HistoryEconomy

Общинна власність на землю поступово трансформувалася в приватну. Першою формою приватної власності на землю став алод. Алод – вільно відчужувана індивідуально-сімейна земельна власність, тобто приватна власність на наділ общинної землі. Поява алоду поглибила майнове розшарування у франків і стала передумовою формування великої земельної власності.

Над общинниками в соціальній драбині франкського суспільства стояли королівські дружинники, які одержували від короля земельні наділи у формі алоду. Однак професійним військовим було складно господарювати. Крім того, роздача земель у вигляді алодів різко скоротила державний земельний фонд.

Узв’язку з вичерпанням земельного фонду реформою Карла Мартелла було встановлено, що земельні володіння – бенефіції (дарування) даються не навічно, а на термін служби або до смерті, а надалі можуть бути передані іншій людині.

Бенефіцій – форма земельного володіння, обумовлена певними обов’язками (звичайно військовою службою) і строком (звичайно довічним). Бенефіцій являв собою не тільки земельний наділ, але й селян, які повинні були нести повинності на користь бенефіціарія. Виникли відносини васалітету: васал приносив клятву вірності сеньйорові й визнавав свою залежність від нього. Після смерті бенефіціарія або у випадку невиконання їм своїх обов’язків, бенефіцій відбирався сеньйором.

Пізніше бенефіцій трансформувався в лен (феод). Феод – умовне дарування васалові, що передавалося в спадщину. Умовою для одержання феоду як і раніше була військова служба. Таким чином, клас феодалів формувався як клас військових. Остаточне перетворення бенефіціїв у феоди відбулося в 877 р. (Керсійський капітулярій)

Урезультаті воєн і міжусобиць земельні володіння феодалів постійно збільшувалися: частково за рахунок захоплення общинних земель, частково за рахунок добровільного переходу громад під заступництво феодалів. Звільнившись від військової служби, селяни могли зосередитися на своєму господарстві. Цей процес закінчився прийняттям закону (Мерсенський капітулярій Карла Лисого, 847 р.), за яким кожний вільний франк повинен був знайти собі сеньйора.

Феодали були зацікавлені не стільки в захопленні землі у вільних общинників, скільки в забезпеченні свого господарства достатньою кількістю робочих рук. Найпоширенішою формою встановлення залежності селян від землевласників був прекарій.

Прекарій – умовне земельне володіння, яке феодал передавав у тимчасове або

вдовічне користування селянинові із зобов’язанням останнього нести на користь власника повинності або оброки.

Існували кілька варіантів прекарію:

60

–безземельний селянин одержував всю землю від власника;

–селянин передавав свій алод феодалові й одержував цю же землю назад, але як прекарій;

–селянин одержував більше землі, чим передавав феодалові.

Великі феодали поступово зосередили у своїх руках судові, адміністративні, фіскальні функції й функції військового керівництва. Юридичне закріплення ці функції одержали у вигляді імунітетів. Імунітет – грамота, за якою феодал на своїх землях заміщав короля: судив підданих, збирав податки й штрафи, командував своїми васалами під час війни. Король не мав права втручатися в керування феодом, власник якого мав імунітет.

Феодальне господарство було натуральним. Натуральне господарство – тип господарства, за якого виробництво спрямоване тільки на задоволення власних потреб (не на продаж). Все необхідне виробляється усередині господарської одиниці, при цьому не виникає потреби в ринку. Головними рисами натурального господарства є нерозвиненість суспільного поділу праці, ізольованість від зовнішнього світу, самозабезпеченість засобами виробництва й робочою силою, можливість задоволення всіх або майже всіх потреб за рахунок власних ресурсів.

В основі феодальних відносин лежала феодальна власність на землю – право одержання фіксованої ренти з людей, що обробляють землю сеньйора. При феодальних відносинах існує два власники землі: феодал, що одержує ренту, і вільний селянин, що розпоряджається землею. Феодал не мав права відбирати землю в селянина, а селянин міг землю продати або передати в спадщину (разом із зобов’язанням платити ренту). Слід зазначити, що крім вільних селян довгий час зберігалися й особисто залежні селяни – серви.

Існувало три види підпорядкування селянина сеньйорові: особиста, поземельна й судова залежність. Кріпаком (сервом) вважалася людина, що залежить від феодала відразу в трьох відношеннях.

Основою сеньйорії (феодальної вотчини) служив замок феодала. На території Франції налічувалося до десяти тисяч примітивних дерев’яних замків, що відстояли один від одного на десять-дванадцять кілометрів. Сеньйорія складалася із двох частин: домену (землі, що перебувала в безпосередньому користуванні феодала) і тримань (селянських наділів). Домен звичайно становив не більше третини від всієї сеньйорії, причому в основному містив у собі не орні землі, а ліси, луги, пустищі, болота.

Селяни несли на користь феодала поземельні повинності (панщина) і здійснювали натуральні платежі (оброк). Розмір повинностей і платежів залежав від величини наділа, закріплювався індивідуальним договором і не змінювався довгий

61

час, по закінченні якого розмір і характер повинностей ставали законом, а відступ від них – порушенням звичаю. Поступово відбувся перенос відносин між феодалом і селянином на наділ, яким володів селянин. Наприклад, якщо серв купував ділянку особисто вільного селянина, то він ніс ті ж повинності, що й особисто вільний. Точно так само особисто вільний селянин міг мати сервське тримання.

Всі селяни були зобов’язані користуватися тільки панськими млином, пекарнею, виноградним пресом і платити за це встановлену сеньйором плату. Також оплачувався проїзд по мостах і дорогах, що належали сеньйорові. У сільській таверні продавалося вино й пиво, з якого стягувався податок на користь сеньйора. Ця система одержання доходу називалася баналітетом.

Баналітет – монопольне право феодала вимагати від залежних селян, щоб вони мололи зерно, пекли хліб, давили виноград і т. д. винятково на млині, у печі, на виноградному пресі, що належали панові, за що він стягував із селян натуральні побори (борошном, вином і т. д.), або, пізніше, грошові побори – за право здійснювати ці господарські операції в себе будинку.

К XI століттю склалася ієрархічна феодальна градація, для якої була характерна підпорядкованість королеві лише його безпосередніх васалів (герцогів, графів), які, у свою чергу, мали власних васалів (баронів, лицарів). Практично всі землі належали феодалам, тобто існувало правило «немає землі без сеньйора». Завершення генезису феодалізму ознаменувалося посиленням політичної роздробленості.

4.2 Господарство середньовічної Європи 4.2.1 Господарство Середньовіччя

Форми й шляхи феодалізації економіки добре простежуються на історії Франкського королівства. Відомості про його соціально-економічний лад у період раннього середньовіччя містяться в «Салічній правді» (VI ст.). Вона свідчить про те, що при обробці землі франки використовували плуг із залізним лемешем, борону, а як тяглову силу – биків, коней, ослів. Підсічно-перелогове землеробство поступово витіснялося двопільною сівозміною.

Сіяли зернові культури (полбу, просо, ячмінь) та боби, які й становили основу раціону простолюдинів. Для людей шляхетного походження основу раціону становила мисливська здобич. Тваринництво носило допоміжний характер: розводили велику й дрібну рогату худобу, свиней. З технічних культур сіяли льон, розвивалися садівництво, городництво й виноградарство.

Продуктивні сили в епоху феодалізму розвивалися надзвичайно повільно, однак за кілька сторіч вони досягли помітного прогресу. В XI–XIII ст. трипілля стало звичайним видом сівозміни, широко поширилися посіви пшениці, для обробки землі в

62

багатьох випадках застосовувався важкий плуг, як тяглова сила використовувалися коні. Земля вдобрювалася гноєм і мергелем. Одержали подальшого розвитку виноградарство й садівництво, вирощування технічних культур. У результаті розчищення лісів і оранки пустищ розширилася площа оброблюваних земель. Велике значення мало поширення механічних процесів у виноробстві, а також вітряних млинів (з кінця XII ст.). Однак урожаї були низькими, звичайно вони не перевищували сам-п’ять.

Поштовхом до розвитку для феодального суспільства послужили хрестові походи. Лицарі, що побували на Сході, познайомилися з розкішшю, яка стала показником престижу. Тепер феодал уже не задовольнявся домотканим одягом і прісною їжею. Виникла потреба в дорогих тканинах, пряностях, вишуканій меблях. Всього цього не можна було виробити у феоді, але можна було купити. Однак для придбання престижних товарів були потрібні гроші, для чого потрібно було продавати частину виробленого у феоді. Внаслідок цього феодальне господарство починає втрачати свою замкнутість.

Процес втягування феодального господарства в ринкові відносини відбувався поступово, виражався в почерговому скасуванні форм феодальної ренти й привів у підсумку до комутації ренти – переведенню феодальних повинностей на гроші.

Першим кроком стало скорочення й навіть скасування панщини, як найменш ефективної форми господарювання. Наслідком цього стала ліквідація власного доменіального господарства й ліквідація особистої (кріпацької) залежності селян. Селян стали звільняти за викуп і навіть примушувати до цього.

Другим кроком стала заміна натурального оброку грошовим. Феодали, що з презирством ставилися до торгівлі, позбувалися від необхідності самостійно продавати на ринку сільськогосподарську продукцію (найчастіше низької якості), перекладаючи це на плечі селян.

Комутації ренти сприяв також процес внутрішньої колонізації. На нових землях організація доменіального господарства виявлялася ускладненою, тому селяни, що поселялися там, платили оброки.

У силу цих причин французький феодалізм із кінця XIII ст. зазнає значних зміни. Кріпаки ставали спадкоємними користувачами земель на умовах сплати фіксованого цензу й одержували право розпорядження землею. Виникла цензива – спадкоємне земельне тримання. Цензитарій щорічно виплачував сеньйорові ценз – грошову, рідше натуральну ренту. В XIV–XV ст. цензива була основною формою селянського землекористування.

Умови викупу повинностей і волі були важкими, нерідко викупні платежі розподілялися на цілий ряд років і приєднувалися до старої ренти. Продовжували

63

існувати баналітети, діяли вотчинні суди. Зберігалися «велика десятина» (що сплачувалася частиною врожаю), а також «мала десятина» (що сплачувалася продуктами тваринництва) на користь церкви. Різко зросли державні податки. В умовах панування грошової ренти почалося розшарування селянства, у селі з’явилися батраки й багатій

4.2.2 Виникнення й розвиток середньовічних міст

Власне феодальні міста стали виникати в XI ст. Причинами їхнього виникнення й бурхливого розвитку послужило відділення ремесла від сільського господарства, спеціалізація ремісників і різко зростаючий попит з боку феодалів на предмети розкоші. Можливості ремісника, що проживає у феоді, вже не відповідали запитам його сеньйора. У той же час ремісник високої кваліфікації не міг існувати за рахунок свого ремесла в сільській місцевості через брак клієнтів. Приміром, сільський коваль, що самостійно добував залізо й виробляв і зброю, і обладунки, і знаряддя праці не міг задовольнити попит феодала в якісній продукції. Були потрібні вузькоспеціалізовані майстри, такі як ковалі-зброярі, які кували тільки мечі, а не плуги й коси.

Таким майстрам було мало роботи у феоді, і вони переселялися в ті місця, де було багато покупців і замовників. На перехрестях доріг, на берегах рік, біля великих монастирів стали виникати міські поселення. Міста акумулювали в собі ініціативних, заповзятливих людей. Туди стікалися не тільки вільні, але й кріпаки. «Міське повітря робить вільним», – говорили в той час. За існуючим у Європі звичаєм кріпак, що прожив у місті один рік і один день, одержував особисту волю.

Спочатку, поки ринок ще не сформувався, городяни суміщали заняття ремеслом і сільським господарством. Землі навколо міста (а іноді й усередині нього) розорювалися під поля й городи. Населення міста рідко перевищувало 3–5 тисяч чоловік. Міста з населенням 40–50 тисяч жителів (Лондон, Париж) були дійсними мегаполісами Середньовіччя. Міст був досить багато, тому звичайно селянин міг за один-два дні добратися до найближчого їх.

Поки міста були невеликими, воно перебували під владою феодалів, на землі яких розташовувалися. Феодали всіляко заохочували й підтримували розвиток міст, тому що це давало їм значну фінансову вигоду. Однак згодом міста міцніли, розросталися, починали боротися за свою незалежність і в більшості випадків перемагали. Навколо міст будували кам’яні стіни, вільнолюбне населення формувало загони ополчення й озброювало їх. У боротьбі за незалежність міста підтримувалися королівською владою, яка намагалася обмежити владу феодальної вольниці.

64

Міста, що домоглися незалежності, називалися містами-комунами. Вони управлялися виборним магістратом, чеканили власну монету, воювали, вели дипломатичну діяльність.

Магдебурзьке право – одна з найбільш відомих систем міського права. Магдебурзьке право склалося в XIII ст. у німецькому місті Магдебург як феодальне міське право, відповідно до якого економічна діяльність, майнові права, суспільнополітичне життя й становий стан городян регулювалися власною системою юридичних норм, що відповідало ролі міст як центрів виробництва й грошовотоварного обміну.

Для одержання Магдебурзького права місто повинно було внести в державну скарбницю певну суму грошей. Жителі міст, які одержали Магдебурзьке право, звільнялися від феодальних повинностей, від суду й влади державних чиновників. На основі Магдебурзького права в місті створювався виборний орган самоврядування – магістрат.

В XIII–XVII ст. Магдебурзьке право одержали такі українські міста: Санок (1339), Львів (1356), Кам’янець-Подільський (1374), Луцьк (1432), Кременець (1438),

Житомир (1444), Київ (1494), Станіслав (1662).

4.2.3 Розвиток ремесел, торгівлі й лихварства в епоху класичного Середньовіччя. Створення централізованих держав

Важливу роль у житті міст грали об’єднання ремісників певної спеціальності – цехи. Цех забезпечував соціальний захист своїм членам, з його рядів формувався військовий загін, що брав участь у захисті міста. На чолі цеху стояв виборний магістр.

Цех не був виробничим об’єднанням (кожний майстер працював самостійно), але регламентував виробничі відносини. Устав цеху обмежував обсяги випуску продукції, кількість підмайстрів і учнів у майстра, обсяги споживання сировини й ціну продукції. Заборонялися технічні нововведення, які могли викликати нерівність серед членів корпорації, що гальмувало технічний прогрес.

Розвиток міст викликав й розвиток торгівлі. Спочатку торгівля відбувалася на ярмарках, які проходили в тому самому місці в певний час і куди з’їжджалися купці з усією Європи.

На шляху купців існували серйозні перешкоди, одним із яких були розбійники й пірати. Для захисту від розбійників купці об’єднувалися в спеціальні організації – гільдії, які організовували торговельні каравани із сильною охороною. Гільдії також створювали систему укріплених торговельних дворів (факторій) у містах, де купці перебували в безпеці. Факторія містила в собі склади, готелі, церкви. Але головною перешкодою була феодальна роздробленість – при перетинанні границь кожної

65

держави необхідно бути сплачувати мито, що збільшувало ціну товарів у кілька разів і робило торгівлю невигідною.

Ще однією проблемою була розмаїтість монетних систем у Європі, причому навіть монети однієї країни не мали постійної вартості. У випадку грошових утруднень правителі «псували гроші» – випускали монету з колишнім номіналом, але з меншим змістом дорогоцінного металу. Розібратися в співвідношенні грошей різних держав було складно. У цьому випадку на допомогу приходили міняли-банкіри, які мали відділення в різних містах. Купці обмінювали гроші на розписку-вексель в одному місті, потім їхали в інше місто, де одержували за векселем гроші, у такий спосіб страхуючи себе від пограбування. Поступово в банкірів накопичувались великі суми грошей, які вони позичали під відсотки. Відсотки були дуже високими, тому що борги часто не виплачувалися. Боржниками банкірських будинків ставали великі феодали й навіть королі.

Оскільки сухопутна торгівля була невигідною, основного значення набуває морська торгівля. У Європі існувало два морських торговельних шляхи: північний і південний. Північний шлях проходив уздовж берегів Прибалтики, Німеччини, Скандинавії, Англії. По ньому возили товари господарського значення: ліс, прядиво, рибу, сіль, вовну, полотно, хутра, залізо. Торгівлю в цьому регіоні монополізував Ганзейський союз – торгово-політичне об’єднання міст Північної Німеччини.

Південний шлях проходив по Середземному морю, зв’язуючи держави південної Європи не тільки одну з одною, але й зі східними країнами: Китаєм і Індією. Посередниками в цій торгівлі служили арабські купці. По південному шляху в Європу везли прянощі, шовк, екзотичні фрукти й інші предмети розкоші, які продавалися в десятки разів дорожче, ніж коштували спочатку. Торгівля Європи зі Сходом була дефіцитною: імпорт перевищував експорт. Цей дефіцит покривався золотом, запаси якого в Європі стрімко скорочувалися.

Розвиток торгівлі й товарно-грошових відносин приводив до втягування різних регіонів у загальний внутрішній ринок. Феодальна роздробленість заважала торгівлі, тому виникла необхідність у єдиній державі, без внутрішніх границь і мит. У Європі почалася політична централізація, що супроводжувалася посиленням королівської влади й створенням станових представництв (парламент в Англії, Генеральні штати у Франції).

Союзниками королівської влади в боротьбі з феодальною вольницею стали міста. Фінансова підтримка міст дозволила королям мати наймані військові загони, які стали вирішальним аргументом у боротьбі з великими феодалами.

66

4.3 Економічний розвиток Київської Русі

4.3.1Розпад родового ладу в східних слов’ян

Усередині I тис. н. е. у східних слов’ян відбувся перехід до сусідської громади.

ВVI–VIII ст. його здійснили південні племена, що утворювали особливі об’єднання – верв. В VI–VIII ст. ремесло в слов’ян починає відокремлюватися від землеробства. З’являються гради й погости – центри невеликих округів і прообрази майбутніх міст. Створюються умови для розвитку регулярного обміну не тільки між племенами, але й на границях території, заселеної східними слов’янами. Спочатку функції грошей виконують худоба, хутра, янтар, іноземні (римської, арабської й візантійські) монети.

Розвиток матеріального виробництва привів до складання в східних слов’ян передумов класового ладу. Розпад родових родин і поява сусідської громади сприяли вільному виходу й прийняттю нових членів у громаду. Це робило можливим існування елементів патріархального рабовласництва. Сильніше воно було виражено в слов’янських племен, що живуть на півдні, тобто на границях із грецькими містамидержавами.

Рабство носило тимчасовий характер. Основні джерела рабства – полон і судочинство (борг, самопродаж, народження від раба). У слов’ян було відсутнє таке масове джерело, як купівля рабів. Разом з тим раби були не стільки робочою силою, скільки експортним товаром.

Поширенню рабства перешкоджали громада й несприятливі природнокліматичні й географічні умови. Низька продуктивність праці при екстенсивному типі економічного зростання, сезонний характер сільськогосподарського виробництва, а також достаток незасвоєних територій, що створює можливості для втечі, означали недоцільність великої концентрації рабів. Соціальна нерівність, що виникає в громаді, здобувала характер феодального класового суспільства, що у той час затверджувалося в багатьох народів Європи й Азії.

4.3.2Київська Русь: особливості господарського розвитку й економічних

відносин

Соціальні відносини східних слов’ян VIII–IX ст. перебували в стадії переходу до родо-племінного об’єднання, на чолі якого ставали вожді (князі), які спочатку обиралися, а потім їхня влада стала спадкоємною. Разом з тим зберігалася суспільна (родова) власність на землю, але головним виробничим осередком уже були малі родини.

Основою господарського життя русичів було орне землеробство. Орали спочатку дерев’яною сохою, пізніше поширився плуг із залізним лемешем. Як тяглова сила використовувалися воли й коні. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь,

67

гречку, боби, ріпу, льон. Урожай збирали серпами й косами, зерно мололи ручними жорнами. Паралельно із землеробством існувало й тваринництво. Розводили переважно велику рогату худобу й свиней, рідше – дрібну рогату худобу й коней.

Велике значення мали ремесла (видобуток і обробка металів, гончарство, ткацтво, обробка кістки, шкіри й дерева) і промисли (полювання, збирання, рибний лов, бортництво). Ремесло поступово зосереджувало в городищах, які переростали в міста й ставали центрами племінних об’єднань.

Існували й міжнародні торговельні відносини із сусідніми державами: Хазарією, Візантією, Болгарією, Великою Моравією. Русичі вивозили рабів, хутра, шкіри, віск, мед, зерно, а ввозили вироби зі скла, вино, прикраси, срібні монети.

У другій половині IX ст. формується єдина феодальна держава – Київська Русь, що проіснувало до середини XIII ст.

Починає формуватися приватна власність на землю – вотчина, що могла бути князівською, боярською, церковною або монастирською (дві останні форми з’явилися після хрещення Русі в 988 р.). Існувала й державна власність на землю, що передавалася у володіння на час князювання або несення служби (по типу бенефіція). З XI ст. починається процес перетворення цієї землі у феодальну (спадкоємну) власність.

Основу фінансової системи Київської Русі становили натуральні й грошові податки, які збиралися у вигляді полюддя (від слів «ходіння по людям») під час об’їзду князем підвладних територій. Спочатку полюддя носило стихійний характер, але вже при княгині Ользі була уведена система уроків (норм), за якою чітко встановлювалися розміри данини з кожного господарства, а також час і місця її збору.

Відділення ремесла від сільського господарства поклало початок процесу урбанізації. У період XI–XIII ст. на Русі налічувалося до 300 міст, у яких проживало до 15% населення країни. Міста належали князям, боярам, церкві, які обкладали міщан податками й повинностями. Основу господарського життя міст становили ремесла: обробка металів, дерева, гончарство, виробництво скла. Внутрішня торгівля дозволяла регулярно обмінювати ремісничі вироби на продукцію сільського господарства. У кожному місті були торговища, на яких у встановлені дні тижня (а у великих містах – щодня) можна було продати або купити необхідні товари.

Бурхливо розвивалася зовнішня торгівля. По Дніпрові проходив торговельний шлях «із варягів у греки», крім нього існували Соляний і Залозний шляхи, які зв’язували Русь із Кримом і Кавказом. Вигідне географічне положення дозволяло російським купцям торгувати з Візантією, із країнами Західної Європи, з Хазарією, Волзькою Булгарією, арабськими країнами. Основними предметами експорту були хутра, мед, віск, зброя. Імпортували дорогі тканини й посуд, ювелірні прикраси,

68

пряності, фрукти, книги. Торговельні мита, що збирали з купців, збагачували державну скарбницю.

4.3.3 «Руська правда»

«Руська правда» – давньоруський правовий збірник, що зберігся тільки в «списках» (копіях) XIV, XV ст. і більш пізнього часу. Більшість дослідників зв’язують Найдавнішу Правду з іменем київського князя династії Рюриковичів Ярослава Мудрого. Найстарші видання відносять до 1280-х років.

Традиційно збережені численні варіанти «Руської Правди» розділяються на дві основних редакції, багато в чому що відрізняються, і одержали найменування «Коротка» (6 списків) і «Широка» (більше 100 списків). Як окрема редакція виділяється «Середня» (2 списки), що представляє собою скорочений варіант «Широкої редакції».

«Коротка Правда» складається з наступних правових текстів:

–«Правда Ярослава», (ст. 1-18);

–«Правда Ярославичів» (Ізяслава, Святослава, Всеволода), (ст. 19-41);

–Покон вирний – визначення порядку годівлі вирників (князівських слуг, збирачів вири), (ст. 42);

–Урок мостникам (регулював оплату праці мостників (будівельників бруківок, або, відповідно до деяких версій, будівельників мостів), 1020-і або 1030-і рр. (ст. 43).

Списки «Широкої Правди» знаходять у списках церковних законів, у літописах, у статтях зі Св. Писання судового й законодавчого характеру («Мірила Праведні»). «Широкою Правдою» користувалися духовні судді при розборі світських справ або позовів.

«Руська Правда» містить у собі перелік найбільш характерних злочинів того часу: навмисне й ненавмисне вбивства, злочин через незнання й злочин підготований. Розрізняються навіть злочини, що заподіюють фізичний і моральний збиток, причому другі карають суворіше. В «Руській правді» зустрічаються відгомони родового ладу –

упершій статті є положення, що регламентують кровну помсту.

Покарання за вбивство був двояким: грошовий штраф стягувався як на користь князя (вира), так і на користь родичів загиблого (головщина). Вира була трьох видів: подвійна, за вбивство князівського дружинника (80 гривень), проста, за вбивство вільної людини (40 гривень) і половинна, за вбивство жінки або фізичні каліцтва (20 гривень). Головщина залежала від суспільного статусу вбитого й могло змінюватися в широкому діапазоні. Наприклад, за вбитого боярина головщина дорівнювала подвійній вирі (80 гривень), а за вбивство вільного общинника – 5 гривень.

69