1.2. Комунікативна компетентність.

Поняття комунікативної компетентності часто сприймається як синонімічне поняттю комунікативного потенціалу і по суті є тотожним останньому, тому ми розглянемо те, як визначають поняття комунікативної компетентності різні автори.

У літературі можна зустріти поняття, близькі за своїм змістом щодо розглянутого нами предмета. Наприклад, у Петровської Л.А., "компетентність у спілкуванні» - це вміння долати труднощі в спілкуванні, в першу чергу, соціально-перцептивного плану, здатність рефлексувати власні прояви в спілкуванні і використовувати отриману інформацію для самопізнання [31, с. 26]. «Компетентність взаємодії» (інтерактивна компетентність), під якою розуміють здатність створення нових зразків виконання ролі шляхом реконструювання знайомих, набутих на практиці прикладів, що дає можливість діяти при специфічних змінах ситуації взаємодії [23].

Петровська Л.А. також вказує, що комунікативна компетентність передбачає розуміння мотивів, намірів, стратегій поведінки, фрустрації партнерів по спілкуванню, розуміння соціально-психологічних проблем взаєморозуміння, оволодіння техніками спілкування. За результатами своїх досліджень комунікативної компетентності, вчений пропонує спеціальні тренінги для формування та розвитку цієї властивості особистості [31, с. 34].

На думку Руденського Є.В., комунікативна компетентність особистості складається з наступних чотирьох здібностей: - давати соціально-психологічний прогноз комунікативній ситуації, в якій доведеться спілкуватися; - соціально-психологічно програмувати процес спілкування, спираючись на своєрідність комунікативної ситуації; - «вживатися» в соціально-психологічну атмосферу комунікативної ситуації; - здійснювати соціально-психологічне управління процесами спілкування в комунікативній ситуації.

На підставі аналізу цих складових, Руденський Є.В. [35] виводить три рівні комунікативної компетентності:

1) соціонормативний досвід. Це основа когнітивного компонента комунікативної компетентності особистості як суб'єкта спілкування. Разом з тим реальне існування різних форм спілкування, які найчастіше спираються на соціонормативних конгломерат (довільна суміш норм спілкування, запозичених з різних національних культур), вводить особистість у стан когнітивного дисонансу. А це породжує суперечності між знаннями норм спілкування в різних формах спілкування;

2) сигніфікації. Це система символів і нормативних приписів щодо їх використання під час спілкування. Як своєрідний знак, символ використовується по-різному: і як спосіб організації дій, і як спосіб прояву ставлення до партнера по спілкуванню, і як спосіб організації тексту повідомлень, якими обмінюються учасники спілкування;

3) акціональний рівень. Це персоніфікація спілкування, яка передбачає як опанування кодом ситуативного спілкування, так і відчуття допустимого в імпровізаціях, доцільності конкретних способу спілкування. У сукупності три виділених рівня характеризують рівень комунікативної компетентності особистості як суб'єкта спілкування.

Зимняя І.А. [17] виділяє три групи компетентностей: компетентності, які стосуються самого себе як особистості, як суб'єкта життєдіяльності; компетентності взаємодії людини з іншими людьми; компетентності діяльності людини, які проявляються у всіх її типах.

Комунікативна компетентність, на думку Ємельянова Ю.М. [16], - це моральна категорія, яка регулює всю систему відносин людини до природного і соціального світу, а також до самого себе як синтезу цих двох світів і вимагає від особистості усвідомлення власних потреб і ціннісних орієнтацій , перцептивних умінь, готовності сприймати нове у зовнішньому середовищі, своїх можливостей у розумінні норм і цінностей інших соціальних груп і культур, своїх почуттів і психічних станів у зв'язку з впливом зовнішніх факторів та ін.

Корець О.М. [19] каже, що необхідність формування комунікативної компетенції обумовлена ​​деякими причинами. Так, рівень сформованнності комунікативної компетенції - це важливий параметр характеристики освітнього та культурного рівня людини. Друга причина полягає в тому, що постійні зміни соціальних умов викликають необхідність створення динамічної системи мовної підготовки.

Ефективність спілкування передбачає також знання всіх його компонентів, яке також забезпечує комунікативну компетентність як окремої людини, так і фахівця певної галузі. Відповідно до цього, Бутенко Н.Ю. [11] розглядає комунікативну компетентність як сукупність знань, умінь і навичок, які включають: функції спілкування та особливості комунікативного процесу; види спілкування і основні його характеристики; засоби спілкування (вербальні і невербальні); репрезентативні системи і ключі доступу до них; види слухання і техніки його використання; «зворотний зв'язок», психологічні та комунікативні типи партнерів, специфіку взаємодії з ними; методи генерування ідей та інтеграції персоналу для конструктивної комунікації; самопрезентацію і стратегію успіху [там же]. На думку вченого, розвиток комунікативної компетентності є, зокрема, необхідною умовою ефективної професійної діяльності.

Разом з тим - зауважує Корець О.М. - необхідно розрізняти власне компетенцію і її реалізацію (компетентність). Якщо компетенція - це свідоме або інтуїтивне знання мовної системи, володіння ефективною технікою спілкування, то реалізація компетенції, тобто компетентність, припускає здатність використовувати ці знання в процесі комунікації.

Тому, на думку вченого [19], суть комунікативної компетенції полягає в сукупності уявлень про шляхи і способи забезпечення взаємодії в процесі спілкування, в реалізації обраної комунікативної позиції, а також у досягненні комунікативної мети засобами мови.

Таким чином, комунікативна компетентність виступає як компонент більш масштабного особистісного утворення, комунікативного потенціалу, і є в узагальненій формі, ієрархічно організованим психічним утворенням, проявом певного рівня розвитку особистості, яке передбачає сформованість цілісної системи мотиваційно-спонукальних, особистісних якостей і функціонально-операційних проявів, які реалізують емоційні, когнітивні та поведінкові компоненти сфери особистості.