HistoryEconomy

Давньогрецькі поліси вже мали кам’яні бруківки, водопровід і каналізацію. Власне місто ділилося на дві частини: акрополь і нижнє місто. Захищений кам’яною стіною акрополь перебував на височині. На акрополі перебували святилища й храми. Нижнє місто розташовувалося біля підніжжя акрополя – житлові квартали, майстерні, торговельні крамниці. У нижньому місті розташовувалася й ринкова площа – агора – на якій проводилися народні збори (еклесії). У народних зборах мали право брати участь всі дорослі чоловіки-громадяни.

Населення поліса звичайно складалося із трьох категорій: вільних громадян, метеків (особисто вільні люди, які не мають громадянських прав) і рабів. Політика поліса була спрямована на згладжування майнового розшарування серед громадян. Найбільш бідні громадяни могли розраховувати на допомогу з боку держави, на багатих же громадян накладали літургії (обов’язок витрачати частину грошей на суспільні потреби): будівництво кораблів, храмів, організація свят.

3.3.3 Особливості господарського розвитку давньогрецьких полісів

Основою полісного господарства було сільське господарство. Кожен громадянин мав право володіти невеликою ділянкою землі (3-5 га) і обробляти її разом зі своєю родиною. Велике землеволодіння не допускалося, тому широке застосування праці рабів у сільському господарстві було обмеженим.

Спочатку селяни вирощували на своїх ділянках зернові культури (пшеницю і ячмінь), однак кліматичні умови не сприяли зерновому господарству. З розвитком торгівлі поліси одержали можливість імпортувати дешеве зерно з колоній, і центр ваги в сільському господарстві змістився – головними галузями стали виноградарство й садівництво. Найважливішим предметом експорту стали вино й оливкову олію. Зі свійських тварин розводили велику й дрібну рогату худобу. Коней було мало. Скотарство стримувалося недостачею пасовищ.

Праця рабів в основному застосовувався не в сільському господарстві, а в ремеслі, у майстернях-ергастеріях, у яких виробляли залізні й бронзові вироби, зброю, різноманітні керамічні вироби (посуд, черепицю, спеціальні судини, труби), тканини. Оскільки праця раба коштувала дешево, дрібні ремісники не витримували конкуренції й розорялися.

Через невеликі розміри території деякі поліси могли відчувати потребу в якійнебудь сировині (міді, заліза, стройового лісу, каменю) і повинні були імпортувати його. Торгівля стала важливою частиною полісного життя, що відрізняло давньогрецьку цивілізацію від східних. Зростання торгівлі давало можливість швидкого збагачення, збільшувалося багатство громадян і соціальне розшарування в грецькому суспільстві.

40

Багато грецьких полісів розташовувалися на узбережжя або на островах, тому з давніх-давен там розвивався рибний лов, мореплавство й морська торгівля.

3.3.4 Господарство Спарти

Спарта – держава на Пелопонеському півострові в області Лаконія, на півдні сучасної Греції. Давня Спарта персоніфікувала собою один із двох типів давньогрецької цивілізації – аграрний, з абсолютною перевагою сільського господарства, слабким розвитком ремесла й торгівлі.

Кожна спартанська родина одержувала за жеребом наділ (приблизно 25-30 га), який не можна було вільно відчужувати, але можна було передавати в спадщину. Кількість наділів була фіксованою – 9000. Господарство велося ілотами – залежними селянами, які вважалися приналежними Спартанській державі й платили натуральну подать. Ілоти вирощували зерно, розводили оливкові дерева й виноградники, випасали худобу.

Ремеслами (причому в обмежених масштабах) займалися періеки – вільні жителі міст Лаконії. Періеки були особисто вільними, могли займатися будь-якою діяльністю, і зобов’язані були платити Спартанській державі податок, а також виставляти військові загони.

У Спарті всіляко прагнули уникнути соціального розшарування серед громадян. Спартіатам була заборонена торгівля, ремесло, сільське господарство. У Спарті були скасовані золоті й срібні монети, замість яких користувалися громіздкими оболами у вигляді залізних прутів, вимочених в оцті. Основним заняттям спартанців була військова служба.

3.3.5 Господарство Афін

На відміну від Спарти, Афіни були не аграрною, а торгово-промисловою державою, у якій широко застосовувалася рабська праця, і розвивалися товарногрошові відносини.

Значна частина афінських громадян проживала за межами міста. На своїх ділянках землі вони вирощували пшеницю, ячмінь, оливки, виноград, смокви, лук, часник, капусту, зелень. Велику рогату худобу розводили обмежено, тільки для використання як тяглову силу. Головними свійськими тваринами була дрібна рогата худоба, від якої одержували м’ясо, вовну, молочні продукти. Це господарство не було орієнтовано на ринок і виробляло все те, що було потрібно власникові. Разом з хазяїном у ньому трудилися 1-2 раба.

В Афінській державі періоду розквіту (V–IV ст. до н. е.) поряд із дрібними господарствами стали з’являтися великі землеробські маєтки площею до 20 га,

41

оброблювані рабами (20-25 чоловік). Маєтки були такі ж багатогалузевими, як і дрібні селянські господарства, але в них вироблялися значні надлишки продуктів (вина, зерна, олії), які повинні були продаватися на ринку.

Праця рабів широко застосовувався й у ремеслі. Ергастерії найчастіше були дрібними (2-3 раба) і середніми (10-15 рабів), у яких хазяї трудилися поруч із рабами. Рідше зустрічалися великі ергастерії (30-40, а іноді й до 120 рабів). Афінські ремісники досягли високого ступеня спеціалізації праці, про що згадував Ксенофонт: «... один майстер шиє чоловіче взуття, а інший – жіночу. А іноді людина заробляє собі на життя єдино тим, що шиє заготівки для башмаків, інший тим, що вирізує підошви, третій тільки тим, що викроює передки, а четвертий – не роблячи нічого цього, а тільки зшиваючи всі разом. Зрозуміло, хто проводить час за настільки обмеженою роботою, той і в стані виконати її щонайкраще».

В V–IV ст. до н. е. в Афінах будували міські стіни, суспільні й частки будинки, храми, театри. Видобуток, транспортування й обробка каменю вимагали великої кількості рабів. Широко розвивалося будівництво й ремонт кораблів. Військовий і торговельний флот становив основу могутності Афін.

3.3.6 Класичне рабство

В V–IV ст. до н. е. у Греції склалася система класичного рабства. Праця рабів широко використовувалася у всіх сферах діяльності: ремеслі, сільському господарстві, державному управлінні. За приблизними підрахунками в Афінах раби складали одну третину від чисельності всього населення. Серед рабів переважали чоловіки, зайняті у виробництві. Найчастіше рабами були люди негрецького походження – варвари.

Основними джерелами поповнення рабів у цей час були:

–полон;

–продаж аристократією варварських племен;

–відтворення рабів;

–піратство й викрадення людей.

Обернені в рабство люди продавалися на спеціальних рабських ринках, які існували в кожному полісі.

Існували різні категорії рабів: раби-гірники, раби, зайняті в ремеслах і торгівлі, сільськогосподарські раби, домашні раби. Найбільш привілейованими були державні раби: поліцейські, тюремники, переписувачі, глашатаї.

Якщо рабів у господарстві було багато, і хазяїн не міг використати їх з належною ефективністю, то він здавав їх здавали в оренду. Доходи від оренди 2-3 рабів звичайно були достатні для прогодування родини з 3-4 чоловік.

42

Якщо праця раба використовувалася в ремеслі або торгівлі, то одним з найважливіших завдань хазяїна була раціональна організація праці. Раби повинні були приносити доход, що перевищує витрати на їх утримання. Одним з методів підвищення ефективності рабської праці була відпуск на оброк. Хазяїн виділяв рабу деяку суму грошей і поселяв окремо. Раб відкривав свою майстерню, працював і торгував самостійно й сам вів справи із замовниками. За це він повинен був платити хазяїну грошовий оброк, що був більше, ніж середній доход від раба, зайнятого в майстернях. Раб, посаджений на оброк, міг завести родину, самостійно розпоряджатися продуктами своєї праці, мав можливість зібрати значну суму грошей і викупитися на волю.

Підвищення експлуатації рабів погіршило їхній соціальний стан. Раб уважався «знаряддям, що розмовляє», істотою більш низькою, ніж людина. Раб був власністю рабовласника, хазяїн мав право мучити раба й навіть убити. З іншого боку, раб коштував досить дорого, і його вбивство було економічно невигідним.

Щоб раб міг нормально працювати, потрібно було його нагодувати, одягти. Пан повинен був піклуватися про своїх рабів, так само як і про свою худобу, як про свої робочі інструменти. В основі цих відносин лежали не якісь абстрактні принципи гуманізму, а прямий інтерес: адже нагодований і здоровий працівник приносив більший прибуток своєму хазяїнові, чим голодна й хвора людина.

3.3.7 Колонізація Причорномор’я (VIII–VI ст. до н. е.)

Розвиток економіки Давньої Греції породило таке явище як Велика грецька колонізація – виселення греків з материкової Греції в колонії на узбережжя Середземного й Чорного морів. У цілому було виведено кілька сотень колоній з населенням до 2,5 млн. чоловік.

Одним з головних напрямків колонізації було північно-східне – на береги Чорного моря. Спочатку засновувалися колонії на західному й південному узбережжі: Синопа, Гераклея Понтійська, Аполонія Понтійська, Одесос, Томи (Констанца), Калатія. На східних берегах Чорного моря були засновані Пітіунт (Піцунда), Діоскуріада (Сухумі), Фасис (Поті).

В VI ст. до н. е. колонізатори досягли Північного Причорномор’я. Одним з найдавніших поселень стала Ольвія, заснована в першій половині VI ст. до н. е. на берегах Дніпро-Бузького лиману. На рубежі VII–VI ст. до н. е. біля десятка різних поселень і городків з’явилися на обох сторонах Керченської протоки, найбільш великими з них стали Пантікапей (сучасна Керч) і Фанагорія. На початку V ст. до н. е. грецькі колонії Керченської протоки об’єдналися під владою Пантікапея, і це об’єднання стало називатися Боспорською державою (або Боспором).

43

Найбільш значимими колоніями Північного Причорномор’я також були Тиру (Білгород-Дністровський), Феодосія (Феодосія), Херсонес (Севастополь), Горгипія (Анапа).

Причин колонізації було декілька.

1.Зростання населення, розвиток ремесел і торгівлі. Грецькі поліси постійно зазнавали труднощів із продовольством і не могли прокормити стрімко зростаюче населення. Переселення частини населення в місця, сприятливі для землеробства, допомагало налагодити постачання метрополії зерном і сировиною для ремісничого виробництва. В обмін на продовольство й сировину колонії купували вироби ремісників.

2.Політична й соціальна боротьба. У колонії звичайно йшли безземельні селяни, ремісники, що розорилися, представники потерпілих поразку політичних угруповань. Всі вони прагнули на нове місце, сподіваючись досягти успіху й добробуту в колоніях.

Колонії завжди виводилися в заздалегідь розвідане місце. Звичайно вибиралася ділянка на морському узбережжі, з родючими землями, джерелами прісної води, зручною гаванню. Після цього призначався ойкіст – офіційний глава партії колоністів. Він проводив запис бажаючих переселитися в колонію, остаточно вибирав місце поселення і його планування, визначав місце для міських стін, храмів, агори.

Після переселення колоністи повинні були налагодити торговельні контакти з місцевими племенами. В обмін на вино, олію, вироби з металів і предмети розкоші місцеві племена надавали зерно, м’ясо, молочні продукти, шкіри, вовну. Переселенці підтримували самий тісний контакт і з метрополією, однак колонія завжди засновувалася як самостійний поліс. Залежно від складу колоністів, місцевих умов, відносин з метрополією колонія ставала або землеробським центром, або виступала як торговельний посередник у торгівлі метрополії з місцевими племенами.

Багато грецьких колоній, спочатку невеликі й бідні поселення, перетворюються

впроцвітаючі багатолюдні, багаті міста з розвиненою економікою, активним соціально-політичним і культурним життям.

3.3.8 Розвиток економічної думки в Давній Греції

Вперше слово «економія» було використано давньогрецьким істориком і письменником, учнем Сократа Ксенофонтом (445–355 рр. до н. е.). Ксенофонт є автором цілого ряду творів, присвячених економічним питанням: «Про доходи» – дослідження способів поліпшення фінансової й податкової систем в Афінах; «Домострой» («Oikonomikos») – поради з раціонального ведення домашнього господарства. Слово економія походить від двох слів: «ойкос» – будинок,

44

господарство; «ном» – правило, закон. У буквальному перекладі означає мистецтво управляти домашнім господарством. Ця книга написана у формі діалогу між Сократом і багатим афінянином Крітобулом і присвячена викладу ідей Сократа про правильне керування домашнім господарством.

У центрі трактату – опис зразкового домашнього господарства афінського громадянина. Воно охоплює такі сторони побуту, як розподіл сімейних обов’язків між чоловіком і дружиною; облаштованість домашніх приміщень і утримання в порядку господарських запасів; підбір управителя й слуг, забезпечення їхньої лояльності; нарешті, виробничі завдання хлібороба – від обробки ґрунту й посіву до збирання врожаю. Мова йде про принципи розумного, раціонального ведення господарства.

Ксенофонт дає читачеві безліч порад, іноді банальних (як, наприклад, що хліб варто зберігати в сухій частині будинку, а вино в прохолодній); іноді дотепних (що плаття й башмаки, які хазяїн повинен давати робітником не повинні бути однаковими, а одні гірше, а інші краще, щоб можна було гарному працівникові дати в нагороду що краще, а поганому – що гірше); іноді несподіваних (наприклад, відзначена окремої глави тема «Відучення дружини від косметичних засобів і приучення до зміцнення тіла турботами про господарство»).

Сімейні господарства стародавніх греків були натуральними. Обмін товарами займав незначне місце. У Ксенофонта тема поведінки на ринку з’являється лише мимхідь, у зв’язку зі згадуванням про купецьку професію. Заслуга Ксенофонта в тому, що він першим указав на взаємозв’язок між поділом праці й ринком. Одним з перших був Ксенофонт і в осмисленні двох сторін товару (з одного боку – споживчої вартості, з іншого боку – здатності до обміну – мінової вартості).

Суспільство, описане Ксенофонтом, називається традиційним, тому що життя будується за заведеними звичаями, традиціями, зразками поводження, завітами предків.

Багато в чому схожі із Ксенофонтом думки висловлював інший античний філософ Платон (428–347 рр. до н. е.). Платон створив вчення про ідеальну державу, у якій всі громадяни спільно володіють засобами виробництва. Докази переваг суспільної власності побудовані їм на основі вчення про моральність. Моральність – є усвідомлення єдності, вона сама по собі загальна. Діяти в дусі єдності морально. Приватна власність ставить інтерес особистості вище спільного інтересу, кожен хоче володіти власністю для себе. Тому приватна власність аморальна.

Всі громадяни в Платона діляться на 3 групи: 1) філософів-правителів; 2) стан воїнів; 3) стан хліборобів і ремісників. Приналежність до стану (на відміну від індуїстських варн) не передається в спадщину.

45

Стражі й правителі не мають ніякої власності. Вони служать не одержуючи ніякої винагороди окрім продовольства (не мають навіть особистої власності).

Платон доходить навіть до усуспільнення дружин і скасовує родину. У державі Платона заборонені неупорядковані полові відносини. Статеві відносини строго регламентовані. Жінка може мати дітей з 20 до 40 років, чоловік з 25 до 55. Діти, народжені поза цими віковими рамками, знищуються.

Аристотель (384–322 рр. до н. е.) – видатний філософ і мислитель, найбільш яскравий представник економічної думки античного світу.

Економіка в Аристотеля – це природна господарська діяльність з виробництва необхідних для життя корисних речей. Ця діяльність включає також обмін, але лише в рамках, необхідних для задоволення особистих потреб (причому розумних). Обмін, що має на меті не задоволення потреб, а одержання прибутку, збагачення, Аристотель уважав протиприродним.

Крім поняття економіка, що завдяки Аристотелю міцно узвичаїлося, він увів ще одне поняття: хрематистика, що не стало розповсюдженим. Хрематистика (хремата – предмети необхідності) означає мистецтво запасатися необхідним. Запаси звичайних продуктів мають розумна межа, свою природну границю – вони псуються від часу, вимагають місце для зберігання й т. д. Таким чином, збільшувати їх надміру – собі в збиток.

Інакша справа з грішми. За Аристотелем, гроші виникли з потреб мінової торгівлі й у цій якості вони стали настільки ж необхідними, як і натуральні запаси, тому що сприяють добуванню засобів до існування. Однак нагромадження грошей не має тієї природної границі, що властива натуральним запасам. «Всі, хто займаються грошовими обіг прагнуть збільшити кількість грошей нескінченно». Замість того щоб бути засобом, багатство стає метою й починає конкурувати з іншими цілями.

Сама по собі хрематистика природно доповнює економіку як мистецтво користуватися й розпоряджатися наявним майном. Аристотель не засуджував хрематистику (будь-яке господарство неможливо без запасів). Але він засуджував накопичення понад потрібних для ведення господарства меж, коли нагромадження (запаси, у тому числі й грошові) стають не засобом, а метою. Так що справа не в самій хрематистиці, а в тому особливому типі поведінки (сьогодні ми називаємо його економічною), що з неї виростає. Аристотель прагнув попередити погрозу порядку, що веде до обмеженості – головної проблеми сьогоднішнього часу.

Слідом за Ксенофонтом, Аристотель міркував про двоїстий характер товару й основи мінових співвідношень. Один крок відокремлював Аристотеля від трудової теорії вартості, за якою продукти обмінюються відповідно до кількості вкладеної в них праці.

46

Коли Аристотель говорить про обмін (часто зустрічається в нього приклад: будівельник – башмачник) він не має на увазі випадковий акт. Мова йде про повторювані відносини. Обмін уважався справедливим, якщо дозволяв сторонам і далі підтримувати відносини. Аристотель не приймав великої торгівлі й позичкових операцій. Він відносив їх не до сфери економіки, а до сфери хрематистики.

Міркування Аристотеля можна резюмувати в такий спосіб:

–обмін відбувається, якщо тих, хто обмінюється, зв’язують взаємна потреба і якщо те, що підлягає обміну, у якімсь змісті дорівнює й має загальну міру;

–загальною мірою при обміні є потреба, що на практиці заміняють гроші (монети). Причому гроші – це умовна міра, вона встановлюється не за природою, а за угодою між людьми. Використання грошей як засобу нагромадження або як лихварського капіталу Аристотель відносить до сфери хрематистики. За його словами «лихварство викликає загальну ненависть», тому що воно робить самі грошові знаки предметом власності, які таким чином, гублять своє призначення, адже вони виникли заради мінової торгівлі, стягнення ж відсотка веде безпосередньо до збільшення грошей;

–обмін справедливий, якщо співвідношення сторін відбиває співвідношення їхніх робіт;

–створюючи між собою обміни, люди беруть участь у загальному (общинному) житті, що без справедливих обмінів неможливо.

3.4Господарство та економічна думка Стародавнього Риму

3.4.1 Розвиток господарства Стародавнього Риму

Історія Стародавнього Риму поділяється на три періоди:

–«царський» (VIII–VI ст. до н. е.);

–період республіки (VI–I ст. до н. е.);

–період імперії (I ст. до н. е. – V ст. н. е.)

«Царський» період відповідав «гомерівському» періоду в Греції. Це був час військової демократії, що закінчилося утворенням римської республіки. У цей час у Римі виділяються дві групи людей – патриції (родова знать) і плебеї (простолюдини). Економічне панування патриціїв базувалося на їхньому виключному праві використання державної землі.

У період республіки плебеї вели боротьбу за зрівняння в правах з патриціями. Були проведені реформи, які розділили весь народ на класи не по походженню, а по майновій ознаці. В III ст. до н. е. плебеї й патриції остаточно злилися в римський народ. Формується нова знать – нобілітет. У число нобілів входили представники стану сенаторів (великі землевласники) і вершників (торговельна й фінансова

47

верхівка). Сенаторам було законодавчо заборонено займатися торгівлею, лихварством, відкупами, які зосереджували в руках вершників.

Потрапити в число нобілів міг будь-який громадянин, що мав необхідний стан. До початку I ст. н. е. ценз для вершників становив 400 тис. сестерціїв (близько 450 кг. срібла), а для сенаторів – 1 млн. 200 тис. сестерціїв (близько 1350 кг. срібла).

У республіканському Римі основу сільського господарства становили дрібні селянські господарства, які обробляли ділянки державної землі, вирощували й експортували зерно. Багаторічні війни приводили до того, що селяни убожіли й розорялися. Земля переходила у власність багатих землевласників, що створювали великі господарства, у яких трудилися раби. Існувало два типи таких великих господарств: латифундії й вілли.

Латифундія – дуже велике господарство, площею в кілька тисяч гектар, де трудилися тисячі рабів. Латифундії були характерні для провінцій Рима, у них вирощувалося зерно або розводилася худоба.

Вілла – середнє за розмірами господарство площею до 100 гектар, що оброблялося декількома десятками рабів. Вілли були характерні для власне Рима. Там займалися інтенсивним господарством: вирощували виноград, оливки, фрукти, овочі, квіти, технічні культури.

Приплив дешевого зерна з провінцій став ще однією причиною руйнування дрібних селянських господарств. Їхні власники йшли в міста, де поповнювали ряди люмпенів – незаможних громадян, які існували за рахунок державної підтримки й не бажали працювати, жадаючи від держави «хліба й видовищ».

Єдиною, крім сільського господарства, галуззю, у якій широко застосовувалася праця рабів, було будівництво. На відміну від Греції, праця рабів у Римі рідко застосовувався в ремісничих майстернях. Майстерні були невеликими, причому володіти ними могли не тільки вільні люди, але й вільновідпущеники, і навіть раби. Ремесло вважалося заняттям не занадто почесним для римлянина, тому багаті люди воліли вкладати гроші в придбання землі, у торговельні операції, а не в промислове виробництво. Іншою причиною була низька рентабельність ремесла.

Незважаючи на це, ремесло в Римі досягло значних висот в обробці металів, каменю, виробництві скла, кераміки, тканин. Була розвинена регіональна спеціалізація ремесла й товарно-грошові відносини. Місто Рим славилося своїми тканинами, Капуя – світильниками, Падова й Медіолан – керамічними виробами, міста Кампан’ї – виробами зі скла. Розвитку торгівлі сприяла мережа прекрасних шляхів по всій римській території і єдина грошова система.

48

3.4.2 Розвиток Римської держави, її піднесення й розкол

Період республіки знаменувався військовою експансією Рима по всьому Середземномор’ю, результатом безперервних воєн стало збільшення ролі армії в суспільстві. Спочатку армія комплектувалася тільки з римських громадян, але з II ст. до н. е. армію стали комплектувати найманцями, які цілком і повністю залежали від свого полководця. Причиною цієї військової реформи стало зубожіння селян, які становили кістяк римського війська.

Після військової реформи й створення найманих армій головними політичними фігурами в Римі стали полководці. Після напруженої внутрішньої боротьби й кровопролитних громадянських воєн до влади прийшов Октавіан Август, що став першим римським імператором.

Період I–II ст. н. е. став періодом найбільшої могутності римської держави. Усе узбережжя Середземного моря належало Риму. У Європі границя між римською цивілізацією й варварами проходила по Рейну й Дунаю, римлянам належала вся Північна Африка, Передня й Мала Азія. Величезні території давали Риму гроші, продовольство, рабів. Здавалося, що імперія незламна, однак це було не так.

З III століття н. е. римська експансія зупиняється, імперія переходить до оборони від зовнішніх ворогів. На територію Рима відбуваються регулярні набіги варварських племен, які підсилюються з кожним десятиліттям. Наростає політична нестабільність. В 395 р. Римська імперія розпадається на дві держави: Західну Римську імперію й Східну Римську імперію (Візантію). Візантія проіснувала ще більше тисячі років, Західної Римської імперії залишалося ледве менше століття. В 476 р. Західна Римська імперія перестала існувати. Разом з нею загинула й антична цивілізація.

3.4.3 Криза рабовласництва, виникнення колонату

Однією з найголовніших причин руйнування Римської імперії стала криза рабовласницької системи, що виникла в II–III ст. н. е. Викликана вона була припиненням загарбницьких воєн і скороченням припливу рабів у римську економіку. У період розквіту римської держави число бранців обчислювалося сотнями тисяч, раби були дуже дешевими, а їхнє використання в господарстві – вигідним. Поки раби коштували дешево, із цим можна було миритися, але підвищення цін на рабів викликало зниження рентабельності господарства. Виявився серйозний недолік рабовласницької системи – незацікавленість рабів у результатах своєї праці.

Для підвищення ефективності господарства застосовувалися нові форми експлуатації рабів. Однією з таких форм став пекулій – самостійне господарство (реміснича майстерня або ділянка землі), за користування яким раб сплачував

49