HistoryEconomy
.pdfфантазера; по-третє – спритного махінатора, людину жадібного й не дуже розбірливого в засобах.
Найбільше повно економічні погляди Вільяма Петті викладені в його «Трактаті про податки й збори» (1662 р.). У трактаті зачіпаються питання про монополії, природу й цінність грошей, позичковий відсоток й вексельний курс, земельну ренту, страхування, експорті грошей і товарів, банки і ломбарди, жебраків, смертну кару, війни, церкви, університети, вільні порти, свободу совісті та ін. Як видно із цього переліку коло інтересів Петті був дуже широким.
На відміну від меркантилістів, під багатством Петті розуміє суму рухомого й нерухомого майна. Це не тільки дорогоцінні метали, але й земля, будівлі, худоба, кораблі, запаси різних товарів і навіть домашня обстановка. Заслугою Петті є усвідомлення «виробничого» походження багатства. Знаменита формула Петті: «Праця – батько й активний принцип багатства, земля – його мати».
Петті вважають засновником трудової теорії вартості, але лише працю з видобутку дорогоцінних металів Петті вважав працею, що безпосередньо створює вартість. Він добре розумів, що праця є джерелом збільшення багатства (прибавочного продукту). У трактаті в Петті присутнє по суті справи уніфіковане поняття «рента», яким Петті підмінює прибуток фермера.
Поряд з рентою Петті зачіпає й питання визначення ціни землі, залежність ціни землі від її місця розташування. Ціну землі Петті визначає як певну кількість річних рент. Як же визначає Петті цю кількість? Майже завжди одночасно живуть тільки 3 члени безперервного ряду нащадків: дід, батько й син. В Англії цей строк приблизно дорівнює 21 року. Тому ціна землі визначається підсумовуванням 21 річної ренти.
Заробітна плата, на думку Петті, повинна визначатися тільки необхідним мінімумом засобів існування для того, щоб жити, трудитися й розмножуватися. Пізніше його погляди будуть розділяти інші економісти, наприклад, Рікардо й Мальтус.
До 1676 р. Петті закінчує роботу над своїм другим головним економічним твором «Політичною арифметикою» – прообразом сучасної статистики. Він уперше зробив підрахунок національного багатства Англії. З починань Петті виросла потім система національних рахунків, застосовувана в цей час.
Меркантилісти вважали, що держава може за своїм розсудом управляти економічними процесами. Петті вперше висловив думку, що в економіці існують закономірності, що не залежать від волі й бажання людей, він порівнював їх із природними силами й назвав природними законами. Це було рівносильно створенню бази для наступного розвитку економічної науки.
90
В 1682 р. опублікована книга «Дещо про гроші». Стоячи на позиціях трудової теорії вартості, Петті трактував гроші як особливий товар, що виконує функції загального еквівалента. Вартість його, як і інших товарів створюється працею, а мінова вартість визначається розмірами трудовитрат з видобутку дорогоцінних металів. Кількість грошей в обігу визначається розмірами торгово-платіжного обороту, тобто, в остаточному підсумку, кількістю реалізованих товарів, їхніми цінами й частотою обігу грошових одиниць. Повноцінні гроші можуть бути у відомих межах замінені паперовими грішми, що випускають банки.
Основоположником класичної політичної економії у Франції є П’єр Лепезан де Буагільбер (1646–1714). Народився Буагільбер у родині чиновника й одержав гарну освіту. Зробив адміністративну кар’єру, домігшись винятково завдяки своїм здатностям посади судді в рідному місті – Руані. Цей пост Буагільбер займав 25 років, і саме під час роботи суддею він познайомився з важким положенням селянства. Свої праці Буагільбер присвятив захисту інтересів саме селянства, а не городян.
Господарство Франції було тоді в повному розладі, країна губила свої позиції у світовій торгівлі. Але особливо страждало сільське господарство (за рахунок якого Кольбер проводив свою політику підтримки промисловості й викачував гроші, необхідні для ведення нескінченних воєн у роки правління Людовика XIV).
Уже в 1691 р. Буагільбер говорить про свою «систему», яку остаточно формулює в 1707 р. По суті, це серія реформ буржуазно-демократичного характеру. Суть системи Буагильбера в наступному:
1.Проведення великої податкової реформи (заміна регресивної системи прогресивним оподатковуванням). Необхідно обкласти податками багатих, тоді бідняки стануть заможними, їхнє споживання зросте й це винагородить багатих за їх «аванс». Ідею стимулювання споживання згодом розвивали Сей, Кейнс.
2.Звільнення внутрішньої торгівлі від обмежень.
3.Уведення вільного ринку зерна й можливості вільно підвищувати ціни (За Кольбера ціни на хліб штучно трималися на низькому рівні). Селяни (а це ¾ населення) бідували. За період 1620–1750 рр. продукція сільського господарства скоротилася на 35%.
Теоретично обґрунтовуючи необхідність економічних реформ, Буагільбер розкриває зміст основних економічних категорій: багатства, вартості, грошей.
Заслуга Буагільбера в тому, що він як і Петті шукав економічні закономірності не в сфері обігу, а в сфері виробництва, вважаючи першоосновою економіки сільське господарство.
Буагільбер послідовно виступав за економічну свободу, різко критикував соціальну нерівність, гноблення, насильство. Багатством Буагільбер уважав не гроші,
91
а різні корисні речі й насамперед продукти землеробства. Джерело багатства – праця. Як і Петті, Буагільбер є засновником трудової теорії вартості. Він розрізняв «правдиву вартість» (справедливу) і «ринкову вартість».
Економічні відносини між людьми засновані на обміні продуктами праці. Цей обмін відбувається відповідно до витрат праці (еквівалентний обмін). Для нормального економічного розвитку країни, уважав Буагільбер, необхідний вільний обмін між галузями виробництва й відшкодування витрат виробників. «Якщо ж навіть якась частина продуктів не знаходить попиту, цього досить, щоб задушити все інше, тому, що найменший розлад подібно дріжджовій заразі, що псує всю державу через взаємний зв’язок речей між собою».
Якщо в Петті вартість виражалася в грошах, то Буагільбер взяв за основу прямий товарообмін. Меркантилісти вважали гроші єдиним багатством. У Буагільбера зовсім інше відношення до грошей. Будучи «загальним податком», гроші, на його думку, оголошують війну всьому роду людському. Але провиною цьому не самі гроші, а аморальність людини. Буагільбер пропонував замінити металеві гроші паперовими. Цю його ідею через 100 років розвивав економіст-соціолог Прудон, що пропонував замінити гроші звичайними папірцями, на яких позначене кількість витраченої праці, так званими робочими грішми.
Ідеї Буагільбера знайшли подальший розвиток у теоретичних роботах фізіократів – французьких економістів другої половини XVIII ст.
6.2 Фізіократи
Слово «фізіократів» походить від physis – природа й kratos – влада, панування. Самі фізіократи називали себе економістами, так у середині XVIII ст. вперше з’явився термін, який сповістив про народження нової професії.
Фізіократи були науковою школою у вузькому й самому строгому змісті цього слова: це була група людей, об’єднана загальними ідеями й керована вчителемлідером. Таким лідером був Франсуа Кене.
Специфічна особливість теорії фізіократів, її відмінність від наступних дослідників у тому, що фізіократи вважали, що народне багатство складається із сукупності сирих продуктів придатних для використання людиною. Такі продукти суспільству дає винятково сільське господарство (землеробство). Лише в землеробстві після покриття витрат виробництва залишається деякий надлишок, що і приєднується до народного багатства, збільшуючи його.
Діяльність мануфактуриста, фабриканта, заводчика не додає нічого до існуючого колись запасу корисних предметів. Вони тільки надають нову форму матеріалам. Їхня діяльність хоч і корисна для суспільства, але не продуктивна; вони
92
витягають свій доход не з якого-небудь фонду, створюваного ними самими, а з надлишків продуктів землеробства.
Фізіократи були прихильниками природного порядку й проголосили гасло «laissez faire», що в перекладі означає приблизно наступне «Дайте людям самим робити свої справи, дайте справам іти своєю чергою» або простіше «Відв’яжіться». Це гасло стало знаковим для класичної теорії. Відповідно до ідеї природного порядку й природної людини суспільство складається з окремих людей, яких Природа наділила різними здатностями, схильностями й потребами. Кожній людині повинно дозволити діяти природно, вона краще за всіх знає, що для неї добре, а що погано. Суспільний договір (і плід його – держава) потрібний лише для того, щоб ніхто не вживав свою волю на шкоду іншим. Приватна власність священна. Необхідна воля обміну й конкуренції.
Франсуа Кене (1694–1774). Особистий лікар маркізи де Помпадур – фаворитки короля й один з медиків Людовика ХV, що називав його «мій мислитель». Економікою Кене почав займатися, коли йому було 60 років.
Кене народився в 1694 р. в селі Мере, недалеко від Версаля в родині селянина, що займався дрібною торгівлею, і був восьмим з тринадцяти дітей. До 11 років не знав грамоти. Якась добра людина навчила його читати, потім було вчення в кюре, початкова школа в сусідньому місті. Батько помер, коли Франсуа було 13 років. Кене так любив читати, що іноді до зорі виходив з будинку, доходив до Парижа, щоб вибрати потрібну книгу, і до ночі повертався додому. В 17 років Кене вирішив стати хірургом і пішов підручним до місцевого лікаря. До 23 років він уже настільки міцно стояв на ногах, що зміг женитися на дочці паризького бакалійника з гарним приданим. Він стає найпопулярнішим лікарем у Манті, де прожив 17 років. Там він зблизився з аристократами й написав кілька медичних творів. В 1734 р. він покинув Мант й став домашнім лікарем герцога Віллеруа. В 1749 р. перейшов до маркізи де Помпадур і оселився на антресолях Версальського палацу. Тут він прожив 25 років. Тут збиралися його друзі й однодумці. Кружок Кене був дуже популярним, у ньому бували найосвіченіші люди того часу. Сам метр був не честолюбний, дуже скромний.
Теоретичні дослідження Кене починаються простою життєвою картиною (як у Петті): селянин (хтось) зоравши, удобривши й засіявши ділянку землі, зібрав урожай. Частину зерна він відклав на їжу родині, частину продав, щоб придбати товари, необхідні для життя й роботи й із задоволенням переконався, що в нього є якийсь надлишок. Цей надлишок Кене назвав чистим продуктом і аналізував його виробництво, розподіл і оборот. Цей надлишок – дарунок Природи, результат її власної продуктивної сили. Але одержати цей дарунок можна тільки шляхом додавання праці до землі. Тому що тільки чистий продукт є збільшенням багатства, то
93
тільки його й пропонували обкладати податком фізіократи. Інші податки – обтяжують господарство. Всі податки треба замінити одним земельним податком.
Отже: економічний лібералізм, виняткова продуктивність сільськогосподарської праці, єдиний земельний податок – «три кити» фізіократії.
Будь-яку працю, не пов’язану із землею Кене вважав непродуктивною. Промисловість і торгівля перебувають на утриманні в землеробства й треба, щоб вони обходилися якнайдешевше, тому треба послабити всі обмеження для виробництва й торгівлі.
Все суспільство Кене ділив на три класи: продуктивний клас – хлібороби, які годують не тільки себе, але й створюють чистий продукт; клас власників – одержувачі чистого продукту – поміщики, король і церква; безплідний клас – люди, «виконуючі інші заняття й інші види праці, що не відносяться до землеробства». Вони створюють рівно стільки продукту, скільки споживають. Вони тільки перетворять натуральну форму продукту, створюваного в землеробстві. Кене затверджував загальну гармонію класових інтересів.
Вже з 1757 р. Кене креслив свої «зиґзаґи чистого продукту». Це була «Економічна таблиця», опублікована в 1758 р. У ній зображується за допомогою числового прикладу як створюваний у землеробстві валовий і чистий продукт країни обертається в натуральній і грошовій формі між трьома класами суспільства. Це був перший досвід макроекономічного аналізу, зародок майбутніх економічних моделей.
Кене розглядав економіку як єдиний цілісний організм, у якому все взаємозалежно. У прикладі Кене продукт сільського господарства складає 5 млрд. ліврів у рік і розпадається на 3 частині: 1 млрд. – частка продукту, що йде на відшкодування витрачених за рік «початкових авансів» (основний капітал); 2 млрд. – чистий продукт; а що залишилися 2 млрд. – це доход самих фермерів, що покриває витрати «щорічних авансів» (насіння й життєві засоби або оборотний капітал). Ціни передбачаються незмінними протягом року, всі доходи витрачаються на споживання, покупки-продажі усередині класу не приймаються до уваги, відсутня зовнішня торгівля.
Висновок: процес відтворення й реалізації може безперебійно відбуватися тільки при дотриманні певних народногосподарських пропорцій. Функції серця в цій «системі кровообігу» грають земельні власники. Найважливіший практичний висновок: якщо земельні власники не будуть витрачати свою ренту цілком, те суспільний продукт не буде повністю реалізований, селяни недоодержать доходи й не зможуть у наступному році забезпечити колишній рівень виробництва, а значить і рента в наступному році буде менше. Ідеї Кене лежать в основі міжгалузевих
94
балансів, які складають у всіх країнах, і які грають важливу роль у керуванні господарством.
Далі ідеї фізіократії розвивав Анн Робер Жак Тюрго (1727–1781). Потомствений аристократ зі стародавнього нормандського роду, Тюрго одержав блискучу освіту. Третій син у родині, він повинен був присвятити себе духовній кар’єрі, але в 23-річному віці перейшов на адміністративну службу. Випускник Сорбоннського університету, Тюрго знав шість мов, мав феноменальну пам’ять і ерудицією. Вже в молодості він писав філософські й економічні твори. Тюрго був не тільки теоретиком, але й практиком. В 1774 р. він був міністром фінансів Людовика XVI. В 1766 р. Тюрго написав роботу «Роздуми про створення й розподіл багатств» (100 стислих тез), опубліковану в 1776 р.
На відміну від Кене Тюрго розділив суспільство на 5 класів. Продуктивний клас (фермерів) він розділив на підприємців або капіталістів і простих робітників, що одержують заробітну плату. Безплідний клас він розділив на капіталістів і простих ремісників, які нічого не мають крім своїх рук. Цим він підкреслив, що без капіталу неможливе виробництво. Капіталіст, авансуючи капітал, ризикує втратити його. Тому прибуток капіталіста (промислового й торговельного) Тюрго розглядав як «заробітну плату за працю, турботи, ризик». Виправдував він і відсоток, розцінюючи його як «ціну втрат», які несе кредитів.
Цінність у Тюрго пов’язана з корисністю речі (причому із суб’єктивною корисністю). Покупець сам вирішує, яку частину своїх ресурсів він згодний віддати за той або інший товар. Суб’єктивно кожний з учасників обміну одержує більше, ніж віддає. Об’єктивно відбувається обмін рівновеликими цінностями.
Тюрго розрізняв цінність і ціну, хоча іноді й уживає їх як синоніми. Ціна залежить від попиту та пропозиції. Одним їхній факторів ціни є рідкість речі. Кене розглядав капітал у натуральній формі. У Тюрго капітал – це «накопичена цінність». Первісне нагромадження капіталу Тюрго пов’язує з ощадливістю людини.
6.3 Адам Сміт Адам Сміт (1723–1790) – основоположник економічної науки, лідер класичної
школи політичної економії в Англії. Він народився в Шотландії недалеко від Единбурга (м. Керколді). Його батько, митний чиновник, помер за кілька місяців до народження сина. Молода вдова все життя присвятила синові. Адама з дитинства оточували книги. А тому що він був тендітним і хворобливим хлопчиком, який сторонився гучних ігор однолітків, то багато часу він присвячував читанню. У Керколді була гарна школа, що примножила знання Сміта. В 14 років він вступив до
95
університету Глазго, вибравши гуманітарний напрямок. Після навчання в Глазго, Сміт продовжив навчання в Оксфорді, а влітку 1746 р. Сміт повернувся до Шотландії.
В 1751 р. Сміт був призначений професором логіки в університеті Глазго, наприкінці року перейшов на кафедру моральної філософії. В 1764 р. виходить його велика наукова праця «Теорія моральних почуттів. У тому ж 1764 р. він залишив кафедру й поїхав у закордонну подорож, супроводжуючи молодого лорда. Під час цієї поїздки, що тривала більше двох років, він зустрічався з найосвіченішими людьми Європи. Після повернення в Шотландію, він поселяється в матері. В 1766 р. виходить його книга «Багатство народів», що чотири рази перевидається ще за життя Сміта. Залишок життя (з 1778 р.) Сміт був комісаром шотландської митниці в Единбурзі. Помер Сміт в 1790 р.
Головною працею Сміта було «Дослідження про природу й причини багатства народів», опубліковане в 1776 р.
Трактат складається з 5 книг:
1.Аналіз вартості й прибавочної вартості.
2.Про природу капіталу і його нагромадження.
3.Про розвиток економіки Європи й про становлення капіталізму.
4.Історія й критика політекономії.
5.Про доходи, витрати й функції держави.
Суспільство Сміт розглядає як сукупність індивідуумів, наділених природними якостями, які визначають їхнє економічне поведінку. Головним мотивом господарської діяльності людини є своєкорисливий інтерес. Але переслідувати свій інтерес люди можуть тільки роблячи послуги іншим людям, пропонуючи в обмін свою працю або продукти праці. Люди допомагають один одному й одночасно сприяють розвитку суспільства, хоча кожний з них егоїст і печеться тільки про свої інтереси. Природне прагнення людей поліпшувати своє матеріальне становище – це такий потужний стимул, що, якщо йому надати діяти без перешкоди, він сам собою здатний привести суспільство до добробуту. Більше того, цей стимул навіть здатний «перебороти сотні прикрих перешкод, якими божевілля людських законів так часто утрудняє його діяльність...» (мається на увазі меркантилізм з його твердою державною регламентацією).
Умови, за яких найбільш ефективно здійснюється доброчинна дія своєкорисливого інтересу й стихійних законів економічного розвитку, Сміт назвав природним порядком. А механізм стихійної дії економічних законів, що виражається в тому, що індивідуальні корисливі інтереси сприяють росту добробуту суспільства, Сміт назвав «невидимою рукою».
96
Основні постулати теорії А. Сміта:
1.Режим природної свободи (laissez faire). У кожному цивілізованому суспільстві діють всесильні й об’єктивні економічні закони. Система цін і ринків здатна координувати діяльність людей і фірм без якої б те не було директиви зверху. Режим природної свободи включає:
–скасування обмежень мобільності робочої сили;
–повну свободу торгівлі землею;
–скасування регламентації промисловості й внутрішньої торгівлі;
–свободу зовнішньої торгівлі (фритредерство);
–інформованість всіх суб’єктів ринку.
2.«Економічна людина». Всім людям властивий один загальний потяг. Це «бажання поліпшити наше положення... бажання, яке властиве нам з народження й не залишає нас до могили». Це почуття змушує людей заощаджувати свою працю, вигідніше продати його, найбільше ефективно вжити свій запас. Моральність, культура, звичаї не приймаються до уваги.
3.«Невидима рука». Кожен індивідуум намагається використати свій капітал так, щоб він приніс найбільший прибуток. Він, як правило, не має наміру забезпечувати суспільні інтереси й не знає, наскільки він їх забезпечує. Він піклується тільки про своє майно, про свою користь. «Невидима рука» направляє його до мети, що зовсім не входила в його наміри. Піклуючись про свої особисті інтереси, людина часто більш дієво служить інтересам суспільства, чим тоді, коли свідомо намагається робити це. «Невидима рука» може успішно діяти тільки за вільної конкуренції.
4.«Таке вживання природної волі деяких індивідуумів, що може наражати на небезпеку благополуччя всього суспільства, потрібно й повинне обмежувати законами всіх урядів не тільки найдеспотичніших, але й найвільніших».
5.Держава, що, на думку Сміта, теж породжується природним ходом речей, виконує наступні функції:
–Охорона життя, свободи й власності громадян;
–Захист конкуренції;
–Забезпечення суспільства товарами й послугами, виробництво яких не вигідно для приватних осіб (суспільні товари).
«Багатство народів» починається словами: «Щорічна праця кожного народу являє собою первинний фонд, що дає йому всі необхідні для життя й зручності життя продукти.
Ці слова дозволяють зрозуміти, що для Сміта багатство – це матеріальні (фізичні) ресурси, які дає «щорічна праця кожного народу». Причому, ці ресурси
97
необхідно порівнювати з кількістю жителів. Народ окремої країни тим багатше, чим більше всіляких предметів споживання доводиться в розрахунку на одного жителя.
Всі такі речі добуваються або працею даного народу, або через обмін продуктів цього народу на продукти праці інших народів. На відміну від фізіократів, за Смітом багатство створюється не тільки сільськогосподарською, але й промисловою працею. Сміт запропонував розширене трактування продуктивної праці: за Смітом продуктивною вважається праця, що створює новий матеріальний продукт, непродуктивний праця, що обслуговує споживання виробленого продукту.
Якби весь річний продукт вживався на утримання продуктивних працівників, то з кожним роком країна одержувала б значний приріст багатства. Але так не буває – завжди істотна частина національного продукту дістається непродуктивним категоріям населення. І від того, наскільки велика частка цих категорій у загальній чисельності населення, залежить, чи буде національний доход зростати, залишатися на одному рівні або знижуватися.
Праця націй дає тим більше продуктів, чим вище її продуктивність, тобто чим більше продукції виробляється в одиницю часу. Продуктивність праці тим вище, чим вище ступінь поділу праці.
Приклад Сміта – шпилькова фабрика. «Одна людина висмикує дріт, інша його випрямляє, третя ріже, четверта загострює, п’ята розмелює верхівку, щоб можна було надягти на неї голівку; готування голівки вимагає двох або трьох різних операцій: окремо – надягання, окремо побілка, і навіть загорнути її в папір – теж особлива спеціальність.
Я бачив маленьку фабрику такого типу, на якій працювало тільки 10 чоловік; деякі з них були бідні й тому не занадто добре забезпечені потрібними машинами, вони могли при старанні виробляти близько 12 фунтів шпильок у день. Фунт – це чотири тисячі середнього розміру шпильок. Отже, десять чоловік могли зробити до 48 тисяч шпильок у день. Якби всі вони працювали окремо й незалежно друг від друга вони б не зробили й двадцяти, а хто-небудь сам по собі не зміг би зробити й однієї». Продуктивність на фабриці значно вище за рахунок поділу праці на окремі операції.
Поділ праці за Смітом буває двоякого роду: всередині підприємства (шпилькова фабрика) та всередині суспільства між підприємствами й галузями. Скотар вирощує худобу й продає її на бойню, м’ясник забиває худобу й продає шкіру чинбареві, останній виробляє шкіру й продає її шевцю. Розходження між двома родами поділу праці Сміт бачив лише в тому, що в першому всередині підприємства) немає акту купівлі-продажу.
За Смітом: все суспільство – це велика мануфактура, а поділ праці – загальна форма економічного співробітництва людей в інтересах «багатства народів». Сміт
98
пов’язував поділ праці зі зниженням витрат і вважав, що він відкриває простір для винаходу машин, тому що прості дрібні операції легше механізувати.
Крім того, поділ праці веде до розвитку обміну, а «схильність до обміну й була тим, що породило поділ праці». Суспільство – це міновий союз, де люди обмінюються результатами своєї праці, дбаючи лише про свої особисті інтереси. Обмін взаємовигідний, оскільки кожний заощаджує свою працю. «Не від прихильності до нас м’ясника або булочника очікуємо ми нашого обіду, а від їхньої пристрасті до своїх власних вигід».
Поділ праці й обмін припускає існування інструмента обміну, яким є гроші. Виникнення грошей Сміт розглядає як об’єктивний процес (він зібрав дуже цікавий матеріал по історії виникнення грошей). Детально він показав, що гроші є товаром, що виділився з маси інших товарів у результаті розвитку обміну. Гроші, як і інші товари, мають вартість. Однак насамперед Сміт розглядає гроші як засіб обігу – «велике колесо обігу». На відміну від меркантилістів Сміт неодноразово підкреслював, що багатство суспільства – це товари, а не гроші. Для здешевлення обміну він пропонує замінити золото й срібло паперовими грішми. Регулювати кількість грошей в обігу повинні банки.
Центральна частина вчення Сміта – теорія вартості. Сміт спробував зробити крок від вихідного, найпростішого формулювання трудової теорії вартості до реальної системи товарно-грошового обміну й ціноутворення. Насамперед, треба відзначити, що Сміт, як і багато інших економістів минулого, користувався терміном «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: цінність у споживанні
(споживча вартість) і цінність в обміні (мінова вартість).
Споживчу вартість (корисність) товару він залишив без уваги, тому що не вважав за можливе кількісно зв’язати її із ціною. Він звернувся до з’ясування причин і механізмів обміну, суті мінової вартості. Сміт прагнув знайти відповідь на двоєдине, як йому здавалося, питання: «... яке дійсне мірило... мінової вартості або в чому складається дійсна ціна всіх товарів»?
Перший і основний погляд Сміта: вартість визначається кількістю вміщеної в товарі необхідної праці. Праця є єдиним загальним, так само як і єдиним точним мірилом вартості.
З іншого боку, Сміт пропонував виміряти вартість кількістю іншого товару, наприклад: 1 шматок сукна = 1 пара чобіт.
В умовах простого товарного виробництва – це по суті те саме, а якщо виробництво капіталістичне й швець працює на капіталіста? Значить капіталіст, купуючи працю шевця, платить йому менше, ніж той створює вартості. Значить обмін нееквівалентний.
99