HistoryEconomy

9.3 Економічний розвиток провідних країн світу в 1939–1950 рр. 9.3.1 Наслідки Другої світової війни

Як уже зазначалося, наприкінці 1930-х рр. загострилися суперечності між двома групами країн. Цьому сприяла економічна криза 1929–1933 рр., яка не лише призвела до краху фінансових систем, падіння виробництва, зростання безробіття, кризи інститутів влади, поляризації політичних сил усередині індустріальних країн, а й збільшила розрив між багатими й бідними державами, посилила агресивність останніх. В 1939 р. розпочалася Друга світова війна, в яку було втягнуто 72 держави світу. За роки війни загинуло 55 млн. осіб, понад 100 млн. залишились інвалідами. Кошти, витрачені на ведення війни і вартість руйнувань досягли 4 трл. дол.

Господарство воюючих країн було переведено на воєнні рейки, а виробництво зброї, боєприпасів, бойової техніки стало пріоритетним. Це повною мірою стосувалось Німеччини, де виробництво військової продукції стимулювало розвиток важкої промисловості. Легка промисловість набагато відставала від неї.

Успіхи Німеччини на початковому етапі Другої світової війни дали можливість використовувати економічний потенціал завойованих країн. Потребу в робочій силі нацисти задовольняли за рахунок примусової праці військовополонених та депортованих з окупованих країн.

Економіка Німеччини втратила ознаки ринкової, перетворилась на індустріально-мілітаризовану економічну систему, націлену на виготовлення озброєнь. Але німецька економіка була неспроможна повністю задовольнити потреби фронту. З квітня 1943 року з’являються серйозні труднощі у всіх галузях господарства. Відчувається нестача сировини, палива, людських ресурсів, фінансових засобів. З другої половини 1944 р. промислове і сільськогосподарське виробництво різко знижується. Настає економічний крах. Після масованих бомбардувань країна лежала в руїнах. Лише вбитими Німеччина втратила 6,5 млн. осіб.

Сполучені Штати Америки вступили в війну у грудні 1941 р. після нападу Японії на Перл-Харбор. Ще до вступу в війну США надавали в позику чи оренду зброю, продовольство та інші матеріальні ресурси країнам антигітлерівської коаліції. Ленд-ліз (lend – давати в борг, lease – здавати в оренду), так називалась широкомасштабна система допомоги США країнам-союзницям, став одним з найбільших джерел збагачення держави в роки Другої світової війни. Ленд-ліз забезпечував масовий збут американських товарів на зовнішньому ринку. Унаслідок цього в період з 1939 по 1944 рр. частка США у світовому виробництві зросла з 14% до 33%. Наприкінці війни в США було сконцентровано 2/3 світових запасів золота, що привнесло корективи у механізм міжнародних валютних відносин. У 1944 році американський долар став головною валютою міжнародних платежів і розрахунків.

180

За роки війни ще більше посилилась роль держави, яка стала найбільшим замовником на виробництво зброї. Різко збільшився державний сектор економіки за рахунок будівництва за державні кошти нових, в першу чергу військових, підприємств.

Велика Британія постраждала в роки Другої світової війни більше ніж США. Хоч її людські втрати були порівняно невеликими (245 тис. убитими), внаслідок німецьких бомбардувань, блокувань морських комунікацій, окупації деяких колоній, промислове і сільськогосподарське виробництво в Англії скоротилось. Державний борг Англії за роки Другої світової війни збільшився втричі. Загальні втрати Англії в Другій світовій війні становили чверть національного багатства.

У роки війни і після неї активізувався національно-визвольний рух у колоніях Британської імперії. З її складу вийшли Індія, Цейлон, Бірма, та інші колонії, що ускладнило економічне становище метрополії. У багатьох районах, що були сферою впливу Англії, утверджувався американський капітал.

Безпосереднім наслідком війни для Англії стало посилення залежності від США, які за воєнні роки здійснили великі поставки озброєння і продовольства (на 10 млрд. дол.).

Франція в 1940 р. була окупована Німеччиною і понад 4 роки її економікою розпоряджались окупанти. За воєнні роки Франція втратила 1,1 млн. вбитими. Рівень промисловості в 1944 р. становив 38% довоєнного. Більшість заводів, шахт, електростанцій буда зруйнована. Франція втратила весь військово-морський і торговий флот. Незалежність здобули В’єтнам, Сирія, Ліван. Девальвувалася національна валюта франк, в 10 разів зменшилися капіталовкладення за кордоном.

Японія у Другій світовій війні виступила на боці гітлерівської коаліції і на початку війни мала певні успіхи захопивши Філіппіни. Бірму, Індонезію, В’єтнам та інші території. Проте витримати тривале військово-економічне суперництво з США не змогла. Унаслідок поразки Японія втратила всі колонії, іноземні капіталовкладення, мала сплатити репарації. Японія втратила вбитими 2 млн. осіб. Випуск промислової продукції впав до 28,5% від довоєнного рівня. Ще одним результатом поразки було те, що Японія опинилась в повній економічній і політичній залежності від США.

Таким чином, результатом війни було знищення індустріальних господарств Німеччини, Франції, Японії і ряду інших країн Європи, часткове знищення господарства Англії. Єдиною країною, яка під час Другої світової війни (як і під час Першої) пережила економічне піднесення, стали США. В роки Другої світової війни в США було здійснено технологічний прорив. Який забезпечив їм лідерство в наступні десятиліття.

181

Після Другої світової війни розпочалося відродження ринкових господарств розвинутих Європейських країн шляхом їхньої американізації. Вона мала наступні напрями:

–американізація світової валютної системи;

–вивезення американських товарів;

–широкомасштабне державне і приватне кредитування;

–інвестуванні відбудовчих процесів;

–перебудова індустріальних структур, особливо в Німеччині і Японії, під безпосереднім контролем США;

–розвиток світової торгівлі за лідируючої ролі США.

Наслідком війни і важливим кроком на шляху відновлення індустріального світового господарства стали міжнародні валютні угоди, підписані в 1944 р. представниками 44 країн на конференції в Бреттон-Вудсі (США). Там було вирішено створити Міжнародний валютний фонд (МВФ) і були вироблені основні правила міжнародних валютних відносин:

–долар США поряд з золотом мав відігравати функцію резервної валюти;

–встановлювалась незмінна ціна золота (в доларах), а США брали на себе зобов’язання обмінювати долари на золото по цій ціні;

–всі країни встановлювали вартість своєї валюти в золоті (або доларах). Курс валют мав бути твердим і контрольованим.

МВФ і створений тоді ж Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР) зобов’язались забезпечити виконання рішень конференції і мали виконувати функції міжнародного кредитного центру.

9.3.2План Маршалла

Після Другої світової війни економічне становище країн Західної Європи, особливо Німеччини, було катастрофічне, що негативно впливало на світову економіку. З іншого боку США, нагромадивши за роки війни величезні багатства, не могли успішно розвиватись ізольовано від інших країн. Перебудова економіки країни до потреб мирного часу зумовила появу таких проблем як скорочення виробництва і зайнятості. Тому США повинні були у власних інтересах, для стабілізації світової економіки та політичного становища, допомогти європейським країнам у відбудові господарства. Цьому мав сприяти план Маршалла, ідею якого висунув державний секретар США Дж. Маршалл 5 червня 1947 р. під час виступу в Гарвардському університеті.

План Маршалла – це програма відбудови і розвитку Європи після Другої світової війни шляхом надання їй допомоги з боку США. Він мав стати важливим

182

кроком до створення світового ринкового господарства. Одночасно, він давав змогу США зміцнити свій вплив в Європі. СРСР та його союзники відмовились від участі в плані. Погодилися 16 країн, але основну частку допомоги отримали Велика Британія, Франція, Італія і Федеративна Республіка Німеччина (приєдналась до плану з грудня

1949 р.).

План Маршалла здійснювався з квітня 1948 р. по грудень 1951 р. Він передбачав надання США допомоги європейським країнам на основі двосторонніх угод. Згідно цих угод уряд США надавав країнам-учасницям плану безоплатні позики

ісубсидії, а країни-учасниці брали на себе зобов’язання:

–сприяти розвитку вільного підприємництва (але обмежувати розвиток галузей, що могли конкурувати з підприємствами США);

–заохочувати приватні американські інвестиції;

–зняти обмеження імпорту американських товарів і знизити митні тарифи;

–постачати в США окремі види товарів;

–не вивозити товари, завезені з США;

–забезпечувати фінансову стабільність, і т. п.

План Маршалла позитивно вплинув на відновлення економічного потенціалу у країнах Західної Європи. Вже на початку 1950-х років було досягнуто довоєнного рівня виробництва. Стабілізувалась система міжнародної оплати.

Водночас план Маршалла дав можливість США вивезти в Європу свої запаси нереалізованої продукції, створив сприятливі умови для проникнення американських монополій у господарство європейських країн та сприяв пом’якшенню кризи перевиробництва 1948–1949 рр. в США і наступному промисловому піднесенню. Вивізши до Європи та Японії значну частину понад міру випущених під час війни доларів, США також уникли інфляції.

9.3.3 Розвиток Німеччини та Японії

Ситуація в Німеччині та Японії відрізнялась від ситуації в Англії та Франції. Хоча Англія та Франція постраждали від воєнних дій, вони і після війни зберегли колоніальні та залежні території, що сприяло збереженню в цих країнах замкнутого національно-колоніального господарства. В протилежність їм, Німеччина та Японія втратили всі колонії, мали виплачувати репарації, їх господарство було повністю зруйновано і вони опинились в повній залежності від держав-переможниць (перш за все – США).

Державність Німеччини була фактично ліквідована після поразки в Другій світовій війні. Вся повнота влади належала Чотиристоронній американо-британо- франко-радянській комісії, яка поділила країну на чотири зони окупації. У 1949 році

183

Німеччину було поділено на дві самостійні держави: Федеративну Республіку Німеччину (ФРН) і Німецьку Демократичну Республіку (НДР).

Першим канцлером ФРН став 73-річний Конрад Аденауер. Його економічна політика базувалась на соціальній ринковій економіці. Йшлося насамперед про збільшення частки робітників у «спільному пирозі», «депролетаризацію» трудящих шляхом «утворення майна» у найманих працівників, а також про гідний рівень життя для безробітних та непрацездатних.

Архітектором нової німецької економіки вважають Людвіга Ерхарда, міністра економіки в урядах К. Аденауера, а згодом канцлера ФРН (1963–1966). Разом з групою неоліберальних економістів він створив теорію «соціального ринкового господарства». В якій особиста ініціатива підприємців і вільна конкуренція поєднувались з елементами державного регулювання. На думку авторів цієї теорії, держава має створювати умови для нормального функціонування ринкової економіки (в тому числі і захищаючи її від монополізму). Для попередження циклічних криз держава має використовувати важелі кредитної, валютної, податкової політики. Проте втручання в господарську діяльність окремих підприємств є неприпустимим. Теорія «соціального ринкового господарства» стала основою економічної політики уряду ФРН в наступні десятиліття.

Серед перших кроків до «соціального ринкового господарства» були: «соціальне» житлове будівництво, коли робітники одержували відносно дешеві квартири за рахунок бюджету, «динамічна» пенсія, яка зростала паралельно зі збільшенням ВВП, соціальне страхування на випадок хвороби та допомога на дітей. Заохочувались заощадження та вкладення робітниками частини своєї зарплати в інвестиційні фонди підприємств на яких вони працювали.

Темпи росту економіки Німеччини були високими і стабільними. Вже в 1951 р. загальний обсяг виробництва був на третину вище, ніж у 1936 р., а в 1956 р. він подвоївся. На початку 1960-х рр. Німеччина вийшла на друге місце у світі після США. Німецьке «економічне диво» пояснюється наступним:

–вибір правильної стратегії економічних реформ та сильна політична воля до реформування;

–наявність достатньої кількості дешевої робочої сили (особливо після репатріації 12 млн. німців зі Східної Пруссії та інших регіонів);

–особливості менталітету німецького народу (висока працьовитість, схильність до дисципліни та порядку, тощо);

–відбудова промисловості на новій технологічній основі (близько 80% капіталовкладень спрямовувались на розвиток найсучасніших на той час галузей: автомобілебудування, літакобудування, електроніка, нафтохімія, тощо);

184

–відсутність значних воєнних витрат;

–фінансова допомога США;

–великий внутрішній попит на всі види продукції як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку.

В Японії «економічне диво» розпочалося приблизно у 1948 р. і до початку 1953 р. вона вже досягла довоєнного рівня. Основні передумови японського «економічного дива» були створені реформами, проведеними американською адміністрацією, що сприяли розвитку японського суспільства і господарства. Було розпущено збройні сили, встановлено демократичні свободи, запроваджено загальне виборче право, сформовано парламент, прийнято конституцію. Було запроваджено антимонопольне законодавство, згідно з яким розпущено найбільші монополії. Була реформована податкова система (зменшені податки на підприємницьку діяльність). Встановлювався твердий обмінний курс валюти – єни.

У 1946–1949 рр. була проведена земельна реформа, яка ліквідувала поміщицьке землеволодіння. Держава викупила і продала селянам майже 80% сільськогосподарських угідь. Посилилась конкуренція між виробниками, внаслідок чого зросла продуктивність праці, врожайність культур, розширився внутрішній ринок Японії, сформувався ринок робочої сили (частка населення, зайнятого в сільському господарстві зменшилась з 48% до 8%).

Важливу роль відігравала американська допомога, яка сприяла нормалізації фінансів і дала змогу повністю оновити обладнання в промисловості та створити нові виробництва. При цьому японці успішно використовували зарубіжні досягнення в найсучасніших галузях індустрії.

Важливим фактором економічного зростання була працелюбність, самовіддача, жертовність і високий патріотизм японського народу. Дуже ефективною виявилась і система пожиттєвого найму на роботу (патерналізму), за якою платня щорічно зростає і залежить від віку і стажу робітника. Фірми дбають про підвищення кваліфікації робітника, а перехід робітника до іншої фірми – рідкісне явище, і сприймається з осудом. Японські робітники працюють інтенсивніше, за нижчу платню, у них більший робочий день. Це сприяє зниженню собівартості продукції.

9.4 Ранній інституціоналізм 9.4.1 Загальна характеристика інституціоналізму

Інституціоналізм – це течія економічної думки, яка виникає на межі XIX– XX ст. у США як реакція на панування монополій в ринковій економіці. На першому етапі для інституціоналізму була характерна критика монополій і в цьому сенсі він

185

став альтернативою неокласичній теорії. Прихильники інституціоналізму критично сприймали і висновки марксистської політекономії.

У розвитку інституціоналізму виділяють кілька етапів (періодів).

Перший етап (перша чверть XX ст.) – період раннього, так званого критичного інституціоналізму, представлений теоріями американських дослідників Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчелла, а також англійського економіста Дж. Гобсона.

Другий етап (1930–1950 рр.) – період зрілого, позитивного інституціоналізму, який пропонував реформи ринкової економіки для подолання кризових явищ

Дж. Гелбрейта, р. Коуза, шведа Г. Мюрдаля та ін.

Вчених, яких відносять до інституціоналізму об’єднує не єдина теорія, а спільна методологія. Інституціоналізм ґрунтується переважно на позаекономічному тлумаченні суті господарських процесів і ринковому суспільстві. Рушійними силами економічного розвитку вважаються соціальні явища як політичного, правового, етичного, морального, психологічного, технічного, так і економічного характеру – такі як держава, профспілки, сім’я, традиції, мораль, правові акти, наука і технічний прогрес, конкуренція, тощо. Ці та інші явища були об’єднані одним спільним терміном – інститути,або інституції, що й дало назву цьому напряму економічної думки.

Різні представники інституціоналізму по різному визначають основу економічних процесів. Так, Т. Веблен вважав такою основою психологію і біологію, Дж. Коммонс – психологію і право, У. Мітчелл – технологію і т. д. Тому представників цієї течії об’єднує не єдина теорія, а єдина методологія – переважно позаекономічне трактування економічних явищ і процесів.

Інша важлива риса інституціоналізму – визнання еволюційного розвитку єдино можливою формою економічного і соціального прогресу (були принциповими противниками революційних зрушень, виступали за реформи капіталізму), а також визнання важливої ролі держави в економіці (виступали за державне регулювання економіки).

Виділяють три риси, що визначають специфіку методології інституціоналізму:

1.Незадоволення надто високим рівнем абстракції, властивим класичній і неокласичній теоріям.

2.Прагнення до інтеграції економічної теорії з іншими суспільними науками.

186

3. Незадоволення недостатнім емпіризмом класиків і неокласиків, заклик до деталізації кількісних досліджень.

Врамках раннього інституціоналізму виділяють три напрямки:

–соціально-психологічний напрям Т. Веблена;

–соціально-правовий напрям Дж. Коммонса;

–емпіричний, або кон’юнктурно-статистичний напрям У. Мітчелла та його послідовників.

До раннього інституціоналізму відносять і «англійський» інституціоналізм Дж. А. Гобсона.

9.4.2 Соціально-психологічний інституціоналізм

Засновником цього напряму і загалом інституціоналізму вважають Торстейна Веблена (1857–1929). Його основні праці: «Теорія бездіяльного класу» (1899), «Теорія підприємництва» (1904), «Інстинкт майстерності та стан промислової техніки» (1914), «Інженери та система цін» (1921), «Власність відсутнього» (1923).

Веблен став першим економістом, хто показав неспроможність економічного лібералізму в умовах панування монополій та обґрунтував необхідність «соціального контролю» господарської діяльності. Він започаткував новий методологічний прийом

– технологічний детермінізм, проголосив, що в майбутньому суспільстві буде панувати технократія, засуджував панування монополій і фінансової олігархії.

Основними елементами ринкової системи Веблен вважав машинне виробництво («індустрію») і систему підприємництва («бізнес»). Він вважав, що між інтересами «індустрії» і «бізнесу» існують суперечності, так як метою «індустрії» є виробництво товарів, а метою «бізнесу» – отримання прибутків. Суперечність («дихотомія») між виробництвом і підприємництвом загострюється з економічним розвитком. Період панування монополій, які збільшують свої прибутки не за рахунок розвитку виробництва, а за рахунок операцій з цінними паперами, є кульмінацією цих суперечностей. У своєму сценарії майбутнього Веблен передбачав установлення влади «технократії» (технічної інтелігенції).

Якщо Карл Маркс і Давид Рікардо протиставляли найманих робітників і капіталістів, то Торстейн Веблен протиставляв «технократів», які виконують корисні виробничі функції, і «бізнесменів», які не виконують корисної роботи і тому утворюють «бездіяльний клас». Перехід влади до «технократії» Веблен вважав легкоздійсненним. Останнім варто було лише проголосити страйк, як настане «параліч старого порядку», адже без інженерів виробництво стане неможливим.

187

Перехід влади до технократії забезпечить ефективне функціонування виробництва заради задоволення потреб усіх членів суспільства.

До рушійних сил розвитку виробництва і суспільства Веблен відносив такі «інституції», як батьківські почуття, «інстинкт майстерності», задоволення від виконаної роботи, потяг до праці та знань, які передаються з покоління в покоління через сімейне виховання, що згодом переростає в турботу про суспільство.

Дехто називав Веблена американським Марксом. Це не відповідає дійсності. Хоча Веблен не сприймав «економічного лібералізму», ставши на позиції еволюційної теорії (заклав основи соціального дарвінізму), яка розглядає економічну систему як кумулятивний процес, а не як «саморегульований механізм», але він виступав проти класової боротьби і «диктатури пролетаріату».

9.4.3 Соціально-правовий інституціоналізм

Соціально-правову течію інституціоналізму заснував Джон Роджерс Коммонс (1862–1945). Основні праці: «Правові основи капіталізму» (1924), «Інституціональна економікс» (1934).

Коммонса з Вебленом пов’язувало те, що вони обидва віддавали перевагу аналізові позаекономічних чинників суспільного розвитку. Однак на відміну від Веблена, який віддавав пріоритет психологічним і біологічним факторам, Коммонс на перший план поставив аналіз юридично-правових інститутів, заснувавши соціальноправовий інституціоналізм.

Всі явища економічного життя Коммонс тлумачив як своєрідні «правові угоди». Всі «угоди» в суспільстві Коммонс поділяв на три групи: ринкові, адміністративні та розподільчі. Першоосновою «угод» в суспільстві є угоди між підприємцями і робітниками, яких Коммонс вважав рівноправними партнерами. При виникненні конфліктів їх має вирішувати суд, яких визначає правила гри і готовий до примирення сторін. При зіткненні інтересів різних груп стосовно обміну продукту держава (Верховний суд країни) має встановлювати «розумну вартість» продукту. Шляхом юридичного регулювання «угод» усуваються суперечності ринкової економіки. А причини загострення суспільних суперечностей, на думку Коммонса, ховаються у недоліках механізму юридичного регулювання конфліктів.

Коммонс досліджував історію виникнення профспілок і об’єднань підприємців, вивчав вплив різних інституцій на боротьбу робочого класу і розвиток профспілок. Коммонс був менш критичним в порівнянні з Вебленом, він вважав, що людський розум здатен вирішити будь-які проблеми, якщо тільки його правовими засобами спрямувати у правильне русло.

188

9.4.4 Емпіричний інституціоналізм

Засновником емпіричного, або кон’юнктурно-статистичного, інституціоналізму став Уеслі Клер Мітчелл (1874–1948). В своїй основній праці «Економічні цикли» (1913), Мітчелл намагався: по-перше, з’ясувати вплив на економічні фактори (через грошовий обіг, кредит, фінанси і т. ін.) неекономічних чинників – психології, поведінки і т. п.; по-друге, сконструювати модель безкризового економічного розвитку (за допомогою державного регулювання економіки).

З 1920 по 1950 р. Мітчелл очолював засноване ним Національне бюро економічних досліджень. Він орієнтував роботу бюро тільки на збирання і класифікацію статистичних даних про економічні процеси. Після «Великої депресії»30-х років Мітчелл став одним з теоретиків «регульованої ринкової економіки», пропонуючи послабити економічну циклічність методами грошовокредитного регулювання і регулювання державних витрат.

Економічне прогнозування на основі побудови динамічних рядів кон’юнктури і кривих, що репрезентують середні індекси ряду показників національного господарства, яке здійснювалось «гарвардською школою» інституціоналізму на чолі з Мітчеллом, породило нову галузь економічної науки – економетрію, що ґрунтується на математиці і статистиці.

9.4.5 Англійський інституціоналізм Дж. А. Гобсона

Англійська економічна думка зростала спочатку на традиціях класичної, а потім неокласичних теорій, тому для неї був нетиповим підхід Джона Аткінса Гобсона (1858–1940), який розглядав проблеми розподілу переважно з етичних позицій. Головну причину економічних спадів Гобсон бачив у недостатній купівельній спроможності мас (теорія недоспоживання), тому вимагав з боку держави загального підвищення заробітної плати та певного обмеження прибутків підприємців. Згодом теорія недоспоживання була схвалена Кейнсом, адже пояснювала нестачу сукупного попиту (центральної категорії кейнсіанського вчення) недоспоживанням населення.

У працях «Еволюція сучасного капіталізму» (1894), «Імперіалізм» (1902) та ін. Гобсон багато уваги приділяє етичним аспектам економічних і політичних проблем, що і дає змогу віднести його до інституціоналістів. У роботі «Імперіалізм» Гобсон

формулює основні ознаки імперіалізму, які згодом аналізував Ленін в роботі

«Імперіалізм як остання стадія капіталізму». Характеризуючи імперіалізм, Гобсон вказує на: зростання концентрації виробництва у промисловості, зростання ролі банків, всесилля фінансового капіталу, пов’язане з цим зростання експорту капіталу, посилення колоніальної експансії великих держав, поділ світу між ними та

189