курсовая / 2 / курсач / русанивський

На відміну від багатьох інших гумористів — класичних і сучасних — наш ав­тор не захоплюється створенням смішних імен за якоюсь ознакою персонажа. Коли він береться за політичні памфлети, то поселяє себе і своїх персонажів на хутір Мозамбік (вибір цієї назви не є випадковим). Разом з ним тут живуть, тру­дяться і проголошують різного роду політичні сентенції Ваня Молдаван, Гаври­ло, комуністка у відставці Задеричобіт, фуражир свиноферми Онисько, актив­ний член «Союза трудящихся» свинарка Астраущенко, дід Тимоха та ін.

Сатиричний твір багатий неологізмами. У Є. Дударя їх предостатньо. Проте вони не дуже впадають в очі, тому що продовжують розгалужені словотвірні ря­ди. Семантичної трансформації зазнають іменники (переважно) і дієслова, інко­ли прикметники і прислівники. Часто з цією метою використовуються префікси і суфікси, напр.: ангелиця, брехогення,розпресобачий, відреферендилися, само- повисувалися, вождик та ін. Грає автор на тих нових словах, що прийшли остан­нім часом з англійської мови, напр.: «Вчора іменувався спекулянт. Сьогодні — бізнесмен. Вчора називалося "махнуть не глядя". Сьогодні — "обмінятися по бартеру". Вчора був звичайний шулер. Сьогодні брокер». Ідуть у хід і такі слова, як консенсус, брифінг, натисти (від НАТО)

.Окремий засіб — використання сучасного сленгу: «На танцях. Підхитує один»; «Гспорчу лічіко»; «— Ей, кепка! Де відколов такі рохи?»; «Нам уже ханд- рець»; «У тебе що — нуль по фазі». Доповнюється цей молодіжний жаргон мов­ними шедеврами обслуговуючого персоналу, що, як звичайно, є перекрученою російською мовою, напр.: «Отойди од двері... Я діжурная... Пойняв?»

Є. Дудар — майстер гри словами: він уживає слово ніби з основним значен­ням, а насправді з переносним, напр.: «Все життя служив... Підводником На підводі їздив»; «Переломний період. Скільки їх вже було "переломних". Попе­реламували все. І хребти. І долі. І душі»; «Нас вчили працювати "з повною відда­чею". Що виробляли — усе віддавали»; «І десять років одно одного їдять. По­їдем. Бо нібито не можуть одне одного розкусити...»

Якби не словник, укладений Л. Ставицькоюми, мабуть, не знали б або тільки здогадувались, що вони означають, але тих виразів, якими послуговуєть­ся наш автор, у ньому не знаходимо. Це дирболизнути, гипути,об 'єгорити, ви гвадзяти, заджуміти і под. А може, це не жаргонізми, а просто народна зниже­на лексика? Тоді що таке жаргонізми? Не зловживає Є. Дудар росіянізмами — улюбленим засобом українських сатириків. Про ті, що вживаються із стилістич­ною метою (перекручена російська мова), уже йшлося, але є й такі росіянізми, які, здається, не відіграють ніякої стилістичної ролі. Це божа корівка (сонечко ), чучело (опудало), наглий (нахабний) сусід, співпадає (збігається).

Досягає мети несподіване поєднання слів, напр.: «І звела до неба погляд за­чудованої лані». Особливо дотепними виглядають такі поєднання, коли вони яв­ляють собою непоєднувані поняття, напр.: «Спеціаліст вищого класу. По ство-

цифрами, маніпулюванню словами...» Як у цій, так і в подальшій цитаті відбува­ється ще й нагнітання слів з негативним значенням: «Коли зумисно саботують, руйнують, гноять, палять, крадуть, страйкують, не працюють, крутять, баламу­тять, а народові вішають на очі полуди, що розруха, яку сьогодні маємо, — ре­зультат проголошення Україною незалежності»^ У такому ж дусі витримані не- чисельні, але влучні метафори: «...вішають знову соціалістичну лапшу на наші незалежні вуха». Є, звісно, й спокійніші тропи: «І Віка відчинила йому віконеч­ко свого серця».

Щоб виразніше окреслити глибинний зміст слова, доводиться інколи вдава­тися й до його етимології — як правило, не справжньої, напр.: «Дехто вважає, що гласність — це голосно викрикувати гасла»; «Ми всі працьовиті. Всі неза­лежники, бо ніколи не залежуємося».

Як засіб художності фразеологізми використовували всі: і побутовіст І. Не- чуй-Левицький, і психологіст І. Франко, і гуморист О. Вишня. Умів вибирати з народної мови не замацані фразеологізми В. Винниченко. Звертається до них і Є. Дудар. Г тільки деякі з них загальновідомі, такі як «Назвався грибом — лізь у борщ». Більшість визбирана з гущі повсякденної мови, вживаної в різноманіт­них життєвих ситуаціях, напр.: «Красива дружина — чужа дружина»; «Я — пуп компанії»; «Хто посміхнеться від смішного, не заплаче від страшного»; «Каже, живуть, що куди твою навиворіт»; «Не давайте дітям сірники, а дурневі свобо­ду»; «Біографію псують чужі жінки, а лице — чужі гроші»; «Хто не сидів, той буде. Хто сидів — не забуде»; «І в мене вже, як у гарбуза, живіт росте, а хвостик всихає»; «Запас спину не муляє»; «Страшні не дурні, а придурки. І яничари, а не турки»; «Кажуть, коли черв'як виріс у хроні, то хрін для нього найсолодший у світі»; «— Є таке прислів'я: "Господар хату підправляє, а свиня підриває"». Який із цих фразеологізмів народився в народі, а який належить авторові гумо-

⁹ Ставицька Л. Короткий словник жаргонної лексики української мови. — К., 2003. — 334 с.

ресок, сказати важко. У всякому разі кожен із них заслуговує на те, щоб увійти в сучасні словники нашої мови.

Порівняння також поділяються на стандартні й оригінальні. І тих, і других небагато, але вони досить виразні, напр.: «Після того персональні житла й пер­сональні ділянки в лісі з'являлися, як гриби після дощу»; «Йде як кіт по стерні. Ніби підлога пече йому в п'яти»; «Чого ти мені, як вітер в очі?»

Гумор грунтується на контрастах: говориться про позитив, а як виявляється далі, ідеться про негатив. Наприклад: «Намагаюсь думати про щось приємне. Що начальника нашого з роботи звільнили. Що сусід машину розбив». Допит­ливий читач одразу впізнає в цьому висловленні приписувану українцям рису ментальності, коли на запитання, чого б чоловік хотів, він відповідає: «Щоб у сусіда хата згоріла». Інші образи, що базуються на протиставленні, відвертіші: «І раб з головою академіка ще рабіший, ніж раб з головою свинопаса»; «Не зача­ровуйся, то не будеш розчаровуватися».

Звертається Є. Дудар і до стилю Вєрки Сердючки: «— Така собі Феня каже: "У мене своїмозги. І мені всьо равно. яка історія і який язик. Аби м'ясо було..."»; «— А ти не гавкай! Такий умний — стань на моє місце!» Останнє звернення, як здається, уже не актуальне, хоч рецидиви й можуть бути.

Уміло користується сатирик евфемізмами: «— Майстер послав мене. Туди. Куди всіх посилають і ніхто не ходить — і виразно, і пристойно, і всім зрозу­міло». Використовується й синекдоха: «Вдома слова від нього не почуєш. А між

би значно слабішим, коли б синекдоха не супроводжувалась метонімією (спід­ниця — жінка, розсокочеться — метафора).

Чого в Є. Дударя немає, то це діалектизмів. Трапляються лише поодинокі, та й ті фонетичні: двайцять, гогірочки.

Чи може в гумористиці використовуватися пейзаж?. Твори С. Дударя дово: дять, що інколи може. Це, зазвичай, як і в А. Крижанівського, пародії на не зо­всім вдалі «красивості», що трапляються в далеко не гумористичних художніх творах, напр.: «Над кленом висів серповидний місяць. На кленові витьохкував соловей. Дрімав під сонцем весняний ліс. На зеленому моріжку лупали синіми оченятами фіалки. Пташки щебетали хвалу природі».

Дещо в іншій тональності написані твори Ю. Андруховича. Не торкатимуся тут його творінь 80-х років минулого століття, а звернуся одразу до років 90-х. Ось перед нами невеликий роман «Рекреації». На частині внутрішньої обкла­динки автор уміщує справжні або вигадані відгуки про його романи — усі нега­тивні, напр.: «"Рекреації" Юрія Андруховича — це щось неймовірне! Як могли Панове Редактори допустити таке огидство до такого поважного журналу, яким досі був журнал «Сучасність»? Невже нарід України так низько впав? Невже там ніякої моралі? Нехай би вже ця супер-Содома і Гомора горіли чорнобильським вогнем!» (Лев і Марія Чайківські, Семенюк Олекса, США); «Юрій Андрухович не осягнув духу іронічної фантасмагорії, близької до традиційної української химерності. Його сміх не є всенародним. Всеперемагаючий народний сміх не прозвучав. У "Рекреаціях" Юрій Андрухович сміється не устами народу, що зав­жди може зробити письменник, — він сміється над самим народом» (Сергій Квіт, «Світо-Вид», 1996, № 24).

Інші відгуки приблизно такі ж. В анотації (вони здебільшого пишуться авто­рами) «Рекреації» називаються роман-скандалом і роман-легендою. Він пере­кладений польською, німецькою та англійською мовами. Отже, в світі роман привернув до себе увагу. Може, саме тому, що автор відвернувся від україн­ських традицій, зігнорував українську ментальність, дуже розмито окреслив

В. М. Русанівський.

об'єкти сатири й гумору, якщо вони взагалі є. Іноді Ю. Андрухович до них на­ближається. Устами свого персонажа він ні в що не ставить роботу Верховної Ради, міжконфесійні негаразди, можливість введення в країні військового стану:

«— Пане Мартофляк, чи спроможна нинішня Верховна Рада якось змінити на краще на­шу ситуацію?

• А чи спроможна корова літати? — відповідаєш питанням на питання.

• А що слід робити в такому разі?

-— І рости, і діяти нам треба.

• А хто переможе в конфлікті: католики чи православні''

• Як завжди, переможуть безбожники. Бо для українця важливіша кількість рушників у його церкві, ніж якась там Нагірна проповідь

Чи не вважасте, що можуть запровадити військовий стан?

• Я не пророк, але це не вихід».

У спогадах засуджуються депортації та фізичне знищення українців за тота­літаризму: «І я чудово розумів, що ми вивезені, бо українці просто так не наро­джуються в Караганді...» І далі: «Розумієте, Грицю, гам є цвинтар і коло нього капличка, і там на цвинтарі поховані деякі люди з Сільця, але то небагато, бо Сільце мало власний цвинтар. 1 власну каплицю, і церкву. Чув, що тепер там не­ма ані сліду — іак, ніби й не жили там ніколи люди. Урочище «Сільце» коло Чортополя — і досить. Вони все спалили, знаєш?... Вони всіх убили, вони все зжерли, вони все зламали, вони все забрали, вони все змішали».

Гостро сатиричним є опис військового путчу — насправді ж однієї з дій кар­навалу, організованого в перебігу свята Воскресаючого Духу: «...Вони відібрали ключі від усіх в'язниць і психічних лікарень, вони накрили нас, як голих у лазні, за дві-три години вся влада перейшла до них, тепер вони зможуть остаточно на­вести порядок і оголосити вимріяну війну решті земної кулі, вони накажуть нам лягти долілиць на бруківку, а потім будуть командувати "встать-лечь", і ми вста­ватимемо, а потім знову лягатимемо за командою» тощо.

Але головне, очевидно, не в цих картинках, які, зрештою, мають більше пуб­ліцистичний, ніж сатиричний характер. Головне — в іронічно-викривальному вивертанні людських душ, у показі їхньої непристосованості до навколишнього світу, легкодумності, самозакоханості, ігноруванні інших людей. Очевидно, звідси нагромадження поєднуваних і непоєднуваних слів в одному абзаці, напр.: «...За п'ятнадцять восьма, о восьмій зустрічаємося з усіма на Ринку, а він усе спить, лантух нещасний з гівном, оракул, майбутнє нації, порожній дзбанок, опудало, щастя моє, батько моїх дітей, радість мого тіла, мій завойовник, моє чу­до, мій вічний оргазм...» А ось завершальний перелік учасників карнавалу в міс­ті Чортоколініщі (бо повний список дійових осіб завеликий):

«То були ... Юристи, Хапуги, Пияки, Лікарі, Ледарі, Араби, Кацапи, Опришки, Отці Домініка- ни в білому, Шльондри, Герої, Пиворізи, Мочиморди, Салоїди, Голодранці, Дуболоми. Са­жотруси, Козолупи, Недоріки, Менестрелі, Проститутки — а всіх інших перелічити просто неможливо, бо були там ще Горили, Генерали, Гавіали, Павіани, Павликіани, Данайці, Нанай­ці, Німфи, Нівхи, Ассирійці, Арнаути, Торбохвати, Лірники, Сирники, Шинкарі, Македонці, Броварі, Анахорети, Пупорізки, Українці, Лесбіянки, Гноми, Мавки, Мавпи, Лилики, Чорні Коти, Грудні Жаби, Алхіміки, Шлюхи, Профури, Татари, Бубабісти...

»Спробуймо визначити критерій, за яким підбиралися ці особи. Навряд чи це вдасться, хоч можна помітити певну семантичну залежність між Пиворізами і Мочимордами, Гномами і Мавками, або часткову звукову подібність між Гори­лами і Генералами, Німфами і Нівхами, Мавпами і Мавками. Хай розбереться у цьому читач. А ось ще про деякі можливі розваги на карнавалі: - ирпт-ппим чялом чєпгпйпї ппетенлентки на конкурсі "Суперпанна", або ви- мось побитися — просто так чи за самичку^або жонглювати ножами і помаранчами, або на­братися в дим, як Білинкевйч, або купити собі амулет на ланцюжку, або хрестик, або відкину­ти копита, або постріляти в пересувному тирі, або купити старий грамофон, або танцювати до ранку ритуальний аркан, або співати в кумпанійці про рекрутів і червону калину чи про чер­вону китайку, або купатися з дівчатами в бочці, або спати в багажнику чорного авта...» і т. д.

Автор явно хоче приголомшити читача, змусити його визнати, що ми не розу­міємо в цьому світі нічого. Це, як кажуть, було б дуже печально зрозуміти, в кожному разі.

Ю. Андрухович майстерно, хоч і не завжди обережно поводиться з україн­ською лексикою. Оскільки розмови персонажів відбуваються під добрим шофе, природно, що в діалогах і полілогах чимало жаргонізмів та інших ненормативних слів типу дати по рилах, не жлобся, злизів, кайф, казьол, лажа, неславо, хаваль- ник, чувачки і под. На вживанні ненормативних словосполучень будуються окре­мі діалоги, напр.: «— Тільки ви можете порятувати нас сигаретами.— Дохлий вас- сер,— сказав на це Гриць.— Мертвий півень — солідаризувався з ним Немирич».

Не боїться Ю. Андрухович уживати й інші слова, далеко виразніші і прийня­ті в п'яному товаристві (на щастя, поки що не у всякому). Уже йшлося про те, що українці в своїй головній масі — доброчесний, навіть цнотливий народ. Проте серед молодої генерації сучасних українських письменників поширилася мода «бути не гіршими за інших», зокрема росіян, американців та ін. Тому-то й по­тішають вони читачів такими словечками, як гієно; всрався; мені твоя думка, як сухій сраці попіл; до сраки\ сцииі і под. Окремо слід виділити сферу статевих сто­сунків: той ключ, який між ногами; відгризші крутень і яйця\ старий муда- че.підер та ін. Це й шокує читачів.

Щоб увести свій твір у коло української літератури, Ю. Андрухович вплітає в його мовну тканину відомі вирази діячів вітчизняної культури. Тут і Г. Сково- родаТ«світ ловив їх і піймав» — у Сковороди «не піймав»), і Шевченко («Довго мовчите, а ніч як море» — у Шевченка «Не спалося, а ніч як море»), і І. Франко («паралітики на роздорожжу» — з «Мойсея») і П. Тичина (згадуваний уже афо­ризм « І рости і діяти нам треба»),

Є в творі росіянізми. їх небагато, і вони прив'язані здебільшого до носіїв ро­сійської мови: «авторитета» («приехали отдохнуть?»; «с удовольствием послу- шаю»); лейтенанта, що бере участь у путчі («— Всем вьіходить, строиться на улице»). Окремий штришок у цьому малюнку — характерна для всієї України макаронічна мова базарного перекупника: «Уважаємі люде! Мною винайдено множество інтересних предметів».

Значно більше вживає автор полонізмів: бензина (Ьепгупа), маєстатично (та)е5Іа(ус7.піе), тлусто (Іішіо), фотель (Гоїе!),розпочати (гограсгас) та ін. Як­би в письменника із Східної України було стільки росіянізмів, як у Ю. Андрухо­вича полонізмів, це б викликало обурення місцевих патріотів. Зрідка у його тво­рах трапляються германізми: «...Ненароком можу розбити череп або, цум байшпіль, поламати хребет».

Якщо в авторів, лінгвістичний аналіз яких було зроблено раніше, майже не було діалектизмів, то в Ю. Андруховича їх вистачає: ачей (може), грубас (товс­тун), копати (бити), коц (килимок, ковдра), стрийко (дядько), тамтий (той), штирнадцять (чотирнадцять) та ін.

Характеризуючи зовнішність певних людей, їх фізичний стан, автор ніби розширює семантичні горизонти української лексики: «З'являється гітара і то-

Автор намагається дотримуватися «Проекту найновішого українського пра­вопису», але робить це непослідовно. Так, є акваріюм, кляса, доляр, бльондин, гангстер, але є й геніальний, лабіринт та ін.

У передмові до роману «Перверзія» видавець (насправді автор) пише таке: «...Ця річ явила собою майже хворобливу жанрову суміш. Однак не можу втри­матися від спокуси надрукувати її тут повністю — з усіма позитивами й негати­вами, зберігаючи навіть не завжди коректний правопис і слововжиток. Вважаю, це значно допоможе нам у приборканні подальшої лавини тенетів, що їх містить у собі ця напівсенсаційна книжка».

Шкода, що тут, як у «Рекреаціях», не подано читацької оцінки. Почати з заго­ловка. Слово перверзія латинського походження (регуегзіо «перверсія»), що означає збочення, зокрема статеве. Зміст роману в цілому відповідає цій назві. Персонажі демонструють еоіїиз у всіх його видах.

Головний герой роману — Стас Перфецький (очевидно, від польського регГекІпу — досконалий). На що він був здатний? «Він грав і співав — з рок-гру­пами, симфонічними квартетами, вуличними джазистами, хорами і оркестрами (ораторія «Невольничі ночі»), з перуанськими мандрівними музикантами й збої- шинськими циганами та вірменами, з чортопільськими дримбарями, що їх одно­го разу привіз до Львова просто з полонин трьома військовими гелікоптерами, а також із Елтоном Джоном, який того року інкогніто побував у нашому місті». Перфецький побував після рідного Львова у Перемишлі, Кракові, Братиславі, Нііпш і, нірпнті, )г ВгнриіЇі де й ртгпрташтіги гоппвні пішії («ппп ипжнй назва, ти подіями калейдоскопічний перелік різноманітних ситуацій та їх учасників):

«Я ходив поміж біженців, напівотруєний пахощами, зеленими й червоними спалахами, співа­ми — мене отруїти легко — всім, що вигадали ці безпашпортні шукачі багатого німецького бога, Володаря Германійської Брами, до якої вони встигли притиснутися в останню мить — хто з корабельних трюмів, а хто з завошивлених тамбурів, правдами й неправдами, через ха­барі, підкупи, вбивства, благання, жебрання, підставляння піхви, задниці, через гру на шкіря­ній флейті, через Львів, через Польщу, через горло, через легені, через вісімнадцять кордонів і тридцять митниць — як емігранти, музиканти, чорнороби, чаклуни, екс-автомати, погорільці, дисиденти, бандити, повстанці, сміттярі, гівновози, продавці троянд по ресторанах, сутенери, комуністи, маоїсти, студенти права і філософії— вони таки встигли, змогли, скрутили для се­бе цю землю, цю Німеччину...»

Насправді тут ідеться про одну подію — вистраждане проникнення багатьох емігрантів — переважно з Азії — в Німеччину. Порівняно з «Рекреаціями» тут з'являється нове мовне явище: нагромаджувані слова об'єднуються римою: «За що, Італіє, я так тебе люблю? За те, що дмеш у дупу кораблю. За те, що ти — мов гавань кораблю! А я тебе завжди, повір, люблю: коли люблю, люблю й коли блюю! Коли складаю пісню цю свою. Мов соловей, що тішиться в гаю. То почу­ваюсь ніби у раю, Де гарні шльондри шепчуть "ай лав ю"» і т. д. Називається ду­же багато прізвищ. При цьому в одному ряду виступають імена живих і помер­лих, реальних і літературних персонажів:

«Серед почесних гостей карнавалу (закреслено) семінару Франсуа Міттеран, Якопоне до Тоді. Альберт Гор, Кобо Абе, Лючіяно Бенеттон, Оксана Баюл, Джорджо Армані, Джо Фостер, Міхаель Шумахер, Фредді Меркюрі-молодший, ІвСен-Льоран, Софі Льорен, Софі Марсо, Марсель Марсо, Ева Куммлін, Мішель Андерсон, король Олелько Другий, Баназір Бгутто, Вольдемар Жиріновський, Джо Коккер, Вім Вендерс, Франко Барезі, Френк Костелло, Елвіс Преслі, Елвіс Костелло, Хуан Антоніо Самаранч, Салман Рушді, Ана- толь Кашпіровський, Чіччоліна, Вольф Мессінг, брати Мавроді, сестри Річинські та десятки ін­ших видатних постатей сучасності й минулого» (виділено Ю. Андруховичем.— В. Р.).

Порівняно з «Рекреаціями» в новому романі ще поряснішало полонізмів, напр.: чиншовий будинок (катіепіса сгупвго^а «прибутковий будинок»), сецесія (8есе$)а «відділення»), колюмна (коїитпа «колона»), не дається розрізнити (піе

сіа го2го2піс «не можна розрізнити»), холера ясна (сЬоІега]аяпа — лайка типу .- «зараза»), квестура (кхуеЛига — поліцейське управління в Італії) та ін. Інколи автор настільки захоплюється полонізмами і регіоналізмами, що непідготовле- ному читачеві нелегко зрозуміти такий, наприклад, текст:

«Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан-Джорджо'так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з "Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до монастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій «Ченапольо», де пишні гостеси у венеціанських строях XVI віку з декотри- ма легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили сво­єю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов'янське (праукраїнське) походження ве­неційської модності».

У романі багато прізвищ, здебільшого, як уже згадувалось, справжніх (ком­позиторів, співаків, учених та ін.), а інколи й вигаданих, можливо, з якимось на- ..... Й: тяком: пані Шалайзер, Коццетто Поццольонго, Партечіпаціо, Тробончіно та ін.

Як і раніше, процвітає жаргон: «Що то було за помешкання я догнав, здаєть­ся, не відразу» (курсив наш.— В. Р.), бадеги, прокємав (проспав), морають без мене ' . Непристойних слів також вистачає, вони в основному повторюють те, що наявне в «Рекреаціях». Щоправда, з'являються й англійські круті словечка ^^ типу Гискіпк аЬіІ, соск. Використовуються вирази з Західної України, переважно засвоєні в еміграційній мові: знімка /світлина, сурмаль і навіть крапка в значен­ні «точка», спостережний пункт.

Улюблена манера автора грати на алітераціях, які не підкреслюють спорідне­ності слів, а навпаки, вражають несподіваним випадінням із семантичного ряду, напр.: «Отче, кушай нас і кушма кушем розкусь шляк би його трафив»; «Страви дня: борщ, чорба, маслини, цукати, цикута. Напій дня: цуйка «Горбачов»».

У «Перверзії» послідовніше використовуються рекомендації «Проекту най­новішого українського правопису» (акваріюм, Гондоль (род. мн. від Гондоля), павза, иниіі). Дає про себе знати і поширене колись у Галичині й Буковині моск­вофільство, що виявляється у вживанні активних дієприкметників теперішнього часу (віддаляючогося вагона).

Отже, гумор це чи не гумор? Гумор, але автор сміється не зі своїх персонажів, а, як влучно підмітив Сергій Квіт, ніби з нас з вами, з людства взагалі. Він сміється з сучасної науки, відкриваючи такі її напрями, як порівняльна соціопатологія, гер­меневтика семіології, історія теорії лінгвотерапії, з подружньої вірності, з людсь­ких учинків, зумовлених статевим потягом, згадуючи при цьому Фройда і його вчення. Я назвав би це гумором навиворіт. Чи приживеться він в українському ро­мані, чи українська ментальність відторгне його — покаже час. Зараз же можна констатувати, що таке явище існує, і воно має свою неповторну мовну специфіку.

V. М. КШАМУЗКУ!

ТНЕ ІЖКА1МАМ НІІМОІІК АГСО ІТ8 ЬА1\СІІАСЕ

ТЬе Цкгаіпіап Ьишоиг аші заііпс ргозе оГ аП Ьу О. СЬошо§иг, А. КгугЬапіузку, ¥е. Оисіаг. Уи. АпйшЬоуусН І5 апа1у5Є<і. ТЬе аИешіоп із раій 1о Іі^иізїіс теапз, изесі (ог сгеаііоп оГтеїЬосІз оГап іп іЬе іехіз оГ Ліз депге.

К. е у ж о г сі і: Іїитоиг апсі заііге, ргозе оГаїї, 1ап§иа(>е аші зіуіізііс теапз, Икгаіпіап тєпіаіііу.

¹⁰ Не всі вони наявні навіть у «Короткому словнику жаргонної лексики української мови» Л. Ставицької (К„ 2003)

.КиїапіУїкуі V. М. ТЬе Цкгаішап Нитоиг апі іі$ І_апциа;>е З 8Ьугокоу V. А., 8уйогспко О. О. 5сіеп1іГіс Вазісз Гог Ьіп§иІ5(іс Ехрегі Ехатіпаїіопз оГ РоїііісаІ

\ р 1 - 6

УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР І ЙОГО МОВА 16

оґЗІаУІс Зіисііез З оГіЬс соус

гВ. М. РУСАНІВСЬКИЙ

УКРАЇНСЬКИЙ ГУМОР І ЙОГО МОВА

У статті аналізуються українська художня гумористично-сатирична проза О. Чорногуза, А. Крижанівського, Є. Дударя та Ю. Андруховича. До уваги беруться мовкі засоби, які вико­ристовуються для створення художніх прийомів у творах цього жанру.

Ключові слова: гумор і сатира, художня проза, мовностилістичні засоби, український менталітет.

Український гумор — цілком оригінальне явище, в якому злилися дві абсолют­но протилежні стихії — добродушність і злість, або, як писав Є. Причепій ро­мантизм та нігілізм.

Про романтизм, мрійливість як ознаку української ментальності писав бага­то хто. Згадував про нього й А. Міцкевич, не обходив цього увагою Д. Чижев- ський, пояснюючи його розвиток упливом протестантської релігії, «бо ж однією із сторін протестантизму є висока оцінка в ньому «внутрішнього» в людині, од­ним з боків емоціонапізму є і своєрідний український гумор, що є одним із най­більш глибоких виявів «артистизму» української вдачі» *. Це саме твердить у наш час багато.хто з- філософів і літературознавців^ наприклад, А. Пивовар- ська ', яка пов'язує романтизм з містифікованим поглядом на світ. Це щодо пер­шої стихії української ментальності. Як же вона пов'язана з другою? І чи вона іс­нує? Безперечно, вона живе. Досить згадати, як інколи відповідає українець, ко­ли його запитують, чого б він найбільше хотів: «Щоб у сусіда корова здохла». Це, мабуть, дещо гіперболізований, але все ж «своєрідний реальний вияв інди­відуалізму та стремління до "свободи" в різних розуміннях цього слова V Чи не ця причина призвела М В. Гоголя до трагічного роздвоєння душі? З одного бо­ку, він, українець з походження, був романтиком і прекрасно розумів м'який український гумор, а з другого, вихований у російському культурному середо­вищі, був прагматиком. Цей симбіоз стихій у творчості М. Гоголя відзначає й Д. Чижевський ², та на це прозоро натякає й сам М. Гоголь у листі до А. О. Смир- нової: «Скажу Вам одне слово про те, яка в мене душа, хохлацька чи російська, тому що аж ніяк не віддав би перевагу ні малоросіянинові перед росіянином, ні росіянинові перед малоросіянином. Обидві природи надто щедро обдаровані Богом, і ніби навмисне кожна з них окремо містить у собі те, чого немає в ін­шій — явний знак, що вони мають поповнити одна одну. Для цього самі історі