IGPZ_uchebnik_Glinyany_ukr_mova (1)

«демократію», яку я щиро ненавиджу». Георг V також дотримувався реакційних поглядів. Під час виступу армії проти Кабінету (заколоти в Курасі) він і королівська родина підтримували військових.

5. Акт про парламент 1911 р.

На початку XX ст. основна боротьба між лібералами і консерваторами розгорнулася навколо питання про тарифи. Консерватори, тісно пов'язані з важкою індустрією, вимагали встановлення протекціоністського мита з метою захисту від конкуренції з боку Німеччини. Крім того, запровадження тарифів підвищило б (для вигоди лендлордів) ціни на сільськогосподарські продукти.

Інші підрозділи промисловості, особливо ті, що працювали на експорт (наприклад, текстильна), були заінтересовані в збереженні вільної торгівлі. Ця галузь була провідною в Англії. Особливістю британської економіки був брак вітчизняної промислової сировини і продовольства для населення. Встановлення протекціоністського мита могло спричинити загибель більшості галузей англійської промисловості. Зберегти вільну торгівлю було потрібно ще і тому, що пов'язані з нею низькі ціни на більшість споживчих товарів перетворилися на своєрідну форму підкупу англійського робітничого класу.

Конфлікт між консерваторами і лібералами торкнувся також і питання про пенсії. Особливо гострі розбіжності мали місце в 1910 р., після того як палата громад прийняла новий бюджет. Верхня палата, що контролювалася консерваторами, майже одностайно відкинула його. Небачене в історії Англії відхилення палатою перів бюджету дозволило лібералам зобразити справу таким чином, нібито «лорди борються проти народу». Ллойд Джордж, дізнавшись про це, вигукнув: «Вони спіймалися, нарешті!».

Опір консерваторів дав ліберальному Кабінету можливість урізати правомочності оплоту консерваторів. З цією метою уряд подав відомий Парламентський білль, що істотно обмежував конституційні права верхньої палати.

Палата лордів, більшість членів якої були безпосередньо заінтересовані в проведенні протекціоністської реформи, вирішила боротися до кінця. Однак деякі вожді консервативної партії (у їхньому числі лідер партії Бальфур і лідер консерваторів у палаті лордів Ленсдаун) добре розуміли, що в ситуації, яка склалася, «боротьба до кінця» означає цілковиту компрометацію не стільки палати перів, скільки взагалі консервативної партії в очах виборців. Тому вони вирішили відступити і переконали торі схвалити Парламентський білль.

Акт про парламент 1911 р. встановлював, що якщо фінансовий білль, прийнятий палатою громад і надісланий принаймні за місяць до закінчення сесії до верхньої палати, не буде протягом місяця прийнятий останньою без поправок, він стає законом після затвердження короною, хоча палата перів і не дала б на нього своєї згоди. На спікера палати громад покладався обов'язок засвідчувати, що зазначений законопроект є фінансовим.

Права палати лордів були урізані й у питаннях прийняття нефінансових публічних біллів. Якщо протягом трьох послідовних сесій парламенту (н е обов'язково однієї і тієї ж легіслатури) прийнятий палатою громад законопроект буде заперечуватися палатою перів, він все одно має бути занесений до книги статутів Великобританії. Але для цього необхідно, щоб між другим читанням білля під час першої сесії і третім його читанням на третій сесії пройшло два роки. Отже, верхня палата могла лише відстрочити на два роки прийняття небажаного для неї закону, але не відкинути його взагалі.

6. Судова система і поліція

Судді у Великобританії здійснювали свої обов'язки практично довічно. Лорд — головний суддя — призначався короною за поданням прем'єр-міністра, інші судді вищих судів затверджувалися монархом за рекомендацією лорд-канцлера.

270

Упереважній більшості випадків жерці Феміди походили з привілейованих кіл. Протягом сторіч зайняття посади мирового судді зумовлювалося володінням значною власністю. У 1906 р. майновий ценз скасували, проте ця посада, як і раніше, залишалася неоплачуваною.

Не дивно, що в цій країні навіть у XX ст. мировий суддя міг засудити до року каторжної в'язниці за крадіжку трьох яєць, а за розкрадання яблук вартістю 50 коп. — до трьох років каторги

знаступною віддачею під нагляд поліції.

Урозглядуваний період судова система Великобританії, як і раніше, залишалася надзвичайно заплутаною, якщо не сказати хаотичною. Приміром, тут до 1857 р. існували 400 церковних судів різного виду. Для того, щоб судове відомство працювало більш ефективно, правлячі кола пішли на деякі його перетворення. У 1832 р. засновується судовий комітет Таємної ради як апеляційний суд для колоній у справах церковної юрисдикції. У Лондоні запроваджується посада особливих платних магістратів, поліцейських суддів, які засідали одноосібно, з юрисдикцією суду малих сесій. У 1834 р. створюється Центральний кримінальний суд. Він розглядав справи про злочини, вчинені у Лондоні, Мідлсексі і деяких частинах графства Ессекс. Закон також дозволяв йому приймати до провадження будь-яку кримінальну справу, незалежно від місця скоєння злочину.

Однак і після всіх цих нововведень організаційна структура органів правосуддя Великобританії залишалася вкрай ускладненою. Це викликало невдоволення правлячих кіл. За їх настійною вимогою відомство лорд-канцлера в 70-х роках XIX ст. зазнало дуже важливих перетворень. Так, три головних суди загального права, суд канцлера, суд по заповітах, суд по розлученнях, суд адміралтейства, суд казначейської палати й апеляційний суд канцлера були ліквідовані. 1 листопада 1875 р. почав функціонувати Верховний суд Великобританії. Він складався з двох підрозділів: високого суду й апеляційного суду в цивільних справах. У свою чергу, у високому суді були такі відділення: 1) суд королівської лави, частинами якого юридично були суди асизів; 2) суд канцлера; 3) суд загальних позовів; 4) суд Палати шахівниці; 5) суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

У1881 р. два відділення (суд загальних позовів і суд Палати шахівниці) були об'єднані з відділенням суду королівської лави. Отже, високий суд тепер мав три підрозділи: суд королівської лави, суд канцлера і суд у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях.

Усі відділення високого суду могли в однаковій мірі застосовувати як загальне право, так і вироблені судом канцлера правові норми. їхня компетенція в принципі визнавалася однаковою. Закон 1873 р. вирішив колізії між загальним правом і судом справедливості. Проте, як зазначав Л. Арчер, «суддя, який би спробував узгодити ці норми, міг би дійти до судової шизофренії». У разі виникнення конфліктних ситуацій перевага мала надаватися положенням суду справедливо сті. Отже, цей акт не ліквідував дуалізм англійського права, він лише врегулював спосіб застосування двох різних правових систем одними і тими самими судовими органами.

На практиці відділення високого суду сприйняли підсудність колишніх вестмінстерських настанов. Відділення суду королівської лави мало всеосяжну юрисдикцію у кримінальних справах. Як перша інстанція воно розглядало справи про особливо тяжкі злочини. У цьому випадку застосовувалася спеціальна процедура: у процесі брали участь троє коронних суддів і присяжні засідателі. Тут також розглядалися непідсудні іншим відділенням високого суду цивільні позови.

Організація обвинувачення. У 1879 р. був створений особливий департамент публічних розслідувань. Нагляд за діяльністю цього відомства покладався на генерал-аторнея. У 1886 р. були прийняті правила, які передбачали випадки, коли директор департаменту публічних розслідувань був зобов'язаний порушити кримінальну справу: 1) якщо злочин карався смертною карою

271

(у справах про фальшивомонетництво і злісне банкрутство); 2) за приписом генерал-аторнея чи міністра внутрішніх справ, коли державне втручання необхідне в публічних інтересах внаслідок особливої складності або тяжкості злочину.

На початку XX ст. повноваження департаменту були значно розширені. Закон про переслідування злочинців 1908 р. установив, що глава вищезгаданої установи, якщо визнає це за необхідне, може розслідувати будь-які порушення. У зв'язку з виданням Закону про кримінальну апеляцію 1907 р. ст. 12 цього акта зобов'язала директора захищати інтереси корони в апеляційному суді у кримінальних справах.

Поліція. У XVII ст. функції охорони громадського порядку були покладені на мирових суддів і їх «очі та вуха» — констеблів. Прийнятий у 1715 р. Закон про охорону громадського порядку дав поліції право розганяти збори і мітинги. Наприкінці XVIII ст. засновується спеціальна патрульна варта, на яку покладалося провадження розшукових дій.

У1829 р. був прийнятий Закон про створення поліції Лондона — Скотленд-ярда. Лондонська поліція перебувала в безпосередньому віданні міністра внутрішніх справ. Главу Скотленд-ярда і двох його заступників король призначав за поданням міністра внутрішніх справ. Цей орган міг розслідувати будь-яку кримінальну справу, здійснював негласний нагляд за іноземцями, які проживали в країні, надавав допомогу місцевим поліцейським формуванням.

У1840 р. у Скотленд-ярді створюється спеціальне розшуко-ве відділення, перетворене у 1878 р. на відділ кримінальних розслідувань. У 1883 р. тут засновується особливий відділ, завданням якого була боротьба з національно-визвольними рухами й опозиційними політичними силами. Наприкінці XIX ст. у столиці країни служила третина поліцейських Великобританії. Лондонська і створена в 1874 р. Ірландська королівська поліції були, як зазначав англійський історик Дж. Фортескью, «діти-щем британської армії і були пронизані її особливим духом».

Формально місцеві поліцейські сили Великобританії були автономні, але фактично вони перебували під дійовим контролем міністерства внутрішніх справ з моменту його виникнення в 1782 р. З його ініціативи в 1817 р. приймається Закон про створення поліції в графствах. Акти 1835 і 1856 рр. врегулювали діяльність поліцейських формувань на місцях.

Спеціальний об'єднаний комітет, який складався порівну з представників суду четвертних сесій і ради графства, призначав

головного констебля графства. Останній сам наймав свій штат.

Умістах начальник поліції обирався членами муніципалітету.За його діяльністю наглядав особливий Комітет суспільної безпеки. На посаду головного констебля графства або міста зазвичай призначали колишніх військових.

Міністерство внутрішніх справ видавало відомчі правила й інструкції, обов'язкові для всіх поліцейських формувань країни. Воно мало право їх інспекції і, що дуже важливо, визначало суму, яку казначейство виділяло на утримання місцевої поліції.

Існувала особлива форма поліцейських сил — спеціальні Констеблі, що призивалися на службу за надзвичайних обстави н. Так, у 1914 р. під час страйку з резерву були призвані 323 тис. спеціальних констеблів.

Наприкінці XIX ст. у британських колоніях створюються спеціальні поліцейські формування, у тому числі, як вказувалося, й Ірландська королівська поліція.

Тюремна система. В'язниці в розглядуваний період довго були місцем, де обвинувачені перебували лише до винесення вироку. Потім тут почали відбувати покарання. Тривалий час засуджених до позбавлення волі тримали в одиночних камерах. Очевидна неефективність цієї міри покарання спонукала до створення «прогресивної системи» позбавлення волі. її суть полягала в тому, що тут комбінувалося тривале одиночне ув'язнення з наступним переведенням до загальної камери. Фактично місцями позбавлення волі були і «робітні доми».

272

Прийнятий у 1824 р. закон зобов'язав кожне графство утримувати в'язницю і виправний будинок, а також класифікувати засуджених залежно від тяжкості вчиненого ними злочину. У 1835 р. засновується інститут коронних тюремних інспекторів. Незабаром тюремна справа так розрослася й ускладнилася, що в 1877 р. вона була передана у відання спеціально для цього створеної урядової тюремної комісії. Акти 1885 і 1886 рр. врегулювали підстави і порядок відбування тюремного ув'язнення. Закон 1914 р. дозволив приєднувати до тюремного ув'язнення каторжні роботи.

Акт про запобігання злочинам 1879 р. запровадив умовне засудження. У 1907 р. усі законоположення щодо цього предмета були консолідовані. Тепер умовне засудження могло застосовуаатися не тільки в судах мирової юстиції, а й за злочини, карані тюремним ув'язненням на термін до 3 років. Якщо під час випробувального терміну умовно засуджений порушував встановлені для нього правила поведінки або ж вчиняв новий злочин, то щодо нього обвинувальний вирок виносився без додаткового судового розгляду.

У1871 р. встановлюється спеціальний нагляд за рецидивітами. Той з них, хто відбув семирічне тюремне ув'язнення, був зобов'язаний раз на місяць з'являтися для реєстрації в поліцію,

атакож повідомляти про зміну місця проживання.

У1908 р. почав діяти Закон про постійних злочинців. Ними вважалися особи, тричі засуджені за фелонію або тяжкі місдімінори, а також ті, хто вчинив учетверте аналогічний злочин. Тепер суд, визнавши кого-небудь рецидивістом, міг до основного покарання — каторжних робіт

— приєднати додаткове — позбавлення волі строком від 5 до 10 років, яке також відбувалось у каторжній в'язниці.

Зростання злочинності серед молоді змусило видати в 1908 р. Акт про неповнолітніх злочинців. З 1 січня 1910 р. подібні справи належало розглядати в спеціально заснованих судах. Прийнятий тоді ж Закон про запобігання злочинам встановив, що юні правопорушники (від 16 до 21 року) повинні відбувати покарання в особливих місцях позбавлення волі (борстальська система).

Розмірів соціального лиха набув і алкоголізм. Опублікований у 1898 р. Акт про постійних п'яниць дозволив направляти осіб, які вчинили злочин у стані сп'яніння, до спеціальних лікувальних закладів терміном на три роки, якщо особа була засуджена до каторжних робіт або тюремного ув'язнення і визнана п'яницею. Сюди ж помішувалися особи, які систематично скоювали в стані сп'яніння кримінально карані діяння.

7. Право

Наслідком компромісу буржуазії з аристократією була та обставина, що англійське право розглядуваного періоду зберегло багато рис попередньої епохи. В Англії спадковий зв'язок між дореволюційними і післяреволюційними установами і компроміс між великими землевласниками і капіталістами знайшли своє відображення у наступності судових прецедентів, так само як у шанобливому збереженні феодальних правових форм.

Однак за своєю суттю це було право буржуазне, право першої у світі капіталістичної держави, яка завдяки специфічним історичним умовам змогла довго «зберігати значну частину форм старого феодального права, вкладаючи в них буржуазний зміст, і навіть прямо підкладати буржуазний зміст під феодальне найменування». Отже, першою особливістю англійського права є феодальний архаїзм його форм.

Друга відмітна його риса полягає в значній самостійності англосаксонських правових інститутів. Лише деякі з них зазнан і впливу юридичних принципів Стародавнього Риму. Норми римського права застосовувалися у церковних і військових судах, суді у справах адміралтейства, по заповітах і розлученнях, суді канцлера й у судах Кембриджського й Оксфордського

273

університетів. Інші магістрати брали до уваги приклади з римськог о права лише в тих випадках, коли прецеденти були відсутні.

Нарешті, англійське право не було кодифіковане, тобто не існувало зводу його чинних норм. Статутне право Англії складається з нескінченного ряду окремих парламентських актів, які збиралися протягом 500 років, що взаємно один одному суперечать і ставлять на місце «правового стану» цілком безправний стан. Так, із середини XV ст. по 1884 р. було видано понад 14 тис. кримінальних законів. Це найчастіше робило недоступними юридичні норми не тільки для простих смертних, а навіть і для висококваліфікованих і високопоставлених юристів. У середині XIX ст. спалахнув справжній скандал: суд королівської лави протягом багатьох років розглядав справу, у якій вимоги сторін грунтувалися на вже скасованому законі. Більше того, у цей же час сам парламент потрапив, так би мовити, у цікаве становище. Ним був виданий статут, який скасував кілька законів. Як згодом з'ясувалося, парламент 20 років тому вже приймав абсолютно аналогічне рішення.

Дуже багато правовідносин регулювалися так званим «загальним правом країни», яке відомий англійський юрист XVIII ст. Блекстон визначав як «неписане», на відміну від статутного. Блекстон називає три види норм цієї правової системи: чинні на території всієї держави, чинні у тих чи інших районах держави і, нарешті, застосовувані в тих чи інших судових органах.

Властива загальному праву невизначеність пояснює, у свою чергу, ту величезну роль, яку відігравали магістрати. Саме вони тлумачили закони. Як стверджували англійські юристи, «істинний зміст і значення більшої частини парламентських актів з'ясовується тільки з довгого ряду судових рішень». Магістрати виступали й у ролі коментаторів судових постанов, з яких потім виводили певні принципи або створювали доктрини.

Величезну роль як джерело права відігравала судова практика. У середині XIX ст. зібрання судових прецедентів становило 1200 томів, а до 1890 р. їх налічувалося вже 1800. У 1854 р. парламент офіційно визнав обов'язковість судових прецедентів. Для їхнього застосування встановлювалися спеціальні правила:

1) вищі суди не залежать від рішень нижчих; 2) суд першої інстанції не зв'язаний постановою судового органу такої ж компетенції; 3) кожен суд зобов'язаний виходити з висновків вищих судових інстанцій; 4) палата лордів обмежена власними попередніми рішеннями.

В аналогічних справах існувало дві і більше суперечливі думки найавторитетніших судових інстанцій Великобританії. Варто пам'ятати, що судові прецеденти були головним джерелом загального права. Англійські судді мали повну свободу вибору зручних для них правових доктрин. Офіційна юриспруденція співала дифірамби звичаєвому праву, яке тлумачилося як «розум, що діє світлом досвіду в людських справах» (Блекстон).

Однак з XVII ст. прогресивні англійські юристи, філософи і громадські діячі починають виступати проти загального права. Ф. Бекон, М. Хейль, А. Юнг, Дж. Беррінгтон та І. Бентам вимагали упорядкування і кодифікації англійського права. Видатний англійський філософ і юрист І. Бентам писав про англійську систему прецедентів як про «змову юристів проти народу», оскільки, на його думку, законники були прямо заінтересовані в тому, щоб право не було зведено до кількох раціональних принципів. Він безуспішно вимагав скасування загального права, заявляючи, що останнє становить «купу непослідовностей, дрібниць, дурниць і зовсім примхливих рішень».

Незважаючи на глибокі зміни в економічному і політичному житті країни, її правова система багато в чому залишалася без змін, навіть після того, як Англія вступила в монополістичну стадію розвитку. Англійське право продовжувало виражати економічні відносини капіталістичного суспільства на варварсько-феодальному діалекті, який настільки ж відповідає предмету, що

274

виражається ним, наскільки англійська орфографія відповідає англійській вимові. Впливові сили, як і раніше, всіляко противилися систематизації і кодифікації правових норм.

Однак у період імперіалізму закон як джерело права відігравав важливішу роль, ніж раніше. Якщо в XVIII ст. було прийнято 6 тис. 730 законів, то в XIX ст. — 10 тис. 308. Це пояснюється тим, що з переходом капіталістичного суспільства в монополістичну стадію з'явилася необхідність регулювати більш складні суспільні відносини, що уже не охоплювалися давніми нормами загального права. Тому значення парламентських актів зростає навіть там, де раніше неподільно панував судовий звичай.

Але англійська буржуазія не мала наміру відмовлятися від вигідної для неї юридичної невизначеності, за якої величезне

значення мав суддівський розсуд. Відомий британський юрист Е. Дженкс писав про прецедентне право, що «така правотворчість є надзвичайно плідною в тих випадках, коли треба пристосувати чинне право до нових умов і коли з якихось причин визнається небажаним парламентський акт».

Цивільне право. Зазвичай законодавчому регулюванню підлягали найважливіші цивільні правовідносини. У 1875 р. був прийнятий Акт про спеціальні правила при укладенні угод з нерухомістю. У ньому передбачалася обов'язкова реєстрація таких договорів. У 1882 р. публікується Закон, який упорядкував вексельне право, і питання про переказні векселі. У 1893 р. видається Акт про продаж товарів. Він регулював відносини продавця і покупця та встановлював момент переходу права власності на речі, що придбавались. У ньому дається таке визначення договору купівлі-продажу товарів: «Це контракт, за яким один контрагент (продавець) не погоджується або погоджується передати власність у формі товарів іншому контрагенту (покупцю) за грошову винагороду, що має назву ціна».

У1893 р. «довірча власність» була врегульована законом. «Траст» визнавався універсальним інститутом: він міг створюватися для будь-яких цілей, за винятком протиправних.

У1907 р. запроваджується поняття «приватна компанія» — юридична особа, яка не розміщувала активи серед дрібних вкладників і не була зобов'язана оголошувати свій баланс. У Великобританії таких корпорацій налічувалося в 20 разів більше, ніж «публічних» компаній, оскільки вищезгадана форма акціонерного капіталу створювала умови для махінацій з оподаткуванням. У 1908 р. приймається консолідований Закон про юридичних осіб, який замінив усі раніше видані з цього питання акти.

Захищаючи інтереси монополістичної буржуазії, парламент у 1879 р. видав спеціальний Статут про відповідальність учасників банківських і акціонерних компаній. У 1914 р. одержав королівську санкцію Акт про неспроможність. У ньому регламен тувалися обставини, пов'язані з банкрутством, задоволенням претензій кредиторів тощо.

Соціальне законодавство. Норми соціального права Великобританії були результатом боротьби пролетаріату. Завоювання робітниками елементарних прав досягалося в ході жорстоких класових сутичок. Великобританія тривалий час була головною капіталістичною країною світу, і перед нею першою постала проблема, яку згодом назвали «робітничим питанням». Відпо віддю на організовані виступи пролетаріату було видання в 1799 р. Акта, який забороняв будь-які співтовариства, які вимагали більш високої оплати праці (Закон проти коаліції). Робітники всіляко обходили це правило, і в 1824 р. його скасували. Правлячі кола вважали, що для них вигідніше мати в країні легальні союзи робітників. Однак вже наступного року був прийнятий Статут, відповідно до якого закон визнавав лише ті робітничі об'єднання, члени яких вели суто економічну боротьбу. До 1863 р. відносини між підприємцем і робітниками регулювалися Законом про хазяїна

іслугу. Якщо найманець порушував контракт, він підлягав кримінальному покаранню в порядку сумарної юстиції. Протести трудящих змусили уряд провести через парламент у 1875 р. Акт про

275

підприємця і робітника. згідно з яким обидві сторони мали формально рівні права. Тоді ж робітничий клас Великобританії одержав можливість укладати колективні договори.

Правове становище професійних організацій було невизначеним. Виданий у 1871 р. під тиском трудящих Акт не наділяв тред-юніони статусом юридичної особи. У тому ж році влада прийняла Закон, який, встановивши кримінальну відповідальність за пікетування, «залякування» і «погрози» під час страйків, суттєво обмежив право профспілок на страйки. У 1880 р. був виданий Акт, який встановлював відповідальність наймача за заподіяну життю чи здоров'ю працівника шкоду. Однак це положення містило істотні застереження.

У 1908 р. було запроваджено пенсії для престарілих. Вони виплачувалися особам, що досягли 70 років, прожили останні 20 років у межах Об'єднаного королівства і не одержували за цей час допомоги від благодійних спілок, не відмовлялися від посильної роботи і не одержували доходу більше 30 гіней на рік. Не дивно, що ця вкрай куца допомога одержала назву «пенсії для небіжчиків». У 1909 р. Закон установив мінімум заробітної плати. Лише з 1911 р. почало практикуватися обов'язкове страхування трудящих на випадок хвороби чи безробіття. Уряд надавав лише 74% необхідних коштів, а інша сума мала вноситися в рівних частках працівниками і підприємцями. Незважаючи на деякі часткові поліпшення, яких трудящі домоглися в ході запеклої боротьби, їхнє життя було надзвичайно тяжким.

Вимоги демократичної громадськості, підкріплені виступами трудящих, а також потреби англійських монополій у кваліфікованій робочій силі привели до створення в країні мережі початкових державних шкіл.

Кримінальне право. Особливе значення статутне право мало Д Л Я кримінального права. У 1861 р. було прийнято кілька важливих законів: про пошкодження майна, про підлоги тощо. Вимиті в 1916 р. АКТ про крадіжку увібрав 73 раніше виданих статутів. Він передбачав кримінальну відповідальність за всі майнові злочини (крадіжка, крадіжка зі зламом, шантаж, розбій, шахрайство, незаконне привласнення та ін.). Виданий у 1993 р. Акт про підлог документів також консолідував 73 раніше діючих узаконення.

Напередодні Першої світової війни в 1911 р. видається Закон про шпигунство, що вкрай розпливчасто тлумачив це поняття. Вступ Великобританії у війну ознаменувався прийняттям Акта про захист королівства.

Уряд на час воєнних дій одержав широкі повноваження по «забезпеченню безпеки й оборони держави».

Покарання, що накладалися англійськими судами, відзначалися надмірною жорстокістю. У розглядуваний період застосовувалися такі види покарань: смертна кара, заслання, каторжні роботи від 3 років і довічно, тюремне ув'язнення, тілесні покарання і штраф.

Кримінальний процес. В англійському суді коронний магістрат має великі права: даючи настанови присяжним, він може висловлювати свою думку про достатність чи недостатність доказів, чим часто зумовлює характер майбутнього вердикту. Якщо ж суддя не згоден з думкою присяжних, він може запропонувати їм переглянути вердикт. Англійський магістрат — активна сторона в процесі, що широко використовує свої процесуальні права для захисту класових інтересів панівних кіл.

Присяжні рекрутувалися із заможних прошарків. Відповідно до Акта 1825 р. «суддями факту» могли бути особи, які володіли на правах власності землею або будинком, майном, річний дохід від яких становив не менше 10 ф. ст., а також орендарі, прибуток яких був не менше 20 ф. ст. на рік.

Вироки, що постановлювалися коронним суддею, практично не можна було скасувати. Лише в 1907 р. видається Акт про кримінальну апеляцію. До цього право оскарження вироків видавалося вкрай складним через важко переборювані формальності. Під тиском прогресивних сил правлячі

276

кола пішли на запровадження інституту кримінальної апеляції для засуджених за обвинувальним актом. У справах сумарного провадження збереглося становище, що існувало.

Неправосудний вирок можна було скасувати лише у випадку, якщо корона погоджувалася видати «наказ про помилку». Оскаржуваний вирок підлягав скасуванню лише за умови, якщо правова погрішність вбачалася з протоколу засідання суду. Власне, до цього і зводилася вся процедура. Акт 1907 р. скасував «накази про помилку» і запровадив апеляцію двох видів: 1) «апеляція проти засудження» і 2) «апеляція проти вироку». У першому випадку оспорювалися: а) юридична підстава засудження (питання права), б) фактична обставина, що була підставою обвинувального вироку, в) змішані обставини (питання факту і права).

«Апеляція проти вироку» стосувалася призначеного судом покарання. Законодавець встановив, що лише оскарження з юридичних мотивів було безумовним правом засудженого, яке не залежало від дозволу суду. Щоправда, останній, розглядаючи в сумарному порядку таке прохання, міг його відкинути як «поверхове і настирливе».

Для подання скарги з інших підстав була потрібна згода апеляційної інстанції. Більш того, апелянт піддавався серйозному ризику: суду дозволялося призначити більш сувору міру покарання, ніж та, що оскаржується, а також винести рішення про бажаність вислання скаржника за межі Великобританії. Закон не забороняв брати участь у розгляді у другій інстанції тим магістратам, які винесли оспорюваний вирок. Вважалося, що «довіра і неупередженість судді вищого суду майже беззаперечні».

Можливість оскарження ускладнювалася ще й тим, що за законом 1907 р. копії процесуальних документів видавалися за плату, і взагалі всі судові витрати ніс апелянт. З викладеного видно, що імовірність перегляду неправосудних вироків була мінімальною. Тим не менш юристи Великобританії запровадження апеляції оголошують «революцією в кримінальному процесі».

Особливим видом оскарження було так зване «резервування справ», що походило від звичаю обговорювати найскладніші юридичні казуси на нарадах магістратів. Ця форма апеляції цілком залежала від розсуду суду. У 1848 р. був заснований особливий суд резервованих справ. У 1873 р. його юрисдикція була передана високому, а з 1908 р. — апеляційному суду в кримінальних справах. Якщо за згодою судді, який виніс вирок, справа була «резервована», то наступний розгляд відбувався відповідно до норм Акта 1848 р., що заснував суд резервованих справ, а не Закону про кримінальну апеляцію 1907 р.

Англійське кримінально-процесуальне право тривалий час не знало інституту перегляду справ за нововиявленими обставинами, Суддівський прорахунок коригувався короною застосуванням прерогативи помилування на підставі Акта про упорядкуваннЯ 1701 р. Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. установив, що судова помилка могла бути виправлена шляхом: 1) надіслання відповідної кримінальної справи для складання пін новку до апеляційного суду у кримінальних справах; 2) її пер едачі міністру внутрішніх справ для перегляду в апеляційному порядку; 3) на підставі помилування засудженого короною.

У 1908 р. як інтегральна частина високого суду засновується апеляційний суд у кримінальних справах у складі лорда — го-іювного судді — і молодших суддів відділення суду королівської лави. Сюди належало подавати скарги на вироки центрального кримінального суду, суду асизів і суду четвертних сесій. За Ак-том 1907 р. рішення цієї інстанції могли бути анульовані лише палатою лордів. Але остання приймала до свого розгляду такі клопотання лише в тому випадку, якщо генерал-аторней засвідчував, що в зв'язку з розглядом оскаржуваного вироку виникли принципові для англійського права проблеми. Кримінальний апеляційний суд розглядав справу в присутності засудженого і представника обвинувачення.

277

Діяльність судів сумарної юстиції регламентувалася законами 1859 і 1879 рр. У цих випадках не застосовувалися навіть ті куці процесуальні гарантії, які передбачав Закон про кримінальну апеляцію 1907 р. За загальним правилом заяви про перегляд вироків, винесених органами сумарної юстиції, подавалися до постійного комітету суду четвертних сесій. У тих містах, де був рекордер, такі скарги він вирішував сам.

Тема 12. Утворення і конституційний розвиток СІЛА

1.Економічне і політичне становище американських колоній Англії.

2.Війна за незалежність. Декларація незалежності 1776 р. і утворення США.

3.Статті Конфедерації 1781 р., їх характеристика.

4.Прийняття Конституції США 1787 р., її зміст.

5.Перший цикл поправок до Конституції США (1791 р.).

6.Громадянська війна 1861—1865 р., їі економічні і політичні наслідки. Другий цикл поправок до Конституції США (1865-1870 рр.).

7.Реконструкція Півдня. Виникнення Ку-клукс-клану.

8.Конгрес.

9.Президент.

10.Місцеве управління, суд і поліція.

11.Право.

1. Економічне і політичне становище американських колоній Англії

Східне узбережжя Північної Америки (де згодом виникли такі великі держави, як Сполучені Штати і Канада, з особливим державно-політичним укладом) європейці почали освоювати наприкінці XV ст. Ініціатива і подальша колонізація в основному виходили з Англійського королівства. Тому початкова історія американських колоній пов'язана з англійською державою. У 1496 р. король Генріх VII видав привілей венеціанцю Іоганну Кабо (Джону Каботу) на плавання й освоєння нововідкритих земель від північних островів до Флориди за умови виплати 1/5 отриманих доходів короні. Поселення були випадкові і не формували стабільного нового суспільства. Перша регулярна англійська колонія в Північній Америці була заснована в 1585 р. (на честь королеви названа Вірджинією). Однак з різних причин на початок XVII ст. англійські поселення в Америці припинили своє існування.

Новий етап освоєння Північної Америки припав на першу половину XVII ст. У цей час були засновані поселення, що сформували потім майбутнє американське суспільство, закладені державно-політичні традиції, які стали передумовою майбутнього державного самовизначення. Традиції ці трохи різнилися в колоніях залежно від умов їх утворення.

Ініціатива в освоєнні нових колоній належала короні: у 1606 р. Яків І подарував хартії двом торговим компаніям (Лондонській і Плімутській) на освоєння і управління узбережжям, розділивши між ними землі на дві умовні колонії — Вірджинію і Нову Англію. Ці дві області стали основою формування понад 10 колоній — майбутніх штатів.

Вірджинія (заснована в 1607 р.) стала першою сукупністю поселень, що прогресивно розвивалася під керівництвом Лондонської компанії. За поселенцями, які одержали на підставі акцій земельні ділянки для вирощування надприбуткових аграрних культур, визнавалися права і свободи підданих англійської корони. Із взаємозв'язку традиційних прав англійців і колоніальної адміністрації сформувалася система колоніального управління.

Колонія управлялася на підставі хартії, наданої короною, Згодом (1621 р.) хартія набула вигляду місцевої конституції, хоча і з верховною владою корони і керівництва компанії. Основн і повноваження з управління належали губернатору, якого призначала компанія. При ньому діяла законодорадча постійна рада — її членів також визначали в компанії. Крім того, були загальні

278

збори колонії, які утворювалися з членів ради і представників населення — по двоє від кожної наявної плантації. Збори лише формально мали законодавчі повноваження. Затвердження рішень залишалося за губернатором і керівництвом компанії. Однак і пропозиції компанії не набирали сили, якщо збори їх не схвалювали. Тим самим колоніальне самоврядування стало передумовою формування представницької законодавчої влади. Судочинство у колонії здійснювалося за традицією англійського загального права.

Згодом англійська монархія анулювала хартію колонії, зробивши її королівською провінцією. В управлінні значно зросли повноваження постійної ради, підконтрольної Лондону, і губернатора. У період Реставрації в Англії їхні права були ще розширені.

Уколонії з XVII ст. почала формуватися власна соціальна структура, у якій не було місця традиційним для Англії становим категоріям населення. Вищий прошарок становили члени колоніальної адміністрації на чолі з губернатором. Умовно друге місце відводилося акціонерам компанії, англійським джентрі, які самі оплатили переїзд до Америки. Нижчий прошарок становили завербовані компанією поселенці, які зобов'язалися за «розумне харчування і спорядження» працювати на адміністрацію (servents). Передбачалося, що після закінчення такого контракту сервенти отримають наділ землі. Серед сервентів чималу частку становили кримінальні злочинці. У 1620 р. у колонії з'явилися перші негри-раби, привезені голландцями.

Ускладі Вірджинії пізніше виокремилися нові колонії: Північна і Південна Кароліна,

Меріленд, Джорджія, Пенсільванія. Усі вони за внутрішньою організацією були схожі на Вірджинію. Особливою була колонія-штат Пенсільванія, заснована поселенцями-квакерами1 на чолі з У. Пенном як його особисте

1Квакери — особлива протестантська секта.

володіння (1682 р.). Ця колонія управлялася також губернатором на підставі дарованої короною хартії, але значно більшу роль у справах управління, особливо щодо оподаткування, відігравали збори колоністів.

Нова Англія (виникла в 1620 р.) від самого заснування відзначалася своїм державнополітичним укладом. її утворила група гнаних поселенців-пуритан, які втекли з Англії спочатку в Голландію, а потім за допомогою Плімутської компанії — до Америки. Отці-пілігрими (як їх назвали в американській історії) прагнули не просто врятуватися і заснувати нове поселення, а й створити нове суспільство і новий політичний уклад — «Новий Ханаан», щоб втілити пророцтва Біблії. Цим визначалася особлива увага до нових засад політичної і правової організації життя в Америці.

Під час подорожі на кораблі «Травнева квітка» (у листопаді—грудні 1620 р.) отці-пілігрими підписали між собою угоду. Вона стала джерелом всієї особливої традиції американської державності: новий народ погоджувався вважати себе єдиною общиною, яка мала управлятис я на основі народовладдя і «праведної справедливості». «...Цим актом з'єднуємося ми в одне політичне і цивільне тіло для підтримання порядку серед нас і досягнення передбаченої мети. Відповідно до цього акта ми установимо ті справедливі і праведні закони, ті порядки, правила і конституції, призначимо ті власті, які вважатимемо за потрібні і корисні для загального блага колоній».

Згідно з цією політичною ідеєю конституція заснованої колонії Нью -Плімута передбачала розподіл урядових повноважень між виборними властями: губернатором і радою з п'яти представників, яка діяла поряд із загальними зборами всіх повнолітніх колоністів. З 1639 р. організація загальних зборів стала представницькою, і до них почали обирати депутатів.

З кінця XVII ст. на чолі політичного і релігійного рухів колоній Нової Англії став штат Массачусетс, утворений (1630 р.) також за підтримки особливої компанії. Відповідно до хартії компанії управління колонією доручалося губернатору і віце-губернатору. Поряд з ними була рада

279