HistoryEconomy

робітника. Для Рікардо як і для Сміта капітал – це не класове відношення, не рух, а «речі, що перебувають у спокої». Розходження між основним і оборотним капіталом Рікардо бачить насамперед в «довговічності».

Прибуток трактувався Рікардо як первинна, основна форма доходу, підставою якого є капітал, тобто в сутності як прибавочна вартість.

Коливання цін викликає коливання прибутку, їхнє усунення досягається механізмом усереднення прибутку. Кожний прагне залишити менш прибуткову справу заради більш прибуткової. Прибуток є долею капіталістів у загальному трудовому продукті; ця доля тим менше, чим вище доля робітників. Отже, рівень прибутку перебуває у зворотному відношенні до заробітної плати.

Норма прибутку поступово падає внаслідок підвищення заробітної плати й зростаючих труднощів постачання зростаючого населення предметами нагальної потреби. Зменшення прибутку у зв’язку зі зростанням заробітної плати Рікардо вважав надзвичайно складною проблемою, що загрожує нагромадженню капіталу. Фактором, що протидіє цьому процесу, Рікардо вважав розвиток продуктивних сил.

Теорія ренти. Рента – це та частка продукту землі, що сплачується землевласникові за користування первісними й нерушимими силами ґрунту.

Якщо в деякій країні є удосталь багатого і родючого ґрунту, а населення мало, то нікому в голову не прийде платити за користування землею, тому що землі вистачає на всіх. Рента виникає тоді, коли кількість землі обмежена, а якість її неоднакова.

«Рента завжди платиться за користування землею тільки тому, що кількість землі не безмежна, а якість її неоднакова й що зі зростанням населення надходить під обробку земля нижчої якості або розташована менш зручно. Коли з розвитком суспільства надходить в обробку земля другого розряду по родючості, на землі першого розряду негайно виникає рента, і величина цієї ренти буде залежати від розходження в якості цих двох ділянок».

Приклад Рікардо: три ділянки, витрати капіталу й праці рівні, чистий продукт: на першій – 100 т; на другій – 90 т; на третій – 80 т. Якщо обробляється тільки перша ділянка – ренти немає. Коли в обробку надходить друга ділянка, то для першої виникає рента, інакше існували б різні норми прибутку на землеробський капітал, що в силу усереднення прибутку неможливо. Коли починають обробляти третю ділянку, то друга ділянка починає приносити ренту, а на першій ділянці рента зростає.

На відміну від Сміта, що розглядав ренту як одне із джерел вартості, Рікардо стверджує, що рента не впливає на рівень цін на хліб. Ціна не залежить від ренти, а навпаки рента залежить від ціни. «Не тому хліб дорогий, що платиться рента, а рента платиться тому, що хліб дорогий».

110

Рента не входить у ціну хліба, але становить частину доходу тих, хто має кращі умови. При незмінних умовах землеробства рента тим вище, чим більше сукупний капітал (зі зростанням капіталу втягуються гірші ділянки, ціна хліба зростає – рента збільшується).

Рікардо стверджував, що на гірших ділянках фермер одержує тільки середню норму прибутку й надлишку тут не виникає. Тому він вважав, що з гірших ділянок рента не виплачується (Рікардо не визнає існування абсолютної ренти). У майбутньому Маркс доведе, що рента існує й на найгірших ділянках, тому що власник не віддасть у користування безкоштовно навіть погану землю. Такий вид ренти Маркс згодом назвав абсолютною. А ренту Рікардо Маркс згодом назвав диференціальною (тому що її існування пов’язане з розходженнями між ділянками).

Принцип порівняльних витрат. Ця теорія більше інших зберегла значення для господарської практики аж до наших днів.

Існування абсолютних переваг у виробництві товарів пов’язане із кліматичними умовами, географічним положенням і ін. Цим пояснюється міжнародна спеціалізація (Грузія – вино; Арабські Емірати – нафта-сирець; Японія, Корея – електронна техніка; Росія – деревина). Сміт вважав, що країна повинна торгувати тими товарами, у виробництві яких вона має абсолютну перевагу. Але цей висновок не задовольняв Рікардо. Він ввів поняття порівняльних витрат, що потім трансформувалося в порівняльні переваги.

Принцип порівняльних витрат у Рікардо спирається на трудову теорію вартості. Розглянемо приклад. Припустимо, що в Англії й Франції виробляються тільки два товари – сукно й зерно. Витрати праці в годинах на виробництво цих товарів наступні:

З наведених даних видно, що Англія має абсолютну перевагу у виробництві обох товарів. В Англії 1 т зерна буде обмінюватися на 2 м сукна, а у Франції 1 т зерна обмінюється на 1,5 м сукна. По зерну порівняльну перевагу має Франція (у неї зерно обходиться дешевше), а по сукну – Англія. Якщо дві країни користуватимуться теорією Рікардо, то Англія буде спеціалізуватися на виробництві сукна, а Франція – зерна й обмінюватися в співвідношенні, наприклад: 1 т зерна = 1,7 м сукна. Для Англії – це вигідно, тому що власне виробництво 1 т зерна буде обходитися їй дорожче, також вигідно й Франції.

Принцип порівняльних витрат Рікардо говорить: якщо кожний район спеціалізується на тих продуктах, у виробництві яких він має найбільшу відносну

111

ефективність, то торгівля буде взаємовигідною, незалежно від того, що один з них може бути більш розвиненим, чим інший.

Ринкова економіка представлялася Рікардо ідеально налагодженим механізмом, у якому кожне утруднення зі збутом вирішується дуже легко. Загальне надвиробництво Рікардо вважав неможливим. Він писав: «Продукти завжди купуються за продукти або послуги; гроші служать тільки мірилом, за допомогою якого відбувається цей обмін. Який-небудь окремий товар може бути вироблений у зайвій кількості, і ринок буде настільки переповнений, що не буде навіть відшкодований капітал, витрачений на цей товар. Але це не може трапитися одночасно з усіма товарами». Уже в 1825 році Рікардо довелося б переглянути свої висновки, якби він був живий. У цьому році в Англії вибухнула перша загальна криза надвиробництва.

6.7 Вчення Томаса Мальтуса та Жана Батиста Сея 6.7.1 Томас Мальтус і закон народонаселення

Томас Мальтус (1766–1834). В 1798 р. він анонімно опублікував «Досвід про закон народонаселення і його вплив на майбутнє поліпшення суспільства». Основні положення його роботи в наступному:

1.Суспільство перебуває в стані рівноваги, коли кількість продуктів споживання відповідає чисельності населення.

2.При відхиленні від цієї рівноваги в суспільстві виникають сили, що повертають його до рівноваги.

3.Існує закон народонаселення, відповідно до якого й населення, і виробництво предметів споживання за відсутності перешкод необмежено зростають, але швидкість зростання населення більше, ніж швидкість зростання предметів споживання. Населення зростає в геометричній прогресії та, як вважав Мальтус, подвоюється через кожні 25 років, а виробництво – в арифметичній прогресії. «За два сторіччя народонаселення відносилося б до засобів існування як 256 до 9; за три сторіччя, як 4096 до 13, а по закінченні двох тисяч років відношення це було б безмежно й незлічиме».

Головну причина бідності Мальтус бачив не в управлінні, а в прагненні до розмноження.

Були й інші погляди на цю проблему. Так, наприклад, Вільям Годвін у нарисах «Про політичну справедливість» стверджував, що основна причина бідності великих груп населення полягає в несправедливому розподілі національного доходу. Багатства вистачило б на всіх, якби воно розподілялося рівномірно по всіх верствах населення. Потрібно погані закони замінити гарними й усі заживуть прекрасно.

112

На думку Мальтуса якби все національне багатство розділити рівномірно, бідність дійсно зникне..., але тільки на момент. Далі піде ще більше зростання населення й знову – убогість.

Мальтус рішуче виступав проти зрівняння доходів (тому що це позбавляє людей стимулів): «Суспільний добробут повинен випливати з добробуту окремих осіб і для досягнення його кожний повинен піклуватися насамперед про самого себе». Мальтус першим вжив вираження «боротьба за існування», що згодом використав Дарвін.

Мальтус також виступав проти підтримки бідних з боку держави: «Закони про бідних заохочують розмноження населення, анітрошки не збільшуючи засобів існування. Надаючи допомогу бідним, вони сприяють їхньому розмноженню. В остаточному підсумку, число людей, що звертаються по допомогу... повинне постійно зростати».

Шляхи вирішення проблеми бідності Мальтус бачив, насамперед, в обмеженні народжуваності. «Необхідно, щоб розмноження постійно затримувалося». У примітивних суспільствах ця затримка здійснюється природно – через голод, хвороби, війни. У цивілізованому суспільстві цього можна домогтися через «превентивні обмеження». Мальтус хвалив пізні шлюби, безшлюбність, вдівство. У шлюб варто вступати лише тоді, коли є впевненість, що дана пара твердо коштує на ногах і зможе прокормити дітей.

Ще один засіб боротьби з бідністю – зростання виробництва й середнього класу. «Не надмірна розкіш невеликого числа людей, але помірна розкіш між всіма класами суспільства становить багатство й благоденство народу». Прагнення людини до більш високого соціального статусу обмежить народжуваність.

Помилковим був висновок Мальтуса про те, що зростання засобів існування негайно викликає реакцію у вигляді збільшення народжуваності й чисельності населення. У сучасних багатих країнах природний приріст населення в 2–3 рази нижче, ніж у бідних країнах Азії, Африки й Латинської Америки.

У сучасній західній економічній літературі Мальтуса називають ученим, що на сторіччя раніше за Кейнса відкрив закон ефективного попиту, спираючись на визнання обмеженості ресурсів у суспільстві і їхньої падаючої віддачі, ученим, що передбачав можливість криз надвиробництва. Мальтус писав: «Капіталізувати доход у той час, коли немає достатнього попиту на продукти, також безглуздо, як безглуздо заохочувати шлюби й розмноження населення, коли не існує попиту на робочі руки й фонду для прокорму нового населення».

«Якби Мальтус, а не Рікардо, був засновником політичної економії XIX ст., – писав Кейнс, – наскільки мудріше й багатше був би зараз світ».

113

6.7.2 Вчення Жана Батиста Сея й класична традиція у Франції

Послідовником і продовжувачем творчої спадщини Адама Сміта у Франції в першій третині XIX століття став Жан Батист Сей (1767–1832). Теорія ринку, що принесла Сею визнання й безліч послідовників була названа «законом Сея». Суть теорії полягає в тому, що товари й послуги обмінюються на інші товари й послуги, тому виробництво одних обумовлює потребу в інших, постійно забезпечуючи потенційний попит. Завдяки цьому кризи надвиробництва неможливі. «Кожний продукт із того самого моменту, коли він вироблений, створює збут для інших продуктів на повну суму своєї цінності».

Головну ідею Сміта – трудове походження багатства – Сей трансформував у теорію трьох факторів виробництва. Вартість товару складається з витрат власникапідприємця в процесі виробництва на засоби виробництва (фактор «капітал»), на заробітну плату (фактор «праця») і на ренту (фактор «земля»). Всі три фактори беруть участь у процесі виробництва й причетні до створення вартості. Праця породжує заробітну плату (доход робітника), капітал породжує прибуток (доход капіталіста), земля – ренту (доход землевласника). Експлуатації немає, а є мирне співіснування класів, гармонія економічних інтересів. Кожний зацікавлений у добробуті іншого.

Теорія Сея, оптимістична по своїй суті, знаменувала перехід Франції до капіталізму, з яким у той час зв’язувалися надії на розквіт держави. Вона проповідувала прогресивну ідею волі підприємництва й торгівлі. Ідеї Сея лягли в основу багатьох досліджень майбутніх економістів.

6.8 Соціалістичні вчення 6.8.1 Виникнення дрібнобуржуазного соціалізму

У цих умовах учні й послідовники класиків виступають із критикою капіталізму й класичної теорії. Одним з них є учень Сміта Жан Шарль Леонард Симонд де Сісмонді (1773–1842). Його дитинство і юність пройшли в мирній, патріархальній обстановці, і на все життя він зберіг переконання, що щастя найчастіше приходить до домівок чесних роботящих ремісників і фермерів і біжить геть від великих міст із їхніми фабриками, конторами й банками. Сам він до кінця життя невтомно трудився, проводячи щодня не менш восьми годин за письмовим столом.

Сісмонді не був соціалістом, але він виступав з безкомпромісною критикою капіталізму як аморального суспільства, у якому багатство деяких існує поруч із убогістю широких працюючих мас.

Модель капіталізму в Сісмонді виглядає так: оскільки рушійною силою й метою виробництва є прибуток, капіталісти намагаються вичавити якнайбільше зі

114

своїх робітників. Тому що (за Мальтусом) пропозиція праці хронічно перевищує попит, капіталісти, користуючись цим, утримують заробітну плату на межі виживання. Купівельна спроможність робітників, внаслідок цього надзвичайно низка. З іншого боку, їхня праця здатна виробити усе більше й більше товарів (впровадження машин підсилює цей процес). Відбувається витиснення робітників. Неминуче виходить, що усе більше праці зайнято виробництвом предметів розкоші для багатих. Однак, попит на ці предмети теж не безмежний і до того ж нестійкий, що спростовує закон Сея. Звідси й виводить Сісмонді неминучість криз. Тільки наявність зовнішніх ринків рятує Англію від надлишкового багатства.

Вільна конкуренція, вказує Сісмонді, має згубні економічні й соціальні наслідки, Виправити це можна шляхом проведення соціальних реформ (введення соціального забезпечення за рахунок підприємців, обмеження робочого дня, встановлення мінімуму заробітної плати). Він писав також про бажаність участі робітників у прибутках підприємства. Для свого часу це було дуже прогресивним.

Свої ідеї Сісмонді виклав у книзі «Нові засади політичної економії, або про багатство і його відношення до народонаселення», опублікованої в 1819 р.

Сісмонді дає нове трактування предмета політекономії, що він бачив в «матеріальному благополуччі людей, оскільки воно залежить від держави». Якщо для Сміта й Рікардо – економічні процеси – це стихійні, природні процеси, то Сісмонді розглядає їх як процеси, які регулюються державою. Політична економія перетворюється в нього з науки, що вивчає причинні зв’язки явищ, у науку, що вивчає етичні норми господарської діяльності людей. Крім того, він критикує метод абстракції класиків, ігнорування ними конкретних історичних обставин. Тому його можна назвати попередником історичної школи.

Головне протиріччя капіталізму Сісмонді бачить у протиріччі між споживанням і виробництвом. «Отже, народи піддаються небезпекам начебто суперечливого характеру. Вони можуть розорятися й тому, що витрачають занадто багато, і тому, що витрачають занадто мало». (Порівняйте зі Смітом: нації багатіє, коли витрачає менше, ніж виробляє). Такого протиріччя не існує в дрібному товарному виробництві. Злочинно нарощувати безмежно виробництво – це веде до загибелі. Необхідно, щоб виробництво відповідало доходам суспільства. Сісмонді звертається до урядів, щоб вони своєю владою «зупинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим відновленню «загального добробуту й статку в умовах дрібного виробництва («добрі старі часи»).

П’єр Жозеф Прудон (1809–1865) народився у Франції в родині бідного броварника. В 1840 р. вийшла його книга «Що таке власність». У цій книзі він проголосив своє відоме гасло «Власність – це крадіжка». В 1846 р. – «Система

115

економічних протиріч або філософія злиднів». Прудон прагнув увічнити дрібну приватну власність і критикував велику капіталістичну власність.

Прудон негативно відносився до класової боротьби й революції й пропонував свій шлях реформування капіталізму. Він пропонував організувати спеціальний народний банк, що дасть робітником можливість (за рахунок дарових кредитів) обзавестися власними засобами виробництва (викупити їх у буржуазії) і створити майстерні на акціонерній основі, де вони будуть самі працювати й одержувати продукти за собівартістю. Крім того, Прудон пропонував створити особливі «банки обміну», за допомогою яких трудящі забезпечать «справедливий» збут продуктів своєї праці.

Економічні категорії Прудон розглядав як механічне з’єднання поганих і гарних сторін. Керуючись таким підходом він вважав за можливе зберегти гарні сторони й позбутися від поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Дрібнобуржуазні ідеї Прудона були породжені тим, що він недостатньо розумів зміст основних економічних категорій. Капітал він переважно трактував, як гроші. Прибуток – це різновид заробітної плати. Відсоток – це єдина форма неоплаченої праці робітника. Тому, Прудон розвиває ідею дарового кредиту. Виступаючи проти відсотка, Прудон вважав, що тим самим ліквідує експлуатацію.

Зрештою, Прудон виступає й проти держави взагалі та вважає, що зв’язок між окремими господарствами повинен здійснюватися через обмін і взаємодопомогу. Ці ідеї Прудона згодом сприйняли й розвили анархісти.

Карл Йоганн Родбертус-Ягецов (1805–1875) – німецький соціаліст.

Сприйнявши ідеї Сісмонді і його критику капіталізму, він виступає із проповіддю соціалістичних ідей. Але він приймає тільки економічну форму боротьби, відкидаючи політичну. Реформування суспільства він пропонує здійснити за допомогою зрівняльного розподілу. Він виступає за виплату працівникові повного продукту його праці. Капіталістична власність, таким чином, перетворюється в трудову. Здійснити ці реформи повинна держава (Родбертус – основоположник теорії «державного соціалізму»).

Основна робота Родбертуса «До пізнання положення нашого народного господарства» (1842 р.). Перший розділ його праці має такий заголовок «Вартість всіх господарських благ визначається працею й тільки працею». Чи включається у вартість товару витрати матеріалу й засоби виробництва? Родбертус дає позитивну відповідь, але підкреслює, що у вартість товару включається праця, що витрачена раніше на виробництво матеріалу або засобу виробництва. Праця, якою визначається вартість матеріалу або засобів виробництва включається у вартість товару (блага)

116

повністю або частково залежно від їхнього використання. Родбертус визнає існування мінової вартості. Але порівняти кількість двох благ відповідно до їх вартості не значити виміряти її. Єдиною мірою цінності, підкреслює Родбертус, є праця. А одиницею виміру – час.

Виходячи із трудової теорії вартості, Родбертус визнає нетрудовими доходами прибуток і земельну ренту. Він навіть заявляв, що Карл Маркс украв у нього теорію прибавочної вартості, що він (Родбертус) виклав коротше й зрозуміліше, ніж Маркс.

Родбертус вніс відповідний вклад у теорію земельної ренти. Основою виникнення ренти він вважав приватну власність на землю. Вона є нетрудовим доходом власника. Родбертус визнавав абсолютну ренту.

Справедливий розподіл Родбертус розумів як такий, котрий забезпечує виплату робітникові повного продукту праці, тому що існує приватна власність на засоби виробництва й землю, власники привласнюють частину суспільного продукту, і частина робітників зменшується.

Виходячи із цього, Родбертус визнає необхідність ліквідації приватної власності, що забезпечить ліквідацію нетрудових доходів. Але це – справа далекого майбутнього. Родбертус розуміє це й намагається знайти компроміс у посиленні ролі держави в розподілі національного продукту.

Соціалістичні доктрини завжди супроводжували людство. Починаючи із Платона, який на основі ідеалів давньогрецького світу створив вчення про ідеальну державу, у якій всі громадяни спільно володіють засобами виробництва. Докази переваги спільної власності побудовані їм на основі вчення про моральність. Моральність є свідомість єдності, сутності й духовності, вона сама по собі загальна: діяти в дусі єднання, на спільний добробут – морально. Приватна власність ставить інтерес особистості вище спільного інтересу, кожний хоче володіти власністю тільки для себе, тому приватна власність – аморальна. (Порівняйте із сьогоднішнім підходом: свобода особи, по суті, зводиться до володіння власністю).

6.8.2 Утопічний соціалізм XIX ст.

Однією з перших науково обґрунтованих соціалістичних доктрин, які базувалися на критику приватної власності, на концепції її трансформації, були ідеї соціалістів-утопістів – Сен-Симона, Фур’є й Оуена.

Клод Анрі Сен-Симон де Рувруа (1760–1825) у розвитку суспільства виділяв три формації – рабовласницьку, феодальну й промислову. Кожна формація проходить дві стадії: органічну (рівноважну) і критичну (нерівноважну). Приватна власність, анархія й індивідуалізм панують тимчасово. Майбутнє належить великому індустріальному виробництву й промисловому класу (союзу підприємців, робітників і

117

вчених). Велика промисловість буде управлятися з єдиного центра за планом, розробленим вченими. Праця кожного буде оцінюватися за принципом: від кожного – по здібностях, кожному – по його справах. Для створення такого справедливого суспільства недостатньо змінити тільки матеріальні умови життя, необхідно духовне перевиховання людей.

Шарль Фур’є (1772–1837) ненавидів насильство, торгівлю, фінанси. Приватна власність, вважав він, народжує анархію, конкуренцію, створює нерівномірний розподіл багатства й марнотратність ресурсів. Торгівля через конкуренцію веде до монополії. Експлуатація робітників складається в обмані їх як покупців. Вихід Фур’є бачив в усуспільненні власності в масштабах трудових товариств (фаланг). Кожна фаланга нараховує близько 1-2 тисяч чоловік, між працівниками відбувається часта зміна характеру праці. Весь продукт ділиться в співвідношенні 5:4:3 (праця – 5; акціонерам – 4; знання – 3). Щоб зробити життя щасливим, треба, щоб радісною стала праця, у якій ми проводимо більшу частину життя.

Роберт Оуен (1771–1858) намагався перенести ідеї в практичну площину. Приватна власність шкідлива для всіх, у тому числі для самих власників. Однак перехід до суспільної власності Оуен вважав справою важкою і поступовою. «Заснування комуністичних поселень буде доти невдалим, поки не вдасться створити інші звичаї; незрівнянно важливіше впливати на людей духовним шляхом, чим міняти відразу практичні умови їхнього життя».

В 1800 р. Оуен організував у селищі Нью-Ленарк (Шотландія) прядильноткацьке підприємство, на якому трудилися 2000 чоловік. Через 2 роки після заснування підприємство стало прибутковим. У селищі існували дитячі сади, школи, культурний центр із бібліотекою, служби санітарного нагляду, соціального забезпечення, страхування, споживча кооперація. Була навіть народна дружина, що стежила за порядком. Карні покарання не застосовувалися. Через якийсь час відбувся злам у свідомості робітників, Були зжиті злодійство, бійки, пияцтво, сексуальна розбещеність, розхитаність у праці, національно-релігійна ворожнеча. Робочий день скоротився з 16 до 10,5 годин. Оуен мріяв поширити експеримент Нью-Ленарка згодом на все суспільство. Закінчився цей експеримент невдало конфліктом зі співвласниками. Утопізм Оуена не в тому, що його мрії нездійсненні, а в тому, що він прискорював цей процес.

Полеміка навколо капіталізму завжди була, насамперед, полемікою навколо приватної власності. Теоретичне обґрунтування принципу приватної власності сходить до трудової теорії власності Джона Локка (кожна людина наділена від народження власним тілом, яким він користується й розпоряджається, а значить і володіє працею свого тіла, роботою своїх рук. Власність – це природне право

118

людини). Але ця приватна власність за наявності грошей і можливості безмежного нагромадження вела до майнової нерівності, при якій вихідний принцип трудового походження власності діяв уже вибірково, тому що частина членів суспільства одержувала доступ до власності, що ніякого відношення до плодів їхньої праці не мала.

Етична критика капіталізму будувалася на прийнятті вихідного принципу Локка й констатації протиріч при його практичному застосуванні. Іншу сторону помітив Сен-Симон. Він звернув увагу на фактор «випадковості народження». Учні Сен-Симона розвили цю думку. Випадковість народження сліпо розподіляє знаряддя праці (часом неефективно). Власність попадає не до того, хто може нею розпорядитися. Єдиним правом розпоряджатися власністю повинне бути вміння застосувати її до справи. Право спадкування повинне бути передане від родини – державі, перетвореній в асоціацію трудящих.

Семінар 6. Формування ринкового господарства у другій половині ХVII – першій половині ХІХ ст.

6.1Економічне лідерство протестантських країн.

6.2Економічний розвиток України в гетьманський період.

6.3 Зародження та розвиток класичної школи політекономії: В. Петті, П. Буагільбер, фізіократи, А. Сміт.

6.4Велика буржуазна революція у Франції.

6.5Промисловий переворот в Англії. Давид Рікардо – класик епохи промислового перевороту.

6.6 Розвиток класичної традиції в першій половині ХІХ ст. Т. Мальтус, Ж. Б. Сей.

6.7 Критичний напрямок класичної школи політекономії.

Реферати

1.Землемір, статистик та економіст Уїльям Петті.

2.Адвокат сільського господарства П’єр де Буагільбер і його система.

3.«Економічна таблиця» Франсуа Кене – перший досвід аналізу суспільного відтворення.

4.Теорія порівняльних витрат Давида Рікардо та її роль в розвитку торгівлі.

5.Давид Рікардо про ренту й майбутнє капіталізму.

6.Томас Мальтус і його теорія народонаселення.

7.Сен-Симон – натхненний пророк індустріалізму.

8.«Соціальна Гармонія» Шарля Фур’є – нова організація суспільства майбутнього.

9.Спроби перетворення в життя соціалістичних ідей: Роберт Оуен.

10.Люди проти машин: рух луддитів.

119