Творчість і.Котляревського та нова парадигма української літературної мови

У стихійному читацькому русі “Енеїда” І.Котляревського була сприйнята як яскрава картина українського світу – не в останню чергу завдяки емоційному змісту й тому позитивному душевному стану, що формувався ментальною специфікою українського слова. Особистість письменника зазнала посутнього впливу читача, ширше – споживача українського культурного продукту. Очевидно, не лише літературний текст, незалежно від емпіричного процесу читання, несе в собі образ ідеального читача – своєрідний зразок, за яким частково проходить формування читача реального. Діє також і зворотній процес, коли в читацьких запитах складаються основні риси очікуваного тексту, а також, що важливо, з’ясовуються прикмети “ідеального автора”. У зв’язку з І.Котляревським якраз і слід підкреслити особливу роль читацької сторони: читач відчутно впливає на формування певних рис особистості українського письменника, визначаючи не лише своєрідність його творчої практики, але в деяких випадках навіть зумовлює специфіку його соціального позиціонування.

Робота над “Енеїдою” розпочалася для автора не лише з потреби заповнити свій вільний час, але й щоб збагатити дозвілля дружнього кола однодумців, “Пісня на Новий 1805 год...” з’явилась як подарунок на свято шанованій впливовій особі, драматичні твори постали як полемічна відповідь російському драматургові, а ще більш імовірно, з конкретної потреби розширення репертуару Полтавського театру – немов доповнення до директорських обов’язків, кантата на честь імператора ОлександраІ писалась вочевидь на замовлення місцевого дворянства під певну нагоду, а “Ода Сафо”, можливо, теж задумувалась як подарунок або як привід для приємного спілкування. У своїй діяльності І.Котляревський майже не виявляє прагнення виходити за межі національного культурного простору, а якраз навпаки, демонструє досить виразну тенденцію до зосередження в умовному колі українського буття, ніби провокуючи свого читача до занурення у привабливий світ простих і людяних стосунків, приємного дозвілля, іноді гострого, але не злого гумору та щирих сердечних розмов. Ця тенденція сприяла актуалізації української народної тематики та підтримувала подальше використання народної мови в літературній сфері, суттєво позначаючись на своєрідності літературного автопортрета української людини тих часів.

Вихід у 1798 р. в Петербурзі «Енеїди» І. Котляревського передумовив типологію та всю подальшу історію не лише нової української літератури та національної ідентичності, а й нової української літературної мови.

Ця мова з'явилася і розвивалась у період десакралізованого ставлення до мови як такої'. Вона мала принципово народну основу, звідси її «одномірність» (за Б. Унбегау-ном2), або «одноплановість» ( за А. Бемом3), тобто зосередженість лише на побутовій, низькій, емпіричній лексиці, що відрізняло її од російської літературної мови, яка протягом XVII—XIX ст. синтезувала у собі дві стихії — і церковнослов'янську, і народну . До другої половини XVIII ст. на сході України широко вживалася (у богослов'ї, філософії, науці, в художній літературі, в діловому обігу, в освіті та ін.) староукраїнська книжна або так звана «проста» мова4 — повноцінна «двомірна» літературна мова, в якій синтезувалися церковнослов'янський книжний та народний мовні пласти. Очевидно, що за умови державної незалежності України чи за умови невтручання російського уряду в українські культурні справи ця мова могла би розвинутися у самодостатнє явище, аналогічне російській мові. Але політика московських царів, а згодом і петербурзьких імператорів, була спрямована на створення єдиного загальноімперського (так званого «общерусского») культурного простору, де функціонувала би лише російська літературна мова. Тому офіційна влада у XVII-XVIII ст. винищувала ge так народну, українську мову, яка принципово не змогла б конкурувати з російською , а саме літературну «просту» мову. Петро І в указі од 5 жовтня 1720 року повеліває книги Києво-Печерської та Чернігівської друкарень «для совершенного согласия с великороссийскими ... справли-вать прежде печати, дабы никакой розни и особливого наречия во оных не было'». Катерина II кількома указами у 1780-х роках заборонила використовувати «просту» мову для викладання в українських учбових закладах, зокрема в Києво-Могилянській Академії, щоби «для преподавания учений присвоен был образ, для всех училищ в Империи нашей узаконенный».У православній церкві замість українського ізводу церковнослов'янської мови насаджувався загальноімперський, оснований на «великоруській» вимові.

Таким чином, у другій половині XVIII ст. у середовищі української освіченої верстви місце «простої» - староукраїнської мови посідає «славенороссийский язык» - літературна мова, що утворилася шляхом складної взаємодії церковнослов'янської, «великоруських» діалектів та «простого языка» (офіційної мови петровської доби). Утворюється мовна ієрархія, в якій російська мова функціонує на високому та середньому стилістичних рівнях, а українська мова - на низькому. У рамках цієї ієрархії, що існувала впродовж першої половини XIX ст., українська й російська мови не протиставляються, а ніби доповнюють одна одну, і вибір мови кожним автором зумовлює жанр твору.

Мовну свідомість Котляревського можна розглядати як досить характерну для представника освіченої верстви Лівобережної України кінця XVIII — початку XIX ст.(що складалася з дрібної шляхти, урядовців, духовенства, інтелігенції), — про це свідчить хоча б феномен його популярності в цих колах. Такого типу свідомість зорієнтована на ієрархію мов та стилів, що передбачає нерівнозначність у їх використанні, — фактично вона вихована на теорії «трьох стилів». Теорія функціональних стилів, та й самі ці стилі почнуть формуватися в українській мові пізніше; остаточно вони не сформовані й донині.

Низький стиль, що притаманний бурлескно-травестійній «Енеїді» та сатиричній «Пісні на новий 1805 год князю Куракіну», твориться з різних лексичних шарів, але домінує там саме народна лексика. Відгомін «простої», чи староукраїнської, мови чується в перших частинах «Енеїди», але вже у драматичних творах єдиним взірцем стає мова народна - селянсько-міщанська. Проте за всієї народності мова драматичних персонажів Котляревського - селян або міщан (Наталки, Петра, Миколи, Терпелихи, Виборного, Тетяни, Михайла Чупруна) - скоріше схожа на «галантну стилізацію», властиву українським бароковим інтермедіям XVII - XVIII ст., ніж на копіювання розмовної мови полтавського простонароддя.

Мова Возного та Финтика, що так чи так корелює із староукраїнською, подається автором у сатиричному забарвленні. Також і церковнослов'янська та російська лексика в «Енеїді», що корелює зі староукраїнською книжною лексикою, залучаються переважно для створення бурлескно-пародійних стилістичних мотивів.

До низького стилю належить також мова Лихого в «Москалі-чарівникові» - російське просторіччя. Саме воно, а не мова «Оды Сафо» або російськомовних ремарок, протиставляються за контрастом українській. Отож у мовній свідомості письменника українська мова не розглядається як самодостатня комунікативна та художня реальність, повноцінний носій текстів усіх стилів та жанрів. Скоріше її можна визначити як стилістично обмежений різновид книжної мови, а не як самодостатню полістильову та багатофункціональну мовну систему.

Середній стиль представлений у Котляревського ремарками до драматичних творів, листами та діловими паперами. їхня мова стилістично нейтральна і зовсім не орієнтована на тогочасні російські діалекти, що ще раз підтверджує: вона сприймалася Котляревським як наднаціональне культурне явище, як мова певного класу, а не мова сусіднього народу.

Високий стиль представляє у творчості Котляревського «Ода Сафо». Для нього характерна піднесеність, урочистість, велика кількість слов'янізмів, уникання стилістично нейтральної лексики, загальна орієнтація на концепцію літературної мови О.С.Шишкова. Можна припустити, що в масонському середовищі (а Котляревський, як відомо, належав до полтавської ложі «Любовь к истине») надмірно слов'янізована російська мова мала ледь не сакральний статус.

Як бачимо, вибір письменником мови того чи того твору або фрагмента твору (ремарок у драмах, приміром) пояснюється саме класицистично-бароковими естетичними вимогами щодо доцільності того чи іншого стилю або мови у певних жанрових та тематичних рамках. «Оду Сафо» Котляревський принципово не міг би написати українською, причому не через нестачу відповідної лексики, а через порушення в такому разі ієрархії мовної свідомості, відповідного «мовного етикету». «Енеїду» ж або «Наталку Полтавку» писати російською йому було би просто нецікаво, тим більше, що тоді ці твори значно втратили б з художнього боку. Показово, що вже у Шевченкових творах відсутня структурна ієрархічність між українською та російською: вживання російської залежить не від жанру чи тематики твору, а від конкретних зовнішніх (позалітературних) обставин.

У такому разі мовну ієрархію у творах Котляревського, де вищий щабель займає «славеноросійська» - пов'язаний з сакральними мотивами варіант російської, середній - стилістично нейтральний варіант російської, а нижчий - українська мова, що спирається на місцевий діалект, із деякими застереженнями можна порівняти з мовною диглосією, коли, за Б.А. Успенським, дві мовні системи співіснують у межах одного мовного колективу. Російська мова, якою пишуться «Ода Сафо», ремарки, листи та ділові папери, не протиставляється українській, а поєднується з нею в єдиній мовностилістичній ієрархії, і вона фактично сприймається як єдина гіпер-мова (щось подібне бачимо у творчості Є.Гребінки, раннього П.Гулака-Артемовського, М.Гоголя та інших представників українського шляхетства) Тому Котляревський, як і більшість освіченої верстви східної України кінця XVIII — початку XIX ст., розглядає російську літературну мову не як виключно «великоруське» культурне явище, а як явище загальноімперське — основу загальнодержавної («общерусской») культури та політичної ідентичності4. Розрив між «простою» мовою та новою українською літературною мовою — це аж ніяк не проблема зміни панівного лексичного масиву (з південно-західних говірок на південно-східні) - навпаки, йдеться про лексичну наступність між староукраїнською та мовою Котляревського5. Це насамперед інверсія в мовній свідомості, що відбулася в загальному контексті секуляризації культури. Нова українська літературна мова втрачає корелятивність із церковнослов'янською, відтак звужується сфера її вживання.

Таким чином, саме Котляревський заклав підвалини тієї типології української літературної мови, які зумовили в майбутньому її стилістичну обмеженість, «додатковість», відсутність або недорозвиненість окремих функціональних стилів, уникання церковнослов'янської книжної лексики й синтаксису, орієнтацію на побутове мовлення. Якщо нова російська літературна мова творилася шляхом генетичної наступності - шляхом русифікації церковнослов'янської мови, то нова українська літературна мова в Російській імперії творилася, особливо після Котляревського, за моделлю західнослов'янських мов - шляхом одриву та відштовхування од сакральних контекстів і сфер вживання.

Саме Котляревський створив нову українську національну ідентичність за структурною моделлю «доповнення» імперської ідентичності: національно-політична свідомість утверджувалася як варіант місцевого чи регіонального патріотизму, що додається до патріотизму загальнодержавного, звідси й парадигма національної літературної мови як додатку до «великої», загальноімперської літературної мови, а нової літератури як словесності для «домашнього вжитку» освіченою частиною народу чи для розваги місцевого та петербурзького панства.

Після Котляревського необхідні були титанічні зусилля Тараса Шевченка, який витворив принципово нову національну ідентичність за моделлю «протиставлення» імперській, де національно-політичне самоусвідомлення вже розглядалося за контрастом до загальноімперського дискурсу, а українська культура, література й мова - як самодостатні та потенційно незалежні од нього'.

Але за відсутності національної держави чи етнічної автономії на початку XIX ст. єдиною альтернативою культурно-політичної асиміляції українського народу та інтелігенції стало створення, наскільки це було можливо, літературної мови, певної національної ідентичності та «неповної» національної літератури. Наслідки такої мовно-етнічної парадигми український народ відчуває й донині: для великої частини населення сучасної України українська мова існує десь на периферії мовної свідомості; вона використовується далеко не на всіх рівнях письмової та усної мовної практики, а лише на окремих, найчастіше - для створення гумористичного стилістичного ряду (що продовжує традиції української народно-сміхової культури, естетики низового бароко XVII-XVIII ст. та «Енеїди») або для створення ліричного стилістичного ряду (що є продовженням традицій української народної балади та поезії романтизму, а почасти й «Наталки Полтавки»). Щоб подолати таке становище, створити дискурс сучасної української «високої» культури та розширити сферу функціонування української мови - необхідно, крім усього іншого, й нове осмислення феномену «простої» або староукраїнської мови, яка впродовж кількох століть була повноцінним носієм «високих» тем та мотивів української культури.