Тема 5 українське національно-культурне відродження

(КІНЕЦЬ ХVIII – ПОЧАТОК ХХ ст.ст.)

( 4 години)

План семінарського заняття

1. Соціокультурний розвиток українських земель у кінці ХVІІІ – ХІХ ст. Провінціалізація української культури.

2. Освітня реформа в підросійській та підавстрійській Україні та її наслідки. Становлення системи класичної освіти.

3. Архітектурна класика у підросійській і підавстрійській Україні.

4. Петербурзька Академія – головний центр художнього життя в імперії. Українські художники класичної художньої школи. Передвижництво як криза класицизму.

5. Розвиток театрально-музичного мистецтва в українських землях.

Звернути увагу на наступні поняття:

Абецадло, Валуєвський циркуляр, Емський указ, «український П’ємонт», земські школи, парафіяльні школи, народні училища, гімназії (реальні і класичні), хлопомани, ампір, класицизм, еклектика, «Руська трійця», просвітництво.

Звернути увагу на персоналії:

А. Голуховський, І. Могильницький, М. Максимович. В. Каразін, М. Пирогов, М. Юзефович, І.М. Крамський, П.М. Третьяков, брати Тобілевичі.

Теми для реферативних доповідей:

1. Польські повстання 1830 та 1863 рр. та їхній вплив на культурні процеси Правобережної України.

2. Промислова модернізація другої половини ХІХ ст. як фактор розвитку системи спеціалізованої вищої освіти.

3. Наслідування в архітектурному мистецтві (порівняльний аналіз французського та російського класицизму).

Перелік літератури, рекомендованої для опрацювання

1. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження та поширення націоналізму / [Переклад. з англ. В. Морозов] / Б. Андерсон. – К.: Критика, 2001. – 271 с.

2. Архітектура / Авт.-упоряд. Н.Ю.Безпалова. – Х.: Фоліо, 2002. – 318 с.: ілюстр.

3. Богачевська-Хом’як М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України, 1884 – 1939. / М. Богачевська-Хом’як. – К.: «Либідь», 1995. – 424 с: іл.

4. Богданов В.О. Історія духовного музичного мистецтва України: Від найдавніших часів до початку ХХ ст. – Х.: Основа, 2000. – 341 с.: іл., ноти.

5. Жаборюк А. Мистецтво живопису і графіки на Україні в першій половині і середині ХІХ ст. / А. Жаборюк. – К.: «Одеса», 1983. – 207 с.

6. Історія міста Дніпропетровська [за ред. А.Г. Болебруха]. – Д.: «Грані», 2006. – 596 с.

7. Історія світової та української культури: Підруч. для вищ. закл. освіти / Гречанко В.А., Чорний І.В., Кушнерук В.А. – К.: Літера, 2002. – 463 с.

8. Кисіль О. Український театр / О. Кисіль. – К.: «Мистецтво», 1968. – 256 с.

9. Коротецкий А. А. Летопись Херсона (учебное пособие). / А. А. Коротецкий. – Херсон: ЧМП «Штрих», 2004. – 283 с. с ил.

10. Кривич Д.П. Українське мистецтво: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. – Львів: Світ, 2003. – 256 с.

12. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі: Українсько-російське прикордоння, 1870 – 1990-і роки. / Г. Куромія./ Пер. з англ. Г. Кьорян, В. Агеев. – К.: «Основи», 2002. – 510 с.

13. Сміт Е.Д. Культурні основи націй. Ієрархія, заповіт і республіка. Наукове видання / Е.Д. Сміт. – К.: Темпора, 2009. – 312 с.

14. Шейко В. М. Історія української художньої культури. / В. М. Шейко, Л.Г. Тишевська. – Х.: ХДАК, 1999. – 194 с.

При підготовці до першого питання семінарського заняття слід враховувати декілька обставин: по-перше, у другій половині ХVIII ст. кардинально змінився геополітичний статус українських земель, які були поділені між двома імперіями Австрійською та Російською; по-друге, обидві імперії зіткнулися з необхідністю інкорпорації новоприєднаних територій та уніфікації усіх сфер суспільного життя у відповідності до певної імперської моделі; по-третє, реалізуючи подібні інкорпораційні проекти автрійська та російська еліта виходили з принципів просвітницького абсолютизму, але згодом російська та австрійська моделі еволюціонували, відповідно до чого змінилися і внутрішня політика щодо культурної уніфікації українських територій.

Ведучи мову про розвиток підросійської (Наддніпрянської) України необхідно підкреслити звязок між складною динамікою кільтурних процесів, які відбувалися на цих теренах, із впливом внутрішньої політики російського царату у цій сфері. Доречно поглянути на політику російського уряду комплексно – від відверто централізаторських адміністративних реформ (створення системи генерал-губернаторств, ліквідація системи Магдебурзького права), соціально-економічних перетворень (юридичне закріплення кріпосництва, включення місцевої старшинської еліти до складу російського дворянства) до відверто антиукраїнських за змістом Валуєвського циркуляру (1863 р.) та т.зв. «Емського указу» (1876 р.).

Зазначені документи викликають особливий інтерес, адже безпосередньо стосуються гуманітарної сфери, зокрема містили перелік обмежувальних заходів щодо сфери використання української мови. Однак, слід об’єктивно підходити до обставин появи даного документа. Зважати, наприклад, на те, що циркуляр Міністра внутрішніх справ Російської імперії П. Валуєва щодо обмеження використання «малороссийского наречия», був спробою запобігти можливому українському сепаратизму, який на думку посадовця був таким же небезпечним як і польська визвольна боротьба, яскравим виявом якої стало повстання цього ж 1863 р. Також, некоректно вважати, що даний документ повністю забороняв використання української мови. Якщо поглянути на текст документа, то заборони стосуються видання навчальної, духовної та наукової. Наприклад, щодо художньої літератури подібних заборон не існувало.

«Емський указ» цікавий не лише своїм змістом, але і постаттю М. Юзефовича, який підготував його проект і подав на підпис імператору Олександру ІІ. Неоднозначність епохи як раз то і виявлялася у подібних особистісних метамарфозах, коли виходець з козацько-шляхетського роду усіма силами намагався обмежити можливе відродження української культури, вважаючи її лише своєрідним відгалуженням польського сепаратизму.

Своєрідною ілюстрацією щодо ставлення інтелектуальних кіл Російської імперії до українства та української культури може слугувати дискусія 1830 – 1860-х рр., яка точилася навколо українського мовного питання. Цікаво, що і для сучасного українського загалу і дотепер ця проблема залишається актуальною.

Специфіка культурного розвитку українських земель в складі Австрійської (з 1867 р. – Австро-Угорської імперії) полягала у тому, що з одного боку, відбувався процес інкорпорації українських територій до австрійських імперських структур, з іншого – українська культура одночасно продовжувала діалог з європейською культурою, з іншого мусила відстоювати право на своє існування у протистоянні із польськими культурними впливами.

Українські терени стали, як і територія всієї імперії стала ареною проведення масштабних реформ Марії Терезії та Йосипа ІІ, які сприяли суспільній модернізації загалом та розвитку українського культурницького руху загалом. Зрівняння за статусом греко-католицького духівництва з представниками інших християнських конфесії, сприяння з боку імперського Відня (наприклад, створення у 1774 р., греко-католицької семінарії у Відні при Церкві Святої Варвари (т зв. «Барбареум»)) призвели до того, що саме молода генерація українських греко-католицьких священників виступила у якості провідників українського культурництва.

Слід критично ставитись до реформ Австрійського уряду, адже їхньою головною метою було зміцнення і модернізації саме імперії, а не створення сприятливих умов для розвитку культури окремих етнічних груп, зокрема українців. Логічно розглядати більшість заходів австрійського уряду у контексті давньоримського принципу «Divide et impera», коли імператорська влада вміло використовувала українсько-польські політичні та культурні протиріччя, тим самим зменшуючи можливі відцентрові позиції.

Освітні реформи на українських теренах у XVIII – ХІХ ст. їхні передумови та значення є предметом розгляду другого питання семінару. І австрійський, і російський уряд зіткнулися з необхідністю широкої модернізації власних імперських володінь, неможливої без розвитку системи освіти.

Готуючись до відповіді на дане питання цілком обґрунтованим буде використання порівняльного аналізу характеру та змісту освітніх реформ на західноукраїнських та надніпрянських теренах. Дуже важливо зупинитися на проблемі передумов трансформацій у освітній сфері, поглянути яким чином реформи сприймалися соціумом тощо.

Продуктивним може бути аналіз освітньої галузі з точки зору аналізу її структури. Іншими словами, дослідити, які плюси та мінуси мали різновиди початкових (парафіяльні, народні училища, прогімназії), середніх (гімназії, земські школи, народні училища) навчальних закладів. Також доцільно поміркувати над тим, якими мотивами обґрунтовувався вибір того чи іншого навчального закладу? Чому, не дивлячись, на значний поступ у освітній сфері переважна більшість населення українських земель була писемною чи мала лише початкову освіту?

Окремої уваги вимагає розгляд проблеми розвитку вищої освіти на українських землях. Не слід зупинятися виключно на констатації факту появи вищих навчальних закладів на українських землях та огляді географії їхнього розташування та хронології появи. Необхідно звернутися до причин, які обумовили появу або відновлення університетів у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Чернівцях, спеціалізованих технічних вишів у Києві, Одесі, Катеринославі тощо. Чого у даному процесі було більше: об’єктивних (дефіцит фахівців з вищою освітою, стрімкий розвиток промисловості, транспорту та ін.) чи суб’єктивних (намагання поширити імперський ідеологічний та культурний вплив на території українських земель) чинників.

Не можна оминути увагою проблему існування штучно створених обмежень на здобуття освіти в межах Російської імперії. Потрібно проаналізувати чим саме зумовлена дискримінаційна політика влади щодо певних національних, релігійних груп, гендерна нерівність. Міркуючи над висновками, необхідно подумати над тим, яким чином дискримінація у освіті сприяла радикалізації суспільства, що згодом виявилось у потужному революційних зрушеннях на початку ХХ ст.

Розвиток архітектурного мистецтва наприкінці ХVIII ст. ознаменувався свого роду поверненням до класичних ідеалів античності та ренесансу, що виявилось у розвитку стилю класицизму. Приступаючи до третього питання, необхідно зробити стислий теоретичний екскурс та з’ясувати зміст термінів – класицизм, ампір, еклектика тощо. Також доцільно проаналізувати обставини за яких дані стилістичні напрями набули поширення у європейському мистецтві, як європейська культурна традиція впливала на розвиток російської та української архітектури.

Зважаючи на те, що друга половина ХVІІІ ст. була періодом імперської колонізації Півдня України (Новоросії), свого роду плацдармом для реалізації архітектурних ідей стали новопосталі міські центри регіону – Одеса, Катеринослав, Херсон, Миколаїв та ін. Якщо проаналізувати постаті архітекторів, які творили на вітчизняних теренах та простежити їхній мистецький шлях, можна прийти до цікавих висновків щодо ідейної спадкоємності, зв’язку української архітектури із особливостями містобудівного стилю імперських центрів – Москви та Санкт-Петербургу.

У якості прикладу реалізації різних стильових напрямів на прикладі архітектури міських центрів українських міст може стати індивідуальна робота з дослідження історії окремих архітектурних пам’яток (Див. Додаток 6). Виконання завдання подібного роду дозволяє не лише оперувати сухими теоретичними визначеннями, але і поєднати їх із наочним спостереженням за архітектурними пам’ятками, які збереглися і до сьогодні.

Розквіт українського живопису зазнав величезний ідейний та стильовий вплив з боку російської художньої школи. Всебічний розгляд четвертого питання неможливий без дослідження феномену Імператорської Академії художеств, одного з найбільш привілейованих навчальних закладів, який знаходився під особистою опікою російських імператорів. Характерним виявом значення живопису у системі культурних цінностей тодішньої еліти, потрібно зважити на статус який отримували випускники академії у російському суспільстві, зокрема дворянське звання.

Своєрідна революція у російському живописі також пов’язана із Імператорською академією. «Заколот 14», що пізніше реорганізувався у «Товаристві художніх пересувних виставок» стимулював розвиток реалістичного живопису представники якого вважаються справжніми класиками російського та українського живопису. Аналізуючи подібний відхід від класичної традиції у живописі, слід зважати на контекст, у якому він відбувався. Звернення до народних сюжетів стало ознакою мистецтва другої половини ХІХ – початку ХХ ст., адже мистецтво на думку його творців мало не лише виховувати та створювати ідеали прекрасного, але і відображати реальне життя. Існування свого роду культу страждань простого люду, усвідомлення своєї високої місії виявлялося у різних формах – громадівському русі, хлопоманстві та зокрема і живописі. Слід зважити і на те, що коло інтелектуальної еліти українських було не таким вже широким і його представники виступали одночасно у кількох іпостасях. Характерним прикладом взаємопов’язаності представників різних творчих професій може,наприклад, слугувати історія створення картини І. Рєпіна «Запорожці» (1891 р.), коли у якості моделей для художника, вихідця з Харківської губернії, виступали історик Дм. Яворницький, журналіст і публіцист В. Гіляровський, київський генерал-губернатор М. Драгоміров, художник М. Кузнєцов та інші.

З точки зору повноти виступу з даного питання доцільним є оформлення презентацій та використання інтерактивних методів, які сприяли б наочності доповіді.

Розвиток та становлення українського театру нерозривно пов'язаний з «Театром корифеїв», який розпочав свою роботу у повітовому містечку Єлисаветград (сучасний Кіровоград) у 1882 р. Він виховав цілу плеяду діячів українського музично-драматичного мистецтва – М. Кропивницького, І. Карпенка-Карого, М. Заньковецьку, П. Саксаганського, М. Садовького та ін. Саме на межі ХІХ – початку ХХ ст. остаточно утверджуються ідеї професіоналізації українського театру, з’являється свого «золотий фонд» української драми – вистави «Кайдашева сімя», «Сто тисяч», «Хазяїн», «За двома зайцями» та ін. Не дивлячись на існування обмежень (зокрема положень вже згадуваного Емського указу 1876 р.) українському театру вдалося за досить нетривалий період здобути власного глядача і при цьому не втратити у мистецькій якості.

Розглядаючи театральне мистецтво українських земель необхідно зважати на доволі широке розповсюдження самодіяльного театру, особливо у середовищі учасників «Просвіт». Характерно, що подібний рух свідчив про те, що театральне мистецтво, як і у ХVII – XVIII ст. продовжувало мати надзвичайну популярність серед усіх верств українського суспільства.

Цікаво проаналізувати сюжети драматичних творів та порівняти їх із культурним контекстом, за якого вони побачили світ. Саме театральна сцена ставала тим місцем, де знаходили свій вихід гострі соціальні, побутові проблеми, що були властивими для тодішнього українського соціуму. Подібний підхід до української драми дасть змогу не лише краще усвідомити її мистецьку сутність, але дозволить усвідомити суспільні обставини, які мали важливе значення для мешканців українських земель другої половини ХІХ – початку ХХ ст.