HistoryEconomy

Сміт не зміг пояснити цих невідповідностей і зробив висновок, що вартість визначається працею тільки в «первісному стані суспільства», тобто коли не було капіталістів і найманих робітників.

Для пояснення теорії вартості для капіталістичного виробництва він сконструював наступний варіант: вартість товару просто складається з витрат, включаючи заробітну плату, прибуток капіталіста й в окремих галузях земельну ренту.

Поряд із працею, єдиним джерелом вартості, при капіталізмі в її створенні беруть участь капітал і земля. Тому ціна будь-якого товару розпадається на три частини: заробітну плату (плату за працю); ренту за землю й прибуток на капітал. Сміт пише: «Три першооснови будь-якого доходу, як і будь-якої мінової цінності, – це заробітна плата, прибуток і рента». Здавалася б, ще потрібна четверта частина (вартість матеріалів, амортизація) – але вони складаються з тих же трьох частин.

По суті, Сміт заклав основи теорії факторів виробництва, що в XIX столітті стала домінуючою в економічній науці.

Рівень кожної частини в ціні називається нормою. Норма прибутку – це величина прибутку на одиницю капіталу; норма заробітної плати – це величина заробітної плати в одиницю часу; норма ренти – це величина ренти на одиницю площі.

Сміт думав, що в кожній місцевості складаються середні, природні норми заробітної плати, ренти й прибутку.

Ціна товару, що забезпечує відповідність трьох частин природним нормам, називається природною ціною. Тобто природна ціна – це ціна вільної конкуренції. Ціна, що випливає з вільної конкуренції – найнижча ціна й відповідає найвищому обсягу випуску продукції.

Висновок: вільна конкуренція – умова зростання добробуту нації.

Ринкова ціна може відрізнятися від природної ціни. Однією із причин цього явища Сміт уважає монополію. Сміт поклав початок аналізу факторів, здатних викликати тривалі відхилення цін від вартості.

Три складові ціни – це доходи від трьох факторів виробництва – праці, капіталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Доходи цих класів Сміт назвав первинними. Всі інші групи, прошарки одержують вторинні доходи в результаті перерозподілу.

Заробітна плата (природна) визначається не тільки фізичним мінімумом засобів існування, але залежить від умов місця й часу, включає історичний і культурний елемент (наприклад, шкіряне взуття: в Англії – предмет першої необхідності для

100

чоловіків і жінок, у Шотландії – тільки для чоловіків, у Франції не було предметом необхідності). Висновок: з розвитком господарства коло потреб розширюється, і вартість робочої сили в реальному товарному вираженні повинна підвищуватися. Причому заробітна плата найвища не в багатих країнах, а тих, що швидко багатіють (де високий попит на працю).

Сміт був прихильником високої заробітної плати й вважав, що вона сприяє зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта також має трудове походження – це частина створеної робітниками вартості (за винятком заробітної плати). Прибуток визначається величиною капіталу, використовуваного у виробництві. Сміт зауважує, що не треба плутати прибуток із заробітною платою з нагляду й управління.

Норма прибутку (в порівнянні із заробітною платою) навпаки низька в багатих країнах і висока в бідних, а найбільш висока вона в тих країнах, які швидше всього йдуть до руйнування й загибелі.

Сміт дає кілька визначень земельної ренти: по-перше – це відрахування від продукту праці працівника, що привласнюється землевласниками. Інше визначення ренти пов’язане в Сміта з теорією витрат виробництва. Рента з погляду цієї теорії – це природна нагорода (плата) за користування землею, подібно тому, як прибуток є платою за капітал, а заробітна плата – природною ціною праці. Рента поряд із прибутком і заробітною платою формує вартість. А це означає, що земля, як і праця, є джерелом вартості.

Рента та її величина вторинні стосовно ціни. «Рента, – писав Сміт, – входить до складу ціни продукту інакше, ніж заробітна плата й прибуток. Висока або низька заробітна плата й прибуток на капітал є причиною високої або низької ціни; більший або менший розмір ренти є результатом останньої». Із цих міркувань Сміт робить висновок про класові інтереси.

Робітники й землевласники зацікавлені в зростанні народного багатства, чого не можна сказати про капіталістів, які зацікавлені тільки в розширенні ринків і обмеженні конкуренції.

Капітал у Сміта – це одна із двох частин запасів, від якої очікують дістати прибуток. Інша частина запасів іде на споживання.

На відміну від фізіократів продуктивним є капітал, зайнятий не тільки в сільському господарстві, але й у будь-якій галузі матеріального виробництва.

Сміт увів розподіл капіталу на основний і оборотний.

Основний: машини, устаткування, будівлі, поліпшення землі, кваліфікація працівників (людський капітал).

101

Оборотний: гроші, продовольство, сировина й напівфабрикати, готові вироби. Оборотний капітал постійно поповнюється за рахунок, головним чином, трьох джерел

– від продукту землі, корисних копалин і рибальства.

Вирішальним фактором економічного прогресу Сміт вважає нагромадження. Нагромадження – ключ до багатства націй. Хто зберігає – благодійник націй, а кожний марнотрат – її ворог. «Як тільки в руках приватних осіб починають накоплятися капітали, деякі з них природно прагнуть використати їх для того, щоб зайняти роботою працьовитих людей, яких вони постачають матеріалами й засобами існування в розрахунку одержати вигоду від продажу продуктів їхньої праці або від того, що ці працівники додали до вартості оброблюваних матеріалів».

Хто повинен нагромаджувати? Заможні фермери, промисловці, купці. У цьому Сміт бачив їх найважливішу соціальну функцію.

Сміт помер в Единбурзі в липні 1790 року на 68 році життя. Біля чотирьох років до цього він важко хворів. При житті він був гуманний, не терпів несправедливості, жорстокості, насильства. Вірив в успіхи розуму й культури. Ненавидів і нехтував чиновників, вважав буржуазію висхідним, прогресивним класом і виражав її інтереси. Але сам він не відчував симпатії до капіталістів, вважаючи, що спрага прибутку засліплює їх. Сміт виступає на стороні капіталістів лише тому, що їхні інтереси збігаються з інтересами зростання продуктивних сил.

Вчення Сміта вплинуло не на одну школу. Трудову теорію вартості далі розвивав Рікардо; проблеми ціноутворення на основі співвідношення попиту та пропозиції – Маршалл; аналіз споживчої вартості – австрійська школа; вплив і взаємодію факторів виробництва – Ж. Б. Сей. Із критикою Адама Сміта виступали прихильники історичної школи й інституціоналізму.

6.4 Велика французька революція

14 липня 1789 р. була взята Бастилія. Із цієї дати прийнято відраховувати початок Великої французької революції, що скинула монархію й Старий порядок, установила республіканський режим і докорінно змінила соціально-економічний устрій Франції. Ці події докорінно вплинули не тільки на Францію, але й на сусідні держави.

Головним результатом революції була повна ліквідація феодального господарства й вирішення земельного питання на користь селянства. Були скасовані феодальна залежність селян, всі феодальні повинності, феодальна рента. Земля, що належала феодалам-емігрантам, стала власністю заможних селян.

Молода Французька республіка була змушена захищатися від агресії сусідніх держав, що зажадало створенню революційної армії. Соціальною базою нової

102

французької армії стали селяни, які зі зброєю в руках захищали свої земельні ділянки. Успішні війни висунули на провідні позиції геніального полководця – Наполеона Бонапарта, що спочатку став першим консулом Республіки, а потім – імператором Франції Наполеоном I. Незважаючи на те, що Наполеон не відносив себе до буржуазії, його імперія була саме буржуазною.

Епоха наполеонівських воєн була епохою воєн молодої французької буржуазії за економічне панування, джерела сировини й ринки збуту в Європі. Головним своїм супротивником у цій боротьбі Наполеон вважав Англію. Для розтрощення економічної могутності Англії була введена система континентальної блокади – заборона торгівлі між Англією і європейськими країнами. Наполеон хотів підірвати економічну могутність Англії й захопити європейські ринки для французької промисловості.

Однак французька промисловість не могла поставити необхідну кількість товарів. Більше того, вона сама мала потребу в колоніальних товарах з англійських колоній (бавовна, цукровий очерет). У цих умовах континентальна блокада більше шкодила Франції, у якій почався промисловий переворот, ніж Англії, що однаково продавала свої товари в Європі за допомогою контрабандної торгівлі. Однією з головних труднощів було припинення імпорту машин з Англії, яких у Франції робити ще не вміли.

Безперервні війни підірвали сили Франції, Наполеон був скинутий об’єднаними силами Англії, Росії, Австрії й Пруссії. Однак після реставрації режиму Бурбонів в 1815 р. завоювання революції залишилися в силі. Феодальні відносини не були відновлені, французькі дворяни одержали лише часткову грошову компенсацію за свої земельні володіння. Франція міцно встала на капіталістичний шлях розвитку.

6.5 Промисловий переворот в Англії та його соціальні наслідки Промисловий переворот (промислова технічна революція) – система

економічних і суспільно-політичних змін на основі переходу від ручної праці до машинного. Підсумком промислового перевороту стало формування індустріальної цивілізації.

Промисловий переворот був пов’язаний з переходом від мануфактури до фабрики. Фабрика – форма організації великого виробництва, заснована на застосуванні системи машин і складної кооперації праці в умовах повузлової спеціалізації робітників. Результатом промислового перевороту стала індустріалізація – процес створення великого машинного виробництва у всіх галузях економіки, насамперед, у промисловості.

Причини й передумови промислового перевороту в Англії:

103

1.Високий ступінь розвитку товарно-грошових відносин, що створив потребу у великій кількості промислових товарів.

2.Велика концентрація капіталу в приватних руках.

3.Завершення аграрної революції й створення ринку землі й робочої сили.

4.Буржуазна революція й установлення капіталістичних відносин у країні.

5.Вигідне географічне положення, наявність значних мінеральних ресурсів. Промисловий переворот в Англії почався з текстильної промисловості.

Захоплення контролю над Індією познайомило англійців з бавовною й бавовняними тканинами. Англійські промисловці спробували налагодити виробництво таких тканин у себе в країні на привізній сировині. Спочатку їм не вдавалося конкурувати з індійськими ткачами й англійськими сукноробами, тому треба було вдосконалити виробництво й знизити вартість продукції.

Бавовняне виробництво складається із двох операцій: виготовлення пряжі й виготовлення тканини. Серія відкриттів дозволила вдосконалити кожну із цих операцій. Виробництво бавовняних тканин не регламентувалося ні цеховими уставами, ні законодавчими актами. Це була молода галузь і саме тому вона легко сприймала нововведення.

В1733 р. Джон Кей винайшов «літаючий човник», що рухався не руками робітника, а механічно. Це підвищило продуктивність праці ткача вдвічі й дозволило робити більше широкі тканини. Прискорення роботи ткачів викликало дефіцит пряжі

йстимулювало відкриття в цій сфері.

В1765 р. ткач Джеймс Харгрівс винайшов механічну прядку «Дженні», що заміняла працю 16–18 прядильників. В 1767 р. Томас Хайс винайшов «ватермашину» (прядильний верстат, що приводився у рух водою). В 1779 р. Семюель Кромптон винайшов «мюль-машину» (що приводилася у рух мулами), за допомогою якої вдавалося одержати дуже тонку й міцну пряжу.

Тепер уже значно відставало ткацтво. В 1785 р. годинникар Едмунд Картрайт створив механічний ткацький верстат, що заміняв працю 40 ткачів. В 1787 р. Картрайт заснував першу ткацьку фабрику з 20 верстатами.

Центральною подією промислового перевороту став винахід універсального двигуна. В 1782 р. шотландський механік Джеймс Уатт винайшов парову машину подвійної дії, що могла застосовуватися у всіх галузях господарства. В Англії починає розвиватися машинобудування.

Революційні відкриття були зроблені й у металургії, що довгий час гальмувала розвиток англійської промисловості. Проблема полягала в тому, що для виробництва чавуну застосовувалося деревне вугілля, що ставало усе дорожчим в міру вирубки лісів. Крім того, уряд обмежувало вирубку лісу, оскільки він був потрібний для

104

кораблебудування. Довгий час до 60% потреби Англії в металі задовольнялося за рахунок імпорту.

В 1735 р. Авраам Дербі відкрив спосіб одержання коксу, що дозволило виплавляти чавун за допомогою кам’яного вугілля й поклало початок бурхливому розвитку кам’яновугільної галузі. В 1784 р. Генрі Корт відкрив спосіб одержання стали із чавуну шляхом пудлінгування. Продуктивність праці в металургії виросла в 15 разів, виплавка чавуну в період 1788–1804 рр. збільшилася втроє. В результаті лише в 1800 р. було виплавлено 700 тис. тонн стали, що в сім разів перевищувало випуск сталі у всьому XVII ст.

Ще одна революція відбулася в транспорті. В 1807 р. Роберт Фултон побудував в Америці перший пароплав, відкривши тим самим епоху водного транспорту, що не залежав від вітру. З 1811 р. пароплави з’явилися й в Англії. Незабаром паровий двигун пристосували й для сухопутного транспорту. В 1825 р. була відкрита перша залізниця, вантажі по який перевозилися паровозом зі швидкістю до 12 км/г. В 1829 р. була відкрита залізнична лінія між Манчестером і Ліверпулем, а в 40-і рр. XIX ст. будівництво залізниць велося по всій Англії.

Машинне виробництво, прискорення перевезень і збільшення обсягів перевезених вантажів значно здешевили продукцію. Бавовняна пряжа, приміром, за час промислового перевороту подешевшала в 12 разів. Зниження цін робило продукцію доступною найширшим верствам населення й, у свою чергу, вимагало подальшого розширення виробництва.

До середини XIX ст. англійська промисловість упевнено посідала перше місце у світі, а Англія по праву носила звання «майстерні світу».

Промисловий переворот змінив вимоги до робітників. Від них уже не було потрібно майстерності й спеціальних навичок, тому що робота набула характер простих рухів, з якими з успіхом могли справлятися не тільки дорослі чоловіки, але й жінки, і діти. Оскільки жіноча й дитяча праця коштувала дешево, у промисловості почала зростати зайнятість дітей і жінок. Робочий день усе збільшувався, умови роботи погіршувалися. Ринок праці був перенасичений, безупинно зростало безробіття.

Зниження вимог до робітників і висока конкуренція на ринку праці привели до зниження реальної заробітної плати, який не завжди вистачало навіть на їжу. За період 1799–1808 рр. реальна зарплата англійських робітників упала на 17%, за період 1809–1818 рр. – на 28%. Іноді зарплату видавали не грішми, а промисловими товарами за завищеними цінами. Зростав пауперизм (масове зубожіння громадян, відсутність у них самих необхідних засобів існування). Причиною цього було збільшення міського населення, низький рівень доходів і дорожнеча продовольства.

105

Підсилилася соціальна поляризація суспільства, різко зріс розрив у рівні доходів між багатими й бідними – Англія перетворилася в країну багатства й жахливої вбогості.

Утримання незаможних дорого обходилося англійській скарбниці. З метою економії засобів в 1834 р. був прийнятий «Закон про бідних», за яким всі незаможні повинні були втримуватися в спеціальних робітних будинках – своєрідних в’язницях для бідних, де за вбогу їжу люди повинні були виконувати різну важку роботу. Часто мешканців робітних будинків відправляли для заміни працівників на страйкуючих підприємствах. Робітні будинки дозволили вдвічі скоротити витрати на соціальну допомогу незаможним.

Уряд Англії жорстоко придушував будь-які спроби робітників поліпшити своє положення, мітинги й демонстрації розганяли за допомогою армії. В 1833 р. був прийнятий закон, за яким будь-яке об’єднання робітників вважалося протизаконною організацією змовників. В 1838 р. був прийнятий закон, що забороняв демонстрації.

6.6 Економічні погляди Давида Рікардо Давид Рікардо (1772–1823) народився в Лондоні у квітні 1772 р. Давид був

третьою дитиною з сімнадцяти у родині оптового торговця спочатку товарами, а потім векселями й цінними паперами. Не одержав систематичної освіти. З чотирнадцяти років допомагав у конторі дядька, а з шістнадцяти – був найближчим помічником батька на біржі. В двадцять один рік женився без згоди батька. В двадцять п’ять – батько трьох дітей, займається спекуляціями на біржі. Гра на курсах облігацій державних позик стали джерелом збагачення молодого ділка. У 1809– 1810 рр. Рікардо – одна з найбільших фігур лондонського фінансового світу. В двадцять шість років Рікардо почав займатися науками. За чотири роки до смерті він повністю залишив бізнес і присвятив себе пошукам у галузі економіки, а також намагався втілити в життя власні економічні ідеї. Помер раптово, від запалення мозку.

В 1817 р. опублікована його основна робота «Засади політичної економії т оподаткування». Як і Сміт, Рікардо вважав капіталістичні відносини природними й вічними. Він також виділяв у суспільстві три основних класи: власників землі, власників грошей і капіталу, необхідних для її обробки й працівників, працею яких вона обробляється.

Сміт досліджував природу багатства народів. Рікардо вважав «головним завданням політекономії знаходження законів, які управляють розподілом доходів».

Завдання Рікардо: знайти закон розподілу багатства між класами й з’ясувати, як спосіб розподілу багатства впливає на зростання виробництва?

106

За життя Рікардо вийшли ще два видання книги. Вони мало відрізнялися від першого за винятком глави першої «Про вартість», у якій Рікардо завзято прагнув чіткості й переконливості.

В третьому виданні книга складається з 32 розділів, які розпадаються на три частини. Основи Рікардової системи викладені в перших 7 розділах, причому найголовніше викладено вже в перших двох розділах – про вартість і ренту; 14 розділів – присвячені питанню податків; 11 розділів – різні доповнення, що виникли після завершення основних розділів, критичні міркування на адресу інших економістів, в основному Сміта, Мальтуса й Сея.

Вихідний пункт аналізу – мінова вартість. Мінова вартість всіх товарів, крім незначного числа невідновлюваних благ (картини старих майстрів), визначається відносними витратами праці на їхнє виробництво.

Оскільки мінова вартість – це відносна категорія, що виражається в певній кількості іншого товару, Рікардо вводить поняття «абсолютної вартості», субстанцією якої є праця. Однак, головну увагу він зосереджує на міновій вартості. Остання робота Рікардо, яку перервали хвороба й смерть, звалася «Абсолютна й відносна вартість».

Рікардо критикує Сміта за його визначення вартості як суми доходів. У Рікардо вартість – це первинна величина, що визначається працею й розпадається на доходи. На вартість товару впливає не тільки праця, безпосередньо витрачена на його виробництво, але й капітал, тобто праця, витрачена на інструменти, будівлі, які беруть участь у виробництві. Використання капіталу в процесі виробництва впливає на мінові співвідношення.

«Кожне поліпшення в машинах, в інструментах, у будинках, у добуванні сирого матеріалу зберігає праця..., внаслідок чого змінюється вартість товару». Поряд з безпосередньою й минулою працею визначальний вплив на вартість благ має також величина капіталу й тривалість його вкладення.

Однак, не дивлячись на це Рікардо все-таки дотримувався трудової теорії вартості, абстрагуючись від впливу капіталу й вважаючи це зручним наближенням до реальності в короткі проміжки часу, коли трудові витрати представляють основну частину всіх витрат. Рікардо проголосив трудову теорію вартості основної для всієї політекономії. Визначення вартості робочим часом є абсолютний, загальний закон.

Рікардо не погоджувався й з висновком Сміта про те, що з підвищенням заробітної плати повинна змінюватися й вартість товарів. Рікардо рішуче відкинув це твердження. Якщо підвищиться заробітна плата без усякої зміни продуктивності праці, то вартість товару від цього не зміниться. За інших рівних умов це не вплине й на ціну, тому що в умовах вільної конкуренції капіталісти не можуть компенсувати

107

зростання заробітної плати підвищенням цін своїх товарів. Тому зміна відбудеться лише в розподілі вартості між заробітною платою й прибутком. Прибуток відповідно зменшиться.

Теорія вартості Рікардо не могла пояснити обмін між робітником і капіталістом. Праця робітника створює вартість товару. Але в обмін на свою працю робітник одержує у вигляді заробітної плати меншу вартість. Виходить, що в цьому обміні порушується закон вартості.

Це протиріччя вирішив Маркс, стверджуючи, що робітник продає капіталістові не свою працю, а тільки здатність до праці (робочу силу).

Інші труднощі в теорії Рікардо – нездатність пояснити, чому прибуток капіталістів у дійсному житті визначається не вартістю вироблених товарів, а розмірами застосовуваного капіталу. Якщо вартість створюється працею, а товари обмінюються приблизно за вартістю, то виходить, що підприємства, де застосовується багато робочої сили й мало машин повинні продавати свої товари дорожче, а підприємства, де навпаки багато машин – дешевше (за рівного вкладенні капіталу). У першому випадку, прибуток на той же капітал буде більше, але це суперечить дійсності, адже при меншому прибутку капіталісти будуть переводити капітали в інші галузі.

Рікардо вважав, що це незначний вплив на вартість. За його оцінкою коливання прибутку, не пов’язані з величиною витрат праці можуть змінити природну ціну товару не більше ніж на 6–7%. Відомий американський економіст Дж. Стіглер визначив теорію Рікардо як 93%-у трудову вартість.

Це протиріччя згодом вирішив Маркс теорією перетворення вартості в ціну виробництва. Вартість і ціна виробництва дві різні категорії. Рікардо змішував їх, зневажаючи погрішностями.

Основною проблемою політичної економії Рікардо назвав розподіл багатства. Саме тому основою його системи є теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини й співвідношення.

Вартість окремого товару й всіх товарів, що утворять національний доход, визначається об’єктивно витратами праці. Ця вартість розпадається на заробітну плату й прибуток. Заробітна плата, частка робітників більш ніж скромна, левову частку одержують капіталісти, які втім змушені ділитися із земельними власниками. Рента (а також позичковий відсоток, що сплачує промисловець грошовому капіталістові) являє собою лише відрахування із прибутку. Тим самим Рікардо трактував прибуток як первинну, основну форму доходу (по суті – це прибавочна вартість).

108

Заробітна плата в Рікардо – це доход працівника, плата за працю. Праця як будь-який інший товар також має природну ціну (вартість) і ринкову ціну.

Природною ціною праці є та, котра необхідна, щоб робітники мали можливість існувати й продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхнього числа. Природна ціна різна в різних країнах, залежно від звичок і способу життя робітників. Те, що в одних країнах уважається розкішшю, складає в інших необхідну приналежність життя.

Ринкова ціна праці та, котра фактично виплачується працівникам і залежить від попиту та пропозиції. Рікардо обумовлює рух заробітної плати зміною народонаселення. За умови швидкого зростання населення заробітна плата падає. Якщо в економіці бракує робочих рук, заробітна плата зростає.

Ринкова ціна не може на довгий час розійтися з природною. Природний рівень заробітної плати – є той центр, навколо якого коливається ринкова ціна праці. Згодом Лассаль назвав це явище прагнення заробітної плати до природного рівня «залізним законом заробітної плати» і зробив висновок про даремність спроб робітничого класу боротися за поліпшення свого положення. Закони конкуренції неминуче зводять заробітну плату до мінімуму засобів існування.

Погляди Рікардо на заробітну плату формувалися під впливом теоретичних ідей Томаса Мальтуса, який попереджав людство про катастрофічні наслідки зростання населення, якщо воно випереджає приріст необхідних засобів існування.

Рікардо зробив сумний висновок із приводу перспектив рівня заробітної плати за існуючих темпів зростання населення. Рікардо писав: «… заробітна плата має тенденцію до падіння, оскільки регулюється попитом та пропозицією, тому що прибування працівників буде постійно зростати в одному й тому ж ступені, тоді як попит на них буде більш повільним». Рікардо відзначає, що працівники не повинні претендувати на більшу частину в суспільному продукті, тому що це зменшить прибуток, а значить і попит на працю. З тієї ж причині Рікардо виступав проти втручання держави у функціонування ринку праці. Встановлення розмірів оплати праці «повинно бути надане приватній й вільній ринковій конкуренції й ніколи не повинно контролюватися втручанням законодавства.

Закони про бідних придумані з метою поліпшити положення, а приводять до протилежного результату, тому що дозволяють бідним розмножуватися понад можливості прокормитися своєю працею».

Капітал у Рікардо є тією частиною багатства країни, що вживається у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сирих матеріалів та ін., необхідних, щоб надати руху праці. Капітал ділиться на основний і оборотний. Для Рікардо капіталом є як машини, інструменти, будівлі й т. д., так і засоби існування

109