286 Болісно читати таке сучасній людині: скільки тут пе-

рехльостів і підмін понять, скільки намагання не зрозумі­

ти твір, не згадувати про проблеми, які автор порушує,

а обвинуватити автора, виявити його «ворожість». Що вже

говорити про те, що в романі блискуче зроблено розтин

людської душі, що образ головного героя багатовимірний

І суперечливий. Для критика важливо було інше: хіба

може незаможник перетворитись у міщанина? Ясна річ —

ні, а коли так — автор ворог, і його треба викрити. Логіка

була б смішна, коли б ми не знали, до чого вона привела.

Валер’ян Підмогильний тримався мужньо. Він людина

поважної й вимогливої літературної школи — йде шляхом

митця аналітичного, вдумливого й криштально чесно­

го. В його романі окрім великої проблеми — пластичні

картини життя доби. Герої — не манекени, що проголо­

шують газетні істини, а люди живі, зі своїми смутками та

бідами. Що ж, письменник пробує довести свою правоту,

він змагається, пояснює, дає відповіді на анкети, але все

даремно. Надходили часи важкі й понурі.

Ще один роман «Невеличка драма» з’явиться в 1930 р. у

журналі «Життя і революція». Роман не зовсім виношений

автором. У дивний спосіб він перегукується з іншим «про­

клятим» романом того часу, так само виключно таланови­

тим,— «Робітні сили» Михайла Івченка. Але, попри все,

і цей роман дуже цікавий. Цього разу письменник розповів

історію дівчини, чистої й глибокої, з ідеалами й несвідо­

мим порухом до чогось вищого й особливого, але яку

безжалісно перемолочує важка машина життя. Знову ма­

ємо психологічний роман з посиленою увагою до так

званої «маленької людини» міста.

Незважаючи на важкі часи, спрага до творчості в пись­

менника була велика. Услід за «Невеличкою драмою» він

починає, але не встигає закінчити цікаву «Повість без

назви». У 1933 р. «Літературна газета» друкує оповідання

«З життя будинку». Але 1934 р. його заарештовують

і разом з багатьма іншими письменниками й митцями

засилають на Соловки.

Навіть у тюремній камері цей великий трудівник не

полишає літературної праці. Збереглися листи до дружини

із Соловків, які дають змогу заглянути в його творчу

287 лабораторію цієї пори. Багато читає, вивчає англійську

мову, перекладає свій улюблений «Портрет Доріана Грея»

У айльда і «Генріха VI» Шекспіра, а основне — тво­

рить. «Можу похвалитися тим,— пише він у листі від

25 січня 1936 р.,— що написав тут повість, правда, невели­

ку, не більше 4 аркушів. Писав її дуже довго, працював

над нею, як ніколи до цього часу. Ще дещо можна було

б з нею зробити, але сили нема, і я вважаю її закінче­

ною. Я маю від неї тут деяку радість і, звичайно, багато

прикростей. Я просто взяв будинок і деяких мешканців

у ньому. Взагалі в цій маленькій речі близько 20 дійо­

вих осіб, причому я намагався, щоб ніхто не був «на

других ролях» і всі мали свій розвиток. Сюжет її важко

переказати своїми словами, він сплетений з багатьох

маленьких сюжетів. Взагалі на тему — що маємо, не

бережем, втративши — плачемо. До цього часу не можу

збагнути того, що писав її незвично — не підряд, а за

розвитком персонажів або їхніх груп розкиданими очима,

а потім змонтував ці розділи навколо основного стрижня».

Творча праця в тюремних умовах — не забавка, тому

письменник пише повільно й важко, то не порожнє слово

«сили нема». Але зупинити свого пера уперто не ба­

жає. Він задумав написати ще 8 оповідань, але створив

тільки одне. А вже через півтора місяця повідомляє, що

почав писати новий роман «Наташа і Маша» — «повість

про двох дівчат. Який це роман, важко й сказати. Головне

в ньому — перевиховання одної з дівчат, але в ньому

є багато чого» (лист від 7 березня 1936 р.). А вже в листі

від 12 квітня цього ж року письменник повідомляє про

задум нового роману — про колективізацію. «В українській

літературі вона відбита дуже слабенько. Але коли я почав

обдумувати цю тему, я зразу наштовхнувся на такі трудно­

щі, що залишив навіть думку про неї». Але він не тільки

не залишив думку про неї, а навіть часто розмірковував

про написання роману. Він уявлявся «повнометраж­

ним» на 32 розділи з 15 дійовими особами. «Я хочу,—

зізнавався письменник,— написати його дуже просто, але

при цьому уникнути літературних шаблонів… Вже й назву

придумав «Осінь, 1929». 2 травня 1936 р. В. Підмогильний

повідомляє, що написав цього роману п’яту части-

288 ну. «В літературній праці,— зазначає він, — два основні

моменти: перший — самому все зрозуміти, відчути й уяви­

ти, що ти хочеш написати, остаточно освоїтись з людьми,

про яких пишеш… другий — це все передати словами, і це

найважче, і для читачів найголовніше, бо хоч би як

змістовно була задумана річ, якщо вона написана пога­

но — це річ пропаща». 6 липня 1936 р. письменник пише

про те, що роман готовий уже наполовину. «Тепер він

складається з 12 розділів, кожен з яких має від 3 до

7 підрозділів… Працюю над ними старанно, але повіль­

но. Дуже важко. Зараз у мене готово 6 розділів». В ос­

танньому листі від 2 червня 1938 р. письменник згадує

тільки «Наташу і Машу» і визнає, що цей роман у нього

не вийшов. Про «Осінь, 1929» уже немає ні слова. Зайве

говорити, що всі ці твори до нас не дійшли — 19 грудня

1941 р. В. Підмогильний загинув на Соловках.

Так обривається життя цього напрочуд цікавого й тала­

новитого письменника. Йому було лише 33 роки, коли

його вилучають із літературного процесу, але за своє

недовге життя він зробив досить багато й на такому

високому рівні, що й подивуватися можна. Тому обов’язок

наш сьогодні повернути до життя його твори і сказати про

нього спокійне, виважене слово — він не тільки заслуговує

на вдячну пам’ять, а й на те, щоб знову бути з нами, щоб

заговорити по-новому до читачів своїми творами, які,

я певен, ми без натяжок маємо підставу зарахувати до

класики української літератури.

Л. С. Каніболоцька

м. Дніпропетровськ

ЖАНРОВА СТРУКТУРА ТВОРІВ ВАЛЕР'ЯНА ПІДМОГИЛЬНОГО («НА ІМЕНИНАХ», «ДІД ЯКИМ», «ПРОБЛЕМА ХЛІБА»)

Аналізується своєрідність жанрової модифікації малої прози Валер'яна Підмогильного 1920-х - поч. 1930-х років, спільні й від¬мінні риси.

Особливо важливим для української літератури 20-х років XX ст. стало продовження тенденцій філософсько-психоло¬гічної прози, що почала свій шлях у XVI-XVII ст., коли від¬бувався безпосередній контакт України з культурою Західної Європи. І вже в XX ст. це знайшло свій вияв у творах І.Франка, Лесі Українки, Валер'яна Підмогильного. Тяжіючи до класич¬ної західноєвропейської літератури, В.Підмогильний визна¬вав за необхідне відтворення в українській літературі синтезу національного змісту і європейської форми на нових засадах. «У прозі Валер'яна Підмогильного виразно окреслюється те коло станів і проблем людини, на які звертає увагу європей¬ський екзистенціалізм: самотність, нудьга, множинність особи, «шлях до себе» як прозріння і «шлях до інших, як завою¬вання» [І,С 188].

Перші оповідання письменника – «подієві, що контрастує із загальною літературною тенденцією того часу. Але ця по-дієвість не забезпечує наявності сюжету в його класичному розумінні, що minimum minimorum передбачає наявність зав'язок, розвитку подій, кульмінації, розв'язок» [1, с.189].

У систему жанрів прозових творів 1920-х – поч. 1930-х років, написаних письменником В.Підмогильним, входять романи, повісті, оповідання, але особливе місце належить ко¬роткій новелі, «сцені», замальовці (адже текст міні-новел «На іменинах», «Дід Яким» – завбільшки з півсторінки) моралістичного змісту, або, як відзначає дослідник жанру новели В. Гоффеншефер, «морального тезиса» [2, с.54], де автор нама¬гається показати людину і світ у художньо-філософському осмисленні.

Жанр короткої новели набув популярності в українській, західноєвропейській, американській літературі (В.Стефаник, М.Коцюбинський, А.Чехов, П.Меріме, О’Генрі, Гіде Мопассан). Але В.Підмогильний, звернувшись до такого новелістичного жанру-замальовки, наповнив його новим життєвим матеріа¬лом, ще більше локалізував цю жанрову модифікацію, надав картині-фрагменту семантичної об'ємності, художньої вираз¬ності, зберігаючи новелістичне «ядро» особливого випадку. У розробці характерних особливостей психології героїв «він глибший Мопассана, але залюбки вживає й мопассанівський імпресіоністичний мазок і не цурається спокійної розважли¬вості фрази Анатоля Франса чи Дені Дідро. Загалом кажучи, В.Підмогильний – один із найінтелігентніших і найтонших українських письменників із доброю літературною школою» [6, с.5].

Назва мініатюри «На іменинах» (1919) репрезентує осо¬бливий традиційний «святковий» простір, що стає об'єктом авторської уваги. У замальовці-мініатюрі В. Підмогильний у короткій дескрипції-ситуації іменин через характерні деталі («смачні напитки та наїдки», «нахабно сяяла електрика», «це¬ремонні слова й усмішки», «повечерявши, пішли догравати в карти», «розворушені вином товсті й тонкі самиці розмов¬ляли») подає предмет свята: «Над столом, густо заставленим смачними напитками і наїдками... їли ті страви гості – самі за себе женщини, бо мужщини, повечерявши, пішли до ві¬тальні догравати в карти» [5, с.82]. Предметний світ новели невід'ємно пов'язаний з почуттями і вчинками персонажів.

У тексті твору існує нульова експозиція, в ній зазначено місце подій. Автор підкреслює, що за цим столом їдять «... з церемонними словами й усмішками на устах» [5, с.82]. Згадка про церемонні слова й усмішки у жінок і чоловіків за святко¬вим столом передає атмосферу міщанської застільної вечері.

Час подій, окрім «ситуаційного свята» - іменин, фіксується як вечірній – «нахабно сяяла електрика» [5, с.82]. Більше того, в означений останній етап іменин, коли за столом залишили¬ся жінки, а чоловіки «... пішли до вітальні догравати в карти» [5, с.82]. В. Підмогильний не називає імен учасників цього гульбища, а згадує лише малого Костика, відтінюючи ледве помітний момент асиміляції дитини в дорослому світі, впо¬рядкованому згідно з етикетом поведінки дорослих, – «тільки малий Костик, що ніяк не міг одірватися від торта і піти подивитись, як великі дяді гуляють у карти» [5, с.82].

Авторське ставлення до «безіменного» застілля посилює і узагальнює негативну характеристику його учасників, що простежується в лексичному складі твору: «Розворушені вином товсті й тонкі самиці розмовляли й сміялися» [5, с.82].

Спогади про вино і візуально-негативне спостереження «тонкі» й «товсті», натуралістичне «самиці» має прямий ви¬кривальний зміст «ансамблевого» образу тих, що зібралися за столом.

Автор зображує й саму «іменинницю», не називаючи її іме¬ні, а тільки підкреслюючи її штучну зовнішність – «штучна від волосся до грудей включно» [5, с.82]. Ця безіменна жін¬ка репрезентує збірний образ всіх присутніх за столом своїм монологом про закоханого в неї гімназиста: «– І ось, уявіть собі, цей гімназистик шостої класи сьогодні заявляє мені, що закоханий у мене так, що не може ні пити, ні їсти...» [5, с.82]. У короткому монолозі і в стислій формі оповіді В.Під¬могильний зміг передати жорстокість зрілої жінки: «Та як вам подобається таке нахабство? Сказати це жінці директо¬ра, та ще й на перерві між лекціями! Я, звичайно, відказа¬ла, що буду прохати чоловіка, аби виключив його з гімназії» [5, с.82]. Слово «звичайно» підкреслює емоційну і мораль¬ну нікчемність «іменинниці». Спотворене світосприйнят¬тя жінки передано реакцією хлопчика: «Злякався, мабуть, бо зблід, зігнувся і пішов геть» [5, с.82]. І далі, як завершення характеристики – йде ще більш відверте її зауваження: «Але це комічно до нестями. Вона відкинулась на спинку стільця, притримуючи штучні груди, аби не звихнулись як-небудь, і зареготала: «–Ха-ха-ха!» [5, с.82]. Реакція гостей на нахабну поведінку «іменинниці» свідчить, що вони доповнюють її об¬раз, відкрито цинічно розпитуючи про зовнішність гімназис¬та: «Чи гарненький же він? Даремно ви йому так гостро... Це ж оригінально! Ха-ха-ха!» [5, с.82].

У фіналі оповідання продовжена ключова фраза «ха-ха-ха», але вже від іншого героя, який має ім'я у новелі: «Малий Костик, котрому наперед наказано було мовчати, коли йде розмова між великими, і дозволено сміятись, коли всі сміють¬ся, тоненько й собі запищав: – Хі-хі-хі!» [5, с.82].

У мініатюрі «На іменинах» В. Підмогильного наявна «ну¬льова» експозиція і є «відкритий» фінал, що перетворює,ко¬ротку новелу на певний фрагмент «великої дійсності», визна¬чає метонімічний зміст, що дає можливість автору виділити в зображуваному найхарактернішу рису та глибоко і в яскравій формі показати її.

Якщо в новелі «На іменинах» є збірний образ бездуховних міщан, занурених у побутові радощі життя, то у творі «Дід Яким» змальована ситуація духовного спілкування – сту¬дента з героєм твору дідом Якимом і осмислення двох зна¬чних книг «Нової Біблії» і «Капіталу» Маркса. «Одного разу, коли піп після літургії поїхав на похорони, дід Яким, церков¬ний сторож, мусив залишити ключі від церкви у сина попа, студента Андрія. А той якраз сидів у своїй кімнаті та читав Марксів «Капітал» [5, с.83]. Початкова фраза твору: «Одного разу» – зразу ж підкреслює, що мова йтиме про «випадок», «історію», вказуючи на генетичний зв'язок із жанром новели, де «...краткость коррелирует с однособытийностью. С крат¬костью косвенно связана и тенденция к преобладанию дей¬ствия над рефлексией, психологическим анализом, хотя, как нам хорошо известно, на более позднем этапе были созданы и замечательные психологические новеллы, в которых самым важным было «внутреннее» действие, пусть даже в виде «под¬текста» [3, с.4].

У творі «Дід Яким», як і в міні-новелі «На іменинах», зма¬льовується звичайна життєва ситуація:

«...дід Яким, церковний сторож, мусив залишити ключі від церкви у сина попа, студента Андрія. А той якраз сидів у своїй кімнаті та читав Марксів «Капітал» [5, с.83].

Автор стисло представляє двох учасників короткої сцени-діалогу, але рівень сприйняття героями цієї ситуації різний: «Віддавши ключі, дід присів на стільці трошки спочиваючи, а далі спитав: – А що то воно за книжка? Грубезна яка... не інакше як Біблія. – Біблія, діду, нова Біблія, – неуважно від¬повів Андрій, вішаючи ключі на гвіздок. – Та воно й видно, що нова... ач, палятурки які чистенькі, - гомонів дід» [5, с.83].

На початку новели є монолог діда Якима, до якого введені короткі авторські ремарки, що передають поведінку сторожа церкви через побутові жести: «Дід висякався, витер руки об штани і обережно взяв книжку. - Ось де воно, святе слово, за¬писане... Горечко нам, неписьменним, – не вчитаєш» [5, с.83]. У фіналі новели «Дід Яким» знову постають авторські ремарки; «Дід встав, перехрестився і гучно поцілував Маркса; потім обтер губи, знову перехрестився і забубонів молитву» [5, с 83].

У монолозі діда Якима відчувається мотив «захисту» «Капіталу», буквально зрозумілого як «нова Біблія», від напа¬док односельчан: «А он у волості Семен Левадний та ще дехто кажуть, ніби всі студенти безбожники, невіри та ті, як його... соціалісти, чи що... Виходить, що не так ... Сидиш ти отеє, Андрійку, та й читаєш святу книгу... А вони брешуть, тума¬ну наводять. Що вигадали – соціалісти, бодай і не згадувати! Завтра ж привселюдно вистрамлю їх...» [5, с.83]. Взявши в руки «Капітал» і приймаючи його за Біблію, найвищий авто¬ритет для нього, дід Яким, людина наївна і релігійна, двічі по¬вторює: «Ач, яка книжка товста та гарна... скільки в ній того слова Божого є... А вони кажуть – соціалісти... Господи, про¬сти і помилуй мене по милості своїй великій...» [5, с.83].

В.Підмогильний наділяє мовлення діда Якима просторіч¬ними висловами «ач», «еге», «ану», «отеє», звернення «Ану, сину, дай мені її лишень подивитись...» [5, с.83]. Автор міні-новели не побоявся вдатися до гумору, коли мова йде про найвищий марксистський авторитет минулого – «Капітал» К.Маркса, переконливо передбачивши ще у 1919 році крах ідей цієї книги.

Заголовок замальовки «Дід Яким» емоційно нейтральний, як і «сцена» «На іменинах». Між ними є зв'язок, що існує і в жанровій природі новели, «сцени». Події відбуваються переважно в теперішньому часі, на очах у читача, як у драмі.

Пов'язані ці твори і за структурною організацією оповіді (фрагментарний заголовок, нульова експозиція, відкритий фінал монологу як центра «сценки», пряма мова), а також і в їх сценологічності, де «.. .краткость, концентрированность, при¬мат действия и «поворота» способствует появлению в рамках новеллы элементов драматизма» [3, с.5].

У новелах («На іменинах», «Дід Яким») відтворена психо¬логія героїв, що несуть певну інформацію. Ці твори «екземпліфіковані» за своїм характером, тобто наповнені життєви¬ми прикладами, що вихоплені з широкого потоку дійсності, представленої у сюжеті творів. Розвиток подій у міні-новелі приводить до безвиході: трагедії не сталося, не порушується звичайний перебіг часу й правил поведінки («На іменинах»), не відбувається конфлікту поглядів діда Якима і студента Андрія («Дід Яким»), які спокійнісінько читають одні й ті самі книги як Біблію і Марксів «Капітал».

«На іменинах» – це сатирична замальовка з негативним забарвленням у змалюванні життя героїв, «Дід Яким» – з відтінком гумору в створенні певної ситуації. Така поді¬бність жанрової структури при антиномії зображення си¬туацій, де («На іменинах») змальовується велика кількість їжі, напоїв, розваг (карти, різні «байки») на іменинному застіллі, а в новелі «Дід Яким» обирається проблема «ду¬ховності». Це дозволяє розгледіти «сценки» новелістич¬них мініатюр, написаних в один час (вересень 1919 року) в Катеринославі як своєрідний «диптих», що становить певні повідомлення з життя героїв, своєрідну структурно-смислову єдність, пов'язану семантикою антиномій. Такий досвід В. Підмогильного свідчить, що в його творчих пошуках при¬сутня певна тенденція.

Творчість В. Підмогильного досить розмаїта за тематикою. Новела «Проблема хліба» (1922-1923) – це відчуття людсько¬го приниження перед «проблемою хліба» в прямому розумін¬ні цього поняття, іронічне ставлення персонажа до себе, коли йому доводиться думати про перевагу тваринного начала над філософським пізнанням життя. «Це прозирання від загаль¬ної радості до конкретного страждання розгубленої чи забу¬тої всіма людини» [4, с.8].

«Проблема хліба» – це чи не найсильніший твір із психо¬логічної точки зору в українській новелістиці. Проблема вза¬ємодії, точніше, боротьби в людині духовного і плотського, психіки та інтелекту – все це найбільшою мірою відбилося в новелі, де все сконденсовано в довершеній художній формі – композиція, стиль, концептуальність образної системи. Аналізуючи цей аспект, дослідниця Олена Гелета зазначає: «Навіть сам розум, вдивляючись у себе без зайвої сентимен¬тальності, дивним чином матеріалізується, зводиться до голо¬ду й насильства» [1, с.192].

Герой твору «Проблема хліба» саме постає в такій соціально-екстримальній ситуації дійсності 20-х років XX ст. Якщо в новелі «На іменинах» показано звичайний святковий про¬стір, то в «Проблемі хліба» в назву включено слово «пробле¬ма», що дає підстави віднести її до публіцистичного жанру. В.Підмогильний висвітлює моральний занепад людини, пере¬дусім інтелігента: «... інтелігенція на тлі революції, голодних років громадянської війни й часу по революції у буденному її зрізі, її болі, борсання, занепад і намагання зберегти власне «я», зрештою, намагання якось уписатися в життя, яке аж ніяк її не милує, через що виникає ряд трагічних ситуацій» [6, с.7].

У «Проблемі хліба», як і в міні-новелах «На іменинах», «Дід Яким», експозиція відсутня, вона постає як класичний при¬клад «in medias res»: «Вечір. Допіру повернувся з гулянки» [5, с.122]. У центрі сюжету новели «Проблема хліба» – вну¬трішній монолог героя-оповідача, насичений сповідальними, самооцінними думками: «Та це правда, що геніальні думки спадають раптом! Оце допіру зібрався був іти з хати, надів ка¬пелюх – і збагнув, що мені личить взятися до спекуляції. Це ж розкіш! Насамперед – вільний» [5, с.123].

Твір «Проблема хліба» більш психологічно значимий (по¬рівняно із замальовками з життя «На іменинах», «Дід Яким»), що зумовлюється і формою сповіді героя-наратора, у психо¬логії й вчинках якого втілені риси соціально-історичного часу, що віддзеркалились через роздуми і самоаналіз інтелектуала, кинутого в бурхливу дійсність лихоліття голоду і злодіянь.

Валер'ян Підмогильний показує еволюцію героя, зубожін¬ня його душі. Спершу він здатний на ліричний «гімн ночі» («Ти даєш нам увесь світ під ногами, ти вчиш нас любити са¬мих себе - і тобі, наче, моя хвала!» [5, с.119]), пише вірші, відгукується на чарівний рух потяга («Можна було ще їхати на буферах чи на паротягу верхи, але я обрав дах. Потьмарніле повітря обливало весь час обличчя, внизу наобабіч широки¬ми просторами бігла земля, й було почуття вільного дужого лету під хмарами. Я встав і заспівав ... і потяг летів справ¬ді, як дивовижний співучий птах, повний сили і завзяття» [5, с.127]), а потім об'єктом його внутрішнього світу стає сонет пиріжечкам: «... мені душу захоплював нестримний потяг до них, і я навіть написав на честь пиріжечків прекрасний сонет» [5, с.129].

В.Підмогильний не намагається в новелі «Проблема хлі¬ба» розкрити зв'язок між тілом і духом, він тільки підкрес¬лює, що голод - це страшна сила в людській екзистенції. Автор відзначає, що сам герой не бачить конкретного виходу із ситуації, яка виникла навколо нього. Для нього спалахнув ідеал у вигляді хризантеми: «...виростаю як холодна хризан¬тема.., що на ланах життя повстаємо ми, самотні, пишно-зелені квітки і вдивляємось у самих себе, як у безодню світла і тіні» [5, с.130]. Тонко відчуваючи психіку людського буття, «В.Підмогильний не може не бачити, як у суспільстві наростає знецінення творчості, мислячої особистості перед натис¬ком соціального, загальноколективного...» [4, с.21].

Вдаючись до екзистенціонального трактування своїх пер¬сонажів, письменник не втрачав у творах суто національно¬го відчуття окреслених проблем, завжди пильно вдивлявся у свого героя, аналізував, розкладав його «я». Він, можна сказати, письменник-психолог, бо аналіз людської психіки – його головне художнє завдання.

Бібліографічні посилання

1. Гелета Олена. Криза раціоналізму у прозі Валер'яна Підмогильного // Українське літературознавство. – Львів,2002. – Вип. 65. – С 180-201.

2. Гоффеншефер В. Окно в большой мир // Судьбы новелы. М.: Советский писатель, 1971. – С. 50-61.

3. Мелетинський Є. М. Историческая поэтика новеллы. – М.: Наука, 1990. – 273 с.

4, Мельник В. Валер'ян Підмогильний // Підмогильний Валер'ян. Оповідання. Повість. Роман. – К.: Наук, думка, 1991. – С. 5-25.

5. Підмогильний В. Оповідання. Повість. Роман. – К.: Наук, думка, 1991. – 790 с.

6. Шевчук Валерій. У світі прози Валер'яна Підмогильного // Валер'ян Підмогильний. Місто. – К.: Молодь, 1989. – С. 3-13.

Надійшла до редколегії 26 грудня 2006 p

Оповідання "Ваня" В. Підмогильного у світі психоаналітичної теорії З. Фройда

В.Підмогильний — один з найяскравіших письменників української літератури ХХ століття. Він залишив по собі багату творчу спадщину, чільне місце у якій посідає проза малих форм. Його творчість відзначалася філософською глибиною, зображенням психологічно — рельєфних характерів [1, с.1]. В.Підмогильний художньо осмислював різноманітні філософські теорії. Сучасні літературознавці (В.Мельник, С.Павличко, Р.Мовчан) визнають незаперечним той факт, що на ранніх творах В.Підмогильного особливо і дуже специфічно позначився вплив психоаналітичної теорії австрійського вченого З.Фройда. [3, с.53].

У цьому творі письменник зображує процес пізнання дитиною світу і самого себе. В.Підмогильний майстерно відтворює незвичайний внутрішній світ Вані, зосереджуючи увагу на його поведінці у стані нервового збудження. У дитини спостерігається надмірна схильність до "реальних страхів" [5, с.404]: "Ваня боявся степу … " [4, с.58]. Так само хлопчик лякається і рівчака, в якому знаходився город. В оповіданні ці страхи пояснюються безпорадністю дитини перед ворожою їй природою. З.Фройд твердить, що усвідомлення власної слабкості і безпорадності, меншовартості може виявлятися з дитинства і привести пізніше до неврозів. Не просто страх, а жах відчуває досить часто Ваня, його уява створює жахливі картини оточуючого світу, хлопчику здається, що його схопив у рівчаку людожер. Стан дитини не можна назвати нормальним: "Заходячись від диких покриків, котрі похмуро підхоплював рівчак, чуючи, що ззаду тупотить щось важке, він упав на розсипчасту землю, бився об неї головою, дряпав її руками з передсмертного жаху" [4, с.59]. Отже "невротичний страх з'являється інколи як супровід істеричного симптому" [5, с.404]. цей хворобливий стан дитячої душі проявляється і в нападах жорстокості: В.Мельник твердить, що оповідання "Ваня" — дослідження з'яви ірраціональних інстинктів, прихованих у незвіданих глибинах людського єства. [2, с.66].

Отже В.Підмогильний зосередив увагу на зображенні "психічного проекту" страху. Теорія психічної структури особистості дала можливість показати, як "Над-Я" виявляється у психіці дитини. У формуванні особистості як З.Фройд так і В.Підмогильний великого значення надавали сновидінням. В оповіданні "Ваня" сновидіння стають одним із виявів "Над-Я". Письменник розкрив процес появи у дитини такого психічного афекту, як страх. Страх Вані можна охарактеризувати так:

Страх перед природою Страх перед Богом Страх перед карою

Вирішенням проблеми є дія морального цензора "Над-Я". Ваня усвідомивши свою провину, вірив в обов'язкову відповідальність за свої вчинки. Але у цій дії "Над-Я" є позитивне, є негативне. До негативного слід віднести те, що заважкий моральний тягар, який накладає сумління за скоєну жорстокість, вразлива дитина не в силах витримати. Позитивним вплив сумління буде тоді, коли активну участь у вихованні дитини братимуть батьки. Отже розв'язуючи психологічні проблеми, В.Підмогильний знаходить таку відповідь: віра у вищу силу, в обов'язкову відповідальність потрібна дитині, але це тоді буде стрижнем формування людської моральності, благородної особистості, коли дитині допомагають пізнати світ дорослі, передусім батьки.

Лущій С. Художні моделі буття у романах В.Підмогильного. Автореф. дисерт.— К., 1999.—15 с.

Мельник В. Суворий аналітик доби Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої половини ХХ ст.— К., 1994.— С. 66.

Мовчан Р. Проза Валер'яна Підмогильного. Доля. Людина. Стиль. // Дивослово.— 2000.— №1.— С. 52–56.

Підмогильний В.Оповідання, повісті, романи.— К., 1991.—

Художні пошуки Валер'яна Підмогильного: концепція людини, риси національної ментальності Зберегти цю сторінку

дослідження" наводиться огляд літератури з означеної теми, а також з'ясовується зміст таких понять, як концепція людини в літературознавстві та вияв національної ментальності в художньому творі.

Валер'ян Підмогильний почав писати оповідання в юному віці і формувався як письменник у добу революційних перетворень. Та на відміну від багатьох інших він не захоплювався революційною романтикою, намагався об'єктивно відтворювати тогочасні події, аналізуючи поведінку людини у межових ситуаціях. Саме цього В.Підмогильному не могла пробачити нова радянська критика, яка хоч і визнавала високу мистецьку вартість його творів, але постійно акцентувала увагу на ідеологічних "ухилах" молодого письменника.

Найбільшу увагу критиків за життя В.Підмогильного привернув до себе роман "Місто" (1928). Довкола цього роману точилася справжня ідеологічна боротьба, започаткована ще літературною дискусією в 1925 році й спровокована позицією автора роману в цій дискусії (В.Підмогильний цілком солідаризувався з М.Хвильовим та М.Зеровим ще 1925 р. на київському диспуті, виступивши від імені "Ланки"). Одні роман сприймали насамперед як мистецький твір, даючи схвальні відгуки (М.Мусь, П.Єфремов, А.Ніковський, П.Лакиза та ін.). В оцінках інших домінувала ідеологічна складова (Л.Підгайний, А.Хуторян, М.Доленґо, Ф.Якубовський, М.Мотузка, А.Музичка, П.Колесник та ін.). Завершилася ця боротьба, як відомо, фізичною розправою з українською інтелігенцією.

Жертвою сталінських репресій став і В.Підмогильний, а ім'я письменника на довгий час зникло з історії літератури, тому, зрозуміло, ні про яке осмислення художньої своєрідності його творчості не могло бути й мови. Навіть після того, як почався процес реабілітації жертв сталінізму, серйозного дослідження творчості В. Підмогильного не було. У той же час за кордоном твори письменника уважно вивчалися і неодноразово перевидавалися. У цьому плані чимало зробили Г.Костюк, Ю.Бойко-Блохин, Ю.Шерех, М.Тарнавський, М.Ласло-Куцюк.

В Україні по-справжньому наукове вивчення художньої своєрідності творів В.Підмогильного розпочинається з кінця 1980-х років. Багатьох дослідників зацікавила творча спадщина письменника (слід згадати розвідки В.Шевчука, В.Мельника, Р.Мовчан, Л.Коломієць, О.Гриценка, Л.Череватенка, О.Ковальчука та ін.), але ґрунтовних наукових праць, окрім монографії В.Мельника ("Суворий аналітик доби: Валер'ян Підмогильний в ідейно-естетичному контексті української прози першої пол. ХХ ст.", Київ, 1994), практично немає. Та й робота В.Мельника не охоплює всього розмаїття проблематики творів письменника, не висвітлює вповні особливостей його самобутнього великого таланту.

Не дослідженою досі залишається концепція людини у творах В.Підмогильного. Сучасне українське літературознавство не надає належної уваги поняттю художньої концепції людини, що зумовлено, напевно, надмірною заідеологізованістю цієї літературознавчої категорії в минулому.

Як проблема художня концепція людини постала перед радянською літературою і критикою ще у 1920-х роках, оскільки виникла потреба створювати нову, радянську, літературу і виховувати з її допомогою нову, радянську, людину. Визначальним критерієм для нової радянської літератури була теза класиків марксизму про соціальну детермінованість людини, поєднана з принципом партійності в літературі. Взірцем для наслідування була визнана соціалістична концепція людини, втілена в творах М.Горького, а все, що не відповідало критеріям "марксистсько-ленінської концепції особи", таврувалося як вороже й буржуазне.

Переважна більшість наукових праць, присвячених художній концепції людини, була написана у 1960 - 1980-их роках дослідниками російської радянської літератури (цю художню категорію досліджували А.Бочаров, А.Верещагіна, М.Гетьманець, А.Гордієнко, З.Кедріна, Л.Колобаєва, З.Османова та ін.). Українські радянські літературознавці у своїх підходах до цієї проблеми переважно взорувалися на російських колег, обґрунтовуючи необхідність висвітлення в художніх творах соціалістичної концепції людини.

Спробу нового теоретичного осмислення художньої концепції людини на початку 1990-х років робить лише В.Марко в докторській дисертації ("Художня концепція людини і стиль: закономірності взаємодії. На матеріалі сучасної української прози"). Однак свою оригінальну систему концептуальних понять дослідник залишає практично без змін.

Художня концепція людини як категорія літературознавства повинна бути переосмислена відповідно до вимог сучасності й продовжувати існувати, незважаючи на ідеологічне забарвлення цього поняття в минулому, оскільки правильно зрозуміти творчий задум деяких письменників, зокрема і В.Підмогильного, можна тільки проаналізувавши цю художню категорію в їхніх творах. На наш погляд, художня концепція людини у творах Валер'яна Підмогильного базується на таких принципах:

1) кожна людина - це унікальна особистість;

2) поведінку людини визначає взаємодія духовного (божественного) і тілесного (тваринного) начал;

3) людина не завжди здатна контролювати з допомогою розуму свої емоції (почуття);

4) розум людини часто "не помічає" справжніх мотивів її вчинків.

Великий вплив на формування оригінальноі концепції людини в творах письменника мали українська національна ментальність та вчення З.Фройда.

У сучасній філософській, соціологічній, історичній та політологічній літературі існує значна кількість тлумачень змісту терміна "ментальність" ("менталітет"). Від розширеного його визначення як душі, психології, національного характеру, вдачі у поєднанні зі специфікою світосприйняття взагалі, картини світу, властивої певній спільноті, до обмеження змістового поля складом думок, умонастроєм, розумовими здібностями певної соціальної чи етнічної єдності. Однак, попри велику кількість наукових публікацій з даної проблематики, що з'явилася останнім часом, термін "ментальність" зберігає певну невизначеність.

Українська національна ментальність і український національний характер стають об'єктом дослідження багатьох вчених сучасності, зокрема О.Апанович, І.Грабовської, С.Грабовського, С.Кримського, О.Кульчицького, Є.Онацького, В.Храмової, В.Ятченка та ін. Той факт, що національна ментальність впливає на літературу народу, знаходить своє підтвердження в працях таких знавців літератури, як Л.Горболіс, Г.Грабович, Л.Сеник, Ю.Шерех та ін.

Серед ознак української національної ментальності є глибинні, архетипічні риси, на які звертають увагу майже всі дослідники, - індивідуалізм, антеїзм (від давнього велетня Антея) та кордоцентризм (грецьк. сardia - серце та лат. сentrum - осереддя). Говорячи про риси національної ментальності в творчості В.Підмогильного, звертатимемо увагу саме на ці архетипiчнi риси нацiональної вдачi українців.

У другому розділі "Загадка людини: діалектика єдності та боротьби протилежностей" подається аналіз "малої" прози В.Підмогильного, яка засвідчує інтерес письменника до внутрішнього світу людини в ситуаціях екзистенційного (особистісного) вибору між духовним (божественним) і тілесним (тваринним) началом в людині. Особливу увагу Валер'ян Підмогильний звертає у своїх творах на такі прояви тваринного начала в поведінці персонажів, як сексуальний потяг, голод, інстинкт самозбереження та феномен зла.

Сексуальний потяг як проблема становлення людини у підлітковому віці стає темою першого з опублікованих оповідань В. Підмогильного ("Важке питання"), знаходячи свій розвиток і в подальших творах письменника. Наприклад, в оповіданні "Добрий Бог" головний герой піддається спокусам тіла, почавши інтимні відносини з дівчиною всупереч своїм релігійним переконанням, і зраджує свою кохану. В оповіданні "Пророк" письменник продовжує досліджувати тваринне начало в людині, зображуючи, як головний герой під впливом інстинктивного потягу домагається інтимної близькості з дівчиною, яку не кохає. У творі "Старець" автор зображує статеві переживання каліки. А в оповіданні "На селі" відтворено ситуацію, коли головний герой не тільки нічого не знає про об'єкт свого бажання (крім того, що це - жінка), а й навіть не бачив його. Автор простежує, як впливають на підсвідомість, пробуджуючи чуттєвість персонажа, такі чинники, як ніч, пісня (прояв кордоцентризму) та близькість жіночого тіла. Образ ночі письменник асоціативно поєднує з підсвідомістю, а день - зі свідомістю, що найкраще ілюструє монолог головного героя в кінці твору. У подібному контексті протиставлення ночі й дня з'являється і в оповіданні "Сонце сходить".

Почуття голоду, яке є одним з найпотужніших проявів тілесного (тваринного) начала в людині, В.Підмогильний досліджує в оповіданнях "Собака", "Проблема хліба", "Син", поступово посилюючи драматизм зображуваного під впливом життєвих обставин. Якщо в оповіданні "Собака" почуття голоду заважає розумовій праці студента, роблячи його злодієм (він краде собаку), то в "Проблемі хліба" головний герой через голод стає вбивцею, а в оповіданні "Син" зображено події масового голодомору початку 1920-х років. Почуття голоду активізує вплив підсвідомості на людину, змушуючи її діяти відповідно до вимог тілесного (тваринного) начала. У час, коли переважна більшість людей не може задовольнити чи не найсильнішу потребу тіла - потребу в їжі, відбувається девальвація моральних (духовних) цінностей. Але іноді духовне (божественне) начало в людині виявляється сильнішим, що може призвести навіть до її смерті ("Син").

Людина, якій доводиться робити екзистенційний (особистісний) вибір між життям і смертю (а відповідно - між тваринним і божественним началом), постає в центрі уваги таких творів письменника, як "Добрий Бог", "Гайдамака", "Комуніст", причому можна помітити навіть певне протиставлення головних героїв оповідань "Гайдамака" та "Комуніст", в якому симпатії автора перебувають на боці Олеся Привадного ("Гайдамака").

Опинившись у ситуації вибору між життям і смертю, Олесь віддає перевагу смерті, тим самим стверджуючи себе як людина. Хлопець знає, що відмова від цього вибору обернеться для нього визнанням власної нікчемності, з яким він не зможе далі жити. Отже, переборовши волю до життя, Олесь Привадний ствердив себе як особистість, засвідчивши цим, що і в такому слабосильному тілі може існувати міцний дух. Зовсім по-іншому поводить себе за подібних обставин головний герой оповідання "Комуніст" Грицько Островський, який являє собою тип безпринципного пристосуванця. У ситуації екзистенційного вибору між життям і смертю він завжди обирає життя, яким би жалюгідним воно після того не було, що виразно контрастує з поведінкою головного героя оповідання "Гайдамака".

Заглиблюючись у психологію людини, В. Підмогильний в оповіданні "Ваня" аналізує природу зла. Письменник відтворює дивовижну подію з життя семирічного хлопчика Вані - несподівано люту розправу над мертвим собакою, колишнім улюбленцем дитини. Головний конфлікт цього оповідання полягає у протистоянні між добром (божественним началом) і злом (тваринним началом) у людській душі, засвідчуючи її амбівалентність, тобто схильність як до першого, так і до другого. Написане у розпалі Громадянської війни, оповідання "Ваня" є певною пересторогою письменника, закликом замислитися над своїми вчинками, приборкати у своїй душі вивільнене зло, за яке згодом неминуче доведеться покаятися.

Вчення З. Фройда, з яким В. Підмогильний познайомився на початку 1920-х років, додало письменникові впевненості у правильності його художніх пошуків, що позначилось і на творах цього періоду. Фройдистський дискурс можна простежити в творах багатьох тогочасних українських письменників, зокрема Ґ.Шкурупія, В.Домонтовича, Г.Брасюка, О.Копиленка та ін. Ідеї З.Фройда помітно вплинули і на творчість Валер'яна Підмогильного.

Ще А.Музичка у статті "Творча метода Валеріяна Підмогильного" ("Червоний шлях", 1930 р., № 10, 11-12), упереджено аналізуючи твори письменника, намагався довести, що фройдизм є основою "творчої методи" В.Підмогильного, та надати цьому певний політичний сенс. Однак після такого тенденційного дослідження про вплив учення З.Фройда на творчість В.Підмогильного літературознавці говорили дуже мало та й то принагідно (коли згадувалася стаття А.Музички), через що цей аспект творчості письменника залишався фактично недослідженим.

На наш погляд, В.Підмогильний не робив фройдизм визначальним чинником своєї творчості й не втілював його постулатів з ювелірною точністю в своїх творах, як це намагався довести А.Музичка. Але письменник був добре обізнаний із вченням З.Фройда (про що свідчить, наприклад, стаття "Іван Левицький-Нечуй: спроба психоаналізи творчости") і використовував ці знання в художніх творах. Найвиразніше ідеї З. Фройда проявилися в повісті "Остап Шаптала", в оповіданні "В епідемічному бараці" та в етюді "Смерть".

В основу повісті "Остап Шаптала" було покладено Едіпів комплекс головного героя. Невиліковна хвороба і смерть Олюсі, сестри Остапа Шаптали, активізує Едіпів комплекс хлопця. В Остапа (як до того і в його сестри) трансформація Едіпового комплексу призводить до того, що його причина (сексуальний потяг + табу на інцест) заховується глибоко в підсвідомість, натомість залишається ідеалізація й обожнення об'єкта поклоніння та бажання йому служити. Сексуальна енергія перетворюється шляхом сублімації в подобу релігійного фанатизму, а на зміну звичайного (природного, тілесного) кохання приходить платонічна (висока, духовна) любов. Однак психологічна трансформація Остапа Шаптали передана автором цілковито оригінально й високохудожньо: Едіпів комплекс головного героя автор поєднує з боротьбою тілесного та духовного начал в людині, які проявляються в потягах до життя та до смерті. Подібне осмислення життя і смерті (як вияву тілесного і духовного начал) можна виявити і в оповіданні "Військовий літун".

Проблему взаємовідносин життя та смерті В. Підмогильний вперше поставив у символістичному етюді "Смерть". У цьому творі письменник подає творче осмислення психоаналітичного поняття "потяг до смерті", яке у психоаналізі пояснюється як фундаментальна категорія потягів, протилежних потягам до життя й скерованих на повне усунення напруження, тобто на приведення живої істоти в неорганічний стан. Образ смерті автор відтворює у вигляді красивої привабливої жінки, від якої Чоловік, головний герой етюду, в захваті. Отже, смерть для людини є чимось гарним і бажаним (навіть якщо це і не усвідомлюється самою людиною), оскільки приносить їй спокій та задоволення усіх бажань, а також позбавляє від страждань. В.Підмогильний акцентує увагу більше на сексуальних бажаннях (які, за Фройдом, у вигляді енергії libido є основою переважної більшості бажань), однак така символіка в етюді "Смерть" є дещо однобічною: образ смерті позбавлений універсальності, він не може з таким самим успіхом (як для Чоловіка) бути застосований до жінки чи дитини. Таким чином, та відвертість і прямолінійність, з якою письменник спробував відтворити один з постулатів фройдизму в цьому творі, негативно позначилася на художній якості, що, напевне, відчув і сам автор, оскільки в подальшому не допускав таких прорахунків.

В оповіданні "В епідемічному бараці" Валер'ян Підмогильний також послуговувався вченням З. Фройда для посилення психологічної мотивації поведінки персонажів (самовіддана праця лікаря Йосипа Мартиновича; надзвичайна любов до землі рибалки Охріма; дивне поводження сестри Ганнусі та її сина Антося; особливі взаємини з Богом сестри Одарки Калинівни тощо), але це тільки підвищило мистецьку вартість твору, незважаючи на певний схематизм характерів персонажів, який можна пояснити відсутністю головного героя в оповіданні, що, загалом, не притаманно творам письменника.

Таких відвертих прикладів використання В.Підмогильним ідей З.Фройда насправді не дуже багато, але й на зображенні інших персонажів у творах письменника, написаних після 1920 року, тією чи іншою мірою позначився вплив вчення З.Фройда. Так, одним з найяскравіших прикладів використання ідей З.Фройда в подальших творах Валер'яна Підмогильного є образ Максима Гнідого ("Місто"). Автор наділяє цей образ виразним Едіп-комплексом, намагаючись у такий спосіб показати й обґрунтувати нестандартну поведінку юнака, який прирікає себе на самотність заради матері. В.Підмогильний робить спробу простежити життя Максима з дитинства. Підтвердження наявності неподоланого Едіпового комплексу в хлопця можна знайти в розмовах його матері зі Степаном Радченком, у словах самого Максима (особливо, коли він говорить про матір), а також у його незвичній поведінці.

Зосереджуючи свою увагу на зображенні людини, особистості, В.Підмогильний не міг оминути проблеми відносин людини і суспільства. Вперше ця проблема постає в оповіданні "Пророк", написаному, напевне, під впливом філософії Ф.Ніцше. Тема пророцтва знаходить свій подальший розвиток і в оповіданні "Іван Босий". І хоча в оповіданні "Пророк" головного героя обурює "брехлива" суспільна мораль, а в "Івані Босому" темою пророцтв старця стають жахливі соціальні катаклізми в житті суспільства, викликані революцією, феномен пророцтва, на думку письменника, ґрунтується на подібних психологічних процесах у свідомості людини. Тому й виникає велика невідповідність, наприклад, між релігійною риторикою Івана Босого (духовне начало) та його якоюсь дикунською ненавистю (тваринне начало) до комуністів. Природа фанатизму релігійного, як і соціального, на думку письменника, однакова (про це йдеться також у оповіданнях "Дід Яким", "За день"), яка таїть у собі й однакову небезпеку для суспільства.

В.Підмогильний відображає у своїх творах суспільні зміни побіжно, уривчасто, лише тією мірою, наскільки це необхідно для мотивації вчинків персонажів, однак цілком правдиво, що, зрештою, переростає у моторошну картину постреволюційної дійсності ("Остап Шаптала", "Проблема хліба", "Сонце сходить", "Третя революція", "П'ятдесят верстов", "Син", "З життя будинку" тощо). Автор навмисно постійно наголошує на пробудженні й вивільненні затаєного у підсвідомості людини дикунства (тілесне начало), його перемогу над культурою (духовне начало) під час і після революції. Про це свідчать й інші твори письменника, в яких висвітлюється трагедія інтелігенції, що виявилася непотрібною новому суспільству ("Історія пані Ївги", "Сонце сходить" та ін.). Соціалізм, стверджений у такий спосіб (через дикунство), надто віддалився від того ідеалу, про який мріяли носії "культури соціалізму" у XIX столітті, перетворившись на жахливу потвору.

Головна причина лихоліття, породженого революцією, на думку письменника, полягає у знищенні традиційної християнської моралі з її загальнолюдськими цінностями, тобто у смерті Бога, який допомагав людям стримувати свої дикунські пориви, стверджуючи в людині перевагу духовного начала. Залишившись наодинці з собою, людина часто не може впоратися з власними інстинктами і поводиться свавільно. Письменник у своїх творах простежує, як у суспільстві поступово змінюється ставлення до Бога під впливом науки та матеріалістичного світогляду. У ранніх оповіданнях В. Підмогильний відображає внутрішню боротьбу духовного (традиційні християнські цінності) і тілесного (сексуальний потяг) начал в людині (оповідання "Важке питання"), а також фактичну капітуляцію людини перед потребами свого тіла, попри позірну релігійність ("Добрий Бог"). Інший етап цього процесу – заперечення Бога і самообожнення людини. Спробу художньо відобразити подібну трансформацію можна знайти в одному з перших оповідань письменника ("Пророк"), написаному, швидше за все, під впливом філософії Ф. Ніцше, в якій визнається смерть Бога та подається обґрунтування появи надлюдини. Самообожнення людини – це не обов'язково усвідомлення індивідом своєї божественності ("Пророк"), а й обожнення іншої людини, заміна нею Бога ("Остап Шаптала"). Відсутність Бога породжує надмірну самовпевненість у людині, а також знімає різні моральні табу, вивільняючи стримувані доти інстинкти та потяги. Людині доводиться самостійно робити свій екзистенційний вибір на користь духовного чи тілесного начала. Зневіра призводить до зникнення традиційної моралі, розмивання чітких меж між добром і злом у свідомості людини, торжества тіла (дикунства) над духом (культурою), що особливо виразно проявилося під час революції та й у пореволюційні роки.

Спробу осмислити революційні події в Україні В. Підмогильний робить у повісті "Третя революція". Серед причин поразки української національної революції письменник особливо виділяє "повстанську правду". Вперше сформульована в циклі новел "Повстанці", глибоко закорінена в таких рисах національної ментальності, як індивідуалізм, кордоцентризм та антеїзм, "повстанська правда" знаходить свій розвиток і в "Третій революції". Повстанці з загонів Махна, на думку автора, не змогли б довго утримувати перемогу, бо їхня філософія, їхня "повстанська правда" не ґрунтувалася на конструктивному началі, базуючись на первісних, дикунських інстинктах повної свободи (анархії) та руйнування.

У третьому розділі "Типологія людини у великих прозових творах В.Підмогильного" розглянуто романи "Місто" (1928) та "Невеличка драма" (1930), а також незавершену "Повість без назви" (1934).

Тема завоювання міста селом, яка вперше була висвітлена письменником у "Третій революції", знаходить своє продовження й у романі "Місто", в якому завоювання міста відбувається на особистісному рівні, через емпіричний досвід однієї людини. Степан Радченко, живучи в місті, фактично стає новою особистістю. Внутрішня еволюція Радченка проходить доволі складно й суперечливо. Майже все "Місто" є відображенням потоку свідомості головного героя, причому внутрішній монолог Степана Радченка В.Підмогильний часто передає з допомогою невласне прямої мови, в яку переростає оповідь автора і навпаки, що давало підстави багатьом критикам ототожнювати Радченка з автором. Насправді ж в образі Степана Радченка найповніше втілено головні принципи концепції людини В.Підмогильного.

Письменник майстерно відтворює психологічне підґрунтя вчинків Радченка, наголошуючи на дії підсвідомих, не контрольованих розумом чинників. Головний герой роману "Місто" еволюціонує від селюцького "дикунства" до міської "культурності", стаючи не просто інтелігентом, а творцем культурних цінностей. Автор увесь час підкреслює розвиток Степана Радченка, його еволюцію, що проявляється як у зміні одягу, помешкань (сарай Гнідих; кухня Гнідих; кімната Задорожнього; справжня кімната), так і в зміні відносин з людьми. Наприклад, у стосунках зі своїми друзями Радченко людина непостійна. Він товаришує з кимось лише доти, доки відчуває в іншому певну вищість, доки чомусь вчиться. Однак, досягнувши вищого рівня і випередивши в чомусь свого товариша, він свідомо чи несвідомо припиняє з ним спілкування. Стосунки Радченка з жінками лише підтверджують еволюцію хлопця, його прагнення до чогось нового, недосяжного. Вони засвідчують також і те, що, діставши бажане, досягнувши чогось, Степан швидко втрачає до цього інтерес, підсвідомо конструюючи нову мрію, новий ідеал, до якого слід прагнути, і руйнуючи при цьому долі близьких йому людей, як побічний негативний результат його поступу. І хоча Радченка засмучує таке простування, навіть породжує глибокі душевні кризи (як було після смерті Зоськи), все одно він не може нічого з собою зробити, бо у своїх вчинках часто керується почуттями, в той час як його розум лише констатує доконаний факт і вигадує оманливі самовиправдання після скоєного. Особисте життя Степана Радченка тісно пов'язане з його письменницькою кар'єрою, що підтверджує вплив ідей З.Фройда на авторове розуміння психології творчої праці.

Аналізуючи концепцію людини у романі "Місто" В. Підмогильного, слід звертати особливу увагу на оригінальну теорію людського щастя, висловлену поетом Вигорським, оскільки вона знаходить своє втілення і в інших творах письменника, зокрема в романі "Невеличка драма" й у незавершеній "Повісті без назви".

Головні герої роману "Невеличка драма" уособлюють собою не тільки чоловіче й жіноче начало (Юрій Славенко і Марта Висоцька відповідно), не тільки зіткнення раціоналістичного й ірраціоналістичного світоглядів, але також і людей, які зробили різний екзистенційний вибір особистого щастя. Юрій Славенко, керуючись в усьому своєю раціоналістичною філософією й приборкуючи в собі всі почуття, просувається все далі на шляху колись обраного ним "щастя розумової величі", постійно віддаляючись від природи, тобто пригнічує в собі життя. Марта Висоцька на деякий час повертає Юрія до життя, збурюючи в ньому почуття кохання і долаючи у такий спосіб його життєненависний раціоналістичний світогляд. Але сама Марта, обравши для себе "щастя чуттєвої величі", надмірно звеличує своє кохання (обожнюючи й одухотворюючи його) і віддаляється від природи звичайного (тілесного) кохання, що підтверджується, зокрема, її спробою увічнити свою любов через розлуку з коханим.

У "Повісті без назви" концепція людини В.Підмогильного набуває завершеного вигляду. Три основоположні принципи, якими керується людина у своєму житті ("щастя гармонії", "щастя розумової величі", "щастя чуттєвої величі"), знаходять своє втілення в образах-символах, що виражають крайній вияв цих принципів у житті людини.

Несподіване кохання Андрія Городовського, головного героя твору, до чарівної незнайомки, на яку він спочатку не звернув уваги, є глибоко символічним. Воно символізує вічне прагнення і недосяжність людської мрії. Це стосується насамперед людей, які у своєму житті керуються принципом "щастя чуттєвої величі", зокрема митців, людей творчих, до яких належить і Городовський. Отже, навіть якщо Андрій Городовський і знайде жінку, кохання до якої раптово заполонило його, він захопиться чимось іншим, і це інше стане новою "домінантою" його життя. Незнайомка, яку шукає Городовський, є уособленням мрії, досягненню якої людина віддає всі свої сили, будь то прагнення стати інженером, спроба написати художній твір, як у Городовського, чи щось інше. Такий порив стає можливим, за Фройдом, завдяки сублімації сексуальної енергії (автор не випадково образ жінки робить символом мрії), але цей шлях поступово віддаляє людину від природи, тобто від "дикунства", яке у В.Підмогильного є неодмінною складовою життя. Таким чином, людина, створюючи культурні цінності, підіймається на вищі щаблі духовності й культури, але водночас віддаляється від природи.

Інший персонаж "Повісті без назви", Анатолій Пащенко, обравши "щастя розумової величі", пригнічує в собі почуття, а отже, й життя, і наближається до смерті. До життя Пащенка повертає наркотик, вивільняючи його почуття з-під влади розуму, але це призводить до посилення нарцисизму й до самообожнення персонажа, а також посилює його зневагу до людей. Крім наркотика, Пащенка з життям ніщо не зв'язує, тому його рішення накласти на себе руки виглядає цілком вмотивованим.

Художник Євген Безпалько, який робив обкладинку до книжки Городовського, є уособленням людини, що обирає "щастя гармонії" ("щастя непрагнення, щастя погодження з життям, підлягання йому"). Він одружений, має двох дочок, живе щасливим родинним життям, позбавлений тих пристрастей, що не дають спокою Городовському, а також розумового диктату, подібного до того, що опанував Пащенка.

Отже, "щастя чуттєвої величі" дозволяє людині досягти певних успіхів у мистецтві, релігії ("щастя розумової величі" відповідно - в науці, філософії), але віддаляє її від природи, від життя. Лише "щастя гармонії" може зберегти зв'язок людини з природою, але воно, фактично, означає зупинку прогресу.

У висновках узагальнюються результати дослідження. На підставі розгляду художніх текстів В.Підмогильного стверджуємо, що письменник у своїх творах намагався відтворити власну оригінальну концепцію людини, що ґрунтується на глибокому психологічному аналізові поведінки людини у критичних ситуаціях екзистенційного вибору, а також на знанні архетипічних рис української національної ментальності. Великий вплив на формування художньої концепції людини В.Підмогильного мало також і вчення З.Фройда.

Найповніше художня концепція людини зреалізована у великих прозових творах письменника. А незавершена "Повість без назви" є спробою В.Підмогильного найбільш повно відтворити своє розуміння глибинних основ буття людини, узагальнити свої філософські погляди на підвалини людської цивілізації, що надає цьому твору притчевого характеру.

Валер'ян Підмогильний був не тільки талановитим українським письменником, а й митцем-філософом, твори якого залишаються цікавими й актуальними і на початку ХХІ століття, постійно привертачи до себе увагу як звичайних читачів, так і літературної критики.

Основні положення дисертації викладено в публікаціях:

Кудря Г. Риси національної ментальності і художня творчість// Вісник Харківського національного університету. Серія: Філологія. - 2000. - №473. Праці молодих учених філологічного факультету. - С. 356-360.

Кудря Г. До питання про архетипну структуру ситуації в художньому тексті: архетипні ідеї у романах "Місто" і "Невеличка драма" В.Підмогильного// Вісник Харківського університету. Серія: Філологія. - 1999. - № 448. Міф і міфопоетика у традиційних та сучасних формах культурно-мовної свідомості. - С. 234-237.

Кудря Г. Ю.Шерех-Шевельов про романи "Місто" й "Невеличка драма" В.Підмогильного// Вісник Харківського університету. - 1999. - № 426. Творчий доробок Ю.Шевельова і сучасні гуманітарні науки. - С. 63-67.

Кудря Г. Фройдизм у творчості В. Підмогильного// Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України: Випуск 1/ НАН України, Ін-т літ. ім. Т.Г. Шевченка; Наук. ред. Г.М. Штонь. - К., 2000. - С. 77-81.

Кудря Г. Романи В.Підмогильного в оцінці Ю. Бойка-Блохина// Харків 30 - 40-х рр. ХХ ст.: Література. Історія. Мистецтво: Матеріали Міжнародної наукової конференції до ювілея професора Юрія Бойка-Блохина. - Харків, 1998. - С. 50-53.

Кудря Г. До питання про роль національної державності в розвитку української літератури (1920-і рр.)// "80-річчя відродження української державності: минуле і сучасне": Доповіді і повідомлення на Всеукраїнській науковій конференції 14-16 листопада 1997 року. Додаток до "Вісника Університету внутрішніх справ" (№ 2). - Сімферополь, 1997. - С.