HistoryEconomy

копій, сокири, ножі, кинджали. У цей же час почала формуватися зрошувальна система, яку могли створити тільки великі землеробські громади. Пізніше ці громади перетворилися в держави (номи). Процес об’єднання номів завершився на рубежі IV– III тисячоріч до н. е., коли з Верхнього й Нижнього Єгипту була створена єдина держава.

Давньоєгипетська держава займала вигідне географічне положення, що дозволяло їй торгувати з усім Східним Середземномор’ям: Грецією, Критом, Кіпром, Передньою Азією.

Основою добробуту Єгипту було іригаційне землеробство. Орні землі й зрошувальні спорудження простягалися уздовж усього Нілу. Землю обробляли сохою й мотикою. Сіяли ячмінь, пшеницю, льон. Поля ділилися на дві категорії: «нижні», затоплювані під час розливу Нілу, і «верхні», які поливалися за допомогою системи «журавлів-шадуфів» і водяних коліс. Іригаційна система складалася з дамб і каналів. Будівництво, використання й ремонт цих споруджень вимагали єдиного контролю з боку верховної влади й злагодженої праці великих мас народу.

Земля й іригаційні спорудження перебували в державній власності й належали фараонові. Фараон роздавав землі в користування храмам і вельможам. Для обробки земель залучалися особисто вільні селяни-общинники. Контроль за цими роботами здійснювали урядовці-переписувачі. У Стародавньому Єгипті регулярно проводилися переписи населення й майна, на підставі яких розподілялася державна трудова повинність.

Кожен селянин повинен був відробити частину року на державних роботах: обробляти поля фараона й жерців, ремонтувати зрошувальні системи, будувати піраміди й храми. Державні повинності поширювалися на все населення країни, а ухилення від них переслідувалося за законом.

Таким чином, у Давньому Єгипті зложилася типова давньосхідна держава з деспотичною владою фараона. Власність і влада в країні були, по суті, одним і тим самим. Люди, що не мали влади, не могли мати й власності. Всі чиновники й вельможі перебували в абсолютній залежності від волі фараона. Фараон виділяв їм грошове утримання й надавав земельні ділянки, палаци, рабів. Однак у будь-який момент фараон міг забрати не тільки всю власність будь-якої людини, але і його життя.

Хлібороби жили у своїх власних будинках, але зерно для посіву, робочий інвентар і худобу для обробки землі він одержував з державних запасів. Майже весь зібраний урожай так само йшов на державні склади, селянинові залишалося рівно стільки, скільки необхідно було для життя його родини.

20

Ремесло теж існувало під контролем держави. Були створені досить великі підприємства, які робили одяг, посуд, зброю або готувили їжу для державних працівників. Єгиптяни знали бронзу, але вона йшла на прикраси й зброю, а знаряддя праці в Єгипті довгий час виготовлялися з каменю.

Розвивалася спеціалізація господарства по областях і торгівля. Верхній Єгипет поставляв зерно, Нижній Єгипет – виноград, фрукти, худобу. З Кіпру везли мідь, з Малої Азії – олово. Експлуатувалися захоплені території (Лівія й Нубія), звідки вивозилися мідь, золото, слонова кістка, шкіри, вовна.

Головним ідеалом давньоєгипетського суспільства була стабільність. На це були спрямовані й деспотизм фараонів, і релігія, і звичаї, і закони. Прагнення до стабільності привело до того, що економіка Давнього Єгипту фактично не розвивалася, відтворюючи колишні форми й відносини (впала в стагнацію).

Два найдавніших пам’ятники економічної думки Давнього Єгипту:

–«Повчання гераклеопольського царя своєму синові» (XXII ст. до н. е.) – у якому наведені «правила» державного управління й керівництва господарством, оволодіння якими для правителя також важливі, як і оволодіння іншими сферами мистецтв.

–«Вислів Іпусера» (XVIII століття до н. е.) – головна ідея якого – недопущення безконтрольності позичкових операцій і боргового рабства з метою запобігання збагачення «простолюдинів» і громадянської війни.

2.6Шумерська культура

На південному сході Месопотамії в другій половині IV тисячоріччя до н. е. з’явилися люди, які називали себе «чорноголовими». Їхня зовнішність, мова й культура різко відрізнялися від місцевого семітського населення. Ці люди відомі під ім’ям шумерів. Шумерська цивілізація вважається однієї з найдавніших на землі.

У Шумері зародилася клинописна писемність. Писали на сирих глиняних табличках, які пізніше обпалювали. Слово або поняття зображувалося у вигляді особливого значка, що складався з нанесених на глину клиноподібних паличок. Шумерам приписували винахід колеса, гончарного кола, сільськогосподарських знарядь і пивоварства.

В III тисячоріччі до н. е. Шумер переживав економічний підйом. Розвивалося іригаційне землеробство, широко використовувався метал. У сільському господарстві розводили злаки (ячмінь, просо) і садові культури, серед яких особливе місце займала фінікова пальма. Примітивну мотику заміняє соха із трубкою-сівалкою, серпи виготовляються із глини, дерева із кремінними вкладишами, але поряд із цим і з

21

металу. До кінця періоду створюється велика зрошувальна мережа в масштабах всієї південної частини країни.

Шумерські ремісники опанували методи лиття, клепки, паяння. З міді виготовляли різні знаряддя праці й зброя, навчилися також діставати бронзу. З міді, золота й срібла робили прикраси, судини й світильники. У будівництві широко застосовувалася цегла. З дерева виготовляли візки й колісниці, човни, меблі, музичні інструменти. З льону й вовни робляться тканини. Вміли виробляти фаянс і стекло.

Відбувається відділення торгівлі від ремесла. Із громад виділяються спеціальні торговці – тамкари, які займалися обміном товарів і продуктів. Відбуваються операції з купівлі-продажу землі, будинків, худоби, рабів усередині країни. Мірилом вартості при цьому слугували зерно й худоба, але використовувався вже й металевий еквівалент – мідь і срібло. Розвивається торгівля із Сирією, Закавказзям, Іраном, островами й узбережжям Перської затоки. Ремесла й торгівля зосереджують у міських центрах, зростає площа міст, збільшується число їхніх жителів.

Верхівку шумерського суспільства складав клас рабовласників. До нього належали родова знать, вище жрецтво, представники адміністрації, що утворять служиву знать, значення якої все більше зростало. Всі вони мали великі ділянки землі, десятками рабів і підневільних працівників.

Приблизно половину населення в шумерській місті-державі становили рядові общинники, які володіли невеликими наділами общинної землі й поєднувалися в територіальні й великородинні громади.

Швидкими темпами розвиваються рабовласницькі відносини. Основним джерелом рабства є війна. Ураховувалася кількість рабів, вік, стать, наявність у них дітей, розподіл по робочих загонах, видача їм продовольства й т. д. Рабів рахували по головах, поруч із ім’ям раба ніколи не вказували ім’я батька, як це робилося для вільної людини. Їх таврували, містили в колодки, нерідко вони працювали під контролем наглядачів, піддавалися побоям. Рабині трудилися як прядильниці, ткалі, зернотерниці, працювали на кухнях і скотарнях. Чоловіків-рабів використовували як грабарів, носіїв, садових працівників. Раби могли належати як приватним особам, так

іхрамовим господарствам.

Ухрамах рабів використовували не тільки на важких роботах, але й у культових церемоніях, наприклад як півчих. Храми володіли значною кількістю рабів (близько 100-200). У приватних господарствах їхнє число було невеликим (1-3), а в господарствах правителів – кілька десятків. Припускають, що в цілому, наприклад, у Лагаській державі на 80-100 тис. вільних припадало більше 30 тис. рабів, у Шурупаку на 30-40 тис. вільних – 2-3 тис. рабів. Раби коштували від 15 до 23 сіклів срібла (1 сікль ≈ 8 г).

22

Окрім рабів у шумерському суспільстві було багато підневільних працівників: общинники, що розорилися й втратили свої наділи, молодші члени бідних родин, особи, що були пожертвувані в храми за обітницею, прибульці з інших громад, громадяни, що скоїли ті або інші злочини. Такі підневільні працівники трудилися поруч із рабами як у храмових, так і в приватних господарствах, їхнє положення було близьким до рабського.

Земля в шумерській місті-державі ділилася на дві частини. Одна перебувала у власності територіальної громади, але передавалася в індивідуальне володіння великим родинам, з яких складалася громада. Ця земля могла продаватися й купуватися, а, отже, могли бути створені великі земельні володіння в окремих осіб. Інша частина становила фонд храмової землі. Вона у свою чергу поділялася на кілька категорій: власне храмова земля, доходи з якої надходили на потреби культу й храму; земля, що роздавалася храмовому персоналу в невідчужуване й неспадкоємне користування за виконання обов’язків; нарешті, земля, що здавалася в оренду зі сплатою певної частки врожаю.

2.7 Вавилонське царство

В II тисячоріччі до н. е. на перші позиції в Месопотамії виходить Вавилонське царство (XIX–VI ст. до н. е.). Найбільшого розквіту Вавилонія досягла за царі Хамурапі (1792–1750 р. до н. е.)

У часи Хамурапі спостерігається розширення посівних площ, розквіт садівництва, підвищення врожайності злакових і олійних культур. У значній мірі це досягалося за рахунок розширення іригаційної мережі по всій країні. Спеціальні чиновники зобов’язані були строго спостерігати за станом великих і малих каналів. Підтримка працездатності іригаційної системи вважалася найпершим обов’язком всіх жителів Вавилонії. Недарма найважливішим своїм діянням вавилонський цар уважав проведення грандіозного каналу, названого «Рікою Хамурапі», про який говорилося, що це «багатство народу», що приносить «достаток води Шумеру й Аккаду».

Розвивалося у великих масштабах і скотарство. У Вавилонському царстві розводили велику й дрібну рогату худобу, ослів. Ремесло представлене всілякими професіями: будівельника, корабела, столяра, теслі, каменеріза, кравця, ткача, коваля, шкіряника. До ремісничих професій у той час зараховувалися також лікарі, ветеринари, цирульники, трактирники.

Розвитку торгівлі сприяли об’єднання в рамках єдиної Вавилонської держави всієї території Месопотамії й зосередження всіх внутрішніх і зовнішніх торговельних шляхів, що йдуть через долину Тигру і Євфрату, в одних руках. Предметом експорту з Вавилонії було зерно, фініки, масло, вовна, ремісничі вироби. Імпорт складався з

23

металів, будівельного каменю й дерева, рабів, предметів розкоші. Торгівлею займалися спеціальні торговельні агенти – тамкари, які вели велику державну й власну торгівлю, притім часто здійснювали її через більш дрібних торговцівпосередників.

Вільний повноправний громадянин іменувалася «авілум» – «людина». Але вільні громадяни, у число яких входили великі земельні власники, тамкари, жрецтво, селяни-общинники, ремісники, не становили одного класу, а розділялися на клас рабовласників і клас дрібних виробників.

Крім вільних у вавилонському суспільстві були такі категорії, як «мушкенум» (напіввільні) і «вардум» раби). Мушкенуми працювали в царському господарстві. Втративши зв’язок із громадою, вони не мали землі й власності, а одержували неї за царську службу в умовне володіння, до того ж мали обмежені цивільні права. Мушкенуми могли володіти майном і рабами, їхнього права як власників строго захищалися, при цьому майно їх розглядалося поряд із власністю палацу, на службі якого вони перебували.

Джерелами рабства були війна, майнове розшарування, що приводило до боргової кабали, нерівноправне положення членів родини, що перебували під патріархальною владою батька, що давало йому право віддати їх у заставу або продати в рабство, самопродаж у рабство, продаж до рабства за деякі злочини (наприклад, відмова всиновленого від прийомних батьків, марнотратство дружини, недбалість общинника відносно зрошувального спорудження), нарешті, природне відтворення рабів.

Розрізнялися раби приватновласницькі, державні (або палацові), раби мушкенумів, храмові раби. Родина середнього статку мала від 2 до 5 рабів. Іноді в багатих родинах їхнє число досягало декількох десятків. Раби були майном, річчю хазяїна: у випадку їхнього вбивства або покалічення хазяїнові відшкодовували збиток або віддавали раба за раба. Рабів продавали, купували, віддавали внайми, дарували, викрадали. Вони мали ряд відмінностей: це могли бути таблички на груди, особлива зачіска, клеймо, проткнуті вуха, розповсюдженим покаранням раба було відрізання йому вуха. Раби нерідко тікали від хазяїв або намагалися заперечити свій рабський стан, але за це їх жорстоко карали. Тих вільних громадян, хто допомагав збіглим рабам сховати рабські знаки або вкривав їх у своєму будинку, чекала сувора кара: від відсікання руки до страти. За піймання збіглого раба видавалася винагорода.

Вавилонська держава придбала певні риси давньосхідної деспотії. На чолі держави стояв цар, що володів законодавчою, виконавчою, судовою й релігійною владою.

24

2.8 Кодекс царя Хамурапі

Найбільш відомим з ранніх пам’ятників економічної думки є «Кодекс Хамурапі». Це перший цільний виклад господарського права. При розкопках на місці давнього міста Сузи був виявлений великий кам’яний стовп, на якому клинописними значками були висічені постанови царя.

Закони охороняли, насамперед, власність, у тому числі на рабів, порядок оренди полів і садів, наймання судів і рабів, боргове право. У законах знайшли відбиття товарно-грошові відносини, які розвивалися, захищалися інтереси громади й дрібних товаровиробників.

Для оплати праці ремісників закони Хамурапі встановлювали тверду, а також сувору відповідальність за зроблену роботу. «Якщо будівельник відбудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, що він побудував, звалився й убив домовласника, цей будівельник повинен бути страчений», – говорить стаття 229. Оплата праці лікаря залежала від приналежності пацієнта до того або іншого класу суспільства й відповідно підвищувалася або знижувалася. За невдалу операцію, зроблену вільній людині, лікареві відрубували кисть руки (стаття 218).

Замах на приватну власність карався рабством або стратою. Спроби звільнити чужого раба або сприяння його втечі також каралися смертю. Крадіжка майна в людини, близької до царя каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, скоєний проти селянина.

Своєрідні міри були прийняті в плані «зниження», полегшення кабали й рабства за борги. Раніше селяни платили податки в основному натурою. Хамурапі почав стягувати податки сріблом. Багато селян змушені були позичати, щоб виплатити податки. Якщо вони не могли вчасно повернути борги, вони змушені були віддавати в рабство кого-небудь зі своєї родини. За новим законом, строк боргового рабства кого б те не було (дружини, сина, дочки або батька сімейства) не повинен перевищувати трьох років, а сам борг скасовується по закінченні строку покарання.

Обмежене було й лихварство. Грошові позички видавалися під 20%, а натуральні під 33% від первісної суми. Більш того, Хамурапі кілька разів скасовував всі борги в країні.

2.9 Арійська експансія в Індо-Гангську долину й формування давньоіндійської цивілізації

У другій половині II тисячоріччя до н. е. на території Північної Індії розселилися племена аріїв. Період арійської експансії називається ще й «ведичним» за назвою священних книг, які служать одним з головних джерел по історії того періоду.

25

В економіці аріїв величезне місце займало скотарство, головним чином розведення великої рогатої худоби. Навіть саме слово «війна» буквально означало «захоплення корів». Землеробству спочатку приділялося менше уваги, хоча у ведах зустрічаються згадування про ячмінь і деякі сільськогосподарські знаряддя. Арії користувалися виробами з міді й бронзи, житла будували з очерету й глини. Уже існували професійні ремісники, такі, як ковалі, зброярі, теслі, які забезпечували потреби знаті.

Соціальна організація індоаріїв у період їхнього розселення в Пенджабі залишалася ще племінною. На чолі кожного племені стояв раджа – військовий вождь і проводир, що опирався на допомогу родичів і порівняно нечисленних слуг. Рядові члени племені, що носили зброю, брали активну участь у різного роду сходках, що скликалися для рішення спільних справ. Серед повноправних представників «народувійська» розподілялася й основна маса здобичі, одержаної в результаті постійних міжплемінних воєн. Уже в ранньоведичну епоху засвідчений інститут рабства, і слово «даса», що у давньоіндійській мові означало раба, зустрічається в багатьох ведичних гімнах. Втім, чоловіки-раби не тільки у ведах, але й в епосі згадуються досить рідко. Значно частіше мова йде про жінок-рабинь, яких захоплювали як військову здобич і перетворювали в наложниць і домашню прислуг

Упізньоведичну епоху відбувалися радикальні зміни в економіці, соціальному

йполітичному ладі Північної Індії. Великого поширення набуло землеробство. За допомогою плуга з лемешем, виготовленим із твердих порід дерева, були розорані великі простори Індо-Гангської рівнини. Основною тягловою силою були воли, і розведенню домашньої худоби надавалося величезне значення. Молочні продукти складали повсякденну їжу, а по особливо врочистих випадках – під час жертвоприносин і свят – улаштовувався забій худоби, у тому числі й корів.

З’явилося залізо, але воно, видимо, було дорогим і не відрізнялося високою якістю. З нього виготовляли наконечники стріл і копій і інші види зброї, але широкого застосування в господарстві залізо ще не набуло. Хлібороби пізньоведичної епохи будували свої будинки з дерева й бамбука. Житла, мабуть, розрізнялися по розмірах і плануванню залежно від соціального стану їхніх хазяїв. Поруч зі звичайними селами піднімалися резиденції знаті, оточені валом або частоколом. Спосіб життя знаті цього часу був ще досить скромним.

Розвивалося ремесло – у пізньоведичних текстах згадується досить велика кількість різних ремесел, у тому числі й таких, які обслуговували повсякденні потреби сільського населення (наприклад, гончари, ткачі). Торгівля усе ще зберігала міновий характер, але як міра вартості іноді фігурували золоті шийні прикраси (типу давньоруської гривні).

26

Вільні й повноправні хлібороби становили громади, кожна з яких охоплювала одне або кілька сіл. Общинників поєднували не тільки сусідські, але, як правило, і родинні зв’язки, тому що розселення відбувалося цілими кланами. Старійшини їх традиційно мали величезний авторитет. Частина сільських жителів не мала всієї повноту прав і тому не могла брати участь у сходах – люди, далекі колективу, не пов’язані з ним відносинами споріднення або властивості. Як правило, це були ті, хто пізно з’явився на його території (іноді ж, навпроти, першопоселенці, скорені прибульцями). Релігійним вираженням такої відособленості служило відсторонення їх від участі в общинному культі. Неповноправними вважалися всі, хто був зайнятий обслуговуючою працею, у тому числі й сільських ремісників.

Розвиток землеробства в пізньоведичну епоху значно розширив можливості для експлуатації чужої праці. Домашні раби (як жінки, так і чоловіки) стали використовуватися в господарствах знаті. У селі різкому майновому розшаруванню перешкоджала міцність зв’язків всередині общини, але тим, хто не входив у громаду, постійно загрожувала небезпека поневолення.

Соціальний і політичний розвиток Північної Індії кінця II – першої половини I тисячоріччя до н. е. привів до утворення чотирьох основних шарів суспільства: жрецтво; племінна військова аристократія; повноправний народ – общинники; нижчі, неповноправні категорії населення, включаючи рабів. Кожний із цих шарів перетворювався в замкнутий стан – варну. Спадкоємний статус представників кожної варни визначав їхні заняття й релігійний борг: брахмани виконували обов’язки жерців, кшатрії – воїнів і правителів, вайшії – ремісників і селян. Варна шудр – повинна була служити трьом вищим варнам. Перші три варни, на відміну від шудр, вважалися «двічінародженими» і мали право на вивчення вед.

Ця схема суспільного ладу мала місце в усіх областях, де поширювалася індійська культура, незважаючи на різноманіття соціальної дійсності того або іншого регіону. Станова ідеологія варн, що розвивалася в пізньоведичний період, стала відмітною ознакою Індії й набагато пережила ту епоху, коли вона в основному правильно відбивала реальну структуру суспільства. Підсумком ведичного періоду стало поширення орного землеробства на Індо-Гангській рівнині, розвиток соціального розшарування й виникнення варнової будови суспільства, становлення ранніх держав. У результаті за активної взаємодії арійських і місцевих культурних традицій до середини I тисячоріччя до н. е. тут склалися основи давньоіндійської цивілізації.

27

2.10 Особливості східного рабства

На Сході головною продуктивною силою були не раби, а селяни-общинники. Під час припинення польових робіт їх залучали для будівництва гігантських споруджень – доріг, зрошувальних споруджень, пірамід, зіккуратів. Наявність великої кількості дарової робочої сили, робило непотрібними для держави величезні армії рабів, яких треба було годувати, одягати й охороняти.

Використання великої кількості рабів у сільському господарстві приватними особами було можливо тільки з появою великої приватної земельної власності й гальмувалося нерозвиненістю земельно-власницьких відносин.

Раби становили незначну частину населення, належали в основному державі й виконували обов’язки домашніх слуг у господарстві царів, жерців і чиновників. Зрідка рабів використовували в сільському господарстві й будівництві поряд з общинниками. Джерелами рабства були війни, піратство, боргова кабала.

Семінар 1. Господарство первісного суспільства та його еволюція на етапі ранніх цивілізацій

1.1Неолітична революція – перехід від привласнюючого господарства до відтворюючого.

1.2Бронзовий вік.

1.3Залізний вік.

1.4Виникнення та розвиток давньоєгипетської цивілізації.

1.5Шумерська культура. Кодекс царя Хамурапі.

Реферати

1.Трактування предмета економічної теорії різними школами економістів.

2.Цивілізаційна теорія Арнольда Тойнбі.

3.Пам’ятники кам’яного віку на території України

4.Трипільська культура на території України: періодизація, характерні риси.

5.Приручення коня і її роль у житті людини.

6.Побут і господарство скіфських племен.

7.Будівництво єгипетських пірамід: економічний аспект.

28

Тема 3. Особливості господарського розвитку та економічної думки періоду формування світових цивілізацій (VІІІ ст. до н. е. – V ст. н. е.).

3.1Господарство та економічна думка Стародавньої Індії

3.2Господарство та економічна думка Стародавнього Китаю

3.3Господарство та економічна думка Стародавньої Греції

3.4Господарство та економічна думка Стародавнього Риму

3.5Розвиток господарства на території України в античні часи

3.1Господарство та економічна думка Стародавньої Індії 3.1.1 Держава Маур’єв і її господарство (IV–II ст. до н. е.)

В IV–III ст. до н. е. поступово зложилася перша загальноіндійська держава

(держава Маур’єв), що мала величезне значення для більш швидкого становлення цивілізації у всіх районах Південної Азії, хоча існувала відносно недовго. Неміцне політичне об’єднання розпалося вже на початку II ст. до н. е. Із цього часу Індія мала все більший вплив і на інші райони Азії.

У середині I тисячоріччя до н. е. поширення залізних знарядь праці (сокири, плуги, лопати, мотики) сприяло господарському освоєнню всієї Північної Індії в складних умовах джунглів і печені вологого клімату. Орне землеробство поширюється уздовж Гангу на схід, головною продовольчою культурою в умовах високої вологості став мал. Щоб не залежати від природи, селяни створювали штучні іригаційні спорудження: колодязі, ставки, дамби, канали. Родючість ґрунтів, використання більш досконалих методів сільського господарства стало причиною більших урожаїв і бурхливого росту населення. В античній Європі індійці вважалися найбільш численним народом у світі.

Бурно ростуть старі міста й ґрунтуються нові. Причиною цього став розвиток ремесла й торгівлі, про що свідчать знахідки давньоіндійських грошей – злитків срібла або міді із клеймом. Про збільшення багатств міського населення свідчать і міські зміцнення, що з’явилися в цю епоху. Площа найбільш великих поселень становила близько 1,5–2,5 км2. Найбільш великим містом була столиця імперії Маур’єв Паталіпутра, довжина стін якої рівнялася приблизно 30 км. У цій стіні налічувалося кілька сотень дерев’яних веж і десятки міських воріт.

В містах існували купецькі об’єднання й цехові організації ремісників. Зважаючи на все, між ремісниками або торговцями підтримувалися не тільки економічні зв’язки – їх поєднували також загальні культи, свята й звичаї. Селилися члени таких об’єднань звичайно разом, створюючи внутріміські сусідські громади – квартали. Професійні навички передавалися в спадщину, а шлюби укладалися в

29