2. Наростання протистояння і розколу в суспільстві після «Помаранчевої революції». Універсал національної єдності. Шляхи подолання кризи у 2006-2009. Лідер опозиції (2006-2009 рр.)

Універса́л націона́льної є́дності було підписано 3 серпня 2006 р. у ході другого засідання Загальнонаціонального круглого столу (запропонований Президентом України для подолання політичних розбіжностей між партіями Верховної Ради). Створення універсалу було ініційовано під час першого засідання Загальнонаціонального круглого столу, яке проходило 27 липня 2006.

Зокрема, в Універсалі декларується:

• Забезпечення енергетичної безпеки України, підвищення ефективності використання природних ресурсів, енергоносіїв, впровадження енергозбережних технологій;

• Продовження курсу євроінтеграції України з перспективою вступу в ЄС, невідкладний початок переговорів про створення зони вільної торгівлі зЄС;

• Взаємовигідне співробітництво з НАТО відповідно до Закону "Про Основу національної безпеки України";

• Рішення питання про вступ у НАТО за результатами всеукраїнського референдуму.

Універсал підписано усіма політичніми силами Верховної Ради, крім БЮТ, а КПУ — із застереженнями. Передбачалось, що текст Універсалу ляже в основу програми дій коаліційного уряду.

Робоча група з підготовки Універсалу:

• Микола Азаров(Партія регіонів)

• Олена Лукаш(Партія регіонів)

• Петро Порошенко(Народний союз «Наша Україна»)

• Роман Зварич(Народний союз «Наша Україна»)

• Ярослав Мендусь (Соціалістична партія України)

• Василь Цушко (Соціалістична партія України)

• Леонід Грач(Комуністична партія України)

• Іван Васюник, перший заступник голови Секретаріату

• Микола Полуденний, радник президента

• Ігор Коліушко, радник президента

• Жанна Докторова, керівник Головною державно-правової служби

Робота над узгодженням тексту Універсалу велася з 27 липня по 3 серпня 2006. Робоча група від Партію регіонів пропонувала свій варіант документа — Пакт національної єдності, відрізняється від президентського Універсалу позицією по НАТО, мовним питанням, відносин із Росією і ЄЕП.

3. Версальсько-Вашингтонська система. Територіальні зміни та нові суперечності.

Після підписання Німеччиною 11 листопада 1918 року Комп'єн-ського перемир'я, почалася підготовка мирних договорів. Для цього 18 січня 1919 р. була скликана Паризька конференція, в якій прийняли участь 27 країн. Переможені країни, а також Росію, де проходила грома -дянська війна, на неї не запросили. Головну роль на конференції грали прем'єр-міністр Великобританії Девід Ллойд Джордж, президент США Вудро Вільсон та прем'єр-міністр Фраьції Жорж Клемансо. Розробка мирного договору з Німеччиною закінчилась у квітні 1919 року. Спроби її представників внести які-небудь зміни г чього на користь Німеччини успіху не мали. 28 червня 1919 р. у Версальському палаці відбулось підписання цього договору, який і став називатися Версальськті. Згідно договору Німеччина втрачала значну частину своїх територій: Ельзас і Лотарінгію вона повинна була передати Франції, три округи — Бельгії, Чсхословаччині — частину Сілезії, Польщі — частину Пруссії і Помор'я, а також Познань, Данії — Північний Шлезвії. Крім того, Франція отримувала для використання на 15 років вугільні шахти Саару. Німеччина втрачала всі свої колонії. Вона не мала права розташовувати свої війська в зоні р.Рейн. її армія не повина була перевищувати 100 тис.чоловік. Заборонялося мати генеральний штаб, військову і морську авіацію, підводні човни, обмежувалася кількість військово-морських надводних кораблів. Версальський договір зобов'язував Німеччину, як винуватця війни, сплатити країнам, що постраждали від її агресії, репарації загальною сумою в 132 мільярди золотих марок. На Паризькій конференції були підготовлені також мирні договори із колишніми союзниками Німеччини. Сен-2К^менський договір. з Австрією від 10 вересня 1919 р. визнавав її суверенітет виключно в етнічних межах австрійської нації. Заборонялось об'єднання Австрії з Німеччиною. Не(іський_договірз Болгарією, підписаний 27 листопада 1919 p., зобов'язував її передати деякі території Румунії і Югославії. 4 червня 1920 р. був укладений Тріанонський договір з Угорщиною, яка понесла значні територіальні втратггГТранОильванпо і частину Бана-ту вона передавала Румунії, Словаччину і Закарпатську Україну -Чехословаччині, Хорватію та деякі інші території — Королвству СХС. Договір з Османською імперією був підписаний 10 серпня 1920 року в м.Севр (Франція), коли уже султанський уряд не контролював ситуацію, а імперія розпалася. Севрський договір позбавляв Туреччину суверенітету навіть над територіями, де турецьке населення складало більшість; встановлювався контроль переможців над турецькою економікою і фінансами, морськими протоками Босфор і Дарданелли. Визвольний рух, який спалахнув у Туреччині, перемога турецьких війгьк над Інтервентами Антанти призвели до заміни у 1923 році Севрського договору новим договором з Туреччиною — Лозанським. Одним із питань, що розглядалось на Паризькій конференції, було питання про створення Ліги Націй, яка за пропозицією президента США В.Вільсона, повинна була стати всесвітньою організацією держав, гарантом підтримання миру, забезпечення незалежності всіх народів світу — міжнародної безпеки. Статут Ліги Націй, розроблений спеціальною комісією на чолі з В.Вільсоном, включав нові на той час положення міжнародного права, в тому числі і таке як відмова від- ведення війн. Він передбачав застосування спеціальних санкцій цього міжнародного органу проти агресорів. Вищими органами Ліги Націй були Асамблея і Рада Ліги, а місцем перебування їх стало М.Женева. Рішення Паризької конференції дали початок новій системі міжнародних відносин, сприяли тимчасовій їх розрядці. Але Версальська система мала суперечливий і нетривкий характер. Це було зумовлено перш за все тим, що її творці поставили багато народів і держав в умови, в яких вони не могли не боротися проти цієї системи. Так, відповідальність за війну і післявоєнну відбудову в основному була перекладена на переможені країни, що не могло не вражати національні почуття їх народів. Не сприяли спаду націоналізму і реваншизму і рішення проблеми кордонів. Проголосивши принцип самовизначення народів, переможці самі ж його і 'порушували. В результаті переділу кордонів виникли в деяких нових державах райони з компактним проживанням національних меншин. Так, за межами своїх держав опинилися майже 12 млн. німців, 2,3 млн. угорців та ін. народів, що створювало нові протиріччя і нові райони політичної нестабільності. Поза рамками Версальської системи опинилась і Радянська Росія, яка була відсунута від рішення важливих міжнародних проблем і на певний період ізольована, що не могло не поставити Росію в опозицію до Версальської системи. Нічого фактично не змінилося і в становищі колишніх німецьких і турецьких колоній. Для них нова система була лише зміною володарів. Виникли протиріччя і в таборі переможців. Вони загострились між Італією, яка вважала, що її обділили на Паризькій конференції, та Великобританією, Францією і США.

Міжнародні відносини в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні все більше загострювалися. Японія, що виступила 23 серпня 1914 р. на боці Антанти, в Європі не воювала, а використала війну для захоплення німецьких володінь у Китаї, Маріанських, Маршалових і Каролінських островів, що Особливо небезпечним було для європейських країн і США посилення японського фінансового і економічного проникнення в Китай, використання його великої сировиної бази і емкого внутрішнього ринку, в яких були зацікавлені і ці держави. Другою причиною загострення відносин між великими державами було прискорення гонки морських озброєнь, головними учасниками якої були Великобританія, США, Японія. Щоб досягти спеціальної угоди з названої та інших проблем, було прийнято рішення скликати у Вашингтоні міжнародну конференцію, що проходила з 12 листопада 1921 р. до 6 лютого 1922 р. В роботі Вашингтонської конференції брали участь 9 держав. Радянська Росія на неї запрошена не була. Результатом роботи конференції було піписання трьох основних договорів. В договорі чотирьох держав від 13 грудня 1921 р. США, Великобританія, Франція та Японія взаємно гарантували свої острівні володіння в районі Тихого та Індійського океанів, що фактично означало остаточне визнання за Японією Маріанських, Маршалових і Каро-лінських островів. Згідно договору п'яти держав (США, Великобританія, Японія, Франція, Італія) про обмеження морських озброєнь встановлювалося співвідношення між лінійними флотами, їх загальна гранична водомісткість в пропорції відповідно 5:5:3: 1,75 : 1,75. Це була перша в історії міжнародних відносин угода про обмеження гонки озброєнь. Також вперше Великобританія погодилася на паритет (рівність) свого військово-морського флоту з флотом США. Договір дев'яти держав від 6 лютого 1922 р. (США, Великобританія, Франція, Японія, Італія, Бельгія, Нідерланди, Португалія, Китай) зобов'язував Японію повернути Китаю захоплені нею колишні німецькі володіння в Китаї. Він проголошував принцип поваги до суверенітету і цілісності Китаю. Великі держави зобов'язувалися не прагнути до розподілу Китаю на сфери впливу і притримуватися принципу "рівних можливостей" в торгівлі та інших економічних відносинах з Китаєм. Цей договір був невигідним для Японії, тому, хоча вона його і підписала, але боротьбу за свій монопольний вплив в цій країні не припинила, що і стало в майбутньому однією з причин загострення міжнародних відносин на далекому Сході.