Аналіз твору Джорджа Бернарда Шоу «Пігмаліон»

Найпопулярнішою з п’єс, написаних Дж. Б. Шоу до Першої світової війни, є комедія «Пігмаліон». Її назва нагадує про давньогрецький міф, за яким скульптор Пігмаліон закохався у виготовлену ним із слонової кістки статую жінки. На його прохання богиня Афродіта вдихнула в неї життя. Згодом вона стала дружиною Пігмаліона на ім’я Галатея і народила йому доньку Пафос. Відтоді ім’я Пігмаліон — символ творця, який оживив творіння своїх рук. В Європі цей міф став відомим завдяки «Метаморфозам» Овідія. В. Шекспір переказав його в останній сцені «Зимової ночі». Для Рамо, Руссо, німецьких поетів-романтиків Пігмаліон був символом закоханого, який силою свого почуття зумів створити ідеал краси. До літературних обробок цього міфологічного сюжету вдавалися В. Морріс, Р. Грейвс, Т. Кайзер, Є. Баратинський; в живописі — Я. Панторло, Ж. Ванлоо, Ф. Буше, П. Пікассо, в скульптурі — Е. Фальконе та ін. Дж. Б. Шоу, використавши цей міф у своїй парадоксальній манері, порушив важливі морально-етичні, естетичні питання, а також поєднав міф про Пігмаліона з пропагандою наукової фонетики. Події п’єси відбуваються в Англії на початку ХХ ст. Замість скульптора в комедії Дж. Б. Шоу фігурує професор-лінгвіст Хіггінс, який проводить науковий експеримент, на місці Галатеї — вулична торговка квітами Еліза Дулітл. Драматург відмовляється від щасливого завершення сюжету, його персонажі аж ніяк не збираються одружуватись. А найголовніше: не Пігмаліон (професор Хіггінс) оживляє свою Галатею (квіткарку Елізу Дулітл), а Еліза пробуджує людські якості в того, хто її створив. «Перетворення» неосвіченої жінки на шляхетну панночку, що може «з успіхом зійти за герцогиню», на думку автора, покликане спростувати укорінене твердження про нездоланність соціальних бар’єрів, які заважають людям реалізувати закладені в них можливості. Дж. Б. Шоу безмежно вірить у культуру, знання, котрі, за словами містера Хіггінса, «знищують безодню, яка відокремлює клас від класу і душу від душі». У такий спосіб автор утверджує ідею, згідно з якою справжня внутрішня культура людини залежить не від соціального статусу (аристократ чи квіткарка), освіти (науковець-фонетист чи неосвічена), а від її внутрішніх якостей і потенціалу людини.

Любов під в’язами одна із самих знаменитих п’єс о'Ныла

Поставлена вперше в Нью-Йорку в 1924 р., вона донині входить у репертуар багатьох театрів миру. Дія п’єси відбувається в Новій Англії в 1850 р. Далеко за той день, коли – у той час ще молодий – ефраим Кебот з’явився в цих краях, поставивши собі непомірне завдання – перетворити кам’янисту землю у квітучий сад. Тут пройшло все його життя. Тут умерли й поховані його дві дружини

Тут виросли його три сини, які тепер ненавидять батька. Сюди привозить він свою молоду дружину Абби, сподіваючись хоча б останні роки життя прожити в спокої й мирному щасті. Герої п’єси – Абби й ебин, молодший син Кебота, – із самого початку «сковані одним ланцюгом»: взаємна ненависть і фатальна любов опановують ними з першого погляду, роблячи їхній сполучник одночасно неможливій і неминучій, трагічній, несучій горі й смерть. Елемент фаталізму, злої долі, що гнітить долі дуже сильний у цій драмі, але в той же час, що відбувається в ній не втрачає психологічної правди й вірогідності. Коли через рік в Абби народився син, Кебот скликає сусідів відсвяткувати радісну подію. Він вимагає, щоб усе веселилися, пили за здоров’я немовляти

У веселощі не беруть участь лише Абби й ебин: їм раптом відкривається весь кошмар случившегося. ебин боїться, що народжена дитина – його син – стане непереборною перешкодою між ним і батьківською фермою. Любов і гроші, безкорисливість і жадібність нерозривні в цій п’єсі, визначають її своєрідність, її особливий трагізм. І Абби зважується на страшне: вона вбиває сина, щоб ще раз довести свою любов до ебину. У фіналі п’єси Абби й ебин, що вирішив до кінця розділити її долю, ідуть, арештовані шерифом: за вбивство дитини їх чекає смерть. А Кебот залишається в населеному примарами будинку, тепер уже назавжди й непоправно один.