Ефективний менеджер повинен:
а) знати:
особливості і характеристики етапів діяльності оратора
закони винаходу думки, класифікації родів і видів ораторського виступу;
методи розробки концепції виступу;
критерії відбору проблем у темі, викриття протиріч у проблемі;
загальні принципи побудови публічного виступу;
способи викладення матеріалу виступу;
способи активізації мислення аудиторії;
культуру публічної промови;
соціально-психологічні закони спілкування оратора і аудиторії;
характеристику мови щодо акустико-фізіологічних позицій;
принципи і способи проведення полеміки;
монологічну і діалогічну форми судової промови, особливості підготовки судової промови;
б) уміти:
моделювати спілкування з різними людьми і аудиторіями в професійній діяльності;
будувати тактику виступу і арґументації;
знаходити і ліквідовувати логічні помилки публічного виступу;
правильно підбирати і застосовувати інтонаційно-виразні засоби мовлення;
різноманітити механізм наочності слова;
знімати напруження перед виступом; розробляти й вибирати згідно з обставинами справи, характером судового процесу й особливостями аудиторії стратегію і тактику судової промови.
Чи усвідомили Ви, що...
спілкування пронизує всі сфери життєдіяльності людини і соціуму в цілому;
у професійній діяльності є особливі зони посиленої комунікативної та мовленнєвої відповідальності;
мова - найтонший інструмент вираження думки і найдосконаліший засіб спілкування;
яка людина, таке і її мовлення;
слова - це теж вчинки;
красномовство - мистецтво управляти умами, зворушувати душі, лікувати їх;
говорити - це впливати на людей, переконувати їх;
риторика як лінгвокультурологічна наука і мистецтво ефективної переконуючої комунікації становить фундамент професіоналізму менеджера, керівника, юриста, дипломата, політика, перекладача, викладача, педагога, філолога, журналіста, соціолога, психолога, науковця і т.д.;
риторика є філологічною багатофункційною дисципліною, що виступає одним із найважливіших стабілізуючих інструментів культури, який організовує її мовну й комунікативну системи;
понад 2500 років риторика є одним із основних предметів навчання в багатьох країнах світу;
з 60-х років XX ст. починається розквіт риторики, названої згодом неориторикою;
своєрідність риторики яскраво виявляється у таких її ознаках, як комплексність, інтегративність, системність, прикладна спрямованість, моральна зумовленість, універсальність;
зміст сучасної риторики втілює риторична формула, яка становить цілісну систему семи логічно взаємопов'язаних законів організації (концептуальний, моделювання слухацької аудиторії, стратегічний, тактичний, мовленнєвий) та управління (ефективної комунікації, системно-аналітичний) мисленнєво-мовленнєвої діяльності;
основоположним є перший (концептуальний) закон риторики, який формує і вдосконалює вміння всебічно аналізувати предмет дослідження і вибудовувати систему знань про нього (задум і концепцію);
риторика як наука інтегрує необхідні знання з багатьох наук: лінгвістики, філософії, логіки, прагматики, психології, етики, культурології, етнології, етнографії, естетики, поетики, теорії мованої комунікації, а також знання законів сценічної майстерності;
сучасна риторика як наука і навчальна дисципліна поділяється на такі основні розділи: риторичний канон, ораторія, еристика, етнориторика;
риторичний логос, риторичний пафос, риторичний етос -основні категорії риторики;
риторика розвиває в людині цілу систему особистісних якостей: культуру мислення, культуру мовлення, культуру поведінки, культуру спілкування, культуру полеміки;
риторика активно сприяє іншим наукам у розвитку інтелектуального й духовного потенціалу людини через навчання вмінню висловлюватися, слухати, спілкуватися, переконувати;
знання з риторики допомагають і фахівцеві, і пересічному громадянину самоактуалізуватися, піднести комунікативну компетентність та поглибити мовну освіченість;
мовленнєва культура є одним з основних критеріїв оцінки професіоналізму;
риторична освіченість допомагає кожному краще і легше думати; розуміти потреби слухацької аудиторії; впевнено почувати себе в ситуаціях, коли треба повідомити, проаналізувати, підбити висновки; виголосити доповідь на широкий загал; оптимально організувати та креативно скерувати свою мисленнєво-мовленнєву діяльність, коректно і доцільно використовувати методи риторичного аргументування; відповідально ставитися до кожного слова, досягти високої культури мислення, культури мовлення; культури спілкування ;
об'єктивність, упевненість, щирість, люб'язність, привабливість, чесність - основні ціннісні якості сучасного зразкового мовця.
красномовство стало мистецтвом в умовах рабовласницького ладу, який викликав його необхідність та створив певні можливості безпосереднього впливу на розум і волю співгромадян за допомогою живого слова оратора;
риторика як теорія ораторського мистецтва, "цариця всіх наук" зародилася у V-ІVст. до н.е. у Давній Греції;
практичного застосування ораторське мистецтво вперше набуло у Сицилії;
вчителями риторики стали софісти Коракс, Лісій, Горгій, Протагор;
Горгій зумів перетворити риторику на мистецтво, зрівнявши її за силою та красою з поезією;
теорію "істинного красномовства" (у протилежність ораторам-софістам, байдужим до істини) створили давньогрецькі філософи Сократ і Платон;
риторика часів Еллади була представлена трьома галузями: судовою, політичною, урочистою;
перед ораторами ставилися три основні завдання: 1) щось роз'яснювати; 2) спонукати до певної дії, рішення або думки; 3) викликати задоволення у слухачів;
ораторів-професіоналів готували в спеціальних навчальних закладах — школах красномовства, перша з яких по суті була відкрита Ісократом 392р. до н.е. в Афінах;
найвищим авторитетом урочистого красномовства був Ісократ;
епохою в розвитку риторики є творчість Арістотеля — "найуніверсальнішої голови" серед давньогрецьких філософів, який услід за Сократом та Платоном найважливішим у промові вважав істинність сказаного;
риторична слов'янська парадигма посідає гідне місце у світовій логосфері і має велику загальногуманітарну цінність та реальні гармонізуючі перспективи.
публічне мовлення для риторики є особливим видом тексту, в якому якнайповніше реалізується за риторичною формулою система мисленнєво-мовленнєвих дій оратора;
публічне мовлення має інтегративну природу, про що свідчать його три якісні ознаки;
квалітативні (якісні) ознаки публічного мовлення складають його писемно-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип, підготовлено-імпровізаційний характер;
квантитативні (кількісні) параметри публічного мовлення - це його загальна тривалість у часі та співвіднесеність у часі його частин;
добре підготовлена промова- це на дев'ять десятих успішно виголошена промова;
фінал - розв'язання всієї промови, він має бути таким, аби слухачі відчули, що далі говорити немає сенсу;
сучасне публічне мовлення представлене багатьма видами: академічне, ділове, дипломатичне, судове, громадсько-політичне, військове, соціально-побутове, духовне (церковно- богословське);
спілкування є справжньою цариною людської моральності;
риторичний логос (об'єктивна аргументованість), риторичний пафос (доцільна емоційність), риторичний етос (доброчинність) є основними категоріями публічного мовлення;
є різні типи мовлення: інформувальне, аргументувальне, епідейктичне, гедоністичне (діатричне), поетичне, художнє;
етикет публічного мовлення обов'язково передбачає тактовність (чуття міри), ввічливість (коректність, шанобливість, люб'язність, делікатність), почуття власної гідності;
якості зразкового мовлення - це максимальна об'єктивність, щирість, упевненість, захопленість, товариськість;
золоте правило риторики: ніколи й нікому не зашкодь своїм словом;
етикет публічного мовлення вимагає від оратора тактовності та ввічливості.
заповітна мрія кожного промовця - комунікативний контакт зі слухацькою аудиторією;
причиною невдач багатьох ораторів було невміння встановити, утримати й посилити контакт зі слухачами;
психологічний вплив оратора на слухачів починається до його промови, з моменту появи його перед публікою;
головні показники взаєморозуміння мовця і слухачів - це позитивна реакція на слова мовця, зовнішній вияв уваги у слухачів (їх поза, контакт очима, зосереджений погляд, погодження у хитаннях головою, занотовування, усмішки, оплески тощо), "робоча" тиша у залі;
активізація уваги слухачів досягається різними прийомами, як окремо, так і в сукупності, а саме: ерудицією мовця, його принциповістю, риторичними та проблемними запитаннями; драматизацією промови, вмілою орієнтацією у проблемах, наведенням цікавої, нової, несподіваної інформації; гіперболізацією; цитуванням; ефектним початком і яскравим завершенням промови; переорієнтацією оригінальних пропозицій;
майстерність слухати цінується не менше, ніж талант оратора;
спілкування буває індивідуальним, груповим, публічним;
є різні види монологічного мовлення: опис, розповідь, розмірковування;
за характером комунікативної установки діалоги розподіляються на диктальні й модальні;
діалогічність є основною ознакою судової промови і пов'язана з переконливим характером промови;
є кодекс правил спілкування для мовця й слухача;
запитання класифікуються за метою, логічною структурою, складом, характером, формою;
відповіді на запитання залежать від ситуації та культури спілкування;
"коефіцієнт корисної дії" спілкування залежить від багатьох чинників та являє собою багатомірне поняття;
вербальна агресія становить реальну соціальну небезпеку, виявляє чітку специфіку в різних культурах і може статися під час міжкультурних контактів;
науковці розробили різні реальні стратегії розв'язання конфліктів;
не слід доводити очевидного та наводити яскраві приклади без належної підготовки, пояснювати те, в чому самі не повністю переконані;
треба уникати ненадійних доказів і не забувати головну думку промови;
необхідно уникати в публічних виступах демагогічних прийомів (підміна діяння високими словами й закликами; пояснення труднощів сьогодення наслідками минулого; псевдопафос промови; використання великої кількості неперевірених цифр, неймовірних фактів без їх аналізу й зіставлення; ображання, крик замість спокійного обговорення проблеми; подання неповної інформації; перекладання вини на інших тощо);
обов'язково контролювати своє мислення, мовлення, поведінку й емоції під час спілкування.
типи мовленнєвої культури залежать від комплексу ознак як суто лінгвістичних (вимова, формотворення, слововживання тощо), так і етичних, комунікативно-риторичних (якість та ефективність спілкування, доцільність побудови тексту промови тощо), загальнокультурних;
сфера літературної мови маніфестується елітарним та середньолітературним типами мовленнєвої культури; найстійкішою до мовних зрушень є елітарна мова;
збереження національної самобутності української мовленнєвої культури в елітарному типі найбільше виявляється в дотриманості українських комунікативних норм;
сучасний публічний діалог - динамічна сфера мовної комунікації, яка представлена великою кількістю видів та різновидів (від коротких опитувань на вулиці до "круглих столів" і прес-конференцій), що об'єднані спільною структурно-мовною ознакою - почерговим мовленням співрозмовників;
носій елітарного типу мовленнєвої культури може помилитися, однак він усвідомлює, що припустився помилки у промові, та знає, де і якої; носій середньолітературного типу мовленнєвої культури і не підозрює, що помилився, наприклад, у наголошенні слів, використанні прийменників, сполучників тощо;
існує поняття "мовленнєва самодисципліна";
ще 1720 року Петро І видав Указ №740, зміст якого був таким: "Указую: господам сенаторам речь в присутствии схода держать не по писаному, а токмо словами, дабы дурь каждого всем видна была";
зібрати слухачів, а потім читати їм писаний матеріал - це все одно, що, запросивши приятеля прогулятися, запитати, чи не заперечує він пройтися пішки, а самому їхати поруч з ним на автомобілі (лауреат Нобелівської премії фізик Уільям Брегг);
відомий політик та досвідчений парламентарій У.Черчилль ставив на полях у тих місцях своїх промов, де відчував слабкість аргументування, дві букви, які означають "повільніше"; "голосніше");
на дії, вчинки людини впливають шість причин: випадок, природа, примушення, розум, бажання, пристрасть (Арістотель);
треба бути найуважнішими до своїх думок - вони початок вчинків (Лао-Цзи);
саме слово як семантична одиниця мови є тією територією, яка об'єднує співрозмовників;
уміння ставити запитання та відповідати на питання - це важлива й необхідна ознака розуму;
одна із заповідей неориторики закликає говорити не їм, а з ними, або геть монолог;