1.3. Мистецьке об’єднання «Березіль» на Україні

Нова українська драматургія, а також п’єси західноєвропейських авторів, класичних і тогочасних, стали репертуарною основою раритетного явища національного сценічного мистецтва – Молодого театру. Працюючи в театрі М.Садовського, Л.Курбас познайомився з групою молоді – випускниками Музично-драматичної школи ім.. М.Лисенка, утворив разом з ними театральну студія і очолив її. Сюди входили: П.Самійленко, А.Смерека, С.Мануйлович, Г.Прохоренко, М.Терещенко, С.Бондарчук, Й.Шевченко, О.Добровольська, О.Ватуля. незабаром до студії приєдналися В.Василько, В.Васильєв, В.Леонтович, П.Долина, Г.Юра, В.Калин, С.Семдор, О.Юрський, Р. Нещадименко та ін. з цієї студії і виріс Молодий театр, який попервах існував як такий, що складався з членів-товаришів, членів-вкладників і кандидатів. [1; 9; 11; 18] Публічні виступи Молодого театру почалися з вистави «Базар» В.Винниченка (травень 1917 р.).

Важливу роль у поєднанні революційної дійсності із загальним процесом народження молодого мистецтва й літератури відіграв театр «Березіль», створений Лесем Курбасом у березні 1922 року. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» — тобто березень, перший місяць весни, ставши за справжню весну післяреволюційного українського театру, символом пробудження до нового життя. Бо відомо що символ весни в мистецтві – це символ ренесансу, відродження душі і думки, розквіт чого-небудь.

«Березіль», власне, був не театром, а цілим мистецьким закладом, що провадив значну культурно-громадську роботу, організувавши свої творчі майстерні на периферії у м. Борисполі, Білій Церкві та три в Києві. Твори, які потрапляли до репертуару «Березоля», перш ніж побачити світ, зазнавали великих змін. Єдиним драматургом, п’єси якого забороняв «переробляти» Лесь Курбас, був Микола Гурович Куліш.

Справою всього свого життя вважав Лесь Курбас театр. Наші сучасні театри, які увінчали себе світовою славою, — це Київські театри імені Франка та Лесі Українки, Львівський театр імені Марії Заньковецької, Закарпатський обласний музично-драматичний театр та ряд інших театрів нашої країни з гідністю продовжують справу, розпочату Лесем Курбасом на зорі ХХ століття

«Молодий театр» – це цікава сторінка в історії українського театру. Та все ж таки, не можна писати про особу Леся Курбаса не згадавши про М. О. «Березіль» і навпаки. Курбас як особа – не існує. Він живе не для себе, а для театральної справи. Він проголосив безпощадну війну старому міщансько-театральному мистецтву.

Містився «Березіль» у великому будинку у самім центрі міста при вул. Хрещатик (тепер вул. Воровського) ч. 29. вхід до студій був з подвір’я, там же був і невеликий парк. Над «Березолем» шефство тримала 45-та Червоноармійська дивізія, яка була головним джерелом матеріального забезпечення і моральної підтримки. [11, 332]

На той час Третя майстерня працювала не в Києві, а у Білій Церкві. Шукаючи нових шляхів у театральному мистецтві, вона одночасно пробивала шлях новому театрові на село. Вона була першою кладкою, яка сполучила «Березіль» з селом, з робочими на різних підприємствах.

Четверта майстерня працювала над підготовкою репертуару на осінній сезон. Вона мала у своєму складі першорядних артистів і, частіше за все, зимою грала стало. В її репертуар входили вистави поставлені за творами видатних драматургів, причому, як українських, так і зарубіжних. Це такі, як: «Макбет», «Гамлет», «Машиноборці», «Вільгельм Тель» та інші. Були поставлені деякі твори Лесі Українки (п’єсу «Вавилонський полон» - інсценіровка «Царі»). В цій майстерні театрали займалися вивченням багатьох дисциплін: пластикою, гімнастикою, акробатикою і постановкою голосу. Також існувала, так звана, «Режисерська лабораторія», до якої входило 14 митців із кожної з вище зазначених майстерень. Ця група вела свою працю у двох напрямках: педагогічному і практичному. Вона опрацьовувала різні п’єси, переробляла і надавала іншим свої пропозиції і проекти. В цій режисерській майстерні виучувались нові режисерські сили. В «Березолі» виховувались не театральні манекени, а люди з широкою освітою, різнобічно розвинуті і талановиті.

Для всіх вихованців «Березоля», а їх було понад 300 осіб тільки в Києві, існували для вивчення такі дисципліни: акробатика, пластика, гімнастика, спорт, постановка голосу, дикція декламації, система виховання акторів, в яку входили: мімодрама, міміка, вправи монологічні, малюнок ролі, композиція ролі, наукові екскурсії – по філософії, мистецтву, експериментальним наукам (інтелектуальне виховання), риторика, постановочна й експериментальна праця. [11, 333]

Крім того, при «Березолі» був ряд комісій. Це такі: а) комісія по постановці голосу; б) психотехнічна; в) видавнича; г) музейна (її метою було заснувати перший театральний музей на Україні) і ґ) бібліотечна ( її метою було створити на Україні загальну театральну бібліотеку)

Лекції і бесіди по різним питанням проводили в «Березолі» видатні науковці і митці. Влаштовувались дискусійні вправи для того, щоб кожний театрал цієї інституції умів не тільки грати на сцені, не тільки шукати нових шляхів у театральному мистецтві, а щоб умів при всякому випадку боронити те, чому він служить. Лесь Курбас і "березільці" знайшли свого драматурга, п’єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Гурович Куліш. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені "Березолю", стала "Комуна у степах" (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

У Києві "Березіль" мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом, і під одним проводом – Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол  (спектаклі "Шпана", "Алло на хвилі", "Чотири Чемберлени"), агітпроп. Було підготовлено серію "Костюмовані історії" (спектаклі "Жакерія", "Сава Чалий", "Король бавиться", "Змова Фієско").   Виховувалися молоді режисери. З "Березолю" вийшли: М.Крушельницький, Л.Дубовик, В.Скляренко, Б.Тягно, В.Балабан, Г.Ігнатович, І.Микитенко.

Жодного драматурга в «Березолі» не ставили так часто, як Миколу Куліша ( як вже згадувалось, сам Лесь Курбас поставив п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Маклена Ґраса»). Характерно, що ті п’єси, режисерським осмисленням і розробкою яких переймався Лесь Курбас, ставали подією року. У театрі Курбаса збиралися дати сценічне життя й іншим творам – комедії «Хулій Хурина» і драмі «Патетична соната».

У театрі Леся Курбаса збиралися дати сценічне життя й іншим Кулішевим творам, у тому числі і «Хулій Хурина», яка являла собою вдячний образний та сценічний матеріал для театральної трупи «Березоля», орієнтованій на розкутість, антишаблонність у сценічному вирішенні сюжетних колізій та гротескно-епатуючих мізансцен. Спектакль, як і сам комедійний текст, вирізнявся соціальною гостротою в гоголівському дусі. Березільську виставу було показано на закритому перегляді харківським режисерам, а потім заборонено.

Так, Лесь Курбас продемонстрував оригінальні постановочні принципи: вміння майстерно будувати ритмізовані пантомімічні епізоди (у картині «Поневолення» виконавці не промовляють жодного слова) чи розгорнуті поліфонічні масові композиції (сцени «Десяти слів поета» побудовані за принципом епічно-величального хору із давньогрецької трагедії, органічно введеного у динамічну напружену театральну дію). [9, 76]

Лесь Курбас, керівник і організатор «Березолю», був митцем широкого і швидкозмінного спектру шукань, людиною, яка була постійно в русі. Найголовнішими для нього були такі творчі орієнтири: високий професіоналізм сценічної діяльності, відповідність внутрішньотеатральних експериментів на всіх напрямах – режисури, акторського мистецтва, сценографії, музики у виставах загальному рівню і напрямку світового експериментального театру, безперервний щоденний творчий діалог із глядацькою аудиторією. Треба зазначити, що не акторське мистецтво, а суто постановочні інновації стали пріоритетними для діяльності Курбаса.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави "Маклена Граса", яка досягла справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не падав духом, він до останнього подиху вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л.Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

РОЗДІЛ ІІ. Драматургічний процес в Україні та за кордоном у 20-х роках ХХ століття.