БІЛЕТ № 29

1.Дисидентський рух в урср (60-ї-70-ті рр.XX ст.). Левко Лук’яненко – політичний портрет.

Українське дисидентство з'явилося в середині 50-х - на початку 60-х рр. XX ст. - раніше, ніж у Ленінграді, Москві та інших містах Росії. Значною мірою це було пов'язано з тим, що після розвалу організації ОУН-УПА на території УРСР національний рух почав шукати нові форми боротьби з радянською владою в Україні.

У травні 1961 р. у Львівському обласному суді відбувся судо­вий процес над Українською робітничо-селянською спілкою -УРСС, організованою у 1959 р. Левком Лук'яненко. УРСС мала програму, що ставила за мету домогтися виходу України зі складу СРСР. Організатор спілки Л. Лук'яненко був засу­джений до страти, заміненої 15-літнім ув'язненням у таборах і 10-літнім засланням. До різних термінів заслання були засу­джені й інші члени спілки.

Подібні позиції відстоювали Об'єднана партія звільнення України, що існувала в 1953-1959 рр., створені в 60-ті рр. Український національний комітет (УНК), Український націо­нальний фронт (УНФ) і інші організації.

У 1961 р. у Донецьку була засуджена група дисидентів, очолювана журналістом Григорієм Гайовим. У 1962 р. у Запо­ріжжі відбувся суд над групою із шести осіб, до якої входили Володимир Савченко, Володимир Чернишов та інші. Анало­гічні політичні процеси відбулися в Рівному, Тернополі, Чернів­цях, Луганську, Києві.

Головними акціями, проведеними дисидентами, стали конференція в Київському університеті з питань культури мови, яка перетворилася в масову антирусифікаторську акцію, і виступу інтелігенції в Києві біля пам'ятника Т. Г Шевченку.

1960—70-х роках у Радянському Союзі виникло примітне явище, коли політику уряду стала відкрито критикувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких звичайно називали дисидентами й які вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав.

Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з десталінізації, з послаблення «паралічу страху», що було зроблено Хрущовим. Але обмежені викриття страхітливих злочинів сталінської доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Помітний вплив на формування інакодумства справляли зовнішні фактори. Передусім це стосується антикомуністичних виступів у країнах «соціалістичного табору», зокрема 1956 р. в Угорщині, потім Польщі, НДР, Чехословаччині, розгортання світового правозахисного руху, стимульованого прийнятою ООН у 1948 та розповсюдженою в Україні з 1963 року «Загальною декларацією прав людини» (СРСР не голосував за неї).

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журналістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релігійний активізм. В Україні, як і в інших неросійських республіках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали українців до відкритого протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства в Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спричинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаєв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов'язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив в Україну росіян, вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог дисидентів надати Україні більшої самостійності.

Першими організаціями інакодумців України стали:

• Українська робітничо-селянська спілка(УРСС) Створена у Львові у 1958 р., арештована — 1961 р.

• Об'єднана партія визволення України

• Український національний фронт (УНФ) Створена З.Красівським та М.Дяком у 1964 р.

• Український національний комітет (УНК)

• Демократичний союз соціалістів

• Партія боротьби за реалізацію ленінських ідей

• Реалістичний робітничий гурток демократів — створений на Донбасі у 1956 р.

Левко́ Григо́рович Лук'я́ненко (*24 серпня 1928, с. Хрипівка, Городнянського району, Чернігівської області) — український політик та громадський діяч, народний депутат України. Багатолітній в'язень радянських тюрем і таборів. Письменник.

У травні 1961Львівський обласний суд засудив Лук'яненко до розстрілу за ст. 56 ч. 1 і 64 КК УРСР. Звинувачення було побудоване на першому проекті програми УРСС. Винуватили в тому, що він «з 1957 виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму». Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл 15-ма р. позбавлення волі. Інші дістали терміни від 10 до 15 р. позбавлення волі.

Кару відбував у Мордовії, з1967три роки у Владимирській тюрмі, потім знову в Мордовії.1966в Мордовські табори прибувала нова генерація політв'язнів — шестидесятників. Вони вели боротьбу з адміністрацією таборів за фактами грубого порушення законодавства і прав в'язнів. Дані про цю боротьбу стають відомими світовій громадськості. Лук'яненко бере в цій боротьбі активну участь. Щоб посилити ізоляцію, 500 найактивніших політв'язнів переводять у Пермські табори. У1974за організацію страйку Чусовський районний суд засудив трьох ініціаторів, у тому числі Лук'яненка, до тюремного ув'язнення у Владимирській тюрмі.

9 листопада1976, на пропозиціюМиколи Руденка, увійшов до складуУкраїнської Гельсінкської групи (УГГ), підписує всі документи УГГ. Лук'яненко пише звернення до Бєлградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Виступив на захист художника П. Рубана, написав статтю «Зупиніть кривосуддя!». Радіо«Свобода»передало його нарис «Рік свободи».

12 грудня 1977Лук'яненко заарештований. Розуміючи, що його чекає в майбутньому, оголосив голодування, відмовився давати показання, також відмовився від громадянства. 17-20 червня 1978 Лук'яненко засуджений Чернігівським облсудом за ст. 62 ч. 2 КК УРСР до 10 р. позбавлення волі і 5 р. заслання та визнаний особливо небезпечним рецидивістом.

Карався в таборі особливо суворого режиму в сел. Сосновка в Мордовії. Разом з іншими політв'язнями продовжує боротьбу, готує і передає на Захід інформацію. У лютому 1980всіх в'язнів особливого режиму, в тому числі Лук'яненка, переводять у спеціально збудовану тюрму в с.КучиноПермської області, за 200 м від 36-ї зони.

13 грудня1986Лук'яненко з Кучино перевозять у Пермську пересильну тюрму, а звідти в Чернігівську, де з ним понад місяць «працював» слідчий КДБ. Повернули в Кучино.8 грудня1987етапували на заслання в с. Березівка Парабельського району Томської області.

У березні 1988 заочно обраний головою відновленої УГГ, яка 07.07 діє як Українська Гельсінкська Спілка(УГС).23 квітня1988запропонували виїхати за кордон, та він відмовився, бо бачив, що ситуація в країні змінюється, вимальовується перспектива створення політичної партії. Указом ПВР від 30 листопада 1988 Левко Лук'яненко помилуваний, звільнений із заслання. На початку1989повертається в Україну.

У квітні 1990на установчому з'їзді УГС обраний головою створеної на її базіУкраїнської республіканської партії. У березні обраний депутатом ВР України ХІІ(І) скликання від Залізничного в/о № 196, Івано-Франківська область. Був членом комісії з питань законодавства і законності, заступником голови Народної Ради. Лук'яненко — автор Акта про незалежність України від 24 серпня 1991 р., балотувався на посаду Президента України.

У травні 1992склав повноваження депутата і залишив посаду голови УРП у зв'язку з призначенням Надзвичайним і Повноважним послом України вКанаді. У листопаді 1993 через незгоду з політикою уряду України подав у відставку і повернувся в Україну.

Народний депутат України ІІ скликання від Нововолинського в/о № 68, Волинська область.

У 1998-99 Лук'яненко один з керівників «Національного фронту», що об'єднує праві націоналістичні партії. У1988р. очолив Українську гельсінську спілку, яка згодом трансформувалася в Українську республіканську партію. З листопада1993до червня1994— голова передвиборного демократичного об'єднання «Україна». З травня 1992 — почесний голова УРП.

Народний депутат України IV скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 5 в списку. Член Комітету Верховної Ради України з питань національної безпеки і оборони, Член Тимчасової спеціальної комісії Верховної Ради України для аналізу стану справ у Збройних Силах України, ходу їх реформування, узагальнення проблем, які є у цій сфері. Член групи з міжпарламентських зв’язків з Королівством Малайзія.

Народний депутат України V скликання від блоку Юлії Тимошенко, № 6 в списку. Голова підкомітету з питань жертв політичних репресій Комітету з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин (з 07.2006), член фракції «Блоку Юлії Тимошенко» (з 05.2006). Склав депутатські повноваження 15.06.2007 і відмовився від висування напозачергових виборах-2007, пославшись на поважний вік.