HistoryEconomy

доходу Англії. Вони були вчетверо більше доходу від англійської промисловості. Англія тепер могла взагалі не мати свого господарства, тому що на неї працювало господарство колоній.

8.2.2 Франція

Світове промислове виробництво за період 1870–1913 рр. зросло в п’ять разів, а французьке – тільки в три рази. Причина відставання полягала в тому, що значна частина французької промисловості як і раніше виготовляла модні товари, предмети розкоші. Французькі товари, незважаючи на високі ціни, залишалися поза конкуренцією. Але ці вироби тому і цінувалися, що виготовлялися кустарним способом. Технічне вдосконалювання, концентрація такого виробництва були неможливі.

Однак у Франції почала розвиватися важка промисловість (автомобілебудування – перше місце в Європі й друге у світі). Великі успіхи зробила воєнна промисловість (наприклад, кулемет «Максим») Самі великі монополістичні об’єднання у Франції, як і в інших європейських країнах, виникають у воєнній промисловості.

У сільському господарстві Франції головною фігурою залишається дрібний парцелярний селянин (40% французьких селян мали ділянки землі менше гектара). Наслідком парцеллювання землі був уповільнений ріст населення Франції (щоб не дробити землю при передачі в спадщину, селяни воліли не мати багато дітей). У результаті, якщо в першій половині XIX століття Франція посідала перше місце по чисельності населення, то наприкінці сторіччя вона поступалася Німеччині й Англії.

Величезну роль грав вивіз капіталу. Хоча Франція вивозила капіталу менше, ніж Англія, саме Францію прийнято називати світовим лихварем. Це пояснюється тім, що англійці вивозили капітал переважно в продуктивній формі (самі їхали з ним у колонії й там вкладали в господарство). А Франція вивозила капітали переважно в лихварській формі, у формі кредиту (позичала іншим державам). Зокрема 80% позик царського уряду Росії було зроблено у Франції.

8.2.3 Німеччина

Німецький монополістичний капіталізм прийнято називати «юнкерськобуржуазним» і «військово-державним» імперіалізмом. Юнкерсько-буржуазним тому, що в Німеччині сильні позиції займали поміщики-юнкера. Вони зберегли пануюче положення в сільському господарстві, грали активну роль в промисловій і банківській сфері, у їхніх руках залишалася армія. Як традиційні військові вони були

150

зацікавлені в мілітаризації й зростанні військових асигнувань. Німецька буржуазія була зацікавлена в тім же, тому що прагнула до переділу колоній на свою користь.

Німецький імперіалізм прийнято називати військово-державним, тому, що в Німеччині держава у військово-політичних цілях втручалася в господарське життя (не тільки робила військові замовлення промисловцям, але й займалася організацією промислових підприємств, ставила перед промисловцями конкретні завдання). У Німеччині раніше, ніж в інших країнах починається державне регулювання промисловості.

Промислове виробництво в Німеччині росло випереджальними темпами. До початку XX століття німецька промисловість обігнала англійську і французьку й вийшла на перше місце в Європі й на друге у світі. При цьому швидше всього розвивалася важка промисловість (лідируючі позиції німецької металургії, хімії, електротехнічної промисловості).

Успіхам німецької промисловості сприяло те, що з 1871 р. Німеччина стала єдиною державою. Крім того, у результаті перемоги над Францією в 1871 р. Німеччина одержала в приєднаних землях багаті поклади залізної руди, а також контрибуцію в 5 млрд. франків, що була використана для розвитку промисловості.

Так як підприємства важкої промисловості, особливо нових галузей, що бурхливо розвивалися в Німеччині, не могли бути дрібними, Німеччина виходить на перше місце в Європі по концентрації виробництва. Висока концентрація полегшувала створення монополій, і на початку XX століття Німеччина стає класичною країною монополій.

Серед німецьких монополій особливе місце займав військовий концерн Круппа. Створений при участі держави й функціонувавший за державною програмою, він став державою в державі. До його складу входили військові підприємства, шахти, металургійні й машинобудівні заводи.

Успішно йшла концентрація банківського капіталу й формування фінансового капіталу. Для Німеччини був характерний зв’язок банківського капіталу з промисловим через «особисту унію», особисті зв’язки.

На початку XX ст. в Німеччині утворюється надлишок капіталу, що не знаходить застосування усередині країни. На світових ринках німецькі капітали зіштовхуються з конкуренцією англійських і французьких, які вже раніше зайняли сильні позиції. Німеччина має потребу в колоніях і починає розробляти плани по їхньому перерозподілі на свою користь. Німеччина розв’язує Першу світову війну.

151

8.2.4 США

До початку XX ст. США виходять на перше місце у світі по промисловому виробництву. Це супроводжується структурними змінами: на перше місце, що раніше займала легка промисловість, виходить важка промисловість. Вирішальну роль у цьому зіграли нові галузі: електротехнічна, нафтова, гумова, алюмінієва, автомобільна. Розвиток цих галузей був пов’язаний з досягненнями науки й техніки. Американська промисловість все ще відчувала нестачу робітників, тому винахідництво й нова техніка одержали тут особливо благодатний ґрунт.

У результаті серії винаходів Едисона в області електротехніки в 80-і рр. XIX ст. народжується знаменита фірма Едисона, що надалі переростає в найбільшу електротехнічну корпорацію «Дженерал електрик». Винахід двигуна внутрішнього згоряння був використаний Генрі Фордом для серійного виробництва автомобілів. Фірма Форда за короткий період часу стає монополією – концерном Форда.

Однією з перших монополій США став заснований Рокфеллером нафтовий трест «Стандард Ойл». В 1880 р. він переробляв більше 90% американської нафти. Щоб зміцнити свої позиції на ринку, Рокфеллер домовився з залізничними компаніями про перевезення своїх вантажів по знижених тарифах. Коли конкуренти почали будувати нафтопроводи, щоб урятувати своє положення, Рокфеллер наймав злочинців, які руйнували ці трубопроводи.

Монополії роздували ціни на свою продукцію, розоряли дрібних промисловців, що налаштовувало проти них суспільну думку країни. В 1890 р. був прийнятий «антитрестовський» закон Шермана. Законом заборонялися об’єднання, що обмежували вільну конкуренцію, тобто формально заборонялися монополії. Цей закон був ефективний проти монополій нижчого порядку (картелів і синдикатів), але був неспроможний зупинити дію трестів, тому що в тресті немає змови – це єдина фірма, а не об’єднання.

Після закону Шермана посилене поширення одержує нова форма монополії – холдинг-компанія. Холдинг – це об’єднання, що тримає портфель акцій різних фірм, одержує дивіденди й розподіляє їх між пайовиками. При цьому холдинг-компанія посилає своїх директорів у підконтрольні фірми. Формально холдинг не є монополією.

Паралельно з концентрацією промисловості й утворенням монополій іде концентрація банків і утворення фінансових груп. До початку Першої світової війни фінансові групи Моргана й Рокфеллера контролювали третю частину національного багатства США.

У цей же час США висунулися на перше місце у світі по виробництву й експорту зерна. Але розвиток сільського господарства був неоднаковим по території

152

країни. Найбільш розвиненим воно було на промисловій Півночі. Тут не було вільних земель, тому збільшити продуктивність можна було тільки шляхом інтенсифікації, тобто підвищення технічного рівня. На колишньому рабовласницькому Півдні великі землевласники здавали землю дрібним орендарям. В орендарів не залишалося засобів для підвищення технічного рівня господарювання, тому рівень розвитку сільського господарства залишався низьким.

До початку XX ст. в США ще не вся територія була освоєна. Тривав процес внутрішньої колонізації країни, тому вивіз капіталу був невеликим. Хоча США ще не мали потреби в колоніях, відповідно до загальної тенденції в кінці XIX ст. вони починають колоніальну експансію. Колоніальна політика США мала особливості, що відрізняли її від колоніальної експансії європейських країн:

1.Слаборозвинені країни, потенційні колонії, перебували поруч, на своєму континенті й США взяли на озброєння доктрину – «Америка для американців». Спочатку це було гаснуло для боротьби з європейським націоналізмом, а потім, спираючись на цю доктрину, США не допускали проникнення європейських капіталів у країни Латинської Америки.

2.Колоніальна експансія США з самого початку мала риси неоколоніалізму. США не проголошували країни Латинської Америки своїми колоніями. Формально ці країни залишалися суверенними державами.

8.2.5 Японія

Японія вступила на шлях капіталізму тоді, коли світ уже переходив до імперіалізму. Тому японський капіталізм народжувався відразу в імперіалістичній формі. Монополістичний капіталізм виник тут до завершення промислового перевороту, при збереженні багатьох пережитків азіатського способу виробництва. Тому японський імперіалізм прийнято відносити до типу військово-феодального. Це проявилося в наступному:

1.В особливій формі монополій – дзайбацу. Ці утворення виникали при передачі державних підприємств у приватні руки. Люди, що мали гарні зв’язки могли захопити цілу групу підприємств. Така група й називалася дзайбацу.

2.Японія почала колоніальну експансію, коли сама ще перебувала в положенні напівколонії, тобто тоді, коли економічно їй колонії були не потрібні. У влади в Японії перебували самураї – військово-промислова каста. Самурайський уряд зазнавав тиску з боку розорених самураїв, які вважали, що тільки війна може поправити їхнє становище. Таким чином, Японії потрібні були не ринки збуту й джерела сировини, а війна й нові землі.

153

8.3 Загальна характеристика маржиналізму

В історії будь-якої науки не так вже багато революцій, тобто ситуацій, коли пануючий підхід до вивчення її предмета (загальне бачення й інструменти аналізу), а іноді й сам цей предмет різко змінюються протягом відносно короткого проміжку часу.

Найзначнішою революцією в історії економічної науки варто вважати маржиналістську революцію, яку прийнято датувати 70-ми рр. ХIХ ст. Зміни були настільки радикальними, що наука поміняла навіть своє ім’я (починаючи з Джевонса й Маршалла в англомовних країнах її стали називати economics замість political economy).

До початку маржиналістської революції пануючими в економічній науці були класична й історична школи. В Англії лідирувала класична школа, у Німеччині – історична. В інших країнах співвідношення сил залежало від того, які відносини в них складалися з «майстернею світу» – Британською імперією. Країни, що налагодили взаємовигідні зв’язки дотримувалися політики вільної торгівлі й у них переважала класична теорія. У відсталих країнах, таких як Іспанія, Португалія, Туреччина й Росія частіше застосовували протекціоністську політику.

Маржиналізм походить від слова «marginal» (фр.) – граничний. Основна ідея маржиналізму – дослідження граничних (маржинальних) економічних величин як взаємозалежних явищ економічної системи на різних рівнях (фірми, галузі, національної економіки). Такий підхід уможливив застосування нових методів аналізу, що дозволило визначити граничні величини, що характеризують зміни, що відбуваються в економічному житті суспільства.

На відміну від класичної школи, для якої основним теоретичним завданням було визначення причин багатства нації й економічного росту (чим держава багатіє) і розподілу доходів між суспільними класами, маржиналісти розглядали як основну проблему оптимального (ефективного) розподілу існуючих ресурсів.

Методологічні особливості маржиналізму наступні:

1.Методологічний індивідуалізм. Суспільство в цілому розглядали як сукупність атомістичних індивідів (у класиків – суспільні групи (класи), окремі країни).

2.Статичний підхід. Маржиналістів цікавив не динамічний, а статичний аспект економіки, не процес, а те як улаштована економіка. Зміни й динаміка трактувалися як послідовність дискретних статичних станів (ілюзія мультиплікації).

3.Рівноважний підхід. Маржиналісти досліджували не просто статичне, а саме рівноважний стан, стійкий до короткострокових змін економічних змінних.

154

4.Економічна раціональність. Найважливішими для маржиналістської теорії є передумови максимізації господарськими суб’єктами своїх цільових функцій: корисності для споживачів і прибутку для виробників (тобто раціональна поведінка).

5.Граничний аналіз. Центральне місце в аналітичному арсеналі маржиналізму займають граничні величини, що характеризують додаткове одиничне або нескінченно мале збільшення благ, доходів, трудових зусиль і т. д. За допомогою граничних величин конкретизувався принцип максимізації цільової функції: якщо додаткова одиниця спожитого або зробленого блага не збільшує загального рівня корисності або прибутку, значить вихідний стан уже є оптимальним.

6.Математизація. Принцип максимізації дозволив трактувати економічні проблеми як завдання на знаходження умовного екстремуму й застосовувати диференціальне обчислення й інші математичні інструменти аналізу.

У маржиналістській революції прийнято виділяти два етапи.

Перший етап – 70-80-і рр. XIX ст. – суб’єктивний напрямок. Представники: Менгер, Джевонс, Вальрас.

Розробка теорії граничної корисності благ, що проголошується основною умовою визначення вартості. Сама оцінка корисності визнається суб’єктивною психологічною характеристикою яку дає конкретна людина і яка залежить від цілей, завдань, потреб і інтересів суб’єкта.

«... самі по собі речі не бувають ні гарними, ні дурними, а стають такими тільки

внашій оцінці» (У. Шекспір).

Другий етап – 90-і рр. ХIХ ст. Представники: Маршалл, Кларк, Парето. Відмова від суб’єктивізму й психологізму 70-х років. Визнання того, що метою

«чистої економіки» завжди було пояснення регулярного ходу економічного життя за певних умів. Початок неокласичного напрямку в економічній науці.

Марждиналізм виник наприкінці XIX ст. майже одночасно в різних країнах. Його ідеї були викладені на різних мовах, ученими, які стали родоначальниками чотирьох основних шкіл маржиналізму:

–Австрійська – засновник Карл Менгер;

–Англійська (Кембриджська) – засновник Альфред Маршалл;

–Американська – засновник Джон Бейтс Кларк;

–Лозаннська – засновник Леон Вальрас.

Тут дуже доречне слово «школа», тому що всі ці вчені були професорами, мали багато учнів, багато хто з яких із честю продовжили дослідження своїх учителів.

Австрійська школа, представлена К. Менгером і його учнями Ф. фон Візером і О. Бем-Баверком. Австрійці мало використовували математичний аналіз і віддавали перевагу міркуванням в словесній формі. Для австрійської школи був характерний

155

економічний лібералізм. Вони відкидали не тільки соціалізм у будь-якій формі, але й будь-яке державне втручання в економіку. Це особливо виявилося в третьому поколінні австрійської школи, яку очолили Людвіг фон Мізес і Фрідріх фон Хайєк. Загальним для всіх представників австрійської школи було протиставлення нового напрямку вченню класиків, особливо Давид Рикардо.

Лозаннська (Швейцарська) школа спочатку була представлена тільки Леоном Вальрасом. Далі в цьому напрямку працював лозаннський професор Вільфредо Парето, а також італієць Енріко Бароне, швед Густав Кассель, і багато інших, аж до американця Василія Леонтьєва. Відмінною рисою лозаннської школи є широке використання математики.

ВАнглії, у тім же руслі що й Джевонс, але незалежно від нього працював А. Маршалл, що став родоначальником Кембриджської школи. Його ідей розвив його учень Артур Пігу. У наступному поколінні з цієї школи вийшов Дж. М. Кейнс.

Для Кембриджської школи характерним є прагматизм у методі. Математику представники цієї школи знали, але використовували в міру потреби, могли обійтися словесними побудовами, використовуючи математичні терміни (наприклад, могли говорити про криву попиту, але не зображували її).

Питання ролі держави й соціалізму представники даної школи розглядали без ідеологічних упереджень із позицій економічної користі. Вони синтезували окремі ідеї класиків (інші ці ідеї критикували). У підсумку, саме англійці змогли згодом синтезувати досягнення окремих шкіл і внесли вирішальний внесок в об’єднання неокласичної науки.

ВАмериці маржиналістська теорія була самостійно відкрита Дж. Б. Кларком. Його відносять до неокласиків і часто говорять про англо-американську школу неокласики. Сам Кларк навчався в Німеччині, де панувала історична школа, але Кларк не став її адептом, він сам дійшов до теорії граничної корисності. Правда, трохи пізніше європейських учених, але не варто забувати, що тоді Америка була глухим кутом світу, де й у моді, і в науці відставали від Європи на багато років.

8.4 Попередники маржиналізму

Якщо вважати попередниками маржиналістів мислителів, що пояснювали мінову цінність благ комбінацією їхньої корисності й рідкості, то починати треба з Аристотеля. Ця традиція продовжувалась в роботах середньовічних схоластів.

Якщо ж розглядати вузько, з погляду розробки граничного аналізу, то попередниками маржиналізму вважають німецьких дослідників Госсена й Тюнена і француза Курно.

156

Герман Генріх Госсен (1810–1858). Яскравий приклад ученого, що випередив свій час. В 1854 р. в книжкових крамницях Німеччини з’явилася книга з довгою назвою «Розвиток законів суспільного життя і правил людської діяльності, що з них випливають». Автором був Герман Госсен. Книга була написана важкою мовою, переповнена численними формулами й стомлюючими прикладами. Книга Госсена довго не розкуповувалася. В 1858 р. засмучений невдачею автор майже повністю вилучив з обігу тираж і знищив його. Лише через 25 років, після того як побачили світ роботи Джевонса, Менгера й Вальраса, робота Госсена одержала широку популярність. В 1878 р. після чотирирічних річних пошуків екземпляр книги Госсена був знайдений у бібліотеці Британського музею. В цій роботі Госсен за допомогою двох законів описав правила раціональної поведінки суб’єкта, що прагне отримати максимальну корисність зі своєї господарської діяльності.

Перший закон Госсена відбиває зменшення граничної корисності, або, як виражається автор, корисності останнього атома блага.

У формулюванні автора: «Величина того самого задоволення (корисності) постійно зменшується аж до насичення, у міру того як ми без перешкод зазнаємо цієї насолоди».

Значення першого закону Госсена полягає, по-перше, у тім, що він дозволяє розрізняти загальну корисність деякого запасу блага й граничну корисність даного блага. Завдяки цьому була отримана відповідь на питання, що давно, що мучило економістів: чому «практично марний» алмаз дорожче одного з «найбільш корисних» благ – води? Це питання привів у своїй лекції в Глазго Адам Сміт, що в той час ще не знав різниці між граничною й загальною корисністю.

Постулат про зменшення граничної корисності блага є необхідною умовою розуміння досягнення економічним суб’єктом стану рівноваги, тобто такого стану, при якому він отримує максимум корисності з наявних у нього ресурсів. Досягти такого стану споживач може керуючись другим законом Госсена, що у формулюванні автора звучить так: «Індивідуум, що володіє волею вибору між деяким числом різних видів споживання, але не має досить часу використати всі їх сповна, з метою досягнення максимуму його насолоди, як би різна не була абсолютний величина окремих насолод, повинен, перш ніж використати повністю найбільше з них, використати всі їх частково, і притім у такому співвідношенні, щоб розмір кожної насолоди в момент припинення його використання у всіх видів споживання залишався рівним». Сучасною мовою цей закон можна сформулювати так: щоб одержати максимум корисності від споживання заданого набору благ за обмежений період часу, потрібно кожне з них спожити в таких кількостях, при яких гранична корисність всіх спожитих благ буде дорівнювати одній й тій же величині. Якщо такої

157

рівності немає, то за рахунок перерозподілу часу, виділеного на споживання окремих благ, можна збільшити загальну корисність.

Іншими словами: якщо певна кількість чого-небудь розподіляється між декількома альтернативними способами його застосування, то серед всіх можливих способів його розподілу між альторнативами існує «ефективний» розподіл, у якому кожна одиниця кількості, що розподіляється, розподілена так, що вигода від переміщення її згідно одного зі способів буде в точності дорівнювати втратам через відволікання її від іншого способу (принцип рівності граничної норми заміщення).

Мова може йти про розподіл фіксованого доходу між деяким числом споживчих благ, про розподіл фіксованих виплат між деяким набором виробничих факторів, про розподіл даної кількості годин між працею й дозвіллям – принцип скрізь залишається тим самим.

Методологія, використана Госсеном при описі поведінки економічних суб’єктів, увійшла в економічну науку в якості «класичної логіки прийняття рішень», на основі якої пояснюються дії агентів ринкового господарства.

Иоганн Генріх фон Тюнен (1783–1850). Його книга «Ізольована держава» вийшла у світ ще в 1826 р. й також як і праці інших попередників маржиналізму не була належно оцінена сучасниками. При житті автора його працю сприймали як довідник по веденню сільського господарства.

Тюнен був потомственим поміщиком, але зумів одержати вищу освіту й використав отримані знання по математиці й економіці в практиці ведення власного господарства. Протягом десяти років він вів записи калькулювання собівартості виробництва. Його метою, як він сам виразився, було «досягнення максимуму в значенні функції з багатьма змінними».

Тюнен фактично довів, що найбільший доход може бути отриманий тільки в тому випадку, коли граничні витрат кожного з факторів виробництва будуть дорівнювати вартості граничного продукту кожного з факторів .

При цьому Тюнен вважав, що вартість продукту створюється трьома факторами: працею, капіталом і землею. Кожний з них бере участь в процесі виробництва продукту й всі вони є продуктивними.

Якщо капітал є фіксованим, то прибуток максимальний, якщо заробітна плата дорівнює граничної продуктивності праці. Якщо навпаки, кількість праці є постійною, то прибуток максимальний якщо доход на капітал дорівнює граничної продуктивності капіталу.

Узагальнюючи, можна сказати, що максимум чистого доходу досягається тоді, коли гранична цінність віддачі кожного фактору дорівнює його граничним витратам.

158

По суті справи Тюнен сформулював основні положення теорії граничної продуктивності факторів виробництва, що одержала подальший розвиток і остаточне оформлення в працях американського економіста Кларка.

Заслугою Тюнена також є розкриття механізму формування земельної ренти залежно від якості землі і її віддаленості від ринків збуту сільськогосподарської продукції.

Антуан Огюстен Курно (1801–1877) вважається не тільки попередником маржиналізму, але й засновником широкого застосування математичних методів в економічній науці.

Його книга «Дослідження математичних принципів в теорії багатства» була опублікована в 1838 р. (на 16 років раніше книги Госсена).

В 33 роки Курно був уже професором кафедри аналізу й механіки в Ліонскому університеті, в 35 років – ректором академії в Греноблі, а в 37 – генеральним інспектором університетів у Франції.

Курно досліджував і аналізував функціональні залежності. Йому належить заслуга відкриття закону попиту, що стверджує, що попит є функцією ціни: D = f (p), де D – попит; p – ціна. Зміна величини попиту відбувається під впливом зміни ціни за умови, що всі інші детермінанти залишаються постійними. Курно також ввів поняття еластичності попиту.

У центрі дослідження Курно була поведінка окремої фірми (мікрорівень). Він вважав, що проблеми загальної економічної рівноваги виходять за рамки математичного аналізу. Це його твердження через 36 років геніально спростував Леон Вальрас.

Широко відома його теорія дуополії (два продавці). Він уточнив також категорії конкуренції, монополії й олігополії.

Курно намагався відповістити на запитання: при яких умовах прибуток від продажу товарів максимальний, якщо число продавців – n. Якщо n=1 (чиста монополія), прибуток максимальний коли граничні витрати дорівнюють граничному доходу. Якщо n > 1, при деяких додаткових умовах виникає стан недосконалої конкуренції, при якій прибуток максимальний при такому обсязі, коли граничні витрати дорівнюють середньому доходу. У цьому випадку випуск максимальний, а ціни мінімальні. Він строго довів висновок, до якого інтуїтивно прийшов Адам Сміт. При n=2, ціни нижче монопольних, але вище ціни вільної конкуренції, а обсяг виробництва займає проміжне положення.

159