26. Формування особистості. Психологія навчання.

Виховання і навчання - випробувальний шлях до участі людини у творенні людиною матеріальних і духовних цінностей, необхідний для суспільства і для неї самої. Ефективність навчання залежить від багатьох чинників, і зокрема, шляхів організації спільної та самостійної навчальної діяльності дитини.

Навчання - є системою дидактичних впливів, яка визначається змістом, методами, формами пред'явлення навчального матеріалу з метою його засвоєння. Основним чинником психічного та особистісного розвитку дитини є цілеспрямоване навчання та виховання. Процес учіння розпочинається у віці немовляти. Дитина вчиться взаємодіяти з дорослими, які її доглядають, задовольняють її потреби; вона наслідує їхні дії, маніпулюючи предметами , граючись, виконує їх доручення. Спочатку учіння є складовим елементом спілкування з дорослими, гри та інших видів діяльності, згодом воно виокремлюється в самостійну діяльність, спрямовану на оволодіння теоретичними знаннями, уміннями та навичками. Сформувавшись у дітей дошкільного віку, навчальна діяльність стає провідною у молодшому шкільному віці. їй підпорядкована гра і праця. Учіння є формою розвитку дитини і основним його чинником. Поза учінням неможливий інтенсивний психічний розвиток. У дитячому садку, школі учіння підпорядковане спеціально організованому навчальному процесу. Добре організоване навчання зумовлює необхідний для певного віку розвиток особистості У процесі навчання розвивається довільна пам'ять, яка з часом стає вирішальною. Психологічні основи змісту навчання. У галузь психологічних досліджень входять зміст навчальних предметів та їх структура. Останні складають умови навчання, а тому кожного педагога цікавить вплив особливостей змісту, структури навчальних предметів на засвоєння досвіду учнями та на їх психічний розвиток. Графічні, буквені моделі зроблять це відношення очевидним та полегшать конкретизацію його.

27. Індивідуальні варіанти розвитку особистості.

У структурі особистості розрізняють типове і індивідуальне Типове - загальне, властиве кожній людині і характеризує особистість взагалі. Це свідомість, активність, розумові та емоційні прояви. Індивідуальне - те, що характеризує окрему людину, її фізичні та психічні особливості, спрямованість, здібності, тип характеру тощо. Тобто те, чим відрізняється від інших людей. Кожна особистість розвивається за загальними закономірностями та етапами: - інтеріоризація - людина привласнює досвід людства та ін. і таким чином, перетворюючи його досвід в свій досвід, вікова криза, розвиток у взаємодії з іншими людьми; набуття певних здібностей. Зовнішні впливи на особистість переломлюються внутрішнім. Людина від народження має:

1. різні властивості нервової системи, соматичні та темпераментальні особливості;

2. різне мікросередовище,

3. різний темп розвитку (фізіологічного та психічного). Все це говорить про унікальність кожної людини та її унікальний розвиток.

Індивідуальний розвиток людини, її становлення як особистості є цілісним процесом, який характеризується наявністю взаємопов'язаних періодів. На початкових етапах розвитку закладаються, виникають основи певних психічних явищ, становлення яких відбувається у наступних періодах. За певних умов одні утворення перебудовуються, стають більш значущими, а інші - перестають розвиватися. Це вимагає масштабної активності суб'єкта розвитку (саморозвитку). Отже, для вікового розвитку людини характерні якісні і кількісні зміни: різноспрямованість, гетерохронність, пластичність, суперечливість.

Особистість розвивається у процесі пізнання зовнішнього світу і самопізнання. Пізнаючи світ, дитина^-долає шлях від незнання до знання, від пізнання зовнішнього до пізнання внутрішнього, суттєвого, від образного до понятійного. Це породжує нові можливості, пізнавальні потреби. У процесі пізнання реалізуються природні задатки, що зумовлює розвиток здібностей. Крім того, пізнання здійснюється в єдності інтелектуальних, емоційних і вольових процесів, що стимулює розвиток інтелектуальних можливостей, емоційно-мотиваційних і вольових властивостей особистості Розвиток особистості відбувається від народження до смерті людини.

У суспільних науках особист. розглядається як особлива якість людини, що набуває їм в соціокультурному середовищі в процесі спільної діяльності і спілкування. У гуманістичних філософських і психологічних концепціях особист. - це людина як цінність, ради якої здійснюється розвиток суспільства (див. І. Кант). При всьому різноманітті підходів до розуміння особист. традиційно виділяються слід. аспекти цієї проблеми: 1) багатогранність феноменології особист., що відображає об'єктивно існуюче різноманіття проявів людини в еволюції природи, історії суспільства і його власного життя; 2) міждисциплінарний статус проблеми особист., що знаходиться у сфері вивчення суспільних і природних наук; 3) залежність розуміння особист. від образу людини, що явно або приховано існує в культурі і науці на певному етапі їх розвитку; 4) неспівпадання проявів індивіда, особист. і індивідуальності, досліджуваних в рамках відносно незалежних один від одного біогенетичного, социогенетічеського і персоногенетічеського напрямів сучасного человекознанія; 5) розведення дослідницької установки, орієнтуючої фахівця на розуміння розвитку особист. у природі і суспільстві, і практичної установки, направленої на формування або корекцію особист. відповідно до цілей, заданих суспільством або поставленими конкретною людиною, що звернулася до фахівця.

У центрі уваги представників біогенетичної орієнтації знаходяться проблеми розвитку людини як індивіда, що володіє певними антропогенетічеськімі властивостями (завдатки, темперамент, біологічний вік, підлога, тип статури, нейродинамічні властивості н. с., органічні спонуки, ваблення, потреби і ін.), які проходять різні стадії дозрівання у міру реалізації філогенетічеськой програми вигляду в онтогенезі. У основі дозрівання індивіда лежать пристосовні процеси організму, які вивчаються диференціальною і віковою психофізіологією, психогенетікой, нейропсихологією, геронтологією, психоендокрінологией і сексологією.

Представники різного перебігу социогенетічеськой орієнтації вивчають процеси соціалізації людини, освоєння їм соціальних норм і ролей, придбання соціальних установок і ціннісних орієнтацій, формування соціального і національного характеру людини як типового члена тієї або іншої спільності. Проблеми соціалізації, або, в широкому сенсі, соціальній адаптації людини, розробляються р. о. в соціології і соціальній психології, етнопсихології, історії психології.)

У центрі уваги персоногенетічеськой орієнтації стоять проблеми активності, самосвідомості і творчості особист., формування людського Я, боротьби мотивів, виховання індивідуального характеру і здібностей, самореалізації і особового вибору, безперестанного пошуку сенсу життя. Вивченням всіх цих проявів особист. займається загальна психологія Л.; різні аспекти цих проблем освітлюються в психоаналізі, індивідуальній психології, аналітичній і гуманістичній психології.

У відособленні біогенетичного, соціогенетичного і персоногенетичного напрямів виявляється метафізична схема детерміації розвитку особист. під впливом 2 чинників: середовища і спадковості. В рамках культурно-історичного системно-діяльнісного підходу розробляється принципово інша схема детерміації розвитку особист. У цій схемі властивості людини як індивіда розглядаються як «безособові» передумови розвитку особист., які в процесі життєвого шляху можуть одержати особовий розвиток.

Соціокультурне середовище є джерелом, що живить розвиток особист., а не «чинник», що безпосередньо визначає поведінку. Будучи умовою здійснення діяльності людини, вона несе ті суспільні норми, цінності, ролі, церемонії, знаряддя, системи знаків, з якими стикається індивід. Справжніми підставами і рушійною силою розвитку особист. виступають спільна діяльність і спілкування, за допомогою яких здійснюється рух особист. в світі людей, залучення її до культури. Взаємовідношення між індивідом як продуктом антропогенезу, особистістю, що засвоїла суспільно-історичний досвід, і індивідуальністю, що перетворює мир, м. би. передано формулою: «Індивідом народжуються. особистістю стають. Індивідуальність відстоюють».

В рамках системно-діяльнісного підходу особист. розглядається як відносно стійка сукупність психічних властивостей, як результат включення індивіда в простір міжіндивідуальних зв'язків. Індивід в своєму розвитку випробовує соціально обумовлену потребу бути особист. і виявляє здатність стать особист., що реалізовуються в соціально значущій діяльності. Цим визначається розвиток людини як особистості.

Здібності, що формуються в ході розвитку, і функції відтворюють в особист. людські якості, що історично сформувалися. Оволодіння дійсністю у дитини здійснюється в його діяльності за допомогою дорослих. Діяльність дитини завжди опосередкована дорослими, прямує ними (відповідно до їх уявлень про належне виховання і педагогічними уміннями). Спираючись на те, чим дитина вже володіє, дорослі організують його діяльність по оволодінню новими сторонами дійсності і новими формами поведінки.

Розвиток особист. здійснюється в діяльності, керованою системою мотивів. Деятельностно-опосередкований тип взаємин, які складаються у людини з найбільш референтною групою (або особистістю), є визначальним чинником розвитку.

У загальному вигляді розвиток особист. м. би. представлено як процес і результат входження людини в нове соціокультурне середовище. Якщо індивід входить у відносно стабільну соціальну спільність, він при обставинах, що сприятливо складаються, проходить 3 фази свого становлення в ній як особист. 1-а фаза - адаптація - припускає засвоєння діючих цінностей і норм і оволодіння відповідними засобами і формами діяльності і тим самим до деякої міри уподібнення індивіда ін. членам цієї спільності. 2-а фаза - індивідуалізація - породжується суперечностями, що загострюються, між необхідністю «бути таким, як все» і прагненням особист. до максимальної персоналізації. 3-а фаза - інтеграція - визначається суперечністю між прагненням індивіда бути ідеально представленим своїми особливостями і відмінностями в спільності і потребою спільності прийняти, схвалити і культивувати лише ті його особливості, які сприяють її розвитку і тим самим розвитку його самого як особист. У випадку якщо суперечність не усунена, наступає дезинтеграція і, як наслідок, або ізоляції особист., або її витіснення із спільності, або деградація з поверненням на раніші стадії її розвитку.

Коли індивіду не вдається подолати труднощі адаптаційного періоду, у нього виникають якості конформності, залежності, боязкості, невпевненості. Якщо на 2-й фазі розвитку індивід, пред'являючи референтній для нього групі особові властивості, що характеризують його індивідуальність, не зустрічає взаєморозуміння, то це може сприяти формуванню негативізму, агресивності, підозрілості, брехливості. При успішному проходженні фази інтеграції у високорозвинутій групі у індивіда формуються гуманність, довіра, справедливість, вимогливість до себе, упевненість в собі і ін. і т.п. У зв'язку з тим, що ситуація адаптації, індивідуалізації, інтеграції при послідовному або паралельному входженні індивіда в різні групи багато разів відтворюється, відповідні особові новоутворення закріплюються, складається стійка структура Л.

Особливо значущий період у віковому розвитку особист. - підлітковий вік (отроцтво) і рання юність, коли що розвивається особист. починає виділяти себе як об'єкт самопізнання і самовиховання. Спочатку оцінюючи тих, що оточують, особист. використовує досвід подібних оцінок, виробляючи самооцінку, яка стає основою самовиховання. Але потреба в самопізнанні (перш за все в усвідомленні своїх морально-психологічних якостей) не м. би. ототожнена з відходом в світ внутрішніх переживань. Зростання самосвідомості, пов'язаний з формуванням таких якостей особист., як воля і моральні відчуття, сприяє виникненню стійких переконань і ідеалів. Необхідність в самосвідомості і самовихованні породжується, перш за все, тим, що людина повинна усвідомити свої можливості і потреби перед лицем прийдешніх змін в його житті, в його соціальному статусі. У випадку якщо між рівнем потреб особист. і її можливостями спостерігається істотна розбіжність, виникають гострі афектні переживання.

У розвитку самосвідомості в юнацькому віці значну роль грають думки ін. людей, і перш за все, оцінка батьками, педагогами і однолітками. Це пред'являє серйозні вимоги до педагогічного такту батьків і вчителів, вимагає індивідуального підходу до тієї, що кожній розвивається Л.

Що проводиться в РФ з середини 1980-х рр. робота по оновленню системи освіти припускає розвиток особист. дитину, підлітка, хлопця, демократизацію і гуманізацію учбово-виховного процесу у всіх типах учбових закладів. Т. о., відбувається зміна мети виховання і навчання, як яка виступає не сукупність знань, умінь і навиків, а вільний розвиток особист. людини. Знання, уміння і навики зберігають своє виключно важливе значення, але вже не як мета, а як засіб досягнення мети. У цих умовах на перший план виступає завдання формування базової культури особист., яка дозволила б усунути в структурі особист. суперечності між технічною і гуманітарною культурою, подолати відчуження людини від політики і забезпечити його діяльне включення в нові соціально-економічні умови життя суспільства. Здійснення цих завдань припускає формування культури самовизначення особист., розуміння самоцінності людського життя, її індивідуальності і неповторності. (А. Р. Асмолов, А. У. Петровській.)