди комічного. І те й друге відбиває невідповідність між метою дії та її наслідками. Але якщо іумор — нездатність (інколи неусвідомлювана) людини досягти бажаного через брак досвіду, розуму, освіченості, фізичної сили та ін., то сатира — критика тих соціальних умов, які гальмують розвиток певних виробничих і духовних сил суспільства. До чистого гумору належить анекдот (крім політичних, які тяжіють до сатири), усне або писемне оповідання про якусь подію (прикладом гострої са­тири є поема Т. Шевченка «Сон» («У всякого своя доля...»). У радянські часи в українській літературі сатира як така не розвинулася, хоч початки її були, зокре­ма, у творах М. Хвильового, бо когорта тодішніх сатириків (скоріше, все ж гумо­ристів) критикувала те в суспільному житті, на що виразно вказувала партія («загниваючий капіталізм», «кліка Тито — Ранковича», «псевдонаука кіберне­тика», «палії війни», «вейсманісти-морганісти» і под.). Можна було також писа­ти епіграми на свого колегу по перу (але не на всіх). Звернімо також увагу на те, що межі сатири були й функціонально звужені: сатира практикувалася не в про­зі, а в поезії: в один твір можна було ввести Гзав'язку та розв'язку у вигляді ко­роткого віршованого резюме — яку байці. Сатиричні елементи потроху прони­кають у гумор кінця 70-х — початку 80-х років. Нитками сатири прошиваються і химерні романи. Можливо, ця література й шиється для того, щоб використати ці нитки. 1 все ж цей одяг, недостатньо пронизаний народним гумором, не для сатиричного цеху. Для цього досить порівняти твори О. Чорногуза з названими романами В. Земляка, П. Загребельного, О. Ільченка та ін.

Ця розвідка не претендує на те, щоб дати вичерпну характеристику всьому гумористично-сатиричному цехові. Ідеться про те, щоб указати на декілька ознак, які використовуються в літературі цього жанру, причому прозаїчного і тільки останньої чверті століття. Певні екскурси в історію розвитку сатири й гу­мору в Україні робитимуться, але, зважаючи на хрупкість матерії, дуже обереж­но. Хронологічно твори належатимуть до двох періодів: підрадянської України та періоду незалежності.

Будемо орієнтуватись на те, які засоби сатири та гумору використовують пись­менники, які художні особливості визначають оригінальність їхньої творчості.

Олег Чорногуз у збірках «Як доглядати Зевса», «Сукня з бісером», «Між на­ми кажучи», «Сповідь старого холостяка», романах «Аристократ із Вапнярки», «Претенденти на папаху» та ін. (всі належать до першого періоду) вправно опе­рує афоризмами, створеними самим сатириком або ж оновленими ним, надає значення своєрідних символів словам, що без зайвих коментарів указують на описуваний час, робить прозорі натяки на ті чи інші суспільні явища, вводить

⁶ Гоголь Н. В. Избранньїе статьи и письма : Лист до А. О. Смирнової від 24 грудня 1844 р. // Гоголь Н. В. Собрание сочинений : В 6 т.— М„ 1959,— Т. 6.— С. 385.

животіння українського захолустя в атмосферу античної або середньовічної літератури й філософії, зіставляє минулі події з сучасними, використовує запо­зичені слова й вирази, щоб схарактеризувати претензії своїх духовно обмеже­них персонажів на європейську освіченість, намагається тонко використати вживання особових імен, інколи їхню етимологію, а також етимологію прізвищ.

Письменник-сатирик досягає поставленої мети тоді, коли він уміє одним- двома реченнями передати неординарність якогось суспільно важливого — в за­гальному розумінні — явища. Звернімося до романів російських письменників І. Ільфа і Є. Петрова. Коли один із зарубіжних гостей запитав радянського гро­мадянина: «— А як у вас з єврейським питанням?»,— то почув у відповідь: «— А у нас немає єврейського питання.— Хіба у вас немає євреїв? — Євреї є, а питання немає».

І хоч, як виявилося згодом, питання таки визріло, але тисячі читачів надовго запам'ятали, що в СРСР його немає і бути не може. Ось такі соціально значущі афоризми надовго запам'ятовуються і впливають на колективну свідомість.

У О. Чорногуза, на жаль, цього немає, та й у той підрадянський період і бути не могло.

Афористичних висловів у нього немало. Особливо виділяються авторські, створені самим письменником, напр.: «Дамо кожному громадянинові по шап­ці!» (гасло на фасаді установи, що вивчає попит на шапки) («Аристократ із Вап­нярки»); «Слова були такі соковиті, як квашені кавуни взимку» (там же); «За йо­го напускною грубістю і светром грубої в'язки билося добре й чуле серце» (там же); «Добру мотузку сьогодні так само важко знайти, як погану тараню» (там же); «Себелюбство — це безкорислива любов до матерії в усіх її проявах. Усі хо­чуть здаватися трохи кращими, ніж вони є насправді» (там же); «Людина без знання мови — все одно, що телевізор без звуку» (там же); «Отаке життя. Умер­ти можна..Нудьга. і .сум з пірамідоном», (там же); «Любов до жінка складається з трьох етапів: знайомства, перемоги і вчасної втечі» («Претенденти на папаху»); «П'яна жінка сама собі не хазяйка» (там же); «До міста не добігло, а з села не втекло» (там же); «Жіноче серце — це чоловічий гуртожиток» (там же); «Справ­жнє кохання — як сліпе кошеня» (там же) та ін.

Виразними лишаються і дещо змінені загальнонародні афоризми («Баби дідової двоюрідна сестра» — про відсутність родинних зв'язків («Претенденти на папаху»); «А якщо вірити народові, то одна біда не ходить. За нею ще ходить група» (там же); «Славатій Марченко належав до тих людей, які частіше обпіка­ються на молоці, ніж на нього дмухають, і навіть після цього не дмуть на холод­ну воду» («Аристократ із Вапнярки») і под

.Нехай у читача не створиться враження, що О. Чорногуз кожний україн­ський сталий вираз переробляє на свій лад або створює власний, оригінальний. Ні, природну українську фразеологію він знає прекрасно. Я не зупиняюсь тут на вмонтованих у структуру його творів виразах, як натовкти мармизу, клеїти дурня, назадгузь раки лазять, за вами тільки захурчить, таки мені личаки спле­туть та ін. Є вони і в творах інших письменників, не обов'язково гумористів. У автора «Аристократа із Вапнярки» і «Претендентів на папаху» вони разом із ін­шими експериментами зі словом займають помітне місце. Автор полюбляє, по­даючи якусь фразу, спирати її на вислів із відомого твору класиків російської та української літератури: «Всі в будинку Чудловських були радісні, збуджені» («Аристократ...»); «Уже пахло димом Вітчизни і свіжозораною, як чоло мисли­теля, прикордонною смугою» («Претенденти...»); «Нове життя нової прагне шапки» (там же); світової класики: «Попіл Фіндіпошу стукає тобі в груди» (там же); із фразеології радянських часів: «Міг би стати інженером людських душ» («Аристократ...»); із Біблії: «Настає доба великих перемін. Пора гнати крамарів з храму» («Претенденти...»); «Ковбику час доглядати сад» (там же); з історії роз­витку науки: «Коли б Ховрашкевич нарешті схрестив ондатру з їжаком і при­мчав з вигуком "А все-таки вони крутяться!", Клавдій Микитович і на це не зреа­гував би» (там же).

Вислів А. Чехова про те, що в людини повинно бути все прекрасне, О. Чорно­гуз обіфує в різних варіаціях декілька разів: «У людини повинно бути все пре­красне: одяг, почерк і прізвище» («Аристократ...»); «У людини все повинно бути чистим: тіло, очі, душа і обов'язково зуби» (там же); «У людини повинно бути все прекрасне: коханка, одяг, почерк і, звичайно, гарнітур» (там же); «У вас, Сідал- ковський, все аристократичне: і одяг, і манери, і каліграфія» («Претенденти.. »).

Наступний експеримент зі словом — оригінальні порівняння, до яких уда­ється О. Чорногуз. Серед них ті, що використовуються у тодішній газетній прак­тиці, несподівані вказівки на колір, смак, голос, інтер'єр і под., напр.: «Він ди­виться на температурну таблицю і бачить, що крива, як по надоях молока, пішла вниз» («Аристократ...»); «Піджак на ньому переливався натуральним сріблом дунайського оселедця» (там же); «На душі в Сідалковського стало так, як у Ков­бика в роті на другий день після перепою» («Претенденти...»); «Рідина приємно розтеклась по тілу, як тепло по батареї водяного опалення» («Аристократ ..»); «Він вийшов у коридор і продовжував голосом точильника ножів» (там же). Скрізь об'єкт порівняння дещо несподіваний. Але ще несподіваніший комічний ефект настає годі, коли об'єктів порівняння кілька, причому більшість із них ор­ганічно поєднується, а один з цього ряду абсолютно випадає, напр.: «За вікном квітнув розмаїттям голландських тюльпанів, троянд, півоній і червоним кашке­том чергового по вокзалу столичний перон» (там же). Для порівняння можуть використовуватись і певні прикметні періоди в житті радянського суспільства, напр.: «Покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 Березня біля пунктів прийому склотари»(там же). Деякі-з них,-актуальні ще в не­далекому минулому, уже втратили сенс, нагір,: «Її [амфібію] розглядали з такою ж цікавістю, як піжони імпортні машини біля "Інтуриста"» (там же).

Уже з розгляду структури порівнянь видно, що О. Чорногуз використовує поєднання непоєднуваних, семантично віддалених понять. Найчастіше це імен­ники, але трапляються й прикметники, напр.: «Бубон мав ще маленькі живі очі, чорні плюшеві нарукавнички, портмоне зі скріпками й брунатні вельветові шта­ни, які, здається, не скидав з часів громадянської війни» (там же); «Підлеглі, як і годиться, зустріли свого керівника з розкритими обіймами і нерозкоркованими пляшками» («Претенденти...»); «Стратона Стратоновича в ці дні постійно тур­бували інтуїція і печінка» (там же); «Головне в житті — це впіймати птаха щас­тя, не впіймавши облизня» (там же) і под

.Сатирик не може втриматися від прозорих натяків на певні особливості тодіш­нього життя: дрібні крадіжки працівниками торгівлі та громадського харчування, постійні дефіцити, підробки товарів, прийняття уявного за дійсне тощо, напр.: «Такі сумки переважно носять працівники громадського харчування та продавці продовольчих магазинів» («Аристократ...»); «Продавав з-під поли французькі шиньйони, виготовлені в Києві на Подолі, та миколаївські парфуми у французь­ких пляшечках з яскравими імпортними етикетками» («Претенденти...»); «Ну, звичайно, це свистить мій турецький чайник Васильківського виробництва» (там же). Прозорим натяком на реалії тодішнього життя є згадка про «закриті» кіно­фільми. про винаходи, суть яких ніхто не знає. 1 як на той час було вмонтовано в сатиричний текст знамениту фразу М. Хрущова, виголошену ним на закритті чер­гового партійного з'їзду: «А тепер за роботу, товариші! — раптом згадав він [Ков­бик] улюблену фразу Кнюха» («Претенденти...»). Прозорі натяки стосуються ін­коли іі цілком конкретних осіб, як, наприклад, «шахині», що завідувала в Києві рестораном «Столичний» і розпоряджалася колосальними грошима.

Прагнення О. Чорногуза викликати гумористичний ефект трансформуван­ням фразеологізмів певною мірою позначається на синтаксисі. Так, присудок може виражатися словосполученням із усталеним значенням, а означення — з невластивим для цієї ситуації змістом, напр.: «Кирило Гаврилович сидів навпро­ти нього [Ковбика] і пік раків» («Претенденти...»); «Може, ніяка сволота й не пи­сатиме більше! Антошка — як риба об лід» (там же); «Він глянув на Сідалков- ського теплим інфрачервоним поглядом» («Аристократ...»).

Вписати українську літературу в європейський і світовий контекст — одвічна мрія прогресивних українських письменників. Найбільшого успіху в цьому до- сягли Леся Українка, особливо в своїй драматургічній творчості, М. Коцюбин­ський, М. Хвильовий, М. Рильський та ін. Намагається це зробити й О. Чорногуз. Але ж чи можна цього досягти в сатиричних творах? Звичайно, якщо ставити сво­єю метою згадати про зарубіжного автора устами людини, яка ніколи не читала його творі в, а говорить про нього заради власного престижу. А згадуються в ана­лізованих текстах і античні автори, і герої їхніх творів, і давні, і середньовічні мис­лителі. Те саме стосується вживаних у мові таких персонажів іншомовних слів. їм тільки-но відкрили вхід у чужомовний світ, ніяких мов, крім рідної (сяк- гак) і між­національного спілкування (російської), вони не знають. Але володіти іноземною мовою престижно, адже вони вже мають доступ (вибірковий) до зарубіжного кіно. Тому один із претендентів на папаху (на директорське крісло) Хлівнюк ста­ранно вивчає словник іншомовних слів. І ось результат: він уже має в лексиконі кілька улюблених слів, що слугують йому на всі випадки життя: нонсенс, сатис­факція, філантропія, катаклізм і лібідо («Претенденти...»). Насправді в тексті він уживає їх більше. «Аристократ» із Вапнярки Сідалковськин послуговується пере­важно французькіши.італшськими, німецькими й англійськими -виразами тину а ля мінют, сіль ву пле, са депан, фасон де парле, ма шер, шерше ля фалі, таке се ля ві, аріведерчі, на айн мінута, гуд бай та ін. Як здається, іншомовними вкраплення­ми автор інколи навіть зловживає, особливо в повісті «По знайомству». Правда, тут же приємне враження справляють коментарі до латинських термінів: «Ациа уііае — читається як «оковита», а п'ється як «Вінницька любительська»; «ЗрігіШз \іпі —те ж саме, тільки розведене водою».

В українській літературі давно склалося ставлення до росіянізмів як до худож­нього прийому — воно негативне. Ще в «Енеїді» І. Котляревського Лавінія, діс­тавши звістку про самогубство матері, «крикнула увьі з письменська, по хаті ґе­дзатись пішла». У романах О. Чорногуза росіянізми, за узвичаєною вже традицією, вживаються у трьох випадках: у мові не дуже освічених міських міща­нок, у лексиконі базарних дядьків, які приторговують ще дечим (інформацією про можливих наречених), і у «стражів порядку». Так, наприклад, Карапет розмовля­ла не так, як усі, а як багато хто — суржиком, часто вживала соблазнітельно, кому це нада. обізатєльно, ісключітєльно, жспатєльно, положітєльно, вотріцатєльно і отце («Аристократ...»); із лексикону дяді Філі: «Дядя Філя покидає базар, но он ісчо верньотся» («Претенденти...»); «У насжетавар ліцом. На такому товарі мож­на чимало заработать» (там же); а ось і «участковий» Вася Саприкін: «Муся, хто у тібя живьот»? («Аристократ...»). Трапляється, що й письменник замість україн­ських слів уживає російські (наприклад, клюква замість журавлина)

.Про що говорять ужиті автором прізвища? У нього немає прямих натяків на певну рису характеру чи спосіб поведінки. Та все ж Ховраиікевич промовляє про щось мале, але шкідливе, Ковбик, як відомо, означає «шлунок», Бубон асоцію­ється з гучним звуком, Гпак із птахом з непередбачуваною поведінкою, а Пан-

чітка — з не завжди чистим одягом. Невідомо, що означає Кнюх, але позитивної реакції це прізвище не викликає. Прозоріша, але тому менш цікава етимологія прізвищ Кухлик, Мамуня, Хлівнюк, Понюхно, Полосун (професор-хірург) Імена в цих творах переважно рідкісні, застарілі: А дам. Арій, Даромир, Євліен Окта- віан, Стратон, Філарет та ін.

О. Чорногуз не цурається неологізмів, які починають з'являтися в тогочасній мові. До деяких із них, можливо, й він сам руку приклав. Це такі, як носадери (ті, хто високо дере носа), теоретик-сімейнолог, шустрячок, шмаркализ. Інші ство­рила епоха: йолі-палі, загранка, закусон на шармак, схурделити, драпьож\ деякі слова потрапили в твір з діалектів (банітувати — «лаяти»), окремі виявилися вдалими кальками з російської мови (сопляшники — асоціюється не тільки з російськими «собутильниками», але й з українськими «соплями»). Новітній лексикон доповнюють сталі словосполучення лайливого змісту: «Ця ваша нова теорія, Ховрашкевич, до однієї Феньки» («Претенденти...»); «Пішов ти на ба­ланду»! (там же).

Як засіб гумору може бути використана й спеціальна наукова термінологія. Її нагромадження здатне викликати антинаукову реакцію. Не сприяють серйоз­ному сприйняттю тексту і українські переклади латинських термінів, напр.: «Ге- ратокорпус ареналіус — це по-нашому перекотиполе» («Аристократ...»); «Грак, ви так і залишилися на стадії розвитку «комуніс монакус», що в перекладі на українську означає — звичайна мавпа шимпанзе» (там же).

І

Інколи автпп удається до лвозначностей. але побить це луже обе

я§

\ р 1 -

так, як дехто з авторів пізніше, можна відзначити хгоа що такі: [00 ява] «кр

щий майстер ательє [фотограф] за невеличку плату може завжди збільшити ва­шу сім'ю» («Претенденти...»); «Йдіть ви до своєї мами» (там же); «Євграф доб­ряче промерз, тож охоче поїхав до Хлівнюка з Антонією, яка стала йому того дня і за перину й за електрокамін, хоча сама нагрівалася не за допомогою електро­струму» (там же). — - -

Сатиричні твори О. Чорногуза не належать до одноднівок. Минають дні й роки, але не переводяться в нашому суспільстві ні Ковбики, ні Ховрашкевичі, ні Сідалки, що змінили прізвища на Сідалковських. Варто насамкінець навести післямову автора до перевидання «Аристократа з Вапнярки», здійсненого у 1996 році: «Що до всього можна додати сьогодні? Ну, по-перше, як показало життя, і критики усі глибоко помилялися, передбачаючи крах Сідалковського, а не "Фіндіпошу". Вийшло якраз навпаки: "Фіндіпош" несподівано навіть для са­мого Сідалковського розвалився, проте всі його чинники виявилися невмиру­щими, принаймні поки що. Подейкують, що Стратон Стратонович Ковбик і досі очолює по суті той же "Фіндіпош", тільки вже під іншою комерційною назвою. Його улюбленець Ховрашкевич при першій же нагоді, оце уже вдруге, балоту­вався до парламенту і виступає там на кожній розминці, вічно порушуючи 5-хвилинний регламент. Другий улюбленець — Грак відразу ж примкнув до Ру­ху й зажив собі ще більшого авторитету. Сідалковський, як ніколи, нині пасив: він чекає спадщини, як рухомої, у валюті, так і нерухомої — у маєтках і замках. Але, як істинний аристократ, він органічно не сприймає ринкових відносин, то­му перекинувся на дипломатичну ниву і домігся, що Міністерство закордонних справ послало його тимчасово повіреним чи то в Литву, чи в Латвію (він завжди плутав ці дві країни), і досі не знає куди він конкретно призначений». Отак непе­ресічний твір переступає межу своєї епохи і стає класичним.

Типовим представником перехідного періоду — між чистим тоталітаризмом і перебудовою — є Андрій Крижанівський. Як справедливо писав у передмові до його збірки «Пережитки майбутнього» Віль Лігостов: «Не поголовно ж дрімали і розум, і дух людський. Лунали правдиві розвінчувальні голоси бунтів­

ників, котрі перші приступили до розхитування залізобетонних мурів Системи і стали одчайдушно сміливими провісниками перебудови»

Гуморист і сатирик розкриває своє бачення перехідного часу в гуморесці «Відкритий лист Майклу Дукакісу»: «Так наша республіка ввійшла у перебудову, яку ми традиційно зобов'язалися закінчити першими і достроково, бо впевнені у тому, що апарат "бьш, єсть и будет єсть". Особливо в нашій республіці, де звикли добре їсти ще до рождєства Хрущова. Особливо одне одного». Напрям сатири зрозумілий, але й словесні засоби сатири лежать на поверхні: наша влада завжди приймає підвищені зобов'язання, слова єсть від бути і єсть від їсти уживаються як омоніми, «до рождєства Хрущова» — осучаснене «до рождєства Христова» (звуковий ряд обох імен близький), «особливо одне одного» — вислів, яким ви­значається (принаймні в анекдотах) одна з рис українського менталітету.

Усі тексти більшою чи меншою мірою проймають прозорі вербально вира­жені натяки: на сучасну молодь («Двоє бородатих діток реактивної епохи чала­пали бульваром»), на крадіїв («Її [торговельну базу] один за одним очолювали товариші, яких потім довго називали громадянами») ¹ та ін.

Як видно з цих речень, мова А. Крижанівського тяжіє до афористичності. Він витворює крилаті вирази і поза художнім текстом. Матеріалом служить ін­версія однакових за словесним наповненням сполучень (суть не в міністрах культури, а в культурі міністрів); нова інтерпретація відомих сентенцій («Дема­гог — той же Демосфен, тільки камінці у нього за пазухою»; «Хіба ревуть воли,

в дурнів є зуби мудрості»; «Він успішно зазнавав невдач»), уживання перенос­ного значення слова як прямого («Гнув лінію. А вона була прямою»), викорис­тання плакатної форми ([Плакат]: «Виховуйте алкоголіка власним прикладом»), поєднання логічно й семантично непоєднуваних слів («Акселерація: нетверезий молокосос») та ін. Афоризми вмонтовуються і в тексти гуморесок, наприклад, крилатий вислів техніка Захудайла: «Пізніше прийшов, раніше піду»; «■— Ха! Наука! — маминим голосом мовив іменинник.-— Очі в окулярах, а зад голий».

Об'єктом сатири в А. Крижанівського часто є те, що не витравляється з на­шого життя ніякою кислотою, не випікається й розпеченим залізом. Це й прий­няття до вищих навчальних закладів не за знаннями, а за іншими ознаками («Чу­дово вписався в ансамбль "Урагану" юний Бичок. Раніше він ніде не вчився, а нині зарахований до університету»; «Прима опустилася перед секретарем при­ймальної комісії на коліна і, простягнувши лебедині руки, благала записати сво­го племінника Зігфріда зі спортінтернату в якісь міфічні "прохідні списки"), і традиційне відзначення захисту дисертації («Як на мене, процедура дисерта­ційного захисту — не таке вже стихійне лихо... Вчені при застіллі — довірливі, відкриті й пустотливі, як діти, і в той же час по-справжньому великі у своїх нео­сяжних задумах і проектах»), і культура обслуговування в торгівлі і в закладах громадського харчування («— Дівчино, яка сорочка мені до лиця? — Ареш­тантська!»). Були й важливіші об'єкти: згадувалась кампанія, яку свого часу придумав Микита Сергійович, але яка згодом тихо померла, хоч і лишилася в па­м'яті народній: «Не раз наздоганяв, переганяв і знову наздоганяв Америку Пал Палич».

Дуже дотепні в А. Крижанівського порівняння («Курінь був темний, як сту- дент-заочник»), деякі поняття під іншою назвою дійшли до нашого часу з 80-х ро­ків. Це, скажімо, «двоповерхова хижа з мансардою», яка тепер зветься хатинкою.

«Й. Ж:

І:

П

До звичайних фразеологізмів типу пограти в мовчаники, вліз як Пилип з ко­нопель додаються оброслі додатковими значеннями й іншими образними засо­бами, напр.: «...Колишній дояр тікає, стрибає в гречку, а потім у річку і пливе, образно висловлюючись, чортибатьказна-куди»; вживання в тому самому кон­тексті двох переносних значень одного слова — типова ознака сміхотворних по­будов А. Крижанівського: «Хтось тягне з системи два секретних кристали, а го­ловиху тягне на кисле».

Нової лексики в сатирично-гумористичній праці чимало. Зазвичай її створю­ють самі автори з українського матеріалу за відомими в мові моделями. Вико­ристовуються і корені, і суфікси, і префікси. Так виникають слова й сполуки ти­пу >> стані забухану, ниркоман («хворий на нирки»), сліпиндя, говоряка та ін. Про те, як творяться неологізми, можна дістати уявлення з такого діалогу:«— Що та­ке "перенедопив"? У директорових очах майнула зацікавленість, і він вимкнув табло. — Вперше чую! — Це коли випив більше, ніж міг, але менше, ніж хотів».

Відчувається в гумористичній мовотворчості й науково-технічний прогрес: «У школі синок теж наакселератив»; «Наука гайнула вперед, а шпаргалізм — могутнє знаряддя інтелектуального прогресу — тупцює на старих позиціях».

Дуже характерні для А. Крижанівського такі поєднання слів, коли тверджен­ня гаситься запереченням, напр.: «вузький керівник широкого профілю», «трап­ляються масові поодинокі випадки»; «страхагент, попри кролячі очі, мав ана- кондову хватку». Ефектні також поєднання словосполучень, уживаних

тєльності. — Предки не засікли? —• Відвалили на тачці в Одесу» («Філософська лінгвістика»).

Росіянізми в таких діалогах і полілогах також не рідкість: мо.чодьож, дерьов- ня, щас, нуль вніманія на всіх, нікак і нікада, конєшно, подлєц, благолєпіє та ін. Використовуються і слова з інших мов, але зазвичай у перекрученому вигляді: «— Мерсікаю за не наш компліментарій!», «приймай о'кейчик», «така селяву- ха», «натюрморд», «превеликий гуд». Буває, що запозичення доповнюють одне одного, коли сам автор налаштовується на манеру мовлення сучасного міщани­на: «Стояв уїкенд, тобто хепі-енд трудового тижня».

Чого в А. Крижанівського майже немає — це діалектизмів.

Що автор працював літредактором, видно з ряду гуморесок. Хотілося б звер­нути увагу на те, що час від часу він пародіює мову своїх підопічних, особливо в пейзажних замальовках. Ось, наприклад: «Перші грайливі промені ясноликого сонця, цього небесного світила, пронизавши густо-синє прядиво темнозелених сутінок, ласкаво вдарились у лискучу лисину сторожа, що бовванів аж ген на виднокрузі біля таємничого, мов єгипетська піраміда, золотаво-солом'яного ку­реня» («Це було в Парижі»); «Сонце клало жовті смуги на різнотрав'я. Випрос- товувалася парость, малиновіли стрункі тіла сосон. Навіть насуплені дуби хова­ли усмішку в листяних бородах» («Велика сунична галявина»),

У проміжку між двома ерами — тоталітарною та ліберальною з'являються твори Є. Дударя. їх започатковують речі гумористичні, але згодом гумор пере-

побутові гуморески дають місце соціальним замальовкам, а останні змінюються памфлетами.

Творчу манеру Є. Дударя дуже легко впізнати: у нього своєрідний синтак­сис. Звичайне розповідне речення розбивається на кілька сегментів, кожен з яких малокрему самостійну інтонацію, напр,; «Бо раз керує,, значить,-я^є-.-З ким треба. А раз п'є, значить знає. Кого треба»; «Кипіла репетиція. Здавали концерт. До жіночого свята»; «Потиск правиць. Повмощувалися навколо столу. Почало­ся». При такому членуванні тексту, по-перше, не губляться думки, по-друге, під­креслюється уважність оповідача, невиділення в думці головного й другорядно­го — все головне.