HistoryEconomy

8.5 Австрійська школа граничної корисності Австрійська школа (70-і рр. Х1Х ст.). Економісти цієї школи досліджували

мотиви дії й інтереси споживачів, сприяли створенню теорії споживчої поведінкий – галузі знань, що згодом одержала назву економічної психології.

Представники школи: К. Менгер і його учні Ф. фон Візер і О. Бем-Баверк. Основний інструмент методології: мікроекономічний аналіз, на рівні окремого

господарського суб’єкта (по термінології Менгера «господарство Робінзона»). Австрійська школа (Віденська) мабуть, більше всіх напрямків маржиналізму

заслуговує назву «школа». Вона виникла навколо кафедри Віденського університету, що довгі роки очолював Карл Менге р.

Карл Менгер (1840–1921). В 27 років захистив у Кракові дисертацію. Вивчав юриспруденцію в Празькому й Віденському університетах, працював журналістом.

В 1871 р. вийшла його робота «Підстави вчення про народне господарство» (у російському перекладі відома як «Підстави політичної економії»).

Головна тема: виклад його суб’єктивної теорії цінності. Починається робота з розгорнутого вчення про блага.

Менгер визначає благо як предмет, що задовольняє певну людську потребу. Автор підкреслює суб’єктивний характер благ.

Важливим моментом теорії Менгера є поділ благ на блага 1-го порядку, що безпосередньо задовольняють людські потреби й блага вищих порядків, які служать для виробництва благ першого порядку й задовольняють людські потреби опосередковано.

Якщо потреба в благу першого порядку зникає, то все, що використовується для його виробництва перестає бути благом.

Таким чином, споживчі блага наділяють цінністю ресурси, що йдуть на їхнє виробництво. Це теорія нав’язування австрійської школи.

Далі Менгер вводить поняття господарських (економічних) благ, тобто благ, потреба в які перевищує доступну кількість. Економічні блага роблять необхідними відносини власності. Інші блага, доступна кількість яких перевищує потребу в них, є відповідно неекономічними й не вимагають розподілу й власності. «Люди – комуністи скрізь, де це можливо, залежно від існуючих природних умов».

Всі економічні блага мають цінність. Цінність благам надає їх суб’єктивно усвідомлювана відносна рідкість. Таким чином, цінність має чисто суб’єктивний характер. «Цінність – це судження, що господарюючі люди мають про значення благ, що перебувають у їхньому розпорядженні, для підтримки їхнього життя й добробуту, і тому поза їхньою свідомістю вона не існує». Неекономічні блага, за Менгером, не мають цінності, причому, не тільки мінової, але й споживчої.

160

Величина цієї суб’єктивної цінності визначається значенням, що має для людини конкретний акт задоволення потреб, а воно у свою чергу, залежить від двох факторів: суб’єктивного (яке місце займає дана потреба в ієрархії потреб) і об’єктивного (скільки одиниць блага є в наявності). Чим більше одиниць блага ми маємо, тим менш коштовним воно є. «Вартість (цінність) суб’єктивна не тільки по своїй суті, але й по своїй мірі».

Менгер відкинув концепцію обміну об’єктивних еквівалентів і вказав, що обмін повинен бути вигідним обом сторонам. Причиною обміну, по Менгеру, є розходження у відносній суб’єктивній цінності тих самих благ для різних людей.

Менгер реабілітував в очах суспільства торговців, відношення до яких, починаючи з Аристотоля, було негативним. Усі, хто сприяє обміну, тобто економічним обмінним операціям, є такими ж самими виробниками, як землевласники й фабриканти, тому що ціль будь-якого господарства полягає не в кількісному збільшенні благ, а в більше повному задоволенні людських потреб.

Фрідріх фон Візер (1851–1926). Одержав університетську освіту, після чого повністю присвятив собі науково-дослідній роботі й викладанню. 42 роки викладав у Празькому й Віденському університетах. У Відні успадкував кафедру Менгера. Був не тільки теоретиком, але й практиком. В 1917–1918 рр. – міністр торгівлі АвстроУгорщини.

Внесок Візера в економічну теорію полягає, у першу чергу, у його теорії альтернативних витрат. Крім того, він дав яскраві, що запам’ятовуються назви й формулювання багатьом поняттям маржиналізму. Він почав вживати вираження маржинальна (гранична) корисність, перший закон Госсена.

Основні роботи Візера:

1884 – «Про походження й основні закони економічної цінності»; 1889 – «Природна цінність»; 1914 – «Теорія суспільного господарства»; 1926 – «Соціологія й закон влади».

У теорії цінності концепція корисності й концепція витрат виробництва традиційно протистояли один одному. Візер спробував об’єднати два підходи.

Цінність продуктивних благ (факторів) визначається цінністю (граничною корисністю) продукту, який можна виготовити з їхньою допомогою. Однак, продуктивні блага можна використовувати для виробництва різних благ. Виготовляючи одні блага, виробник жертвує можливістю зробити що-небудь інше, і саме «загальна корисність інших продуктів, які можна одержати за допомогою даних продуктивних засобів», становить для нього витрати.

161

На основі альтернативних витрат формулюється закон Візера: дійсна корисність (вартість) якого-небудь блага є недоотримані корисності інших благ, які могли бути зроблені за допомогою ресурсів, витрачених на виробництво даного блага.

Загальна ідея про те, що цінність продуктивних благ визначається цінністю зроблених з їхнім використанням споживчих благ, була аргументовано викладена ще Менгером. Проблема полягала в тому, як визначити цінність кожного з набору продуктивних благ, необхідних для виробництва даного продукту.

Євгеній (Ойген) Бем-Баверк (1851–1914) народився у дворянській родині. У дитинстві дружив з Візером і разом з ним учився в університеті. Працював професором Віденського університету. Тричі був міністром фінансів Австрії. Призначався головою Верховного апеляційного суду й президентом Академії наук. Викладав у вільний час (у його семінарі займалися Й. Шумпетер, Л. Мізес, р. Гильфердинг).

Основні роботи:

1881 – «Права й відносини з погляду навчання про народногосподарські блага» (спроба застосувати теорію суб’єктивної цінності Менгера до прав власності);

1884 – «Капітал і відсоток» (1 частина); 1886 – «Основи теорії цінності господарських благ»; 1889 – «Капітал і відсоток» (2 частина);

1890 – «До завершення марксистської системи» (критика проблеми трансформації вартості в ціну виробництва).

Головний внесок Бем-Баверка в економічну науку лежить в області теорії капіталу й відсотка.

Цінність, по Бем-Баверку, – це суб’єктивна корисність, величина якої залежить від суб’єкта й від обставин, у яких він перебуває (склянка води в колодязі або в пустелі має різну цінність).

Абстрактну (просту) корисність мають всі блага, але конкретну (кваліфіковану) корисність, або цінність (вартість), мають тільки обмежені блага. І лише такі блага можуть обмінюватися, мати мінову вартість, відповідно до того значення, яку надають благу особи, що беруть участь в обміні. «... цінність здобувають матеріальні блага тоді, коли реальний запас матеріальних благ цього роду настільки незначний, що для задоволення відповідних потреб їх або не вистачає зовсім, або їх так мало, що... певна частина потреб повинна залишитися незадоволеною. І навпроти, не мають цінності ті матеріальні блага, які є в нашому розпорядженні в такій кількості, що з їхньою допомогою можуть бути не тільки повністю задоволені відповідні потреби,

162

але й залишається ще поверх того певний залишок, що не знаходить собі застосування».

Бем-Баверк вважав, що суб’єктивний підхід не може заважати створенню економічної теорії. Для оцінки суб’єктивної корисності Бем-Баверк пропонує використати шкалу потреб, упорядкованих по ступені їхньої важливості для індивіда:

–потреби, незадоволення яких веде до смерті;

–потреби, незадоволення яких веде до хвороби;

–потреби, незадоволення яких веде до коротких страждань;

–потреби, незадоволення яких веде до малих неприємностей.

За мірило цінності Бем-Баверк приймає не просто корисність, а граничну корисність. Найменша користь від даного блага називається його граничною корисністю. «Ми приймає за мірило цінності найменшу користь, заради одержання якої представляється ще вигідним, з господарської точки зору, уживати цю річ». Гранична корисність є крайня в ряді корисностей, така що задовольняє найменш насущну потребу індивіда.

Наприклад: Робінзон має п’ять мішків зерна. Він повинен прожити до весни. Йому потрібені: 1-й мішок – щоб не вмерти з голоду; 2-й мішок – щоб не занедужати; 3-й мішок – для відгодівлі птаха на м’ясо; 4-й мішок – для виготовлення горілки; 5-й мішок – на корм папузі, якого забавно слухати.

Чому дорівнює суб’єктивна цінність одного мішка зерна? Вона дорівнює корисності останнього п’ятого мішка зерна.

Отже, гранична корисність якого-небудь блага збігається з тією користю, що приносити остання одиниця цього блага, що задовольняє найменш важливу потребу. Чим менше мішків, тім цінніше остання одиниця цього блага. Якщо тільки один мішок – його цінність дорівнює нескінченності, тому що від нього залежить життя.

Перлів і алмазів мало, тому їхня гранична корисність велика. Зерна й хліба багато, тому їхня гранична корисність мала.

Яка гранична корисність загубленого пальто? Вона визначається граничною корисністю тих предметів споживання, якими людина змушена пожертвувати, щоб купити нове пальто.

Однак, визначення суб’єктивної цінності це тільки перший етап. Другий етап у створенні цінності блага Бем-Баверк зв’язував з «об’єктивною» цінністю, що формується на ринку в процесі стихійного прояву попиту та пропозиції. У результаті вирівнювання суб’єктивних оцінок створюється якась нова «середня» цінність, яку можна розглядати як об’єктивну. Отже, об’єктивна цінність формується під впливом попиту та пропозиції, через вільну конкуренцію.

163

Теорія розподілу австрійської школи спирається на теорію трьох факторів Сея, хоча фактори австрійці називали продуктивними благами. Кожному такому благу (землі, капіталу й праці) повинна бути приписана (вменена) відповідна частина споживчих благ, які зроблені цими факторами. Збільшувати використання факторів виробництва необхідно здійснювати з огляду на граничну корисність «виробничих благ», обумовлену граничною корисністю виготовлених з їхньою допомогою споживчих благ.

Теорія прибутку Бем-Баверка (теорія очікування).

Дійсне благо завжди цінується вище, ніж майбутні блага. У грошовій сфері – це породжує відсоток. Бем-Баверк припустив, що прибуток на капітал виникає аналогічно. Робітник – це власник майбутнього блага, тому що створюваний ним продукт з’являється лише через певний період часу (цей період часу росте з ростом технологічної досконалості виробництва). Підприємець дає йому дійсне благо у вигляді заробітної плати, яку можна витрачати вже зараз. Розходження між цими благами спочатку є незначним, але згодом росте і утворює у підсумку прибуток капіталіста. Таке можливо тільки тому, що відсутність у робочих фінансових резервів змушує їх платити надбавку за товари, що купуються саме зараз. При цьому робочі одержують всю поточну цінність майбутніх результатів своєї праці.

Капітал – це ресурс, використання якого вимагає часу. За словами Бем-Баверка «Капіталом взагалі ми називаємо сукупність продуктів, які служать як засіб добування благ. Із цього загального визначення капіталу випливає більш вузьке поняття соціального капіталу. Соціальним капіталом ми називаємо сукупність продуктів, які служать як засіб соціально-господарського добування благ... або...

говорячи коротко, сукупність проміжних продуктів».

8.6 Становлення неокласичних традицій. Кембриджська школа

В 90-х рр. ХIХ ст. в Англії сформувалася так звана кембриджська економічна школа, засновником якої був відомий економіст Альфред Маршалл.

Але спочатку ми зупинимося на імені Вільяма Стенлі Джевонса, що не створив школи, але викладав у Манчестерському і Лондонському університетах. Джевонс належав до тих учених, які перебували під впливом ідей англійського філософа І. Бентама. «Арифметика щастя» – так можна назвати суть теорії Бентама. Він вважав задоволення й страждання «суверенами», що керують людським життям. «Природа поставила людство в залежність від двох верховних володарів – страждання й задоволення. Їм одним дозволено визначати, що ми можемо зробити ... Вони керують нами в усьому, що ми робимо й думаємо». Бентам проголосив що єдина ціль будьякого уряду – досягнення «найбільшого щастя щонайможливо більшого числа

164

людей». Бентам вважав, що щастя різних людей порівнянне й адитивно, тобто може підсумуватися в якесь загальне щастя всіх (наприклад: якби в античному світі число рабів рівнялося числу рабовласників то в такому випадку можливо було б, що в загальному результаті загальна кількість блага, породжуваного рабством майже рівнялася суми породжуваного їм зла). Порівняйте мораль Бентама з мораллю Івана Карамазова, що не міг прийняти загального щастя, оплаченого сльозою навіть однієї дитини.

Вільям Стенлі Джевонс (1835–1882). У зв’язку з важким матеріальним становищем родини (батько – процвітаючий ліверпульський торговець залізом збанкрутував у результаті кризи 1847 р.) не зміг закінчити навчання в Лондонському університетському коледжі, де вивчав хімію й металургію. В 19 років виїхав в Австралію, працював пробірником на Австралійському монетному дворі, вивчав у вільний час метеорологію, економічні науки, статистику, захоплювався фотографією. Жив в Австралії п’ять років. Після повернення в Лондон для закінчення освіти вибрав економку.

Його найбільш знамениті книги: «Теорія політичної економиї» (1871) і «Принципи науки – трактат про логіку й науковий метод» (1874).

Джевонс був одним із самих різнобічних економистів свого часу. Його цікавили теоретичні проблеми, прикладний аналіз (він досліджував ринки вугілля й золота), статистичні дослідження (він вніс великий внесок у розробку теорії індексів, а також намагався створити теорію економичного циклу, засновану на періодичності сонячної активності), питання логіки й методології науки (заклав основи сучасної логіки), йому належить докладний опис історичного розвитку математичної теорії граничної корисності.

Свою теорію Джевонс характеризував як «механіку корисності й власного інтересу». У передмові до своїй «Теорії політичної економії» Джевонс пише, що «наша наука повинна бути математичною хоча б тому, що має справу з кількостями».

За Джевонсом, теоретично весь запас благ, яким володіє індивідуум, можна розділити на будь-яку кількість частин. Корисність останнього додавання нескінченно малої кількості цього запасу одержало назву «кінцевої міри корисності» (останнього ступеня корисності). У цьому відмінність теорії Джевонса від інших маржиналістів. Слід зазначити, що, говорячи про останній ступінь корисності, Джевонс завжди має на увазі дуже мале або нескінченно мале збільшення блага. На відмину від австрійців Джевонс вважає поняття нескінченно малого збільшення блага коректним, але за умови, що воно відноситься не до одного індивіда, а до споживання всіх націй у цілому.

165

Джевонс проголосив кінцеву миру корисності мірилом мінової вартості. Кінцева міра корисності має тенденцію убувати з ростом кількості блага (по суті – це перший закон Госсена).

Джевонс сформулював правило, яким користується споживач, прагнучи максимізувати свою корисність: для одержання максимальної корисності доход споживача повинен бути розподілений так, щоб кінцеві міри корисності всіх спожитих благ були рівними.

Поняття корисності Джевонс застосовує до праці. Коли витрати праці стають значними, праця стає тягарем (здобуває негативну корисність). Тому процес праці буде тривати доти, поки його негативна корисність менше за абсолютним значенням, чим корисність продукту, створюваного цією працею. З досягненням рівності між ними процес виробництва даного блага припиняється.

Остання робота Джевонса, на відміну від першої, називається «Економікс» («Economics»). Цей термін і став згодом використовуватися для назви загальних економічних теорій.

Альфред Маршалл (1842–1924) – лідер кембриджської школи маржиналізму. Його дід був священиком, і Альфред готувався до духовної кар’єри. Зі шкільних предметів найбільше любив математику. У вільний час захоплювався шахами. Проти бажання батька, зайняв гроші у дядька й виїхав вчитися в Кембридж, який і закінчив з відзнакою й залишився для викладацької роботи. Політичну економію викладав з 1868 по 1908 р. З 1902 р. з його ініціативи було введене викладання цієї дисципліни під назвою «Економікс», у такий спосіб було остаточно витиснуто читання курсу по підручникам політичної економії класичної школи (Дж. С. Милля).

Основна праця Маршалла – «Принципи економікс» (6 книг) вийшла в 1890 р. й згодом постійно доповнювалась й перероблялась у восьми виданнях при житті автора.

Маршалл дав визначення «Економікс»: це наука, що вивчає людство в його повсякденному житті; вона розглядає ту частину індивідуальних або суспільних дій, що тісніше всього пов’язана з придбанням і споживанням матеріальних атрибутів добробуту.

Рушійною силою економіки Маршалл, як і класики, вважав економічну волю й конкуренцію. На друге місце він ставив гроші, тому що в тому світі, у якому ми живемо, вони служать єдиним придатним засобом для виміру мотивів людської діяльності в широких масштабах.

Блага бувають матеріальні й нематеріальні. І столяр-червонодеревець і торговець роблять корисності. У своїх теоретичних побудовах Маршалл об’єднав суб’єктивну граничну корисність із витратами виробництва. Цей принцип був

166

покладений в основу неокласичної теорії, що передбачає необхідність обмину з урахуванням не тільки корисності блага, але й витрат виробництва.

Ціна товару визначається двома факторами: граничною корисністю й витратами виробництва. Ціна товару, яку згодний платити покупець, визначається мірою корисності. Ціна, що призначає продавець, базується на витратах виробництва. Ринкова ціна формується в ході досягнення компромісу між покупцем і продавцем.

P

D S

S D

Q

Рис. 8.1 – «Хрест» Маршалла

DD– виражає закон убування граничної корисності. SS – виражає закон зростання граничних витрат.

Точка перетинання DD і SS визначає рівноважну ціну й рівноважну кількість товару.

Маршалл був першим економістом, що вивів криву попиту виходячи з функції корисності. У миру збільшення закупівель товару гранична корисність зменшується, отже, виникає негативний нахил кривої попиту. Для характеристики величини нахилу кривої попиту, Маршалл вводить поняття еластичності попиту за ціною (висока еластичність, низька еластичність, одинична еластичність).

Рівновага в економіці – це відповідність між попитом та пропозицією. Маршалл запропонував враховувати в економічному аналізі фактор часу. Він розрізняв миттєву, короткострокову й тривалу рівновагу.

Миттєва рівновага: різке підвищення попиту не може бути задоволено, тому різко зростає ціна, за цей час підприємець, що випускає дефіцитну продукцію, одержує додатковий доход (квазіренту).

Короткострокова рівновага дозволяє збільшити пропозицію на тих же потужностях.

Довгостроковий період: виробничі потужності можуть змінюватись, пропозиція пристосовується до зміни попиту.

167

Маршалл вважав недоцільним займатися визначенням категорій на каузальній основі, що вимагає доказу чітких розходжень. На його думку «у реальному житті немає чіткого розходження між речами, які є капіталом і не є їм, які належати до життєво необхідних засобів і не належати до них...». Він розумів капітал, не як сукупність речей, а як щось, що має нематеріальну, але тісно пов’язану з речами форму. Маршалл говорить про людський капітал: «Здатності людини так саме важливі як засіб виробництва, як і будь-який інший вид капіталу».

Велике значення Маршалл надає підприємництву. Всіх підприємців він ділить на дві групи: тих, хто відкриває нові й поліпшені методи господарювання й тих, хто слідує второваними шляхами. Другі дістають нормальний прибуток, перші можуть одержувати більше (квазірента).

8.7 Американська школа неокласики Джон Бейтс Кларк (1847–1938) – маржиналіст другого етапу, засновник

американської школи. Народився в США. Учився в європейських університетах (Німеччина, Швейцарія). Своїм наставником у політекономії вважав Карла Кніса. Викладав в Америці, у Карлтонському коледжі (Миннесота). Його студентом був Торстейн Веблен, у майбутньому основоположник школи інституціоналізму.

Основні праці: «Філософія багатства» (1886), «Розподіл багатства» (1899). Внесок Кларка в економічну науку треба розглядати у двох аспектах –

методологічному й теоретичному. У першому випадку мова йде про новизну методології Кларка в рамках висунутого їм розподілу економічної науки на три більших розділи. «Ми маємо перед собою тепер границі трьох натуральних розділів економічної науки. Перший охоплює універсальні явища багатства. Другий включає соціально-економічну статику й говорить про те, що відбувається далі з багатством. Третій розділ включає соціально-економічну динаміку й говорить про ті, що відбувається з багатством і добробутом суспільства за умови, якщо суспільство змінює форму й способи діяльності».

У теоретичному плані заслуга Кларка складається в обґрунтуванні, на базі мікроекономічного аналізу, закону граничної продуктивності факторів виробництва.

Кларк виділяє чотири фактори виробництва:

1.Капітал у грошовій формі.

2.Капітал у речовинній формі (засобу виробництва й земля).

3.Підприємницькі здатності.

4.Праця робітників.

Для праці й капіталу діє закон убутної продуктивності: кожне нове вкладення праці у виробництво при даному капіталі (як і кожне нове вкладення капіталу у

168

виробництво при даній праці) супроводжується падінням продуктивності, у порівнянні з попередніми вкладеннями.

Кожний фактор створює доход, що одержує власник фактору (відсоток, рента, підприємницький прибуток і заробітна плата).

У стані рівноваги внесок кожного виробничого фактору оплачується відповідно до його граничної продуктивності, рівної зміні випуску сукупного продукту при додаванні одиниці цього фактору, якщо кількості всіх інших факторів залишаються незмінними.

Гранична продуктивність капіталу, є продуктивність його останньої одиниці, ще здатної приносити прибуток.

Гранична продуктивність праці виміряється продуктом, виробленим в одиницю часу останнім із залучених робітників, ще здатним принести прибуток.

Доход капіталіста дорівнює граничної продуктивності капіталу, а заробітна плата – граничної продуктивності праці.

Закон Кларка: фактор виробництва – праця або капітал – може нарощуватися доти, поки вартість продукту, виробленого цим фактором, не зрівняється з його ж ціною.

Те ж стосується й сукупного доходу. Національний доход країни розпадається на винагороду за працю й винагороду за послуги капіталу в пропорції, обумовленої співвідношенням граничної продуктивності праці до граничної продуктивності капіталу (для сучасної економіки розвинених країн це співвідношення приблизно 3:1).

Кларк розрізняв статичну й динамічну рівновагу. За статичної рівноваги ціни дорівнюють граничним витратам виробництва, прибуток і прибавочний продукт відсутні, а доход капіталіста є просто винагорода за послуги капіталу.

За динамічної рівноваги різного роді вдосконалення можуть збільшити граничну продуктивність факторів. При цьому підвищення заробітної плати відбувається лише через деякий час після підвищення граничної продуктивності праці. Це створює тимчасовий прибуток, що поступово зникає в новій статичній рівновазі.

8.8 Швейцарська (Лозаннська) школа Леон Вальрас (1834–1910) – французький економіст, засновник лозаннської

школи маржиналізму. Інтерес до економічної науки в нього пробудив батько, що звернув його увагу на роботи Курно. В 1870 р. прийняв пропозицію викладати на кафедрі політекономії Лозаннського університету, де й працював до 1892 р.

Заслуга Вальраса в тому, що він запропонував концепцію загальної економічної рівноваги як універсального засобу аналізу економічної системи в цілому. В основі

169