1968 Р.

В Чехословаччині розпочинається масовий революційний рух проти існуючого режиму («Празька весна»). Країни Варшавського Договору (СРСР, НРБ, УНР, НДР, ПНР) ввели війська на територію Чехословаччини, взяли участь у придушенні революційного руху.

1969 р

Обрано нове керівництво КПЧ на чолі з Г. Гусаком. Зміцнені органи державної влади. Введений жорсткий контроль за внутрішньополітичною обстановкою, аби виключити можливість повторення революційних подій.

1970 - 7975 рр.

ЧССР уклала договір з СРСР про дружбу і співробітництво (1970 р.). ЧССР підписала у 1973 р. договір з ФРН, що підтвердив непорушність спільного кордону обох держав, недійсність Мюнхенської (1938 р.) угоди. Г. Гусак обраний президентом країни (1975 р.).

1975 і наступні роки

Зміцнюються тоталітарні засади внутрішньополітичної діяльності керівництва ЧССР. Зростають економічні проблеми, корупція.

1989 р.

Генеральним секретарем ЦК КПЧ обраний М. Якеш. З ініціативи «Хартії-77» створено Громадянський форум, що об'єднав супротивників комуністичного режиму. Формуються нові демократичні організації і партії, які вимагали, щоб КПЧ відмовилась від керівної ролі в країні. Починається мирна («оксамитова») революція.

«Оксамитовою» революцією був завершений перехід влади до опозиції. Президентом Чехословаччини був обраний В. Гавел- відомий дисидент, один з творців «Хартії-77», голова Громадянського форуму. Статтю конституції про керівну роль КПЧ було скасовано. На виборах у Федеральні збори перемогу здобули Громадянський форум і демократична організація Словаччини - «Громадськість проти насилля». Уряд ЧСФР (нова назва ЧССР з 1989 р. - Чеська і Словацька Федеративна Республіка) очолив О. Дубчек. З 1990 р. уряд почав проводити ринкові реформи і політику демократизації внутрішньополітичного життя.

1992 р., липень Президент ЧСФР В. Гавел подав у відставку; формальним приводом для цього стали наслідки парламентських виборів (В. Гавел не здобув більшості голосів у Словаччині).

1992 р., листопад Федеральні збори прийняли закон про розділ ЧСФР.

1992 р., грудень ЧСФР як єдина держава перестала існувати; на її теренах виникло дві країни - Чехія та Словаччина.

1993 р., січень Президентом Чехії був обраний В. Гавел. Президентом Словаччини був обраний М. Ковач колишній голова Федеральних зборів ЧСФР. Між Чехією та Словаччиною укладений договір про добросусідство і співробітництво.

Чехія і Словаччина були визнані на міжнародному рівні (в тому числі і Україною). Нові держави прагнули зміцнити ринкову економіку, демократію, інтегруватися у європейські структури (Європейський союз, НАТО тощо).

20.1. Утворення Королівства сербів, хорватів і словенів. Національне питання в державі.

У роки Першої світової війни австро-угорський уряд проводив жорстоку національну та релігійну політику щодо південнослов'янських народів, особливо сербів. Офіційна пропаганда називала сербів «нацією вбивць», а сербські гро­мадські об'єднання та товариства були розгром­лені та заборонені. У свою чергу, політичні уг­руповання хорватів за підтримки католицької церкви закликали населення до підтримки дій уряду Австро-Угорщини щодо Росії та Сербії. Політичні діячі хорватів закликали до створення югослов'янської держави на чолі з Хорватією. У свою чергу Югослов'янський комітет на чолі з Анте Трумбичем, що діяв у Лондоні, висунув гасло «Велика Сербія». Цього ж гасла дотримувалися й сербські політики в інших регіонах півден­нослов'янських земель (Боснії, Герцеґовини, Далмації, Воєводини).

Національно-визвольна боротьба народів південнослов'янських земель активізувалася у зв'язку з політичною кризою в Австро-Угорській імперії.

20 липня 1917 р. керівництво Югослов'янського комітету та уряд Сербії уклали Корфську угоду (декларацію). Документ проголошував ідею про об'єднання всіх південнослов'янських народів в єдиній державі з назвою Королівство сербів, хорватів і словенців.

Окрім Корфської декларації існували й інші програми утворення півден­нослов'янської держави.

6 жовтня 1918 р. в м. Загребі (Хорватія) Народне віче проголосило себе представницьким органом словенців, хорватів і сербів, а 29 жовтня — утворилася держава під назвою «Держава словенців, хорватів і сербів». Однак невирішеність важливих питань розвитку молодої держави (аграр­ного, адміністративного, виходу з війни, визнання країнами Антанти та СІЛА) змусила місцеві політичні сили підтримати ідею об'єднання з Сер­бією. Вона у цей час почала відігравати провідну роль у справі об'єднання південних слов'ян: виступала проти вияву сепаратизму південнослов'янсь­кими народами. Представники Сербської радикальної партії і королівсь­кого двору активно пропагували ідею «возз'єднання всіх південнослов'­янських земель у єдиній державі».

Великосербська ідея про унітарну державу південних слов'ян завойову­вала дедалі більше прихильників. За об'єднання з Сербією виступили хорвато-сербська коаліція і більшість політичних партій. Чорногорці при­йняли рішення про створення єдиної держави із Сербією. Представники Воєводини також затвердили акт про приєднання до Сербії.

Напередодні утворення нової держави з новою силою розгорнулася бо­ротьба різних концепцій щодо того, якою буде нова держава — унітарною («великосербською») або федеративною.

1 грудня 1918 р. було утворено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). На чолі держави стояв сербський король Олександр з династії Карагеоргієвичів. Представники 12 політичних партій (сербських, хор­ватських, словенських) сформували новий уряд на чолі з сербом С. Проти-чем. В уряді 8 міністрів представляли Сербію, 6 — Хорватію, по 2 — Словенію і Боснію з Герцеґовиною, 1 — Чорногорію.

Новоутворена держава південних слов'ян складалася з областей і регі­онів, що мали різний ступінь економічного розвитку, відмінні історичні традиції, національну культуру, релігію. Серби становили понад 40 % усього населення держави, яке складало 12 млн осіб.

Одразу після утворення КСХС на порядку денному постало національ­но-релігійне питання. Так, серби, чорногорці, македонці сповідували пра­вослав'я, хорвати і словенці — католицьку віру, частина жителів краю Косово, Боснії та Герцеґовини — іслам.

Правлячі сили Сербії почали проводити великосербську націоналі­стичну політику, проти якої виступали хорватські та словенські полі­тичні партії. Вони вимагали розширити автономію Хорватії й Словенії, не допускати «белградського гегемонізму». У Чорногорії також відбува­лися виступи проти сербської великодержавної політики. Представники Македонії закликали до створення автономії у складі майбутньої феде­рації балканських народів. Румуни та угорці, що населяли область Воєводина, вимагали надати усім національним меншинам рівних прав із сербами.

Національне питання стало ключовим у політичному житті КСХС та джерелом нестабільності. Воно було козирною картою у програмах опози­ційних політичних партій. Проте, на момент прийняття конституції КСХС опозиція не мала істотного впливу в парламенті (Установчій скупщині).

28 червня 1921 р. було затверджено Видовданську конституцію, що проголосила КСХС монархією на чолі з династією Карагеоргієвичів і за­кріпила унітарний устрій держави. Конституція узаконила панівне стано­вище Сербії в королівстві й ігнорування прав інших національностей. У 1920-ті рр. в Королівстві придушувалися національні інтереси інших народів, не були організовані органи місцевого самоврядування на несерб-ських територіях, при цьому серби висунули ідею про «трьохіменний народ» (серби, хорвати, словенці).

Ідея сербського унітаризму зустрічала відсіч з боку хорватських феде­ралістів і чорногорських автономістів. Ситуація загострювала міжнаціо­нальні відносини і поглиблювала політичну кризу в КСХС. У 1929 р. криза завершилася державним переворотом і перейменуванням КСХС у Королівство Югославія. Посилилися репресії проти несербського населен­ня. Національні проблеми вирішувалися жорсткими методами, посилила­ся політика сербізації суспільства.

Такі заходи повинні були символізувати «національну єдність» насе­лення.

Після державного перевороту в країні встановився монархічний режим, що спирався на великосербську буржуазію та армію.

У 1930-ті рр. боротьба проти великосербського гегемонізму тривала. 9 жовтня 1934 р. членами Повстанської хорватської революційної орга­нізації (усташі) було вбито короля Олександра.

У 1939 р. уряд вжив певних заходів щодо створення автономної Хор­ватської області. Таким чином вдалося зберегти цілісність Югославської держави.

Однак остаточно вирішити національне питання так і не вдалося. У 1990-ті рр. національне питання знову стало дестабілізуючим фактором внутрішньополітичного життя країни, призвело до кровопролитної гро­мадянської війни та, врешті-решт, розпаду Югославії.

Чехословацька криза 1968 р. («Празька весна»)

Чехословацька криза («Празька весна») — період демократичних пе­ретворень у Чехословаччині в 1968 р. У зв'язку з наростаючим спадом в економіці й придушенням інакомислення в компартії Чехословаччини виникла реформістська течія, головним лозунгом якої стала побудова «соціалізму з людським обличчям». У січні 1968 р. був зміщений прези­дент ЧССР і перший секретар ЦК КПЧ А. Новотний. Лідером компартії був вибраний представник ліберального крила компартії А. Дубчек, пре­зидентом Чехословаччини став Л. Свобода. У квітні була опублікована програма компартії Чехословаччини, в якій проголошувався курс на де­мократичне оновлення соціалізму, передбачалися обмежені економічні реформи. Цей період розвитку Чехословаччини увійшов в історію під назвою «празька весна». До участі в управлінні державою стали притягу­ватися представники інших партій і рухів, була відмінена цензура, при­знавалося право на існування опозиції. При цьому, на відміну від подій в Угорщині 1956 р., у Чехословаччині зберігалися громадянський мир і згода. Радикальні зміни у Чехословаччині викликали надто негативну реакцію з боку керівництва СРСР. У липні керівники компартій СРСР, Болгарії, Угорщині, НДР і Польщі попередили лідерів Чехословаччини, що реформи, які проводяться ними, чреваті «контрреволюцією». На радянсько-чехословацькій зустрічі, що проходила з 29 липня по 2 серпня в Чієрна-над-Тисою, радянське керівництво зажадало від Дубчека згор­нути процес реформ. Але, оскільки політичний тиск не дав результатів, 21 серпня на територію Чехословаччини були введені війська 5 країн — членів Варшавського договору.

Керівництво КПЧ було фактично заарештовано і доставлено в Мос­кву. За підписаною там угодою на території Чехословаччини розміщува­лися радянські війська. Після повернення до Праги Дубчек протягом деякого часу зберігав свій пост, але поступово він і його прихильники були відчужені від влади.

Почалося чищення лав КПЧ. Надалі багато реформаторів і предста­вників творчої інтелігенції змушені були емігрувати. Насильно перерва­на «празька весна» поклала край будь-яким ілюзіям відносно можливого реформування соціалізму як системи. Весь демократичний світ, вклю­чаючи його ліві сили, рішуче засудив вторгнення військ країн Варшав­ського договору в Чехословаччину. 25 серпня в Москві на Красній площі на захист «празької весни» група дисидентів, що складалася з восьми чоловік, провела демонстрацію під лозунгом «за нашу і вашу свободу».